Місто Рівне (1880 рік)

Одним з найдавніших міст Волині, про заснування якого збереглися достовірні дані та письмові згадки, є Рівне. Назву свою це поселення отримало, безперечно, від характеру місцевості, в якій воно було засноване: на рівнині, звідусіль оточеній горами, біля великого ставу і при його витоку; звідси - старовинне Рівне, а ріка, котра обмивала те поселення - Устьє, Устя

На початку XV-го століття Рівне, будучи ще селом, разом з прилеглими поселеннями належало родині Дичка, поміщика луцького. Один з його нащадків продав це помістя князю Семенові Васильовичу Несвіцькому Перший договір, найдавніший, який можна було відшукати, написаний у Луцьку

Через двадцять років після придбання цих земель князь Семен помер, залишивши дружину Марію та доньку Анастасію, котра ще за його життя була видана заміж за князя Семена Юрійовича Ольшанського. Їм обом подарував свій маєток, до якого входили Рівне і Степань

Княгиня Марія була однією з найпрекрасніших жінок своєї епохи Симпатична її постаті, мітко окреслюється на тлі подій Волині кінця XV - початку XVI століть, хоча з тих часів мало що до нас дійшло. Однак про цю княгиню є багато слідів і спогадів в місцевих архівах. Побожна, хазяйновита, незважаючи на вдівство, вміла дати раду своєму обширному господарству. Була вона, як свідчать тогочасні документи, донькою Федки, дружини Олізара Шиловнча, луцького старости, маршалка руської землі Після смерті чоловіка поселилася в Городку під Рівним, де, очевидно, був якийсь невеликий замок або садиба, в Рівному ж почала будувати великий замок і заселяти ту місцевість, маючи намір зробити там місто. Тоді ж Казімір Ягелончнк надав Рівному магдебурзьке право й оточив цю місцину, а чи його володарку, особливою опікою. Відвідавши Степань, король у листі від 13 серпня (без посилання на рік), звертається до луцького, перемишльського та володимирського старост, нагадуючи, щоб не встановлювали нових мит, а тільки ті, що були при його дядькові, князеві Вітольді й, перераховуючи їх, пише «в Рівному від воза по грошу, від коня не потрібно, від пригнаного скота по грошу від десяти».

Коли будівництво головних споруд у Рівному завершилося, княгиня Марія перенесла сюди свою резиденцію з Городка й почала себе іменувати княгинею Рівненською за назвою збудованого замку. Під тим іменем знаходимо її вже в усіх актах. Потім у короля Олександра княгиня Марія добилася для свого міста привілеїв на ярмарок, один день на рік, - на святого Шимона Летопроводця, а Зигмунд І 11 червня 1507 року, закріпив те все, починаючи від першої купчої, при тому ще й звільнив Рівне від обміну підвід для гостей. Однак невдовзі рівненський замок згорів, і княгиня почала будувати новий. Оскільки в тій пожежі згоріли и усі привілеї для Рівного, то король Зигмунд пише до князя Костянтина Острозькою, щоб той не дозволив заподіяти княгині Марії жодних кривд Ту скрупульозну передбачливість і працю, що іноді була понад жіночу силу, спостерігаємо впродовж життя і діяльності княгині Марії; всьому вона сама давала раду, бо її зять, співвласник Рівного, князь Семен Юрійович Ольшанськнй, луцький староста, займався іншим: був на сторожі Волині та краю. Це той самий хоробрий воїн, який у 1490 році разом з волинянами розбив заволзьких татар під Заславом. Той, котрий п'ятьма роками пізніше біля Корця переміг сина Менглі - Герея, й примусив його втікати у степ, не враховуючи вже інших менших сутичок, що завжди щасливо закінчувалися. Через те, коли помер у 1503 році, за ним усюди шкодували й плакали. З дружиною своєю Анастасією мав доньку Анну-Тетяну, яка ще при житті своєї бабці княгині Марії вийшла заміж за князя Костянтина Острозького, гетьмана Великого Князівства Литовського, й була його першою дружиною. Після смерті зятя для княгині Марії розпочалися нові клопоти. Всі використовували її вдівство й самотність, шарпали та судилися з багатою волинською поміщицею. (...)

Тим часом княгиня старіла, відходила поволі від справ, здаючи їх єдиній внучці Анні-Тетяні Острозькій. Сама ж стала дуже набожною, й робила пожертви з майна і грошей на Київську Лавру та інші церкви краю.

Анна-Тетяна принесла князям Острозьким свої величезні статки, в тому числі й Рівне: але тільки-но Острозькі почали ним володіти, як престаріла Марія, княгиня Рівненська, в 1518 році померла. (...)

Княгиня Анна-Тетяна Острозька (з Ольшанських), ненабагато пережила бабцю; померла вже в 1521 році, в розквіті життя, залишивши своєму чоловікові єдиного сина Єляша, сирітку, відданого на опіку тільки батька. (...)

Князь, Костянтин швидко втішився після її смерті, бо вже наступного, 1522 року, заключив угоду з княгинею Анастасією Михайловічовою-Слуцькою та з її сином Юрієм про доньку, княжну Олександру, яку хотів узяти за дружину. Та угода, підписана 26 липня у Вільно, передбачає, що посаг його майбутньої дружини складе третю частину його майна, а також гарантію того, що син від першої дружини Єляш буде наділений порівну з синами, яких Бог подарує йому й княгині Олександрі. Того ж самого року Зигмунт передав князеві Костянтину лист, в якому, перераховуючи заслуги, дозволяє йому та його нащадкам як особливу відзнаку використовувати для печаток червоний віск.

У 1527 році, 1 квітня, князь Костянтин Острозький, одружений удруге, отримує привілеї від короля Зигмунта як на щотижневий ярмарок у Рівному, так і в Острозі, Дубному, Дорогобужі та Сатиєві, що пізніше підтвердив для Рівного Зигмунт Август у Бресті 25 вересня 1544 року. В 1531 році помер князь Костянтин - лицар, сповнений слави, герой своєї епохи, якому історики приписують 63 виграних у різних місцях битви. Його поховали в Києво-Печерській Лаврі; на Русі його зарахували до рангу святих. Дехто неправильно вважає роком його смерті 1533; бо ж у 1531 році Зигмунт І в Нєполомичах затверджує угоду, укладену між Олександрою Острозькою з князем Іллею, тобто після смерті кн. Костянтина. Залишив після себе сина Єляша від першої дружини Анни-Тетяни, від другої - Олександри, княжни Слуцької - сина з подвійним ім'ям Костянтин-Василь, якого йменуватимемо Василем, щоб відрізняти від батька, та доньку Софію.

Після поділу майна між братами Рівне дісталося Єляшові. Той Єляш, або Ілля, як його називали в народі, староста бряцлавський та вінницький, заручився у 1536 році з Анною Радзивілівною, донькою Єжи, гетьмана Великого Князівства Литовського, яка до того вже призначалася Гаштольдові, воєводі Новгородському. Це переросло в голосну скандальну справу, характерну для тієї епохи. Воєвода, уступаючи своє право кн. Острозькому, взяв за дружину її молодшу сестру Барбару, але й Ілля радий був би позбутися своїх зобов'язань щодо гетьманівни Анни; це зрозумівши, батько панни покликав його до сейму. Справа наробила чимало галасу; очевидно було, що Радзивіл дбав не стільки про славу доньки, скільки про те, щоб отримати за зятя багатого Острозького. Король також мав свої плани щодо князя Іллі; декретом від 27 грудня 1537 року в Кракові увільнив Острозького від відповідальності в тій справі й від зобов'язань щодо гетьманівни. Відразу ж князеві Іллі підсунули іншу наречену - Беату, доньку Катерини Тельнічанки, сілезіянки, прославленої коханки Зигмунта, виданої для декору за Єнджея Костілецького, підскарбія Великого Королівства Беата виховувалася при дворі королеви Бони, як дитина короля, хоча носила ймення свого несправжнього батька, Костілецького. Шлюб узяли швидко в Кракові у 1538 році, й Зигмунт та Бона благословили молоду пару. Недовго однак тішився король шлюбом доньки, бо за кілька місяців князь Ілля помер, не дочекавшись навіть народження доньки.

Беата – також видатна жіноча постать, пов'язана з подіями, що мали місце в Рівному, Волині, і навіть усій Русі; але її образ - загалом несимпатичний, аж ніяк не ідеальний. Вдова після найбагатшого пана на Русі, горда з того, зухвала завдяки своїм стосункам з королем, бо й вважала себе за панну Костілецьку, дочку підскарбія, була скупою та хтивою до багатств, які їй дісталися після чоловіка, до якого вона навіть не мала часу звикнути, й усе своє життя провадила дуже бурхливо: то наїжджаючи на маєтки своїх сусідів, то «заїдаючися» з ними, непокоячи й збурюючи старого короля і сейм, то, нарешті, вдаючись до авантюр з дочкою, нещасною Гальшкою й зятями; спричинювала багато голосних і драматичних сцен в краї. Такою була Беата, однак ще повернемося до її чоловіка князя Іллі. З його (князя Іллі) заповіту віє найщиріша невдавана прив'язаність князя до Беати; цей документ також є доказом, що князь Ілля помер, як і батько, в руській вірі, й у католицтво не перейшов, як стверджують деякі письменники, навіть Бартосевич.

Прагнучи тим часом поборів і достатку, Беата утримувала Рівне при собі, але не під заставу, а як спадщину. Тоді розпочалася сварка між нею й братом її чоловіка - Василем, яка довго тривала. Князь Василь стверджував, що цей маєток - його батьківщина, княгиня Беата переконувала своїми привілеями та листами, що Рівне перейшло до володінь Острозьких завдяки Анні-Тетяні з родини Ольшанських, першій дружині князя Костянтина, гетьмана великого Князівства Литовського. Оскільки одна сторона не поступалася іншій, Рівне з околицями віддали в секвестр королеві Зигмунту, з проханням зробити вирок у цій справі.

Під час пошуків в урядовому архіві королівського розпорядження про привілеї, що стосувалися того маєтку, знайдено лист Свидригайла, Великого Князя Литовського, в якому повідомляється, що «замок Рівне, Басів з конюхами та обслугою в Басов-куті, з селом Рівне, з присілками, які Івашко Дичко Васильович князеві Семенові Васильовичу Несвіцькому продав, а до того Квасилів, і Корнин, і Колодне, і Бережани, і Басоє, і стави славні, й Арестов, і Ляхов, і Почепи, і Новгородчиці й з іншими селами, що Ванько Кірдейович Семенові Васильовичу дідичу Збаразькому продав, є нашою господарською власністю і нам справедлива належить».

Василь Острозький після того змушений був відступити від своїх претензій на Рівне. Король же Зигмунт, зважаючи на заслуги покійного князя Костянтина, як і на службу князя Іллі, а притому, бачачи, що хоч і незаконно, однак завжди набутим правом мати Іллі, Анна-Тетяна, привнесла цей маєток у дім Острозьких, надає своїм декретом Рівне з усіма приналежностями, як і до того часу, княгині Беаті, її доньці Ельжбеті та їхнім нащадкам.

Однак, незважаючи на такий чіткий королівський вирок, яким княгині Беаті визначено власність на Рівненщину, в перші роки після цього рішення виразно бачимо ще владу королівського секвестра над цими маєтностями, ніби кураторія Речі Посполитої ще тримала при собі добро сироти, котра зосталася після Іллі, через що дії Беати нечітко вимальовуються (...)

Але такий стан речей тривав недовго; вже в 1547 році Беатао отримує нове підтвердження короля стосовно маєтності, записаної для неї її покійним чоловіком. І відразу після цього бачимо результати її діяльності: в 1548 році закладає в Рівному католицький костел, отримує для цього міста згоду на всі колишні привілеї на ярмарки й діяльно займається розвоєм міста.

Рік 1555 був пам'ятним для родини Острозьких. Доньку покійного князя Іллі, Гальшку, що перебувала з матір'ю Беатою в замку Острозьких, змусили пошлюбитися з Дмитром Федоровичем князем Сангушком, який, маючи на своєму боці дядька (Гальшки) Василя, приїхав з ним зненацька до замку. Після цього всупереч волі матері, незважаючи на опір дочки, священик обвінчав Гальшку з Дмитром. Та справа зчинила багато галасу в усіх польських землях; зацікавила Литву й корону: в тому вбачався надміру зухвалий крок князів; було очевидно, що за ним ховаються добре обдумані наміри. Однак не було вже старого Зигмунта, на чиє розуміння та підтримку тільки й могла розраховувати Беата; а Зигмунт-Август байдуже сприйняв цю справу. На це також розраховував князь Василь Сангушко, головний призвідець у цій справі, який таким чином прагнув помститися Беаті за свої кривди, тобто за втрату спадку після смерті брата. Тому мріяв видати заміж племінницю, щоб принаймні повернути собі Остріг, свою батьківщину, родинне гніздо. Дмитро Сангушко був його обранцем, бо найбільше був йому на руку: не відступив, поки не досяг свого. Тим часом Беата поскаржилася урядові; з того виник процес перед королем в Книшині; а Сангушко, засуджений до вигнання, мусив утікати за кордон, туди ж за ним погнався Зборовський. каштелян краківський, який прагнув отримати Гальшку для свого сина Петра. Наздогнавши вигнанця в Яромишу в Чехії, там завдав йому смерті. Скоро після того, при сприянні самого Зигмунта-Авгусга, Гальшка, котру було взято до королівського двору, вийшла заміж у варшавському замку за згодою короля, королеви та всього двору, за графа Лукаша з Гурки, воєводи Ленчицького. Але й проти цього зв'язку була горда Беата, котра жадала володіння величезними статками доньки, й була роздратована, зрештою, тим, що її дитиною розпорядилися без її волі. Нарешті, викравши нещасну Гальшку в чоловіка і з-під королівського зору, заховалася з нею в одному зі львівських монастирів і там - вважаючи її заміжжя з Лукашем з Гурки неважливим і недійсним, утретє таємно віддала її за Семена, князя Слуцького. Аж після королівських погроз та облоги монастиря, якого позбавили води, Беата змушена була видати доньку Лукашеві з Гурки; але те сталося аж у 1559 році. Однак пізніше, коли матір згадувала Гальшку чи то в документах офіційних, чи в приватних листах і в повсякденні, то завжди звала її не інакше, як княгинею Слуцькою.

Усвідомлюючи неможливість утримування надалі своєї влади над величезними маєтками доньки, відданими чоловікові, бажаючи при тому помститися Лукашеві з Гурки, який всупереч її волі став зятем, княгиня Беата, впевнена в шлюбному записові, який давав їй особисто неабияке багатство, виходить заміж у 1565 році, маючи вже п'ятдесят літ, за Альбрехта Ласького, воєводу Сєрадського, записує йому в Пьотркові 6 квітня 1565 року між іншим своїм майном і замок Рівненський з його околицями. Однак недовго тішилася своїм чоловіком; той, одружившись з нею тільки заради користі, як тільки виманив запис, і побачив, що не хотіла йому підкорятися, відіслав її силою до свого замку Кісмарк в Угорщині, де безборонна, позбавлена можливості проводити інтриги, а як дехто стверджує - і в бідноті, н ув'язненні померла. Таким був кінець найбурхливішої жінки Польщі, гордої, холодної, чужої материнському почуттю; котра єдину доньку жертвувала заради користі, мимохіть створивши з неї ідеальний, великомученицький образ.

У 1569 році, коли Беати вже не було, а її маєтки, записані на неї князем Іллею, були її власністю лише за її життя, король Зигмунт визнав добро, дароване нею Лаському, власністю Василя Костянтиновича Острозького та його племінниці Гальшки. З цього приводу виданий того року в Любліні 1 липня привілей на розмежування Рівного, як власності князя Василя Острозького, і Забороля - дідизни Кірдея Мильського. (...)

Після смерті Беати Рівне, яке вона хотіла зміцнити, дедалі більше занепадало. Два могутні магнати, Лукаш з Гурки та Альбрехт Ласький, робили поперемінні наїзди й нищили статки, добуті завдяки дружинам. До того ж, у цьому ж році на Рівне напали й пограбували татари, знищивши все, що було в місті. Костел зруйнували, пограбували, архіви при ньому знищили, князі розбіглися, а село Тютьковичі, яке ще при Беаті було призначене на утримання дому Божого, навзаєм видирали один в одного й нищили два претенденти на Рівне. Через кілька років той замок, як і вся Маєтність Беати, Ласький - аби не дісталося Острозьким - записав королеві Зигмунтові. Генрик однак не зважив на той запис і своїм декретом у Кракові визнає те все власністю княжат Острозьких, однак, щоб Лаському виплатили 33082 злотих, записаних на нього княгинею Беатою, та ще 15 тисяч злотих боргу, які ніби вона позичила в чоловіка. Ласький погодився на це й навіть дав розписку в отриманні цієї суми, зобов'язуючись віддати всю маєтність, якою володів.

3 серпня 1574 року, в результаті згаданого декрету, королівський дворянин Ян Бестриковський оголосив у Луцькому замку, що згідно з волею монарха замки Рівненський, Острозький, Сатиївський, половина Степаня, Головсін і Жорково переходять у власність князя Василя-Костянтина Острозького, воєводи київського, разом із його племінницею княгинею Ельжбетою Острозькою, дружиною Лукаша з Гурки, воєводи познанського.

Безлад у краю, який виник після втечі Валезуша, а після того - довгий час королівського безвладдя і тут давалися взнаки. Ласький не дотримався зобов'язань і надалі володів Рівненською маєтністю. (...) Так що, всупереч домовленості й відмови від маєтності, незважаючи на королівські декрети, пан воєвода Ласький і надалі продовжував володіти Рівним, і лише після його смерті та маєтність повертається до дому княжат Острозьких. Гурка вже також помер, а Гальшка, збожеволівши, в замку свого дядька в Острозі своє мученицьке життя скінчила. (...)

Тим часом в Острозькому замку жив довго старець, чи не столітній, князь Василь-Костянтин Острозький, воєвода київський; жив - у той час, як у гробах уже спочивали молодші від нього звитяжці й неприятелі його. Побачив наяву той гордий старець сповнення своїх мрій щодо маєтків; віднайшов Острог, гніздо батьків, за яке так довго воював: багате і гарне Рівне й інше добро Острозьких знову опинилося в його руках, але іншого штибу печалі зламали його серце зі сталі. Протектор, опікун церкви, як він був призначений королем Стефаном, прибічник унії та об'єднання церкви, раптом змінив свої переконання; став найзапеклішим ворогом того об'єднання. Змучений боротьбою, яка коштувала стільки крові, втрапивши в немилість короля, усунувся з публічної арени; усамітнився в своєму оборонному замку, покинутий приятелями, навіть власними синами, двоє з яких всупереч волі батька прийняли унію, а один - навіть прийняв католицьку віру. Він змушений був примиритися з долею, з печаллю та сумнівами помер 13 лютого 1608 року; поховали йот в замковій церкві в Острозі. Звідти лише через багато років його останки були перевезені до київської Лаври; його надгробок є в Острозі з написом, який вже неможливо прочитати. Із його синів лише один. Януш, каштелян краківський, пережив батька, та й то - лише на кільканадцять років. Ще за життя князя Василя два його сини в 1603 році розділили між собою величезне батьківське майно. За тим поділом Олександрові, воєводі волинському, дісталося Рівне з містом, замком і прилеглими землями Якуш взяв Острог, Степань та інше добро.

Не таланило Острозьким: чоловіки з того роду вмирали молодими. Так і князь Олександр недовго тішився королівською своєю дідизною: через кілька місяців після поділу майна помер у грудні 1603 року. Залишив двох підлітків-синів: Павла-Януша та Олександра-Костянтина і три доньки: Софію, Анну-Алоїзу й Катерину. Опікункою над дітьми стала, згідно з його заповітом, дружина Анна де Штемберг. (...)

Княгиня Анна намагалася піднести Рівне, однак за її панування місто так і не розквітло. Зовні все виглядало так, ніби поверталося до давнього порядку: збільшувалося населення, відбудували костел, а село Тютьковичі, колись відібране від Рівного, знову почало давати для нього прибутки. Однак все те не допомагало, постійні напади татар непокоїли ці терени. І нарешті в березні 1617 року татари вдерлися й у саме Рівне, пограбували й спалили його, і в пожежі в замку згоріло багато привілеїв на навколишні землі. Через два роки, в травні 1619 року, новий напад татар завершив нищення міста, вони сплюндрували всю округу, про що свідчить запис, зроблений у луцькому замку. За таких умов, недивно, що потуги жінки протистояти занепадові міста були марні. А княгиня керувала сама, бо молодший її син давно номер, а в 1619 році й старший Януш, який навіть і не приступив до правління Рівненщиною; обидва померли від розпусти. Смерть цих молодиків стривожила увесь край; були то останні за мечем нащадки роду Острозьких; жив ще в Острозі їхній дядько Януш, каштелян краківський, але й той доживав, не залишивши нащадків чоловічого роду, а помер у 1620 році.

Тимчасом княгиня Анна, поховавши синів, повторно бере інтромісію на Рівне 28 серпня 1619 року, разом зі своїми ще незаміжніми доньками Катериною та Анною-Алоїзою, бо третя, найстарша, Софія, вже була дружиною Станіслава, графа Любомирського на Вісночу.

Невздовзі, в 1620 році, й друга княгиня - Катерина — вийшла заміж за славного Томата Замойського, в той час київського воєводу; а коли наступного року княжни вчинили поділ, то Рівне з околицями дісталося Катерині.

Томаш Замойський був присутнім при тому поділові та якийсь час перебував у Рівному. Тут він навіть у липні прийняв на службу Стефана Хмельницького, який пізніше так прославився при сутичках з татарвою.

У травні 1624 року місто постраждало від вогню, і Замойський, впорядковуючи після цього Рівне, зробив повний і законний поділ між цими маєтностями та сусідніми Чаплинців - шпанівськими. Насипи, зроблені тоді, й до сьогодні слугують кордоном між сусідніми маєтностями. На початку листопада наступного 1625 року Замойський знову приїхав до Рівного, а повернувся, власне, після того, як отримав присягу від гетьмана Дорошенка й війська Запорозького, і в Рівному відпочивав протягом усього адвенту (чотиритижневий період перед Різдвом - Л.Р.)

Людина та живе в пам'яті народній і мала вона час на все. Хоч сам він постійно проживає у Замостю, однак опікувався й обширними маєтностями дружини на Русі, на Волині, піклувався про поліпшення їхнього стану. Для цього він просив для Рівного в короля Зигмунта привілею на ярмарок, який і отримав 30 вересня 1634 року у Варшаві. Вже вражений хворобою, що призвела до його смерті, заснував у Рівному в 1637 році шпиталь. Через рік, 8 січня 1638, помер у ранзі канцлера ВК (Великого Князівства - Л.Р.), справедливо названий народом зіркою. Залишив дві доньки, 15 річну Гризельду-Катерину, молодшу від неї на рік Йоанну-Барбару та 10-річного сина Яна. Опікункою дітей назвав свою дружину Катерину.

За два роки до того померла княгиня Анна Острозька, її мати, яка була однією з найповажніших польських матрон Життєписи прославляють її велике милосердя. Поховали її в церкві св. Яна в Ярославі, в місті, яким вона особливо опікувалася. Заснувала там школу для бідних, і навчання сімдесяти молодих людей проводилося за її власний рахунок.

Напади татар знову через кілька століть поновилися на Волині, Особливо потерпали від них околиці Рівного.

У липні 1640 року вони знову напали, спустошили місто й довколишні села Колоденку, Новий Двір та Олександрію. У березні 1630 року йшла орда від Корнина і Глинок, із усіх сіл на шляху й самого Рівного залишилися згарища. Однак була якась дивна живучість у тих наших бідних містечках, як і в народу, який у них мешкав; поставали і відроджувалися після кожної біди.

Отож Рівне, стільки разів нищене та палене, не було останнім містом під владою Замойських. Мало своїх бургомістрів, дорадників, було навіть досить людним і жвавим. Не маючи під рукою сучасних каталогів, виписуємо угоду, укладену в 1642 році місцевими городянами, про певні землі, які ще в 1577 році Ласький хотів забрати силоміць. Умова та звучить так: «Ми, управа, дорадники, а також громада і вся спільнота міста Рівного, доводимо до відома тим нашим писанням. І що ми досягли певного рішення з їхні Милості паном Семеном Гародиським та паном Яном Одинцем Соколовським. Що стада нашої міської рогатої худоби на землях їх Милостей, аж до вивезення жита з земель Рівненських мають залишатися. За те ми Його Милості панові Семенові Городиському повинні відрядити з міста Рівного п'ятдесят женців і дати шістдесят каплунів. Також і Його Милості панові Одинцеві інших п'ятдесят женців і шістдесят каплунів. Також і до води на землях їх Милостей повинен бути доступ без перешкод для напування тієї худоби; для певності те писання наше з печаткою нашої ради кожному зосібна даємо. Діялося це в Рівному 15 червня 1642» Підписалися: «Ян Котел Лентвуйт, Ян Злотницький Бургомістр, Адам Волинський Бургомістр».

При тих підписах поставлена печатка, на якій — герб Леліва, а довкіл напис «Sigillum Civitatis Rownensis». Тодішню печатку міста довелося нам лише один раз зустріти, і то — в тому документі; а з підписів чиновників бачимо, що Рівне мало магдебурзьке право. Але з якого приводу місто вжило герб Леліва, важко відгадати: Острозькі мали складний герб, Огоньчики з Леліва, а зрештою, герб міста повинен був існувати ще до них. Коли підросли діти канцлера Замойського, почався поділ між ними. Тоді Рівне дісталося його молодшій дочці Йоанні-Барбарі, що вийшла заміж за Олександра Конєцпольського, хорунжого Великого Князівства, а згодом воєвода Сандомирський. Після смерті цього хороброго мужа в 1659 році ця маєтність перейшла їхньому синові Станіславу.

Через рік, 11 березня 1660 року, бідне, спалене, понищене Рівне являло собою видовище незвичайне та розкішне. У його браму в'їжджав вождь, улюбленець народу, славний Стефан Чарнецький на чолі збройного шеститисячного загону, який розквартирувався в місті та його околицях

Наступив нещасливий, який приніс місту нову біду, 1667 рік. Морове повітря укупі з жахом побільшеним ще новиною про те явище в нашому краї, об’явилося в Рівному, сіючи страх, десяткуючи народ, який не знав жодних способів порятунку від біди, котру на нього наслало провидіння. У старих документах і хроніках тієї епохи часто натрапляємо на описи, що виразно змальовують жах людей, які страхалися дотику того повітря. Для ворожби і пересудів з'явилося тоді місце; сила-силенна байок і домислів про те кружляла поміж людьми. А нарешті — була то жінка в білому, яка бігало від села до села, а після її з'яви починався мор; біда тій хаті, в якій відмовили в чомусь, чого просило це видиво. То знову — бачили, як померлий від тієї зарази виходив із гробу, ходив по хатах, а де з'являвся, все вимирало. Часом траплялося, що якийсь сміливець відкопував могилу, щоб у тім переконатися то знаходив труп, який їв на собі хустки і навколо було повно крові. Знахарі радили тоді відсікати голову трупові, з неї буде йти кров, як із живого; але, незважаючи на те, потрібно було ту голову прибити осиковим кілком між ногами трупа й осиковими вилами її прикріпити; упир тоді втрачав свою силу, вже людям більше не шкодив, і пошесть припинялася. Бідний, стривожений люд не відмовлявся й від таких ворожбитських засобів і проголошував їх дієвість.

Кінець XVII і початок XVIII століть ознаменувалися найрізноманітнішими лихами, які, одне за одним, на ту бідну Русь, особливо на Волинь, напливали, а тому цей край був образом спустошення й нечуваного нищення: міста лежали в пожарищах, землеробство занепало; а вбогий пригнічений люд никався лісами, родинних кубел не було, а де й залишалися, то повертатися до них не було потреби; хіба — за новою недолею. Власне безкарне військо та чужинські найманці, де тільки з'являлися, чи ставали на постій, забирали без ладу й порядку фураж у найбідніших, бо вони не могли боронитися, самовільно конфісковувало, а на додачу й при відході - спалювало. Так було всюди на Волині, а, переглядаючи документи тих часів про Рівне, серце стискається при вигляді закликів до огородження, які зображують тодішній стан міста та околиць.

У 1680 році Рівне та села, що до нього належали, так опустошили козаки, що місто замість тарифу шеляга платило тільки 500 золотих, стільки ж і Степань. Свої не були кращими; бачимо знову описи величезних збитків, які понесло Рівне в 1690 році під час постою тут хоругви Дольського; потім у травні 1690 року ще раз було спалене. Від того часу пожежі, навзаєм з пограбуваннями, спостерігаємо тут із вражаючою систематичністю. Міські будинки, як бачимо з актів, стояли пусткою. Тільки один замок, старожитня фундація Марії Несвицької, підтримуваний згодом Острозькими, утримувався сяк-так, бо вода широко його обмивала, зведені мости негайно піднімалися на сигнал нападу чужинців, а всередині — купка озброєного люду на чолі з губернатором боронила приступ.

Король Міхал Корибут, останній нащадок з роду Вишневецьких, помер без нащадків; маєтність котрого, яка майже вся належала його матері Гризельді з Замойських, дісталася братові короля від тітки Станіславові Конецпольському, каштелянові краківському, володареві Рівного. Але той довго не користувався своїми статками, помираючи без нащадків, усю свою величезну маєтність записав у 1682 році Янові Олександрові Конєцпольському, згодом воєводі сєрадському, синові бєлзького воєводи Криштофа.

У перші дні червня 1706 року до Рівного ввійшли шведи, але місто знайшли порожнім мешканці розбіглися по лісах; пограбувавши те, що залишилося, і знищивши кілька будівель, пішли далі своєю дорогою Через кілька тижнів після них прийшло військо московське, якого налічувалося до десяти полків, зайняло місто та околиці й аж у жовтні наступного, 1707 року, полишили Рівне.

Переглядаючи сторінку за сторінкою хроніку Рівного, яку охоплюють місцеві архіви, бачимо, що впродовж майже вісімдесяти років володіння цим містом Конєцпольськими, його переслідував фаталізм: наїзди татарські, пограбування козаків були тут мовби на порядку денному; а домовий безлад і віддаленість володарів, які управління своїм добром довіряли користолюбним губернаторам або чиновникам, довершили остаточне знищення Рівного Коли Ян Олександр Конєцпольський, воєвода сєразький, залишив без нащадків цей світ у 1720 році, вся залишена ним маєтність, колись величезне князівство, дісталося Олександрові та Франціску Валевським, синам Маріанни Конєцпольської, воєводинки Парнавської та Зигмунта Валевського, каштеляна Роспицького. Ці незаможні спадкоємці, отримавши таку величезну, але дуже понищену маєтність, не бачили, яким чином подолати борги, що її обтяжували. Нарешті те добро переходить до особи далекого родича, а втім, скоріш лише їхнього однофамільця, Олександра Валевського, мечника сєразького, за актом резиґнації в Гродзє Піотрковським у 1723 р., у вівторок після Тижню Кантантіс укладеним. Але вся та процедура була комедією, лише хитрістю: панові мечнику Валевському ніколи й не снилося бути таким великим паном. То був бідний чоловік, вигідно тільки підставлений багатим паном Єжи Олександром Любомирським, воєводою сандомирським, який ще раніше пропонував Валевським перейняти їхній багатий спадок після Конєцпольських. Коли горді князі на це не погодилися, знайшов їх однофамільця, котрий, як Валевський, швидше міг до них підступитися, й під своїм ім'ям викупив за безцінь те добро для князя воєводи сандомирського. Йому в тому ж 1723 році віддає те добро, яке складалося з 30 міст і 435 фільварків. Помітили й зрозуміли підступ брати Валевські; помітив і підставлений мечник Валевський, що його ошукав Любомирський, відкараскавшись від нього незначною винагородою за надану послугу, але лише через деякий час. Єжи Олександр Любомирський, граф Віснічка і Ярослава став володарем Рівненщини й решти обширних маєтків після Конєцпольських. Той набуток став першою підставою для подальшого піднесення роду Любомирських.

Відтак починається нова ера для Рівного: місто, знищене після стількох бід, підноситься, розвивається, ніби відроджується заново. Після придбання Рівного князь Єжи взявся до перебудови старовинного замку, котрий вщент згорів у 1694 році через підстаросту Яновського, як свідчить маніфест проти нього, направлений Цетнером, старостою львівським, який на той час арендував Рівне. З Любліна Любомирський дає розпорядження рівненському губернаторові Щенювському, щоб для прискорення справи позичив у місцевого ксьондза цегли й готового дерева. Однак замок, а радше палац, на який його було перебудовано, бо знесено бійницю та всі аксесуари фортеці, докінчив лише син воєводи князь Станіслав, котрий, після поділу батьківської маєтності з братом Йозефом, отримав у свій спадок між іншим добром і Рівне 24 листопада 1738 року.

Той замок, чи палац виглядав на щось середнє між першим і другим - хоча певного характеру й ознак старожитності йому вистачало. Герби Любомирських і Поцєюв - з того дому була дружина князя Станіслава, - гарно виконані, оздоблювали бічні сторони будинку, й зараз свідчать про своїх обновителів. Саму будівлю з двома флігелями з протилежних боків було споруджено на острові й опоясано нерівномірно чотиристороннім валом; у ньому перед містом знаходилася мурована брама, в кутах якої підносилися два насипані бастіони. Від брами відходив міст у двісті ліктів, оскільки в тому місці острів був відрізаний каналом.

Далі йшла крута дорога, бо тут знаходився передзамковий окоп; а на протилежному кінці острова був підйомний міст, який провадив до міста. З південного боку знаходився ще один підйомний міст; за ним - городи; поперерізувані каналами, придворні споруди й пороховий склад; зліва від городів ще один мурований міст вів до передмістя.

Таким був тодішній зовнішній вигляд замку, будівництво якого довершив князь Станіслав Любомирський; після чого він узявся поліпшувати побут дуже підупалого міста. Торгівля й ремесла в нашому краї були і в ті часи переважно в руках євреїв, а оскільки Рівне прославилося як резиденція одного з найбагатших польських панів, то єврейська людність почала тут скупчуватися дедалі більше з огляду на швидкі та значні заробітки при такому розкішному дворі. Князь Станіслав, як переконують його розпорядження, сприяв напливові цих людей

У 1749 р., 13 серпня, на настійне, як висловився, прохання братства та кагалу рівненського, князь надає євреям права, які викладені в одинадцяти пунктах, тим самим заключаючи найголовніші статті. Щороку мають відбуватися вибори, на яких братство обирає п'ятьох електорів за більшістю голосів. Електори ці не повинні бути пов'язані між собою кровними узами навіть у третьому коліні. Обраний братчик повинен внести до скарбниці одноразово шість червоних злотих; зате, коли помре, братство на його похоронне не буде вимагати більше, як один червоний злотий; від дружини - десять злотих, від дитини - два злотих. При цьому братчик, який виїздить з міста, не втрачає свого права ще три роки. Юнак, якому тринадцять, якщо буде обраний братчиком і після одруження за єврейським звичаєм поїде до батьків в інші краї, не втрачає своїх прав десять років. Князь при тому підтверджує надану при Антецесорах ділянку для забудови, дозволяючи мати на ній хату й тримати чоловіка, якого назавжди звільняють від усіляких повинностей і податку до скарбниці.

Роком пізніше, 18 травня 1750, той же князь Станіслав, "бажаючи мати в найкращому стані добро своєї дідизни", започаткував у Рівному цехи кравецький і кушнірський, яким надав статут, складений з 13 пунктів...

Ніби король у своєму королівстві, бавився князь, пишучи статути для своїх підопічних, статути й кодекси для міст і єврейських кагалів, розпорядження для придворного війська, якого утримував більше, ніж будь-який інший пан у Польщі; ніде не мало бути краще, ніж у Рівному. Громадське життя, політика його не цікавили.

Раніше ще, в 1739 році, був обраний маршалком па трибунал радомський; після укладення угоди за ті громадські послуги звано його коронним підстолим, він подякував шляхті та королю, виїхав на Волинь і не показував свого носа з Рівного аж до смерті Августа й проголошення безкоролів'я.

7 грудня 1753 року сталася славна трансакція Колбушовська, під час якої добро династії Острозьких роздав і розпродав різним попам і магнатам польським останній ординат Януш-Олександр Сангушко, придворний маршалок Великого Князівства Литовського. Дім Любомирських найліпше з того скористався. Наш князь довгенько гостював і наїжджав до здитинілого ординатора; аж пощастило йому нарешті переконати того, що, оскільки отримав ординаторство з дому Любомирських, за це повинен їм повернути значну частину добра Острозьких. Сангушко послухав і дав йому Дубно, Варковичі і сімдесят два села; його братові, князю Йозефу, дав Степань з вісімдесятьма трьома селами, а на додаток - ключ Чарторийський. Розголос з цього приводу постав у краю чималий: Любомирські таким чином ставали найпотужнішими панами в Польщі; відгукнулися заздрісники; а гетьман Браницький за те навіть зробив на них позов, але відступив через повагу до короля, який узаконив цей дарунок і визнав двох підстолих."

Багатства тим часом сипалися на князя Станіслава череп двері й вікна, хоча розтринькував і шикував, як міг. Невдовзі помирає без нащадків його брат Йозеф. підстолий литовський, і весь величезний спадок після нього й друга половина надань Колбушовських дістається йому. Отоді й розпочинається справдешня пиха при дворі Рівненському і розкіш, якої ніщо не могло стримати, саме це й дало, певно, поштовх пізнішим його домаганням корони, а згодом і помутнінню розуму.

Але не будемо випереджати події.

Отже, при Рівненському дворі, крім помноженої кількості слуг, збільшено й так значну придворну міліцію, з якої створено полк, так званий Наддністрянський, що складався з 4 тисяч чоловік, якого часто відряджали до княжого майна на Подолі. У Рівному було сформовано також корпус яничарів, який складався з найгарніших молодиків, зодягнених у багаті мундири. Його розквартирували в сусідньому селі Басів Кут, а служили вони при замку. Ротмістр тих яничарів був губернатором мита, а Чаус, чи поручник, мав дозор над замковою сторожею. При обох підйомних мостах день і ніч при повних обладунках стояли на конях яничари, озброєні амбардами. Вони були зобов'язані прислуговувати панським гостям, котрі прибували й від'їжджали. А тих гостей у замку, не рахуючи постійних постояльців, щодня - як набілу, кожного дня відбувалися учти, музика, танці, накриті столи, повні келихи, котрі спорожнялися під залпи гармат і постріли рушниць; у садах і на каналах - ілюмінація та штучні вогні; одно слово, це було схоже в мініатюрі на учти сарданаполовські, в яких зачинателькою була молода й кокетлива господиня Гонората, з дому Поціювна. Головна замкова брама була з боку міста: там відбувалися всі розборки з міщанами й прислугою. Поза тим, через ці ворога мали право входити лише гості та привілейовані; тепер вже й сліду не залишилося від тих райських воріт; і не лише люди, а й вози єврейські вільно походжають прекрасним майданом і зазирають до нутра зруйнованого замку. І мовби для збільшення іронії долі на місці давньої рами залишилася похила халупка, яка й дотепер зберегла традиційну назву - янчарка.

Переді мною цікавий тогочасний план Рівного 1765 року якогось, очевидно, придворного будівничого, Таушера. Згідно з ним познайомимо читачів з тодішньою топографією місцевості, щоб нагадати, оскільки все вже зникло безслідно.

За цим планом місто, крім замкового острова та ще одного, який називали Венеція, складалося з чотирьох частин, а саме: власне місто, передмістя Острозьке, передмістя Дубенське, зване Воля, та Економія або Комісаріат. Саме місто, зусібіч оточене водою, мало набагато більше будинків, ніж зараз; але були то малесенькі хатки, котрі будувалися хаотично та без симетрії, і, крім одного будинку мурованого й магазинів та ратуші, всі інші були дерев'яними. Навіть костел у формі хреста, що знаходився там, де нині обійстя ксьондза, був також старим, дерев'яним, так само як і руська церква, яка підносилася справа від костелу. Єврейська синагога, також дерев'яна, знаходилася там, де нинішня мурована. Головна вулиця була вимощена дерев'яними брусами, інші - грунтові.

За міською мурованою греблею тягнулася довга гребля, яка провадила на передмістя Воля. Правий бік того передмістя був забудований сільськими хатами, за якими знаходилися фільварки духовенства (каплички і кладовища ще не було); з лівого боку на Волі була цегельня й уніатський цвинтар. Друга брама, з протилежного боку міста, вела до передмістя Острозького, на якому розташування вулиць було таким, як і нині, там знаходилися дворики міщан і селянські хати з городами, а вже поза ними - болота. На вулиці Німецькій, яка тягнулася вздовж річки, обсадженої тополями, жили німці (фабриканти-суконники), але, окрім їхніх будинки, решта землі пустувала. Аж ген далі починалися забудови селян, які скупчувалися біля вулиці Омелянської, де знаходилася церква для парафіян Рівного та Тютькович.

Замковий сад займав територію від комісаріату до забудов економії та двірцевих; на всій цій місцевості не було більш жодного будинку, і місто закінчувалося, - як і нині. Грабовий лісок був уже чималенький і обнесений ровом.

Будинків у самому місті було 370; у передмісті Острозькому - 103, від дороги Межирицької до Тютькович і міського млина - 160 хат; на Волі - 50 хат. У цілому в Рівному було 683 будинки.

Перепис єврейського населення в тому ж 1765 році, який було проведено вперше в Рівному, засвідчує, що кількість родин становила 196, у тому числі - 434 чоловіки і 456 жінок. Крім того, до Рівненського кагалу належало п'ять парафій, які складалися з 47 сіл. (...)

Таким було Рівне в середині минулого (XVIII ст. – www.rivne.org) століття в час найбільшого блиску місцевого замку; можна тільки дивуватися разючому контрастові між убозтвом міста й розкоші двору Любомирського, хоча той і видавав себе за рачителя міста й великого філантропа.

У жовтні 1763 року до краю прийшла звістка про смерть Августа III в Дрезні; всі звернули свій погляд на Варшаву, де було проголошено безкоролівство. Проснувся і Любомирський у Рівному; вже йому набридло довге життя на селі, в ньому заговорила амбітність магната, якому все до тих пір вдавалося. Бракувало тільки корони, і здалося йому, що й до неї може дотягнутися. Недовго думаючи, з величезним двором і рейтарами, як і пристало вельможі, вибрався до Варшави. До того часу він був щирим прибічником Сасув, але амбіція перемогла, й почав виступати проти примаса та Чарторийського. Нарешті в березні 1764 року відверто висунув свою кандидатуру. То був унікальний випадок, нечуваний доти в Речі Посполитій, щоб особа цілком приватна, нехай навіть князь і магнат, так відверто виставила свою кандидатуру.

То вже й примас і канцлер литовський посміхалися собі, намагаючись позбутися його у ґречний спосіб. Але Любомирський наполягав, хвалився своїм багатством, доводив, що має багато приятелів, які його підтримають, а найбільше розраховував на Любомирських, своїх кревних, тоді дуже вельможних. Зрештою, примас, аби позбутися зухвальця, оголосив через газети, що Любомирський перший зголосився на корону, і що крім нього більше немає претендентів, й тому вписав його тим часом у список кандидатів. Тільки тоді зрозумів князь, що над ним пожартували. Вразило це його дуже, впокорило нечувану гординю, відразу ж він перекинувся до табору республіканців і був першим серед тих, які зривали роботу сейму, боронячи права Речі Посполитої. Тоді вперше побачили в нього ознаки помутніння розуму.

Погрожував, що повернеться на Волинь і з допомогою свого сильного впливу спричинить до конференції на Русі; й повернувся справді, але забув про конференцію, а натомість дедалі частіше впадав у дивацтва. Але, одначе, то ще не було в нього цілковите божевілля; сам це відчув, бо думав над цим і погамовував себе, як міг. Бажаючи перестати бути смішним і заладнати свої промахи розпустив своє військо, щоб не накликати на себе підозри, повернувся знову до Варшави, помирився з Чарторийськими і перший підписав конституцію сейму конвокаційного. На виборах до сейму не був, бо дуже підупав на здоров'я; його розумова хвороба швидко прогресувала. Станіслав-Август, який при вступі на трон хотів об'єднати всіх магнатів, прислав йому звістку про номінацію на воєводство Брацлавське (15 грудня 1764 року). Отоді-то й розпочалося марнотратство Любомирського у великих масштабах; їздив до Варшави, оточив себе шулерами, шахраями й пройдисвітами, яких було повно тоді в столиці, ті обдурювали його в карти, за безцінь виманювали в нього добро, ганебно експлуатували. Тоді виступили його сини, котрих мав четверо: Олександр та Йозеф, котрі один за другим були київськими каштелянами; Міхал, генерал військ коронних, і Ксаверій. Вони бачили, як гине багатство через розумовий стан батька, просили в короля дозволу взяти його під опіку. Підтримали їх родичі кревні Любомирські: маршалок коронний, воєвода любельський і коронний хорунжий. Від нього зажадали транзакції, яку самі склали, щоб він цілковито зрікся майна на користь синів і жив цілковито зі значної пенсії. Ту транзакцію князь Станіслав підписав 12 листопада 1770 року й цілком усунувся від управління. Був він тоді власником 31 міста та 738 сіл, прибуток з яких становив 2919641 злотий. Однак знайшлися інтригани, котрі постали проти цього сімейного рішення й наговорили Станіславові Понятовському, що завдяки його санкції здійснено акт несправедливості та насильства над чоловіком при найздоровішому глузді, відданому королю та краю патріотом. А була це закулісна робота канцлера Млодзійовського, який тремтів від страху, щоб не визнали недійсними останні операції Любомирського з продажу майна, бо й сам у такий шахрайський спосіб отримав ключ Лабунський на Волині. Понятовський цьому повірив і, роздратований, призначив Любомирського київським воєводою, після смерті Салезя Потоцького (29 жовтня 1772 року), таким чином топлячи родину, бо визнав князю Станіславу розум і глузд. І все ж це не допомогло, й сини настояли на актові відречення. Довго ще жив недоумкуватий князь, тішився зі свого крісла, розкидався грішми, бо йому сини платили величезну пенсію; був обраний до делегації до сейму; брав участь у наданні посад у краї й наданні гарантій; гонорово засідав на сеймах у Житомирі.

Лише в 1785 році здав київське воєводство і спокійно осів у Варшаві, де аж у 1793 році, маючи 89 років, помер. Його дружина, княжна Гонората Поціювна, давно покинувши бідаку-вар'ята, поринула у вир політичних бур і з усіх сил підтримувала барську конфедерацію.

Трохи ми відійшли від хроніки Рівного, тож повернімося знову до неї. Від часу політичних вибриків князя Станіслава, обличчя міста й двору Рівненського змінилися також; розлад, розгардіяш і тут давалися взнаки, як і в розумі князя. Надзвичайно сумним був для Рівного 1770 рік, коли тут панувало морове повітря, яке забрало дуже багато мешканців, і між ними - аж семеро ксьондзів. Люд горнувся до костелу; зібрали тоді за померлих від моровиці тисячу злотих, які віддано було костелу й на спорудження на ринку камінної статуї Божої Матері, яка й до сьогодні збереглася, і при якій уже під час холери в 1855 році прилаштували лампаду, котру щоночі запалювали.

Тоді ж таки, тобто в 1770 році, в околицях Рівного розквартирувався з військом полковник Шич, якийсь прусський авантюрник. котрий, назбиравши різних гультіпак, служив ніби барській конфедерації. Той пес тут дуже погосподарював: забирав коні, зброю, навіть гроші, розплачуючись своїми квитанціями, займався грабіжництвом і був пострахом міста й усієї околиці. Знову для Рівного настали тяжкі часи, а краща доля допіру засвітила, коли князь Станіслав відрікся від майна на користь синів. Але й сини, приймаючи відвойоване багатство, вже на перших кроках зіткнулися з великими клопотами та труднощами; хаос, безлад в управлінні не надавався до опису, чому сприяло ще й створення чотирьох спадщин і рахунків з кредитами, що створювало такі великі труднощі, які молоді спадкоємці самі здолати їх і зрозуміти були не в змозі. Аж тільки екстраординарним варшавським сеймом призначена комісія з чотирьох єпископів, двох воєвод і багатьох інших достойників, повинна була розглянути питання цього майна, все з'ясувати й поділити братів. Але й та комісія, через злу волю її членів та інтриги Млодзієвського та інших варшавських кредиторів, відбула, нічого не зробивши. Знову сейм, додавши ще кілька більш сумлінних достойників, призначила прологанцію тієї комісії, але вже в Люблін і на липень наступного 1775 року. Аж там допіру відбувся розділ між синами воєводи, й Рівне, а крім нього ще три міста і 76 сіл, стали спадщиною Йозефа, який згодом після брата став каштеляном київським і одружився з Людвікою Сосновською, донькою гетьмана, відомою закоханістю в Костюшка за часів свого дівоцтва. Спадщина князя Йозефа була оцінена при поділі в 6835474 золотих 26 грошів. Річні прибутки з неї складали 359985 злотих 15 грошів. У тому числі Рівне давало 27029 злотих 12 грошів. На ті часи це була ще фортуна великопанська, хоч і не королівська, як у батька. Брати домовилися між собою, щоб архів майна і багатств Любомирських знаходився в Дубенському замку, при уділі Михала, і всі частки спадщини повинні були там обліковуватися для приведення спадщини до ладу та її належного утримання.

Постать Йозефа Любомирського цілком відмінна від його батька; не мав ані його замислів, ані його амбіцій і легкість у спілкуванні, лагідність характеру привертали до нього людей. Лише любов'ю до світського життя, до постійних учт, балів і свят нагадував батька. Життя публічного, політичного не любив, зрештою, воно ставало в краї дедалі тернистішим, та й київським каштеляном став радше для форми, аніж переймаючись обов’язками, бо великому панові не личить залишатися без крісла; формальним насправді було і його звання генерал-лейтенанта в коронному війську. То був добрий пан, у прямому значенні цього слова; останній екземпляр польського пана, дружина його - розумна, впливова благородна, все робила за нього: князь, який понад усе любив своє Рівне, тільки будував і перебудовував у місті, в замку і в саду; влаштовував бали, пікніки, зрештою ні про що більше не переживав.

Для міста князь каштелян зробив більше, ніж його попередники. За його батька, князя підстолого, лише двір був пишним, - місто ж убогим, зле забудованим; підстолий робив усе лише для слави, а князь Йозеф перейнявся щирим бажанням піднести побут міста. Уже в 1778 році виробив у короля привілей на ярмарок чотиритижневий у Рівному, починаючи з дня св. Єжи за календарем руським. Пізніше, 21 квітня 1789 року, підтвердив усі привілеї, надані його батьком євреям, додаючи, що хоче, аби все було так, як то в них велося протягом ста з лишнім років. Із двірцевого лану виділив значний плац для їх поселення, а надто дозволив кагалові й місту збудувати дерев'яну синагогу, без жодної пишності та оздоби, і то лише на частині плацу, визначеного для них, і це для того, як казав, щоб євреї влаштували складчину й пізніше вимурували собі розкішну. Право призначати рабина князь залишив за собою. Дідич брав за це, як правило, тисячу злотих за рік; за це рабинові дозволялося в цілій парафії справляти обряди й керувати релігійними справами. Притому була постанова, щоб євреї платили рабинові: від зарізаної скотини - по злотому, від вівці - по шість грошів. (...)

Найбільшу однак діяльність князь каштелян розвинув у переробленні та оздобленні давнього замку Рівненського, остаточно тоді переробленого на палац, і в упорядкуванні пишних садів. Князь мав витончений смак, і, як більшість сучасних панів, мав схильність до всього заморського, а тому оточив себе прибульцями різних національностей, якими була тодішня Польща переповнена, й вони чинили дива в Рівному, Маляр Вілані, котрий прибув з Італії, оздобив чудесними фресками стіни й стелі в усьому замку, залишки їх і донині зберігаються в руїні будівлі. Інший художник, Лукашевич, якого люд називав рівненським родичем, робив портрети княжат і славних людей, і ними прикрашав стіни будівлі; митці прикрасили, ніби коронкою, карнизи й стелі в покоях і оздобили пречудовими гербами та емблемами галереї й зовнішні стіни палацу. Великий став, на якому на човнах катали гостей, супроводжуваних придворною музикою, знову був очищений від зарослів, блищав як дзеркало, а риби напустили таку кількість, що крім задоволення величезної потреби двору, давав ще три тисячі річного прибутку. При старих бастіонах над водою, на яких обладнали альтанки, влаштували пристані; по всьому саду були розставлені камінні статуї, гойдалки, каруселі тощо: цяцьки й прикраси, які повинні були слугувати для забав гостей.

Сам сад в англійському стилі упорядкував знаменитий, привезений з-понад Темзи англієць, архітектор Бургніон, який також збудував розкішну оранжерею, наповнену рідкісними рослинами, і заклав малий тополевий лісок на другому боці вулиці, який з'єднав із садом таємничим підземним тунелем.

У тім тополевім лісочку, в ошатній піраміді була облаштована кухонька тут споживали підвечірки, а також справляли улюблені народні забави - зажинки, обжинки. Одну з таких забав зобразив на полотні якийсь художник, що перебував у Рівному. На ньому бачимо всю родину князя каштеляна дітей і гостей у краківських строях, респектабельних панянок, придворних і слуг у давньому нашому одязі, й усі із задоволенням беруть участь у забаві разом із селянами й сільськими дівчатами, які поприходили у вінках зі щойно зжатого збіжжя. Те пам'ятне полотно й донині знаходиться в домі княжат у Рівному.

В саду, який доходив до мосту, було також багато різьблених статуй міфологічних божеств, камінних урн, вазонів і пам'ятників роботи славного в ті часи Лебласа, привезеного аж з Олеська; був ще один літній палацик. який також призначався для придворних забав; стояв він там довго, й лише нещодавно його місце посіла дерев'яна хата місцевого лікаря. У великому мурованому будинку, який за часів князя Станіслава слугував манежем, було влаштовано театр, в якому спершу виступали лише мандрівні актори, але пізніше він став постійним; директорував у ньому комік Мілевський, який отримував платню від княжат.

З усіх тих див і розкоші не залишилося ані сліду; палац рівненський вже багато років у цілковитій руїні, софіти в ньому попадали паркет зірвано, дах протікає, сходи на верхній поверх зруйновано, і ніби іронія долі, - біля головного під'їзду залишилися на сторожі тих руїн два величезних, майстерно витесаних з каменю лицарі .. а більше нічого геть нічого; в саду навіть дерева вирубано, а мости и огорожа повалилися; найсильніший образ понищення, яке сталося впродовж якихось кількох десятиліть. Але повернімося до нашої ліпшої минувшини.

Усі ті дива і фантазії князя каштеляна невдовзі щезли, до того ж тогочасний стан краю та околиць вимагав внесків, яких князь Йозеф, з огляду на свою посаду, уникнути не міг; зрештою, було то серце найшляхетніше. Маєток він заклав, а за значну позику, яку він узяв у 1791 році в голландському банку, Рівненщину було взято в адміністрацію, а що дала вона мало прибутку - ледь 74331 злотий, то стан справ ще погіршився. Незважаючи на це, князь утримував своє добро досить вигідно й лагодив зі своїми кредиторами.

14 лютого 1792 року на сеймику в Луцьку було вирішено створити Горянський повіт і обрати до нього урядників; два міста було подано як претенденти на місцезнаходження в них судових органів: Рівне і Межиріч корецький Стецьких. Рівне отримало більшість голосів, як місто, що мало право не проведення сеймиків, з тією умовою, щоб князь Йозеф виділив будинок для суду, як це обіцяв зробити в Межирічї Ян Стецький, хорунжий Великого Королівства.

Під осінь того року завітав до Рівного гість милий і несподіваний. Був то Костюшко, який прибув до цього князівства, можливо, з цікавості, а може, зворушений спогадами про молодість і через стільки років побачив поважну, хоча ще вродливу княгиню Людовіку, предмет найбільшої закоханості своїх молодих років. Звичайно, притому він зазнав тут найсердечнішого; гостював він кілька днів.

Навесні наступного 1793 року частина Волині перейшла до Росії. Волинь, кордони якої було визначено по ріках Случ та Ірпінь у Васильківському повіті, названо намісництвом Ізяславським, була поділена на двадцять три повіти, в тому числі Рівне й Дубровиця. Після смерті цариці Катерини була знову повернута назва Волинь і створено губернію, в якій Рівненський повіт було об'єднано з Дубровицьким. Згідно з указом Рівне стало повітовим містом.

Тим часом справи князя каштеляна погіршувалися, кредитори нетерпеливилися, аж нарешті Рівненщину було віддано на розпродаж. Князь Йозеф злякався і все своє майно передав згідно з актом своїй дружині Людовіці з Сосновських 30 січня 1794 року. На допомогу прийшли заможні Сосновські, а княгиня з енергією чоловіка взялася до реформ і змін у занедбаному та кульгавому господарстві. Та прогресивна жінка повела справи так, що зовні у рівненському палаці ніби нічого й не змінилося; проваджено тут той самий штиб життя, з такою ж розкішшю проходили прийоми, так що коли в 1801 році тут кілька днів погостював Великий князь Костянтин, то він був у захопленні від прийому й пишності польської магнатської глибинки.

І все ж, незважаючи на це, борги сплачувалися поволі й дедалі менше позначались на маєткові, без огляду на те, що й різні біди на той час навідували Рівненську волость. Саранча щороку нищила врожай у тій окрузі, а в роках 1804 та 1805, повністю знищила рівненські поля; навіть грабовий лісок, який був біля міста, тоді порідшав через об'їдене листя. Кілька разів пожежі завдавали великої шкоди місту, з них найбільша трапилася в 1805 році; вся вулиця Сенаторська, від двірцевої брами до господарських будівель, згоріла. У 1817 році каштелян помер, помирав спокійним за долю дітей, для яких мати порятувала маєток і котрими опікувалася. Дітей було всього троє: син Генрик, який згодом став ординатом на Пшеворську та Фридерик, наступний дідич Рівного, а також донька Гелена, видана за князя Станіслава Мнішка.

Після смерті князя каштеляна осиротів палац Рівненський; втихли в ньому бали й гучні забави; княгиня старілася і бажала спокійного життя згідно зі своїми уподобаннями: підростаючі сини навчалися за кордоном; донька вже була заміжня. 6 лютого 1822 року княжата Генрик та Фридерик Любомирські, сини київського каштеляна, розділили маєтки: Фридерик став власником двох ключів - Рівненського та Олександрійського. Княгиня каштелянова залишилася в Рівному, але вже тоді з дому не вирушала й дуже згорбилася від старості. Була шанованою і користувалася любов'ю не тільки своєї околиці, а й цілого краю. Престаріла та матрона, ідеальний тип польської матрони, спокійно й на власний розсуд проводила останні роки свого зразкового життя, згадуючи про кращу минувшину, про героя своїх юних років, згадка про якого завжди розпромінювала її прекрасне обличчя. Було щось заспокійливе, урочисте в тій поважній старості. До останніх днів зберегла свій характер спокійний, поважний, але й веселий водночас; живу пам'ять і спокійний, однаковий для всіх випадків спосіб буття; в ній вгадувалася гордість великої пані, але того ніхто не спостерігав і не відчував на собі. До кінця життя завжди займалася якимось рукоділлям, але найулюбленішим її заняттям був переклад з французької праць з питань морально-релігійних. Під кінець зовсім осліпла; тоді з усміхом на устах скубала корпію, старанно її ховаючи. Померла 6 грудня 1836 року, похована у фамільному склепі побіч чоловіка й дитини, померлого сина Короля. Багато її рукописів залишилося в розпорядженні тодішнього рівненського ксьондза, князя Мороза. Яка доля їх спіткала згодом - не знаємо.

Тадеуш Єжи Стецький.
Варшава, 1880 р.
Переклад з польської Лідії РИБЕНКО.
Передруковано з газети „Сім днів”, 1997 рік.


 Важливе застереження

Цитування або передрук iнформацiї, що розмiщена на сторiнках Iнтернет проекту "Вiртуальне мiсто Рiвне" дозволяється лише за умови зазначення наступного рядка: "Вiртуальне мiсто Рiвне" © www.rivne.org

<< Повернутись