Ровно (1957 рік)

Лише всебічне вивчення історії Рівного дозволить наближитись до правдивого опису подій, що мали значення для розвитку нашого міста. Саме тому ми знайомимо наших читачів з різними, часто упередженими, краєзнавчими поглядами. Цього разу, пропонуємо поглянути на історію міста очима сталінських науковців.

Зміст.

1. СТАРЕ МІСТО.
2. У БУРЕМНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РОКИ.
3. СВОБОДА І ЩАСТЯ КУВАЛИСЬ В БОРНІ.
4. ПІДПІЛЬНИЙ МІСЬККОМ ДІЄ.
5. МОЛОДІСТЬ СТАРОГО МІСТА.
6. ПОГЛЯДУ ЗАВТРА.

Частина 1. СТАРЕ МІСТО.

У сиву давнину сягають перші згадки про Ровно. Точна дата виникнення міста невідома. Дехто з істориків називає десяте століття, коли Ровенщина входила до древньоруської держави Київська Русь, а на її землях жили слов'янські племена древляни. Більш достовірніше припустити, що Ровно виникло десь у середині XIII століття, перебуваючи разом з іншими населеними пунктами краю у складі славнозвісного Галицько-Волинського князівства, бо вже в кінці століття воно згадується у зв'язку з битвою польського князя Лешка Чорного з литовськими військами. Ця битва відбулася у 1282 році під Ровно. Зазначений рік і вважається першою літописною згадкою про місто.

Хто ж і коли його заснував? Важко відповісти. Можливо ним був підневільний селянин, який втік від свого пана на вільні погоринські землі, багаті на дичину і рибу або хтось із слуг галицького боярина, не стерпівши знущань свого господаря, вирішив покинути його двір і оселитися тут. Чи сам великий князь Данило Романович Галицький, засновник багатьох міст, йдучи з Галича через Корець походом проти татар, зупинився біля невеличкої річки і наказав своїм воїнам «срубить град» та тримати оборону.

Важко встановити картину давно минулих часів і назвати перших поселенців нашого міста, та ще важче сказати, звідки походить його назва. Мовчать старовинні вулиці — німі свідки багатьох подій, мовчить земля, щедро полита кров'ю робочого люду, не знайти відповіді в літописах, стародруках, в родинних архівах волинського панства. А людська пам'ять, яка з діда-прадіда передає поколінням мудрість віків, на цей раз зберегла нащадкам перекази більш пізнішого часу.

В одному з них, який ще недавно поширювався серед ровенчан та будив їх уяву про минуле, говориться: «Давним-давно у багатих князів Острозьких було 99 городов. Ненажерливим панам цього здавалось замало. Вони вирішили придбати ще одне місто, щоб мати у своїх володіннях «ровно сто городов». Новокуплене соте місто і стало називатися «Ровно». Але цей переказ не відповідає дійсності, бо вже задовго до князів Острозьких Ровно (у ділітописі Ровенськ, Рівне) існувало.

Науково не обґрунтовані й інші догадки про походження назви міста від місцеположення на рівнині, від великого оборонного рову навколо замку.

З пітьми віків вимальовуються картини далекого XIV століття. Наче сарана посунули на українські та білоруські землі литовські загарбники. Застогнала волинська земля, вкрилися трупами її поля. Над спустошеними селами закружляло гайвороння. Нарешті литовським князям вдалося заволодіти Волинню (1340 рік). З того часу невеличке село Ровно майже два століття перебуває під владою Литовської держави. Чимало кровопролитних битв відбулося за ці віки, і, здавалось, литвин-лицар ніколи не знімав панцира, а його меч не висихав від крові. Військові сварки між своїми та іноземними феодалами важким тягарем лягали па плечі трудящих. Зазнавали їх і ровенчани. На початку XV століття вони належали луцькому землевласнику Дичку. В 1461 році один з його нащадків Івашко Дичко продав свій маєток волинському князю Семену Несвіцькому за 300 коп широких грошей чеських (3000 карбованців сріблом). Ровно продавалося: «...с дрысолки и с польми, сеножатми и дубровами, и с лесы, и с бортными землями, и с ставы, ставищи, и с реками, и с бобровыми гоны, и с мыты».

Новим володарям села забажалось зробити Ровно містом. Особливо біля цього заходилась Марія Несвіцька, яка стала господарювати після смерті свого чоловіка. Вона тимчасово переїжджає жити в Городок і звідти керує заселенням Ровно та будівництвом замку.

Нарешті замок було закінчено, а незабаром він одержав і своє перше бойове хрещення. В 1496 році Ровно осадили татари, Загорілися дерев'яні будівлі нового міста.

Заметушилися городяни. Почався посилений обстріл замку. Перелякане панство, що сховалося за товстими стінами, погодилося заплатити викуп, і татари зняли облогу. Але не залишили вони в спокої українські міста і села.

З кінця XV століття починаються постійні напади татарських орд на Київщину, Поділля, Волинь. Місто Ровно зазнало найбільших руйнувань від татар у 1569, 1617, 1619, 1630, 1640, 1686 роках. Наче коней, вели на арканах людолови ровенчан у неволю в Крим. Там їх тримали в кайданах на важких роботах або везли в Константинополь продавати.

Після першої татарської навали Ровно швидко відбудовується і нараховує біля 400 будинків. Частина населення, як і раніше, продовжувала займатись землеробством, але й з'являються перші торгівці та ремісники: шинкарі, крамарі, ткачі, кравці, кожум'яки, теслярі, колісники, ковалі, дігтярі, пекарі, чоботарі, м'ясники, пивовари, кушніри.

Для свого новозбудованого міста Марія Ровенська, як стала себе іменувати Несвіцька, випрошує у польських королів Казиміра і Олександра різні привілеї. Сігізмунд Перший королівською грамотою від 2 червня 1507 року підтвердив даровані раніше привілеї. Так Ровно одержало Магдебурзьке право та право на організацію ярмарку.

Особливо раділа Марія Магдебурзькому праву. Адже тепер Ровно зрівнялося з іншими містами, які мали своє самоврядування. Найбільш «достойні» люди — багатії міста, вірні слуги княгині увійшли до складу міської ради. Є і свій лавницький (купецько-міщанський) суд, який розглядає карні і цивільні справи.

Так виникло на Волині нове місто. В історичних документах не знайти опису скільки горя зазнали його перші будівники, скільки знущань витерпіли від деспотичної княгині. А мабуть, чимало. Бо під старість Несвіцька зробилась дуже набожною, замолювала свої гріхи, робила подарунки церквам, і особливо великі Києво-Печерській лаврі. Награбоване народне добро з кутих залізом скринь перекочовувало ненажерливому духівництву.

В 1518 році після смерті Несвіцької Ровно переходить у власність князів Острозьких, які володіють містом до 1642 року.

Українські магнати Острозькі наїздами на сусідські маєтки, обманом, торгівлею, хитрощами, війною, визиском підневільного люду нажили собі казкові багатства. Костянтин Острозький володів 100 містами і містечками, 1300 селами. Після смерті його сина Януша, в спадщину Домініку Заславському перейшло 600 тисяч червінців, 400 тисяч талярів, 29 мільйонів злотих, 30 бочок срібла.

Для охорони своїх обширних володінь Острозькі тримають десятки великих військових загонів, укріплюють замки, які створювали одну оборонну лінію: Ровно, Дубно, Дорогобуж, Острог, Межирічі, Сатиїв, Полонне, Романів, Звягель, Чуднів.

Тимчасом лицарство осідає на землю та перетворює селянство на челядь і кріпаків, нових утисків зазнають ремісники, збільшується кількість утікачів на Русь і Запоріжжя. Міське населення Ровно безплатно ремонтує кріпосні стіни, забезпечує фортецю сіном і паливом, утримує замкову варту, платить податки.

В златоглавій Москві в Грановитій палаті у вересні 1563 року цар Іван IV веде переговори з послами Сігізмунда Августа про повернення Російській державі захоплених Литвою руських земель. Для польсько-литовських послів складено список міст «искони русских государей». Тут поруч з Галичем, Львовом, Острогом, Дубно, Луцьком, Вишневцем, Володимиром, Ковелем, Чарторийськом стоїть і Ровно, А тимчасом шляхта готує для (українців нове ярмо.

Польський король в 1569 році скликає у Люблині з’їзд панства польських, українських, литовських, білоруських земель. Людно на вулицях красивого міста. Франтять один перед одним пани, хитрують на засіданнях, продають та міняють хлопів, веселяться до ранку. Серед магнатів і Костянтин Костянтинович Острозький. Він ще не знає остаточного рішення з'їзду; мова йде про об'єднання усіх земель в одну державу, а вже турбується про свої володіння. Зовсім недавно його родичка княжна Беата подарувала Ровно багатому польському шляхтичу Альбрехту Лєському, хоч не мала права цього робити. Тепер вона вмерла і треба за всяку ціну повернути назад місто.

Аудиєнція у короля. Уважно слухає Август родовитого князя. Так, він неодмінно виконає його прохання, але що думає дорогий гість про сейм. Острозький дипломатично уникає відповіді. На що йому те об'єднання під польською короною? Він і сам володіє такою кількістю земель, що йому може позаздрити будь-який король Європи.

Більш-менш багаті українські пани тягнуть руку за Острозьким, і на засіданні сейму почався розбрат. Нарешті українське панство покинуло Люблин. Поки вони добиралися до своїх маєтків, польська шляхта прийняла рішення про об'єднання Литви з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Разом з іншими українськими містами під п'ятою нових загарбників опинилось і Ровно. У складі Польщі місто перебуває до кінця XVIII століття.

Нелегкими були ці роки для городян. Вони зазнали чимало горя від військових дій, погромів, мору, частих пожеж, свавілля польських та українських панів.

Хижими круками налетіли на Ровенщину посланці Ватікану — єзуїти, домініканці, кармеліти, францисканці, бернардини, піяри та інші представники католицьких чернецьких орденів. Почалося будівництво костьолів, каплиць, колегій. Ватікан, який прославився своїм лицемірством, зажерливістю, продажністю, вбивствами, грабіжництвом, шахрайством, разом з польським католицьким урядом перетягнув на свій бік деяких українських панів та підпанків. Ті стали вірними слугами папи римського.

Дорого заплатили ровенчани за примхи «своєї» пані Ганни Острозької, яка з намовляння єзуїтів почала будувати в місті костьол. Православні городяни примусово споруджували ненависний для них костьол. А коли він в 1606 році був збудований, княгиня на його утримання виділила кошти, землю і людей своїх маєтків у селі Тютьковичі.

Справжнім фанатиком католицизму була дочка Ганни Острозької Ганна-Алоїза Острозька-Хоткевич. За сумлінну службу Ватікану вона одержує подяку від папи римського.. Але населення краю не бажало коритись зрадливій магнатці-католичці. В 1636 році проти неї підняли повстання городяни Острога. Двірська кавалерія, загін піхоти і студенти єзуїтської колегії ледве врятували вельможну пані від повстанців, які «йшли прямо на саблю, йшли на вогонь і воліли загинути і тілом, і душею, тільки б дістатися до своєї пані і помститися їй».

З допомогою старост прилеглих до Острога сіл повстання було жорстоко придушене. Повстанців без жалю вбивали на місці, заковували в кайдани, всіляко знущались над захопленими у полон. Ще страшнішим був вирок трибуналу. Ватажки засуджувалися до смертної кари через четвертування, рядові — через відрубання голови мечем. Будинки страчених повстанців вирішено було спалити, а землю, на якій стояли будинки, посипати сіллю, щоб на цьому місці не росла й трава.

Чутки про розправу шляхти над повсталими в Острозі докотилися і до Ровно. Вони багатьох дуже вразили.

Нелюдські знущання над волелюбним українським народом переповнили чашу його терпіння. Навесні 1648 року від краю до краю сколихнулася Україна, піднялася на смертний бій з шляхетсько-єзуїтською державою. Почалася героїчна шестирічна боротьба за волю, за право жити на одній землі з російськими братами і сестрами. Перші успіхи славного війська запорізького під Жовтими Водами і Корсунем з радістю відбивалися в серцях українців, кликали до зброї, до справедливої війни.

У заграві пожеж опинилася й Ровенщина. Поскакали від села до села збройні вершники піднімати народ на повстання. «Гей, люди, виходьте з хат, захищайте самі себе, вставайте під знамена гетьмана Богдана Хмельницького!». Запалали панські фільварки, червоні язики полум'я вибиваються з вікон, дверей, здіймаються вгору і здається, що то не вогонь палає, а вирує кров замордованих панами людей.

І вже на зразок козацьких загонів успішно діють купи — військові загони повсталих селян і городян в районі Ровно, Дубно, Гощі, Острога, Корця, Олександрії, Клеваня, Березно. Все пригадалося панам: страшні палі, сплюндровані православні храми, надмірні податки, каземати, утиски та кривди над ремісниками, купцями, селянами, підземні тюрми ратуш, бузувірство, уніати, арендатори, королівські чиновники, католицькі монахи.

Ополячений український магнат, зрадник і шпигун Адам Кисіль, був так наляканий розмахом повстання, що писав з Ровно своїм друзям про великий загін покозачивших людей у 18 тисяч чоловік, який діє в самому центрі Волині.

Восени 1648 року вибухло повстання в Ровно. Бурмістри, підстароста, лавники, війт Парфен Самсонський не підтримали городян. Вони навіть умовляли їх не виступати, та ніхто боягузів не послухав.

І ось утворюється перший повстанський загін у 60 чоловік. Тут всі знають один одного, всі з однієї Омелянівської (тепер Шевченка) вулиці. Разом жили, працювали, терпіли утиски, разом будуть у повстанцях здобувати кращої долі. Хай веде їх хорунжий Гайдук та лісник Гунько Калінічен, вони підуть за ними.

Невеличкий загін, хто на конях, а хто пішки, вирушає в перший похід на село Городище, де спалює панський хутір, захоплює і розподіляє майно і худобу, розправляється з гнобителями.

Другим загоном повсталих ровенчан керували брати Матвій і Грицько Бузовщики. Цей загін досить успішно діє. в околицях Ровно, захоплює велику кількість панської худоби, вирубає панський ліс.

У несамовитій люті кидає шляхта проти «бидла» войовничий заклик «огнєм і мєчєм». Та каральні загони, частини регулярної армії, іноземні наймані легіони нічого не можуть вдіяти. Повстанці продовжують громити своїх ворогів. Селяни одного села допомагають селянам другого села, міське населення пліч-о-пліч билось із сільським. Єднання міських і сільських повстанців відбулося в маєтках пана Яна Замойського в районі Ровно.

Для більш успішних дій проти панства два ровенських загони злилися в один та об'єдналися з повсталими селянами Колоденки, Житина, Бармаків, Іллінки. Великий загін повстанців діяв до кінця 1648 року.

Жило в цей час у місті Ровно біля 3000 чоловік.

Славна народно-визвольна війна всього українського народу проти шляхетської Польщі закінчилась знаменитою Переяславською Радою. Та не всі українські землі в напружені часи були возз'єднані з сильною централізованою Російською державою. Наш край продовжував перебувати під Польщею.

Почалася напружена, довгорічна боротьба за визволення з-під гніту польських окупантів.

Протягом 1654—1655 років російсько-українські війська на деякий час визволили міста і села Ровенщини. Взимку 1660 року стрільці воєводи В. Шеремет'єва, почавши похід з Києва, розбили польські війська А. Потоцького і ввійшли у Ровно. Тепло зустрічали ровенчани своїх визволителів. Доглядали за хворими, лагодили пістолі, мушкети, підводи, панцирі, відливали кулі, підковували коней. Та складне міжнародне становище стало на перешкоді возз'єднання. Навколишні землі і на цей раз залишалися за Польщею.

На початку XVIII століття під час Північної війни Ровенщина стає театром воєнних дій між російсько-українськими та шведськими військами.

Молодий та енергійний король шведів Карл XII, якому придворні астрологи пророкували завоювати пів-Європи і, в першу чергу, Московію, влітку 1706 року займає Ровно. Він до деякої міри був ображений, , що його тут ніхто не зустрів, а місто безлюдне. Хіба так було в Естляндії, Данії, Саксонії, Польщі? А ці «дикуни» тікають у ліс, забирають своє добро.

Шведи недовго стояли у місті, але встигли його розграбувати та спалити декілька будинків. Не повезло їм і в Дубно. Почувши, що цар Петро надіслав на Волинь кавалерійський загін під командуванням Меншикова, вони залишили місто.

З цього приводу Меншиков доповідав: «Король свейский, будучи в Дубно, услышал о приходе московских войск, так скоро затревожась побежал, что все тяжелости бросил: и двадцать осмь пушек медных... в Дубне в землю зарыл».

В цей же час російські війська кількістю до 10 полків займають Ровн і його околиці. Повертаються у місто втікачі, налагоджується мирне життя. Петровські війська стоять в Ровно до жовтня 1707 року.

З середини XVII століття Ровно переходить з рук у руки до різних панів. З 1723 року починається майже двохсотрічне панування над містом польських магнатів - князів Любомирських.

Біля 1750 року Станіслав Любомирський перебудував напівзруйнований середньовічний замок на великий палац. І почалися оргії, яких ще ніколи не чули і не бачили ровенчани. Банкети в палаці, саду, за містом, вдень і вночі, влітку і взимку з ілюмінаціям, танцями, музикою, пострілами гармат.

Однієї тільки надвірної сторожі 4000 чоловік, а скільки челяді, як виблискують дорогоцінні мундири на солдатах з загону яничар, що несуть службу в палаці.

«Любомирський,— читаємо в одній із старих книжок (цікаво чи не у Т.Стецького?, прим. www.rivne.org), — жив у Ровно наче король в малій державі: він писав статути для своїх підданих і воїнські устави для надвірного війська, якого він тримав більше, ніж будь-який пан у Польщі».

Маючи у своїх володінням 31 місто і 738 сіл, Станіслав Любомирський щороку одержував з них біля трьох мільйонів злотих. Добра частина цього багатства йшла на гульбища та прикраси двору. Золотом виблискував палац, а поруч стояли похилі, злиденні хатки городян. «Бідність міста і блиск багатства двору князя Любомирського, - зазначав один історик, - складали разючий контраст і кидались у вічі».

Самодур і картяр Станіслав Любомирський був неабияким честолюбцем. По смерті Августа III йому забажалось стати польським королем. Він прибув у Варшаву і... збожеволів. Збожеволівши, повернувся назад у Ровно, і ще шість років управляв своїми маєтками.

Сини божевільного батька зажадали розподілу володінь, і в 1775 році Ровно разом з іншими трьома містами і 76 селами переходить до Юзефа Любомирського.

Ровно того часу — це понад 700 будинків, костьол, церкви, синагога, невеличка школа, чотиритижневий ярмарок, кілька корчм, князівський парк і театр, невеличкий топольовий гай для городян, де влаштовувались народні розваги, обжинки, зажинки, Івана Купала.

Ю.Любомирський плазував перед усім закордонним, а тому запросив до себе у Ровно різних іноземців. В панському маєтку француз-архітектор, італієць-живописець, англієць-садівник переплановували та прикрашали палац, сад, став.

Витівкам Любомирського і його друзів не було меж. Одного разу, під час відсутності князя, багаті сусіди зігнали на пустир за місто тисячу підвід, на кожній з підвід були викопані молоді деревця, які селяни-кріпаки і посадили. Дуже здивувався князь, коли, повернувшись у місто, побачив лісок, в якому навіть були пущені звірі. Так розкошували пани, так глумились вони над трудовим людом. Минули роки, і засаджена місцевість через більшість грабових дерев стала називатись Грабником. Тепер вже давно немає тих дерев, і на місці, де колись шумів гай, виросло селище, а в пам'яті народній стара назва Грабник ще й досі зберігається.

В 1793 році радісно забилось серце ровенчан. Волинські землі, які з часів Люблинської унії перебували під гнітом польських магнатів, відійшли до Росії. Ровно стає повітовим містом Ізяславської губернії, а через три роки після її перейменування — Волинської з центром у місті Житомирі. Пожвавлюється життя у місті. Замість маленьких хат з'являється декілька будинків міського типу. Переводять з Клевані гімназію (1836 р.).

Через 20 років в гімназії навчається син судді Володя Короленко. Незабаром допитливий юнак уважно вивчає безсмертні твори Пушкіна, Міцкєвича, Шевченка, прислухається до місцевих легенд, замислюється над навколишнім життям. Все це в майбутньому він використовує у своїх творах: «Історія мого сучасника», «В дурному товаристві», де майстерно змальовує правдиві картини з життя провінціального містечка Ровно. Воно, за словами Короленка, «...розкинулось внизу над сонними, запліснявілими ставками, і до нього доводиться спускатися по тихому шосе, загородженому традиційною «заставою»... Сірі паркани, пустирі з купами всякого мотлоху потроху чергуються з підсліпуватими, осілими в землю, хаткам».

В 1857 році через місто пролягло Києво-Брестське шосе. Поліпшення зв'язку між нашим містом і великими економічними і культурними центрами Росії вплинуло на його розвиток. Ще більшого значення для економічного розвитку Ровно мали Києво-Брестська та Поліська залізниці, які пройшли через місто в останній чверті XIX століття.

В цей час у Ровно будуються собор і костьол. Нові будови разом з тюрмою були кращими архітектурними спорудами міста. Вони височили над усім Ровно і були ніби символом царської влади, яка разом з духівництвом, промисловцями, поміщиками, поліцейськими і жандармами пригнічувала місцеве населення.

Але вже займалась світла зоря соціалізму. Робітничий клас Росії піднімав усі народи країни на смертельний бій з експлуататорами, за свободу і щастя трудового народу.


Частина 2. У БУРЕМНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РОКИ.

Новий 1900 рік предводитель ровенського дворянства разом з „отцами города” зустрічав весело. Між іншими святковими розмовами зайшла мова і про перспективи розвитку міста. Яким воно буде в найближчі роки? Фантазували по-різному. Називали кількість візників, купецьких фірм, водовозів, промислових підприємств, які збільшаться. Нікому і в голову не приходило, що йдуть грізні для експлуататорів роки, коли замість храмів будуватимуть барикади, а робітники будуть управляти містом. І не на «Биржевые ведомости», «Волынь», «Волынскую речь» збільшиться попит ровенчан, а на «Искру», «Пролетарий», «Правду». Сяйво марксистсько-ленінських ідей заб’є усі фейєрверки дому Романових. Відблиски цього сяйва вже проникають у Ровно та б'ють у вічі есерів, бундівців, меншовиків, рупівців, викриваючи перед народом цих мерзенних зрадників революції.

Тоді Ровно мало 25 тисяч населення. На 19 дрібних макаронних, миловарних, гільзових, конфетних, тютюнових, очисновинних підприємствах працює всього 188 робітників, а на 144 підприємствах повіту - 2141 чоловік, але більшість з них тягнуться до правдивого більшовицького слова і в буремні роки революції буде в ногу крокувати з пролетаріатом Росії.

В рості політичної свідомості ровенчан величезну роль відіграє марксистська література, ленінська газета „Искра”. Прогресивно настроєна інтелігенція завозила її в місто та поширювала серед населення.

1903 рік. Біля казарм 126 піхотного Рильського полку, що квартирував у місті, знайдено кілька номерів знаменитої „Искры”. В 35 номері любимої газети трудящих надрукована стаття В. І. Леніна «Самодержавство вагається».

Обурливо відчитує офіцерів полковник: «Що ж буде, панове, коли наш солдат уже вдарився у політику і читає соціал-демократичний листок. Як ви могли допустити, що газета потрапила в казарми? Ось тут, - він вказує пальцем на ленінську статтю, - автор-соціаліст закликає народ Росії до збройного повстання протії існуючого ладу. Автор, бачите, вважає, що його можна замінити народним урядом. Наказую пильніше стежити за солдатами. У війську не повинно бути крамоли».

За революційними листівками полюють, уважно придивляються на вокзалі до приїжджих жандарми. Але царські сатрапи були безсилі.

В Ровно поширюється листівка про історичне рішення 11 з'їзду РСДРІ1: „Конец разброду и шатанию социал-демократов. Подготовительная работа закончена. Дружнее за дело и пусть все члены партии в комитетах, группах, кружках и робочих союзах становятся плотнее в ряди и шеренги, чтобы идти, как один человек вперед, вперед, к полной победе над всеми врагами пролетариата. Долой самодержавие! Да здравствует Российская, да здравствует международная социал-демократия!”.

В 1904 році в місті оформлюється група РСДРП, на чолі якої стояв комітет з п'яти чоловік. Більшовики Ровно підтримують зв'язок з Московською організацією РСДРП.

Червень 1904 року. На одній з нелегальних квартир йде засідання підпільної групи більшовиків. Виступає голова організації.

— Нам треба більш активніше діяти, — г«ворить він. — Ми передрукували більшовицькі прокламації «Солдатская памятка», ««равдивое слово крестьян солдатам». Це добре. Але чому нам не випустити і свої листівки? Пропоную для початку видати тисячу екземплярів листівки «К солдатам».

В червні антивоєнна листівка «К солдатам», яка кінчалась закликами «Долой войну! Да здравствует народная республіка! Да здравствует социализм!», була вже надрукована і розкидана в місті.

Листівка «К солдатам» пророче писала: «Недовольство и гнев народа растут с каждым днем, и близок час, когда народ в свою очередь объявит открытую войну самодержавию».

Цей день настав у січні 1905 року. На кривавий злочин царизму, що розстріляв мирну демонстрацію петербурзьких робітників, народні маси Росії відповіли революцією.

Ровенська група РСДРП у своїх прокламаціях-зверненях до міського населення закликала його підтримати революційну боротьбу петербурзького пролетаріату. «Ми, русские социал-демократы, — писалося в одній з листівок, — призываем всех вас соединиться с нами для общей борьбы с самодержавием и со всем капиталистическим строем, покоящемся на угнетении и зксплуатации. Скорее становитесь вместе с нами под красное знамя труда и примите сознательиое участие в начинающейся революции».

Ровенчани відгукнулися на бойові заклики більшовиків. Протягом бурхливого 1905 року в Ровно не раз відбувались, керовані більшовиками, великі демонстрації, страйки, мітинги.

У другій половині квітня, напередодні міжнародного свята трудящих Першого травня, в Ровно поширюються надруковані більшовиками Києва, Одеси, Катеринослава прокламації «К линейным служащим Юго-3ападной железной дороги», «Война против войны», «Крестьянство и царское правительство» та листівки місцевих революціонерів «Ко всем рабочим и работницам города Ровно», «Бросьте работу 18 апреля — Первого мая».

Першотравнева демонстрація в Ровно була багатолюдною, революційною.

28 тправня стався масовий виступ трудящих. В цей день у театрі «Зафрана» йшла денна вистава «Війна Китаю проти Японії». П'єса, написана на низькому ідейному рівні, карикатурно зображаючи японський народ, так обурила глядачів, що близько 600 чоловік залишили театр, вигукуючи: «Геть уряд! Геть самодержавство! Хай живе свобода!».

Скоро ровенчани знову продемонстрували свою ненависть до царського уряду.

28 липня відбулась велика демонстрація міських робітників, службовців, гімназистів. Невеличка Литовська вулиця заповнена народом. Вже зібралось до трьохсот чоловік, а люди все прибувають і прибувають. У святковому вбранні, радісно збуджені з натовпу демонстрантів лунають вигуки: «Ура!», «Долой правительство!», «Да здравствует революция!». Над натовпом майорить червоний прапор. Від нього не відірвати очей. Кожному хочеться ближче стати біля прапора. І випрямляються зігнуті в роботі спини. Стискуються у кулаки пальці. Шикується колона.

— В центрі міста, на головну Шосову вулицю!

Хтось дужим голосом заспівав: „Смело, товарищи, в ногу! Духом окрепнем в борьбе...” Пісню зразу ж підхопили. І стоголосо залунало навкруги: „В царство свободы дорогу грудью проложим себе.”.

Поліції вдалося розігнати демонстрацію, заарештувати при цьому 6 чоловік. Та всіх не заарештуєш, а тим більше не вб'єш політичного пробудження трудящих мас. Не накинути кайданів на вільну думку, правдиве революційне слово.

Восени 1905 року могутній страйковий рух, який безперервно наростав у міру піднесення революції, переріс у всеросійський Жовтневий політичний страйк. На страйкову боротьбу, яку очолив російський пролетаріат, піднялись мільйони. Разом з російським робітничим класом на боротьбу з царським самодержавством виступив пролетаріат України.

12 жовтня застрайкували всі службовці Поліської залізниці, внаслідок чого припинився рух вантажних і пасажирських поїздів по лінії Ровно—Домбровиця.

13 жовтня о третій годині дня застрайкували залізничники м. Ровно. На станції були затримані два поїзди. Залізничний рух через станцію Ровно припинився.

Застрайкувала учнівська молодь Ровенського реального училища, де успішно працював соціал-демократичний гурток з 15 чоловік, і жіночої гімназії. Учні вимагали закриття всіх учбових закладів аж доки не будуть скликані народні установчі збори і встановлені вибори на основі рівного, загального, прямого і таємного голосування.

Деякі учні старших класів реального училища і близько 30 вчителів Ровенського повіту в листопаді зібралися в селі Городок (тепер Ровенський район) на свій з'їзд. На з'їзді обговорювалось питання про приєднання до Всеросійського вчительського союзу, і було прийняте рішення організувати в Ровенському повіті відділення союзу. Одному з вчителів реального училища було доручено звернутися до всіх учителів і учнів повіту із запрошенням вступити в організоване відділення союзу.

Наляканий революційною боротьбою трудящих мас, царський уряд змушений був видати 17 жовтня маніфест, в якому лицемірно обіцяв дати народу громадянські свободи і скликати законодавчу думу.

Після оголошення царського маніфесту в багатьох містах України відбулися великі протиурядові демонстрації. 19 жовтня почалася демонстрація в Ровно. Більшовики-агітатори тут же на місці розповідали тим, що зібралися, про маневр царського уряду, який, наляканий революцією, вимушений був піти на поступки народу. З революційними піснями і лозунгами демонстранти пройшли головною вулицею міста і підійшли до вокзалу, де до них приєднались залізничники. Після мітингу, на якому з революційними промовами виступило декілька ораторів, демонстрація повернулася назад у місто.

Комуністична партія на чолі з Леніним надавала величезного значення революціонізуванню військових частин. Більшовики Ровно проводили значну революційну роботу серед військових частин, внаслідок чого відбулися солдатські заворушення.

2 листопада відмовились виконувати розпорядження командирів 100 солдатів Дубнівської фортечної роти в м. Ровно. Солдати вимагали звільнити всіх заарештованих товаришів, скликати установчі збори. Незабаром повстали солдати 127 піхотного Путивльського полку, розквартированого у Ровно. На своїх зборах вони склали список, в якому вимагали, щоб їх не посилали придушувати повстання робітників і селян, ліквідовувати страйки, розганяти демонстрації. «Мы требуем, — писали солдати, — освободить товарищей солдат и матросов, арестованных в Кронштадте, Севастополе, Киеве, Одессе и в других городах. Мы заявляем, что не будем исполнять никакой службы и нести какие бы то ни было наряды до удовлетворения наших справедливых требований».

Найвищою точкою розвитку першої російської революції було грудневе повстання. На боротьбу проти царського самодержавства першим піднявся московський пролетаріат, а за ним трудящі маси інших міст країни.

8 (21) грудня на станції Ровно була одержана телеграма з Вільно від страйкового комітету залізничників, в якій сповіщалося, що центральне бюро спілки і представники комітетів 29 залізниць визнали необхідним оголосити загальний страйк залізничників з 7 грудня і закликають всіх працівників залізниць приєднатися до страйку. Залізничники станції Ровно підтримали своїх товаришів. Обраний у той же день страйковий комітет з трьох чоловік на чолі з майстром залізничних колій Г.К.Решетніковим (на фото, прим. www.rivne.org) телеграмою повідомляв: «Из Ровно 8 декабря за № 168 Вильно... Копия по станциям полесских дорог. Ровенская группа в 12 часов ночи 8 декабря примыкает к забастовке. Поезда, находящиеся в пути, должны быть доведены до конечной станции». Під час страйку залізничники прийняли постанову приєднатися до вимог гомельських залізничників, які вимагали від царського уряду скасувати смертну кару, амністувати борців за народну волю, розпустити армію, скликати установчі збори, скасувати воєнний стан, дати народу демократичні права.

Страйк залізничників Ровно тривав 9 днів. Роботою станції весь час керував страйковий комітет. Страйк ровенських залізничників був підтриманий залізничниками Сарн, Здолбунова, Домбровиці.

Грудневе збройне повстання було жорстоко придушене царизмом. Почався спад революції. Ровенчани, як і всі революційні сили в Росії, відступали, але повільно, з боями. Революційний рух тривав і в 1906—1907 рр.

Шануючи пам'ять жертв царизму, ровенська група РСДРП на початку січня 1906 року надрукувала двома мовами тисячу листівок «9 января». Листівка закликала усіх чесних громадян міста, у кого б'ється серце і ворушиться вільна думка, протестувати проти звірячих актів царського уряду і піднятися на боротьбу під прапором РСДРП.

1 травня 1906 року застрайкували робітники Ровно. У першотравневій прокламації ровенські більшовики закликали трудящі маси міста продовжувати революційну бротьбу. «Товарищи! Буржуазия боится первого мая — рабочего праздника — и не напрасно. Она видит: в зтот день миллионы рабочих, без различия пола и национальности оставляют громадные фабрики, мастерские для того, чтобы отпраздновать свой рабочий праздник».

Революційні події в Ровно в роки першої російської революції перегукувались з революційними виступами селян Острозького повіту, пролетаріату Сарн, Здолбунова, солдат Дубна, Острога.

Перша російська революція потерпіла поразку. Та вона була чудовою школою революційного гарту. Запалений революцією вогник свободи не затухав у темні роки реакції, він блимав у пітьмі чорносотенського терору, щоб з новою силою розгорітися в 1917 році.

Від закінчення першої російської революції до початку другої пройшло 10 років, а Ровно майже не зазнало ніяких змій. В 1911 році в Ровно проживає 33722 чоловік, з них 2183 дворянина, 855 купців, 220 робітників, велика кількість наймитів і служниць.

Промислові підприємства все такі ж, як і раніше: дрібні, кустарні. На чавунно-ливарному заводі працює 12 чоловік, на ректифікаційному — 10, пивоварному — 7, на двох фабриках цигаркового паперу — 10, трьох конфетних — 37. На все місто тільки п'ять невеличких бібліотек, та й то дві приватні, в яких переважна більшість книжок була бульварного типу.

В роки першої світової війни в Ровно стояли різні військові штаби XI армії Південно-Західного фронту.

Влітку 1916 року через територію Ровенщини (Рафалівка, Деражно, Млинів, Дубно) пройшов відомий Луцький прорив Південно-Західного фронту, за який заплатили своїм життям тисячі солдатів.

Незабаром після Луцької операції у Ровно приїхав цар Микола II. Він зробив огляд військам, але солдати неприязно зустріли царя. «Війська були неначе заморожені, — згадував пізніше у своїх спогадах генерал Брусілов, — не виказували ніякої радості і підйому духу» (насправді Брусілов пояснював таку поведінку війська так: „ ... бросалось в глаза неуменье царя говорить с войсками, он как бы конфузился и не знал, что сказать, куда пойти и что делать, поэтому не удивительно, что войска были как бы замороженными ... ”, - прим. www.rivne.org).

Грабіжницька імперіалістична війна, суть якої весь час викривали більшовики, прискорила вибух народного гніву. Відбулася Лютнева буржуазно-демонратична революція.

Повалення царизму радо вітали трудящі Ровно. Революції раділи, її славили. На мітингах і зборах згадували борців 1905 року і клялись боротись до кінця за свободу народних мас.

Зовсім іншої думки була ровенська буржуазія. Вона спочатку жалкувала за царем. В ровенському соборі навіть відслужили молебен за здоров'я Миколи II. Але швидко панство переорієнтувалось і стало вірою і правдою служити буржуазно-поміщицькому Тимчасовому уряду.

У перші дні революції в багатьох військових частинах Ровенського гарнізону проходять збори солдатів під більшовицьким лозунгом «Геть війну!». Створюється Рада робітничих і солдатських депутатів. На деякий час керівництво Радою захопили в свої руки есери і меншовики; комуністам довелось докласти багато зусиль, щоб її більшовизувати. Влітку 1917 року в Ровно з Петрограда прибула група більшовиків, які почали провадити революційну пропаганду серед військових частин. На сторону більшовиків переходить кулеметний полк. Але місцеві органи влади заарештовують 19 ватажків, полк роззброюють і відправляють на фронт. Революційна боротьба пролетаріату, керованого Комуністичною партією, зривала усі плани контрреволюції. Демагог Керенський не зміг придушити революційний рух у країні і тому буржуазія вирішила замість нього поставити диктатора, а Ради розігнати. Вибір зупинився на генералі Корнілові. 25 серпня почався контрреволюційний заколот.

У дні контрреволюційного виступу Корнілова губернський комісар Тимчасового уряду А. Вязлов надіслав Ровенському повітовому комісару телеграму, в якій пропонував закликати маси до спокою і невтручання в події. Але народ не був байдужим до долі революції. Він розгромив змовників по всій країні.

Наближався Великий Жовтень.

7 листопада 1917 року в Петрограді перемогла соціалістична революція. Утворення першого в світі Радянського уряду на чолі з великим Леніним, декрети II Всеросійського з'їзду Рад про мир і землю, заклики з'їзду до трудящих мас країни взяти всю владу на місцях у свої руки мали величезне значення для розгортання революційних подій також і в Ровно.

В багатьох, по-більшовицькому настроєних частинах третьої армії, що стояла в районі Дубно, Ровно, Кременець, виникли військово-революційні комітети. В Ровно був утворений Революційний комітет Південно-Західного фронту на чолі з В. І. Кіквідзе, який пізніше уславився, як видатний командир Червоної Армії. Ревком заарештував комісара Тимчасового уряду по Ровенському повіту Балинського і на його місце призначив солдата Глєбова. Боротьба за Радянську владу в Ровно відбувалась в запеклій боротьбі проти українських буржуазних націоналістів та недобитих урядовців Тимчасового уряду.

Ровенчанам при встановленні Радянської влади у місті допомогли луцькі більшовики. 16 грудня на станцію Ровно із Луцька прибув військовий ешелон, який складався з 14 вагонів. Об'єднавшись разом з місцевими повстанцями, вони прогнали військові сили Центральної ради і встановили у Ровно Радянську владу.

Незабаром повстання було люто придушене Центральною радою, яка повернулась назад. Але боротьба за владу Рад не припиняється. В другій половині січня 1918 року вона знову встановлюється у місті Ровно.

Ненавидячи український народ, який став господарем своєї долі, Центральна рада в лютому 1918 року запросила на Україну австро-німецькі війська. Окупанти принесли з собою владу поміщиків і капіталістів, голод, злидні, рабство. 6 лютого 1918 року вони зайняли місто Ровно.

Українські буржуазні націоналісти плазували перед загарбниками і вірно їм служили. Ровенська рада випустила відозву до населення, в якій вихваляла солдат кайзерівської Німеччини. Голова управи X.О.Сумневич вказав на засіданні 12 березня 1918 року, що українська влада повинна з ними працювати в контакті. Голова ради І.Г.Коваленко, вихваляв німецькі війська, які нібито прийшли на Україну для встановлення порядку.

Та німецьке командування не дуже панькалося з запроданцями батьківщини. 29 квітня 1918 року вони розігнали Центральну раду, яка вичерпала себе до кінця, і сформували новий маріонетковий уряд на чолі з українським поміщиком Скоропадським.

На Волині владу гетьмана представляв ставленик Скоропадського, колишній предводитель ровенського дворянства Андро, який до цього вірно служив царизму, Тимчасовому урядові, Центральній раді.

Під керівництвом Комуністичної партії трудящі Ровенщини вели напружену і жорстоку боротьбу проти іноземних загарбників. Масові виступи селян відбулись у багатьох селах краю. Успішно діяли партизанські загоні на Поліссі. Горить земля під ногами загарбників. «В повітах, — писав начальник поліції з Ровно, — грабіж вбивство поміщиків. Настрій тривожний, працювати зовсім неможливо».

В липні 1918 року проти австро-німецьких загарбників на Україні почався організований більшовиками всеукраїнський страйк залізничників, початок якому поклали робітники Здолбунівського, Сарненського, Коростенського залізничних вузлів. Страйк паралізував маневреність окупаційних військ, позбавив можливості загарбників вивозити з України награбоване. У підготовці й проведенні страйку активну участь брав Ровенськиі підпільний революційний комітет.

У грудні 1918 року при активному сприянні імперіалістів Англії, Франції, США та українських буржуазних і дрібнобуржуазних націоналістичних партій владу на Україні захопила контрреволюційна Директорія на чолі з лютими ворогами українського народу Винниченком і Петлюрою.

Півроку в місті Ровно хазяйнують петлюрівці. Тут стоять «курені смерті», «січові стрільці», штаб отамана Оскілки та інших бандитів. Важко працювати комуністам-підпільникам у місті. Але, загартовані у бурі революції, вони працюють і досить таки успішно.

Весною 1919 року в Дубнівському, Острозькому і деяких інших волостях Ровенського повіту в тилу петлюрівців почалася підготовка підпільними ревкомами Дубно і Ровно великого повстання. Незабаром воно почалося. Видатний більшовик Антонов-Овсієнко, пізніше зазначав, що в ньому взяло участь до 10 тисяч чоловік. Було вбито до двох тисяч петлюрівців, захоплено близько ста кулеметів, велику кількість іншої зброї. Тільки підтягнувши на Ровенщину війська, петлюрівці подавили повстання. Але трудящі маси не скорились ворогам і продовжували боротьбу. Незабаром повсталий український народ розгромив петлюрівців у центральних районах України і вони евакуювали свої міністерства в Ровно.

На Ровенщині, в районі Домбровиці, Дубна, Здолбунова, Радзивілова партизанські загони досить успішно громили петлюрівські війська.

У боях за владу Рад разом з місцевими партизанськими загонами активну участь брали Богунська, Таращанська, Новгород-Сіверська бригади Першої Української радянської дивізії під командуванням героя громадянської війни Миколи Щорса. На 30 травня 1919 року бригади Щорсівської дивізії розмістились: перша Богунська — в губернському місті Житомирі, друга Таращанська - в Дубно, третя Новгород-Сіверська — в Ровно. На визволених землях краю під керівництвом Комуністичної партії, при братерській допомозі російського народу, трудящі Ровенщини в травні—серпні 1919 року встановили Радянську владу. У м. Ровно почав працювати ревком. За кілька місяців своєї діяльності він зробив чимало по перетворенню в життя політичних і соціально-економічних заходів Радянської влади. Відбудовується зруйноване міське господарство, встановлюється робітничий контроль на приватних підприємствах, в усіх селах Ровенського повіту організовуються комітети бідноти.

В колишніх панських маєтках у Зурно, Шпанові, Городку, Томашгороді, Воробино, Кустині утворюються перші радянські господарства. Велику увагу місцеві органи влади приділяли соціальному забезпеченню трудящих. При ревкомі існував відділ соціального забезпечення, який в тій чи іншій мірі подавав допомогу громадянам, потерпілим від пожеж, поводі, бандитських нальотів, хворим і пораненим бійцям, непрацездатним особам і т. д. В Ровно відкривається дитбудинок, на спорудження п'яти дитячих площадок виділяються кошти.

Будівництво нового життя відбувалось в нечувано важкий період. Це був час, коли війська царського генерала Денікіна захопили більшість районів України. Устами Леніна партія кинула заклик: «Всі на боротьбу з Денікіним!». Цей заклик долинув до трудящих Ровно. 7 липня 1919 року в Ровно проходив з'їзд представників комбідів і волосних ревкомів Ровенського повіту. Прийнявши резолюції по земельному питанню і постачанню армії продуктами і всім необхідним, з'їзд у резолюції про мобілізацію постановив: «Ответить на призыв рабоче-крестьянской власти напряжением всех сил, быстрым проведением мобилизации в уезде. Все немедленно на помощь Дону! Все на борьбу с белогвардейскими бандами! Да здравствует власть рабочих и беднейших крестьян!»

Радянське будівництво в Ровно тривало до 16 серпня 1919 року, коли місто було окуповане білополяками.

Польські окупанти спустошили і змертвили місто. Кинули у в'язниці багато активних будівників Радянської влади. Терором і сваволею намагались залякати їх, але трудящі Ровно продовжували боротьбу за владу Рад. На окупованих землях не припиняється партизанське боротьба. «В районі Ровно—Дубно, — писала 5 березня 1920 року газета «Галицький комуніст», — йдуть бої повстанців з легіонерами вже другий тиждень. Утворюється справжній фронт у тилу білополяків».

Саме в цей час революційну роботу серед молоді веде Ровенська Комуністична Спілка Молоді.

25 квітня 1920 року війська панської Польщі вдерлися на територію Радянської України.

Героїчна Червона Армія і на цей раз завдала нищівного удару іноземним загарбникам. У запеклих боях з ворогом невмирущою славою вкрили себе Перша кінна армія на чолі з К.Є.Ворошиловим і С.М.Будьонним.

На початку липня дивізії Першої кінної армії відкинули білополяків за річку Горинь і вийшли на підступи до Ровно. Ровно кілька разів переходило із рук у руки. В ніч з 9 на 10 липня воно остаточно було звільнене від ворога. В зв'язку з цією перемогою в одному з наказів Реввійськради Першої кінної армії писалось: «Город Ровно под сокрушительными ударами красних орлов славной конной армии... пал. Разбит враг, оставил больше тысячи пленных, до 700 изрубленными и значнтельные трофеи, количество и характер коих выясняются».

Населення Ровно радісно зустріло радянських кіннотників. Після визволення міста тут зібрався великий мітинг, на якому робітники прийняли рішення виготовити для червоноармійців 200 пар чобіт, відремонтувати для фронту автомобілі, виготовити тисячу мішечків для упаковки селянських подарунків для бійців. На мітингу віддали шану загиблим в боях за визволення міста, серед яких були і герой громадянської війни П.Бахарев і О. Дундич.

У визволеному Ровно відновлюється Радянська влада, почали діяти партійні, профспілкові і комсомольські організації. Рідну і дорогу трудящим масам Радянську владу підтримувало все трудове населення міста.

У перших числах вересня польські загарбники підходили до районів Ровенщини. 11 вересня трудящі міста відправляли на фронт 250 комуністів, мобілізованих політвідділом 12 армії.

Проте міжнародні події склались так, що дивізії Першої кінної армії мусили залишити Ровенщину.

У двадцятих числах вересня 1920 року у Ровно ввійшли польські частини. Нелюдськими знущаннями, розправами над трудящими польські визискувачі намагалися вибити у них навіть думки і згадки про Радянську владу. Однак даремними були зусилля окупантів. Трудящі Ровно за роки громадянської війни встигли побачити переваги радянського ладу над капіталістичним, і в умовах нової окупації вони продовжували боротися за встановленні влади Рад.


Частина 3. СВОБОДА І ЩАСТЯ КУВАЛИСЬ В БОРНІ.

У двадцятих числах березня 1921 року, рівно через шість місяців після того, як. чобіт польського окупанта ступив на землі Ровно, місто облетіла звістка.

— Чули, — говорили один одному при зустрічі городяни. — В Ризі підписали договір.
— Та чув, — відповідав хтось з болем у серці. — Хай повиздихають ті пани!

І вже всі знали: в столиці нейтральної Латвії між дипломатами Польщі, радянських урядів Росії і України підписано Ризький мирний договір.

Важко було дістати в ті дні газету з текстом договору. Кожний хотів сам yа власні очі побачити та зважити усі пункти важливого документу. Вчитувались у рядки, коментували кожну фразу.

— Польща обіцяє дати українцям всі права, які забезпечують вільний розвиток культури, мови й виконання релігійних обрядів. Брехня. Знаємо доброту ясновельможного панства.
— Не підтримувати ворожі Радянській владі організації. — А білогвардійці і петлюрівці, що звили собі гнізда під крилами білого орла?

Народ недарма сумнівається у щирості польських дипломатів. Зразу ж після підписання договору маршал Пілсудський влаштував головному отаману війська маріонеткового «уряду» «УНР» Петлюрі урочистий прийом у розкішно прибраному Бельведерському палаці. Бандит радився з бандитом про нове вторгнення на землі Радянської України.

Для організації перекидання головорізів через кордон у Ровно створено спеціальний петлюрівський військовий штаб. Бандитські полки поведе отаман Тютюнник. З ним поїдуть і петлюрівські «міністри», щоб управляти українським народом. Людей малувато. Та що поробиш, коли населення не розуміє, яку «почесну» місію має виконати військо отамана.

Ні, не в бандитські «курені смерті» піде молодь міста, а в партизанські загони, які успішно діють у Ровенському повіті.

Боротьба за владу Рад продовжується. Хай лютує дефензива, кидає до в'язниць товаришів, під червоне знамено збирається чим далі все більше ровенчан.

У 1922 році крім Ровенського повіту велика кількість партизанських виступів відбулась також у Дубнівському і Луцькому повітах.

Наляканий революційними виступами трудящих, польський уряд і липня 1923 року на території Волинського воєводства в Ровно відкрив другий окружний суд, який мав право виступати як військово-польовий суд. За перше ж півріччя свого існування він по справі учасників революційного руху виніс 16 смертних вироків.

Важко вмирати молодим, коли на тебе чекає любима дівчина або вірна дружина з дитиною, чи стара немічна мати. Особливо болюче почути про смертний вирок у в'язниці, за ґратами, де так хочеться швидше вийти на волю та знову включитися у революційну роботу, вмирати напередодні шостої річниці Жовтневої революції. „Та знаємо всі ми напевно, що нас пам'ятатиме світ, і ворогам нашим суворо відплатить трудящий нарід”.

Ніякі смертні вироки не в силі були приборкати масові революційні виступи в краї та в місті Ровно. З цього приводу один журнал в 1924 році писав:

«Департамент міністерства внутрішніх справ разом з військовим вживають всіх заходів для придушення бандитів у постолах... На «кресах» воєнне становище. З 5 годин вечора і до 7 годин ранку заборонено виходити з дому. Але фільварки, як і раніше, горять».

У січні 1924 року застрайкувало 150 робітників .ровенської сірникової фабрики «Вулкан». Тихо зробилося в цехах, де ще недавно мусили працювати за мізерну зарплату городяни. Не видно нікого і з фабричної адміністрації. Страйковий комітет складає список вимог робітників до фабриканта. Той і слухати не хоче про збільшення платні, зменшення робочого дня, організацію робітничої ради. Страйк затягується. Кожний день простою фабрики дошкульно б'є промисловця по кишені, і він на 26 день страйку здається. Плата підвищена на 40 процентів.

Виступи робітників перекликалися з селянськими виступами. У травні 1925 року в Ровно судили 14 революційно настроєних селян. Ніколи ще судовий процес не вимикав такого інтересу. В місто сходились і з'їжджались звідусіль. Читали прокламації про хід процесу, про тортури над обвинуваченими. Щоб попередити виникнення повстання, в місто вводиться дивізія з кулеметною командою і артилерією. Велика кількість війська з кулеметами і гарматами оточує місце суду. Польська влада боїться народу, боїться обвинувачених. У застінках кати знущаються над заарештованими селянами, їх б'ють по голові гумовими палицями, затискують пальці у дверях, наливають у рот гас.

— Зізнавайтесь, комуністи, що підтримували зв'язки з українськими депутатами і радянським посольством.

Більшість обвинувачених селян безпартійні, але вони давно вже пізнали правду життя, силу Радянської влади. Ніколи не забути революційних років, коли в селах працювали комітети бідноти, не забути піклування про них перших органів народної влади. Вони хочуть жити так, як живуть селяни Радянської України, а тому прагнуть до об'єднання з своїми братами, не приховуючи цього перед суддями-катами. І кожного разу, коли їх вводять до зали суду, вони дружно проголошують: «Хай живе Радянська Україна!».

З кожним роком все гострішою ставала боротьба проти гнобителів за возз'єднання з Радянською Україною, з Радянським Союзом. Цю боротьбу очолювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КПП). Комуністи Ровно підтримували тісні зв'язки з окружними комітетами КПЗУ — в Луцьку і Ковелі. Вони поширювали серед трудящих міста нелегальні газети «Червона Волинь», «Червоне Полісся», «Боротьба молоді», листівки, прокламації, відозви, прогресивні видання «Вікна», «Сельроб», «Сила», «Нове життя», організовували страйки, мітинги, антиурядові політичні виступи трудящих.

В березні 1925 року в Ровно і повіті прокотилась хвиля антиурядових протестів проти заарештування двох комуністичних депутатів в сеймі.

В одному з місячних звітів комендатура Ровенського повіту сповіщала уряд: «Відношення українського населення до державної влади без змін. Воно продовжує залишатись ворожим. Головною причиною цього є велике обложення податками і ворожа агітація революційних елементів».

В квітні 1926 року застрайкували ровенські цегельники. Дружній натиск на промисловців закінчився перемогою робітників. Робочий день було скорочено з 16 до 10 годин, а заробітну плату підвищено з 12 до 22 злотих на тиждень.

Величезна симпатія трудящих українців до Радянської влади, боротьба за встановлення робітничо-селянського уряду так налякали правлячі кола Польщі, що вони в травні 1926 року допомогли Пілсудському зробити в країні фашистський переворот. Почалася розгнуздана аитирадянська пропаганда і провокації, масові криваві розправи з робітниками і селянами.

Але фашистська реакція не залякала народних борців.

В лютому 1927 року застрайкували робітники ровенських цукеркових фабрик. Мужньо трималися робітники і не піддавалися агітації провокаторів. «Ми не станемо до роботи,—говорили вони.—поки не приймуть назад наших звільнених товаришів». Під дружнім тиском робітників адміністрація задовольнила їх вимоги.

Окупантам не корились і за ґратами. 17 травня 1928 року проти жорстокої тюремної адміністрації, яка дуже знущалася над політв'язнями, стався виступ в міській тюрмі. 130 в'язнів виламали двері своїх камер і кинулися в коридор, ламаючи все на дорозі: „Бий поліцаїв, бий ключників!” Перелякані тюремні вартові відкрили вогонь, декількох з них вдалось обеззброїти. Повстанці вступили в бій з зовнішньою охороною. Викликане військо придушило повстання.

Наближались десяті роковини Великого Жовтня. Поліція міста була насторожі. Вона знала, що славний ювілей трудящих мас країни Рад будуть відзначати і революціонери Ровно. Так воно і сталося. І кращим подарунком трудівнику міста до свята був невеличкий аркуш друкованого паперу — маленька листівка, яка закликала всіх на боротьбу за хліб і працю, за волю і мир.

Надії і прагнення трудящих були яскраво висловлені в листівці від 20 квітня 1928 року, велика кількість якої була виявлена по вулиці Понятовського (тепер Карла Маркса). В ній говорилось: «Товариші робітники і селяни Західної України: Чорна фашистська зграя пілсудчиків здійснює день у день все нові й нові злочини, намагається знищити всіх, хто бореться проти режиму батога, шибениці і тюрем, всіх, хто бореться за те, щоб звільнити нашу країну з-під найманців капіталу».

Далі листівка сповіщала про великі досягнення трудящих Радянської України в будівництві нового життя і закликала народні маси зміцнювати союз робітників і селян, об'єднуватися з пролетаріатом Польщі, на криваву розправу фашистських катів і їх наймитів — українських буржуазних націоналістів відповісти новою хвилею революційної боротьби. Листівка кінчалась закликами: «Геть, націоналістичний туман!», «Хай живе возз'єднання Західної України з Радянською Україною!».

І ровенчани відповідали на заклики Комуністичної партії героїчною боротьбою. Активізація революційного руху збіглася з початком світової економічної кризи. Ще важче стало заробляти мізерні злоти, шукати у переповненому безробітними місті роботи, платити податки. Тисячі розорених селян залишали Ровенщину і їхали за океан до Аргентині або Канади, шукаючи собі кращої долі. Але й там знаходили тільки злидні і нестатки. Їхали з ними і ровенчани. Писали потім сусідам повні відчаю листи та проклинали той день і час, коли зірвалися з місця. Але й на рідній землі тоді було не краще.

«Сенсація! Сенсація! — писала газета «Ехо Ровенське». — В міському бараку для безробітних на власному шарфі повісився Олександр П., безробітний на протязі двох років». У новорічному номері «Відомості Волинські» повідомлялось: «Самогубство: ...двадцятирічний Степан 3.. бляхар, напився йоду... Шістнадцятирічна Степанида С., кравчиха, отруїлася».

Розорені селянські сім'ї привозили у місто своїх дітей. Багатодітна матір розлучалася із своєю дитиною. Адже зайвий рот, зайва сорочка, а де її взяти, хай щось заробить у няньках. І бідолашна дитина носила господині кошики з базару, доглядала за дитиною, мила підлогу.

Тієї важкої весни 1929 року особливо старанно готували комуністи-підпільники зустріч Першотравневому дню. Жінки шили прапори, чоловіки виводили на транспарантах літери. Лозунги писали трьома мовами — українською, польською, єврейською. Хай знають націоналісти і буржуазія: в інтернаціональній єдності — сила і міць робітничого класу.

В маївці взяло участь понад 300 чоловік. Гордо йшла 1 Травня колона демонстрантів по вулицях Міцкевича, Кавказькій, Кляшторній, Замковій. Читають люди, заклики: «Геть фашизм!», «Хай живе солідарність робітників!», «Вимагаймо восьмигодинного робочого дня!», «Хай живе соціалізм!». Переповнюється радістю серце від червоних прапорів, транспарантів, бадьоро крокуючих в ногу демонстрантів. Росте впевненість і віра в свої силі, сили працюючих трудівників.

Ще більше зібралось людей у приміщенні міського цирку на урочисті збори. Один за одним виступають промовці. Вони закликають всіх робітників до солідарності в боротьбі проти експлуататорських класів. Лунають вигуки: «Хай живе Перше травня!», «Геть фашизм!». Співають революційні пісні. Урочисто звучать слова: „Шалійте, шалійте, скажені кати! Годуйте шпіонів, будуйте тюрми! До бою сто тисяч побірників стане. Пірвем! Пірвем! Пірвсм всі кайдани!”

9 серпня 1929 року застрайкувало 250 робітників цегельних заводів. Поштовхом до страйку було зниження працюючим на 20 процентів заробітної плати. Робітники домоглися перемоги.

5—7 вересня 1931 року застрайкували робітники млинів «Хліболяс». Страйкуючі вимагали видачі на руки розрахункових книжок, надання відпустки, вихідного дня, скасування розпорядження про зниження зарплати.

30-ті роки були роками славної боротьби трудящих Волині проти польських окупантів. У багатьох селах і містечках створюються підпільні комуністичні і комсомольські організації, які розповсюджували серед населення безсмертні твори класиків марксизму-ленінізму, радянську політичну і художню літературу, прогресивні газети, революційні листівки, відозви, брошури.

— Червона Волинь, — так любовно називали трудящі маси свій край, який піднімався на рішучий бій з фашистськими окупантами.

Комендант воєводського управління поліції у місті Луцьку з тривогою зазначав, що під безпосереднім впливом КПЗУ є Горохівський, Володимирський, Луцький повіти і місто Ровно.

Комуністи і комсомольці багато зробили у справі пробудження політичної свідомості трудящих в 1930 році під час виборчої кампанії на Волині до сейму і сенату.

Революціонери міста боролися з класовим ворогом під керівництвом полум'яного борця, секретаря Волинського окружкому КПЗУ Степана Бойка. Провокаторам і шпигунам вдалось пролізти в лави народних борців. Було заарештовано понад 175 активістів КПЗУ і КСМЗУ. Лише в Ревно 21 вересня заарештовано 33 чоловіки. Заарештованих по-звірячому катували. В катівнях петлюрівця Заремби замордовано любимого вожака-коміуніста С.І.Бойка.

В темних камерах ровенської в'язниці група політв’язнів. За товстими мурами вирує життя. Друзі, товариші на волі згуртовують людей на боротьбу проти гнобителів, а вони, заарештовані, тут знаходять нові форми боротьби з ворогом. Переказують зміст окремих робіт В. І. Леніна, слухають виступи товаришів з підготовленими рефератами, співають революційних пісень. І найбільш про любимого «Стеха»: „Честь товаришеві Бойку, що геройськи так поляг. Стійкість твоя більшовицька нам в борні покаже шлях”.

Ніхто не знає, хто і коли склав пісню. Де вона народилась: чи в темних і вогких казематах, чи в залах судових процесів, а може десь на заводі написана якимось революціонером.

Червень 1932 року, йдуть вибори до магістрату міста. Комуністи висунули і своїх кандидатів. Крадькома, бо поліція забороняє це робити, агітують за них. У підпіллі друкуються агітаційні листівки: «Кривава фашистська держава Пілсудського, — говориться в одній листівці, - дає замість хліба і роботи голод, в'язниці і шибениці! Тисячі кращих борців за робітничо-селянську справу гинуть у в'язницях. Товариші! Дванадцятого червня відбудуться вибори у міську раду міста Ровно. Міська рада — це паразитична установа, яка, як і багато інших установ фашистської Польщі, знаходиться на службі у поміщиків і капіталістів, які живуть з вашої праці і вашої крові... Геть реакційну, фашистсько-зрадницьку міську раду!.. Хай живе СРСР — батьківщина трудящих мас! Хай живе соціалістична революція!».

В лютому 1934 року трудящі Ровно протестували проти звірячої розправи охранки над 56 обвинуваченими членами КПЗУ у Луцьку. Мужня поведінка революціонерів перед фашистським судом піднімала міське населення на нову боротьбу з своїми ворогами.

15 квітня 1935 року. В місто ще зранку почала прибувати поліція. Міські обивателі не знали, що й думати. Поліцейські все прибували і прибували з найближчих постерунків, з Дубно і навіть з Луцька, який нажив собі глави міста тортур. А через декілька днів почули: у селі Козирщині на Дубнівщині пролилася кров. Півтори тисячі страйкуючих селян, що працювали в маєтку графа Ледухівського та вимагали підвищення заробітної плати, розігнано зброєю. Доки кати будуть знущатись над бідними людьми! Кари душогубам, кари!

Влітку 1936 року почалася народно-визвольна війна іспанського народу проти фашистських заколотників. Трудящі Ровно протестують проти фашистської сваволі в Іспанії, розповсюджують листівки, збирають кошти. І робітник, безробітний часто жертвував останню свою копійчину, бо знав, що той інтернаціональний п'ятачок послужить добрій справі.

Неспокійним для міської влади був і 1937 рік. 18 квітня почався судовий процес над комуністами і людьми, які співчували їм. 43 чоловіки сиділи на лаві підсудних. Судили тільки за те, що хотіли жити по-людськи, вільними трудівниками своєї землі, жити так, як живуть їх брати і сестри в Радянській Україні.

Застрайкували робітники млинів. Мав той страйк особливий характер. Страйкарі покинули роботу, а з підприємств додому ніхто не пішов, бо хазяїни можуть найняти когось безробітного, а їх у місті тільки зареєстрованих 865 чоловік. Стійко тримались кілька днів, поки власники млинів не погодились підвищити заробітну плату.

Так жили і боролись трудящі Ровно. В 1939 році в місті працювало 5 цегелень, 2 ковбасні і 2 конфетні фабрики, пивзавод, 5 хлібопекарень, 1 миловарня, 2 щиткові фабрики і декілька інших дрібних кустарних підприємств. Польська влада не збудувала в Ровно, як і інших містах краю, за часів свого панування жодної більш-менш великого заводу чи фабрики. В місті булі тільки одна (єдина на Ровенщині!) українська середня школа, куди переважно приймали дітей куркулів, заможних службовців. Невистачало бібліотек і лікарень. Майже нічого не робилось магістратом для благоустрою міста.

Безпросвітна ніч нужденного існування кінчилась золотої осені 1939 року, коли Червона Армія по волі Комуністичної партії і Радянського уряду принесла пригніченим трудящим Західної України визволення від національного гніту та експлуатації. Теплою і зворушливою була зустріч населення з червоноармійцями. Цілий тиждень після вступу Червоної Армії робітники, службовці, безробітні, селяни з навколишніх сіл збиралися до прикрашеного прапорами і портретами центра міста, розпитували про життя в Радянському Союзі, виливали своє горе, щиро дякували за визволення.

І скрізь відозви Командуючого Українським фронтом: «Не повинно бути місця на землі Західної України панам і підпанкам, поміщикам і капіталістам. Забирайте до своїх рук панську землю, випаси, луки і вигони. Скидайте владу поміщиків, беріть владу до своїх рук, вирішуйте самі свою долю... Ми йдемо вам допомогти, ми подаємо вам руку братерської допомоги, ставайте проти панів — споконвічних ваших ворогів... До зброї, наші брати, ми з вами!».

І робітники Ровно відповіли на цей заклик. Вони організувались у робітничу гвардію і разом з нашими бійцями боролися з ворогом. За перші чотири дні після визволення робітники і гвардійці виловили 70 жандармів і офіцерів.

Після радісних днів визволення невпізнанним стало місто Ровно. Ті ж самі були будинки і підприємства, магазини і ресторани, та не ті стали люди — господарі своєї долі. І домашня господарка, яка ніколи за Польщі не наважувалася сказати своє слово публічно, сміливо піднімалась на трибуну і приєднувалась до думки інших городян: просити Комуністичну партію і Радянський уряд прийняти Західну Україну до складу Радянського Союзу, возз'єднати її з Радянською Україною.

Яка буде влада на західноукраїнських землях? Хто це вирішить? У всіх одностайна відповідь: народ, народні збори. Почали готуватися до виборів. Ровенське тимчасове управління організувало 57 виборчих округів, 300 виборчих дільниць в місті і в повітах.

26 жовтня 1939 року в старовинному українському місті Львові відкрились Народні Збори Західної України, які проголосили встановлення Радянської влади на всій території Західної України. В роботі Народних Зборів брали участь і посланці трудящих Ровно.

А незабаром позачергова п'ята Сесія Верховної Ради СРСР прийняла історичний закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік і возз'єднання її з Радянською Україною. Член Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, посланець трудящих Ровно У.В.Єфімчук-Дячук, з хвилюванням говорила на сесії: «Сьогодні два почуття в моєму серці: перше — це велика радість і друге — цс сум за ті довгі роки, які пройшли так марно. У біді, голоді, безпритульності проходили наші роки... Сьогодні ми бачимо, як добре, як радісно живе народ. Ми радіємо! Сльози течуть від радості. І не спиться, і їсти не хочеться — радісним вогнем горить душа».

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 року була утворена Ровенська область з центром в місті Ровно, а через п'ять днів Постановою ЦК КП(б)У було затверджено склад бюро Ровенського обкому КП(б)У.

Так з незабутнього дня 17 вересня почалося в Ровно вільне, щасливе, повне творчих прагнень, життя.

24 березня 1940 року населення Ровно вперше у своєму житті обирало до соціалістичного парламенту депутатів Верховних органів державної влади Радянського Союзу і Радянської України.

На націоналізованих підприємствах стало радісніше працювати. Ніколи не можна було почути за часів панської Польщі на жодному цегельному заводі сміху і жартів. Не знала сюди дороги і пісня. Минули чорні дні свавілля і безправ'я, і на цегельному заводі № 3 настала пора творчої праці. Джерелом б'є ініціатива. Соціалістичне змагання охоплює всі ділянки заводу. Не на фабрикантів і заводчиків, не на експлуататорів, а на себе, на благо і процвітання любимої Батьківщини стали працювати ровенчани. Зростає валова продукція підприємств. Кондитерська фабрика у 1938 році випустила 145,5 тонни продукції, а за 1940 рік — майже 400 тонн.

У жовтні 1940 року в міському парку ім. Шевченка відкрилась виставка «Рік Радянської влади в Ровенській області». Дивується дехто з відвідувачів. Пройшов всього один тільки рік, а як багато зроблено! Пишуть учні 9 класу третьої ніколи у книзі вражень: «Виставка дійсно показала, що зробила за рік Радянська влада в Ровенській області Спасибі Партії, Урядові за велику увалу до населення колишньої Західної України».

Привертає увагу куточок, де показане сільське господарство області. Тут виставлені експонати колгоспів ім. Сталіна с. Смордва, ім. Паризької комуни с. Сатієва, ім. 17 вересня с. Грушвиці та ін.

Курсанти обласних курсів голів сільрад після огляду цих експонатів писали: «Нас вразив господарський ріст колгоспів Ровенської області. За короткий період свого існування колгоспи досягли високих урожаїв. Таких зернових і городніх культур, які зібрали колгоспи, ми ніколи не бачили в своєму одноосібному господарстві».

Радянська влада наче розбудила місто від сну, яким воно спало 20 років при панській Польщі. «Воно стало гомінкішим, — писав пізніше в книзі «Сильні духом» Д.Медведев, — почало розростатись; появилися нові фабричні будови, школи і клуби, лікарні і нові житлові будинки. Населення Ровно досягло 50 тисяч чоловік. Перед війною у Ровно нараховувалося 18 шкіл, 2 театри, багато клубів і бібліотек, вирисовувалося нове, радянське лице міста».

Ровно стає кипучим, промисловим і культурним центром нашої області.


Частина 4. ПІДПІЛЬНИЙ МІСЬККОМ ДІЄ.

В рідному місті.

Неділя, 22 червня. 1941 року. Міцно в пам'яті радянських людей залишиться цей день. Яскраво світило сонце. День обіцяв бути чудовим. Одні поспішали рибалити на Горинь, інші збирались весело провести свій відпочинок у Рішуцьку, щебетали пташки, дзвеніли дитячі голоси.

Раптом, мов хижий птах, над містом з'явився фашистський літак з чорними хрестами на крилах, і важка тінь лягла на вулиці і будинки. Земля здригнулась від вибухів, стовпи диму знялись у повітря, навколо загуркотіло, забухало. Здавалось якийсь страшний смерч пронісся над містом. Рухнув у центрі Ровно великий будинок, поховавши під своїми уламками чимало жильців.

Багряні язики пожежі знялись над робітничим селищем Здолбуново і, здавалось, що над ним нависла якась страшна чорна грозова хмара. Сльози, горе, нещастя сіяли німецькі літаки. Мов осиротілі, стояли будинки з чорними проваллями на тому місці, де тільки що веселі зайчики ранкового сонця виблискували на шибках вікон. По вулиці Калініна до міської лікарні одна за одною підходили машини з першими жертвами фашистської сваволі. Скоро вся вулиця наповнилась криками, стогоном нещасних людей, яких фашистські недолюдки зробили важкими каліками.

На Схід відходили ешелони з жінками і дітьми, по дорогах потягнулись колони евакуйованих. Ворожі літаки розстрілювали беззахисних людей.

Мов оскаженілий пес, що зірвався з цепу, гітлерівські орди дерлися у місто. Під їх натиском змушені були відійти його захисники — воїни Радянської Армії. В Ровно було встановлено «новий порядок». Фашисти щодня розстрілювали, вішали, спалювали, душили у душогубках газами сотні і тисячі людей. За короткий час у місті, що налічувало до війни близько 50 тисяч жителів, було знищено гітлерівськими катами понад 102 тисячі чоловік. Жінки, діти, старики і старухи, поранені червоноармійці — всі, хто чесно жив, хто щиро любив свою Батьківщину, гинули від рук ворога.

В Ровно розташувався із своїми штабами і установами головний кат українського народу - імперський комісар Еріх Кох. його оточувало «всеукраїнське гестапо», численні загони жандармерії, таємні гестапівські агенти.

Одного дня фашистські ублюдки відзначали іменини свого напівзбожеволілого фюрера. На трибуні в центрі міста в оточенні фельджандармерії генерал з одутлуватим обличчям і заплившими очима хрипко вигукував у мікрофон:

— Геть жалість! Жалість — це ганьба для сильних! Я закликаю до нещадності. Від цього часу ця земля — частина великої Німеччини. Фюрер створив непереможну армію. Вона пройде великий простір до Уралу. Так сказав фюрер!

Промовець, що істерично вигукував, був урядовий президент Пауль Даргель.

Коли ж учасники «свята» розходились по своїх домівках, багатьом їм кинулись у вічі невеликі біленьки аркуші, що якась невідома рука вже встигла розклеїти по темних вулицях міста:

«Даргель бреше! Ніколи наша земля не стане німецькою! Перемога буде за нами!..» — проголошувала листівка. Люди з острахом і радістю читали ці рядки і, тісніше притулившись один до одного, поспішали далі.

Ні, ще значить не кінець!

Ровенчани вперше почули на, здавалось, вже назавжди пригнобленій землі, голос нескореного бійця. Ці скупі рядки знову повертали сили тим, хто вже впав духом, вселяли впевненість і надію у велику справу боротьби.

За цією чуткою по місту попливли одна за одною все нові й нові радісні звістки.

— Листівки не зникають! З кожним днем їх стає все більше і більше,— перешіптувались ровенчани і один одному, як священну заповідь, переказували повідомлення Радянського Інформаційного бюро, Накази Верховного Головнокомандуючого.

Потім у місті стало відомо про перші вбивства невідомими патріотами німецьких офіцерів. Із Шпанова переказували про вибух на цукровому заводі. Прийшла чутка про загадкові поштові посилки, які вибухали в дорозі до Німеччини і знищували все навколо.

— Хто це сміє! — сатаніли гітлерівці.

— Хто вони, ці героїчні, відважні люди?—один у одного з радістю перепитували земляки-ровенчани. І хоча відповіді не було, ясно ставало: в місті пробудилась нова, нескорена сила, яка з кожним днем росла, ширилась, перетворюючи тимчасово окуповану фашистською поганню землю на палаюче під її ногами полум’я.

ЗА СТІНАМИ ФАБРИКИ

Кому в ті часи доводилось бувати на вулиці Хмільній, той бачив там за парканом один невеличкий будинок, а біля нього ще один двоповерховий. На чорній жерстяній вивісці над воротами було виведено: «Фабрика валянок і щіток», а біля воріт можна було частенько зустріти людину у коричневому піджаку, в жовтих крагах, в темній шапці з великим козирком. Цю постать важко було не помітити. Він зустрічав або проводжав вантажні машини, сам приїздив сюди на старенькому велосипеді. Німець-вартовий шанобливо вітав його, виструнчившись і викидаючи руку вперед. Видно у пошані був цей чоловік у німецького начальства. Навіть офіцери і вищі урядові чини, вітаючись з ним, потискували йому руку, з повагою промовляючи «пай директор». Роботою директора були задоволені. Йому передавали подяки за збільшення поставок для фронту.

— Німеччина ніколи не забуде ваших послуг, господин Новак! — голосно і урочисто проголошував підсліпуватий німецький інтендант.

Кому доводилось чути ці улесливі слова подяки, тому, мабуть, важко було собі уявити, що все це — і зовні бездоганний порядок, і блискучі пофарбовані стіни, і висипані піском доріжки, і чистота в цехах — тільки зовні показове, чим замазувались очі ненависним окупантам. І як тільки встигав останній з представників цієї бандитської зграї залишити територію фабрики, як «господин» Новак, шановний товариш директор, спускався до підвалів, де працювали робітники і промовляв до майстра Цибульського і його помічників:

— Ану, хлопці, піддайте ще кислоти! Не шкодуйте сірчанки для великої германської армії! Хай вся померзне до бісової мами!

І хлопці не жаліли. Вони лили у п'ятку до кожного готового валянка сірчану кислоту так, що тільки шипіло. Після такої обробки недовго ходив у ньому фриц по російському снігу. Тільки встигне натягнути, крок—два. ступить, дивись, а замість п'яти—дірка. Що не кажи, а на морозі така штука далеко не з приємних.

Залишивши кладову, директор піднімається до кабінету. Тут на нього вже чекає маленький, на перший погляд, чоловік, ховаючи у кутках своїх тонких уст непоказну усмішку.

— Чого тобі, Іване? – звертається до нього директор.

— Та ось калькуляцію , тобі приніс,— відповідає бухгалтер.

— Давай, показуй, що там скалькулював.

— На кожній парі шість марок,—загадково посміхаючись, промовив Іван Іванович Луць.

— Мало, Іване, — знов стаючи серйозним директором, заявляє Новак, - не менше 10—12 марок. Більше брати ніде. Робота фабрики повинна бути поза підозрою, а гроші нам потрібні дозарізу.

Відпустивши Івана Луця. Терентій Федорович Новак спускається глибоко у підвали фабрики. Тут на німецькій друкарській машинці Віталій Поплавський вистукує листівку з черговим повідомленням Радінформбюро.

Обхід «цехів» закінчено.

Директор сідає за підготовку до чергової «виробничої» наради. Сьогодні зберуться представники всіх діючих у місті підпільних груп. Треба вирішити про спільні дії боротьби. Питання серйозне, але записувати нічого не можна. Все треба тримати у голові — найсуворіша конспірація передусім.

...Це підпілля було другим у житті Терентія Федоровича Новака. З 17-ти років у боротьбі проти поневолення панської Польщі, тут таки в Ровно, почав він свій шлях революціонера. З рядового комсомольця виріс до члена підпільного Волинського окружкому Комуністичної партії Західної України. На 31 рік суворого тюремного ув'язнення прирекла його польська охранка. Тільки прихід Радянської Армії звільнив його з в'язниці. Новак одержав щастя нового вільного життя, як і його друг Іван Іванович Луць, і сотні борців за свободу народу. Півтора року, які прожили Терентій Новак і Іван Луць при Радянській владі, були для них часом здійснення всіх заповітних мрій і сподівань. На їх очах збувалося те, за що вони боролись з чорними силами панської дефензиви. Здійснювалось і прагнення Терентія Новака до навчання. Він став студентом Ровенського педагогічного інституту. Як же тепер міг він терпіти на рідній землі нового лютого ворога!

Коли частини Радянської Армії відходили з міста, Терентій Новак, дивлячись їм у слід, твердо вирішив:

— Моє місце в рідному місті. Боротьба не закінчилась, зона тільки розпочинається. Досвід підпілля, уміння конспірації, все це пригодиться для боротьби у нових умовах.

Про своє бажання товариш Новак заявив у Ровенському обкомі КП(б)У. Незабаром було одержано згоду від Центрального Комітету Комуністичної партії України...

Терентій Федорович Новак повернувся до Ровно і застав тут жахливу картину руйнувань, людських страждань. В таких умовах розпочинав він боротьбу. Перший, кого зустрів т. Новак у місті і залучив до роботи, був Іван Іванович Луць. Той навіть без слів відразу зрозумів, що робить його старий товариш по підпіллю в Ровно. Не треба було здогадуватись і Терентію Федоровичу про те, що збирається робити Івані Луць і його бойова подруга - дружина Анастасія Кудеша - також комуніст, що пройшла школу старого підпілля.

До серпня 1941 року в місті вже створилась невелика, але міцна підпільна партійна організація з осередками у Гощі, де працював комсомолець Іван Кутковець, в Синьозі, куди влаштувалась вчителювати Оля Солімчук, в Грушвиці і Рясниках, де перебували також надійні товариші Федір Кравчук та Прокіп Кульбенко.

Центром організації стала фабрика валянок. Директором Терентій Федорович Новак став випадково. Уникаючи мобілізації на примусові роботи, він влаштувався технічним секретарем на кофейну фабрику, а потім, помітивши його «старання», інженер Дзига, який служив у німецькій адміністрації, призначив його на директорський пост.

Спочатку досить ніяково відчував себе Терентій Новак на новій посаді. Що не говори, а не дуже приємна річ комуністу-підпільнику бути директором. Соромно було дивитись старим друзям у вічі. Навіть рідні і близькі почали відвертатись від нього. Та нічого не вдієш. Організація сказала: так треба, а справа конспірації — велика річ.

Тут на фабриці було створено бойовий центр підпільної міської організації. В кабінеті директора провадились збори, наради, в шафі стояв радіоприймач, з допомогою якого підпільники слухали голос рідної Москви. На фабриці друкувались листівки, які закликали населення до боротьби з німецько-фашистськими окупантами, у підвалах зберігалась зброя. Фабрика валянок була базою підготовки людей для роботи в підпіллі, базою постачання всього підпілля необхідними коштами. Гроші добуватись на перший погляд досить просто. Вимикали струм, псували машини і заявляли, що потрібно їх ремонтувати або купувати нові. Німецька адміністрація відпускала гроші, робітники своїми силами провадили ремонт, оформляли документи, а «заощаджені» на цій операції гроші обертали на потреби підпільної організації.

Коли постало питання про збільшення рядів підпільників, організація вирішила використати для цього радянських військовополонених, які знаходились поблизу у двох таборах. На одній із нарад у німецькій адміністрації директор заявив про те, що на фабриці не вистачає робочої сили, а поруч з табором, мовляв, багато людей «даремно їсть німецький хліб». Так от хай вони і працюють на фабриці. Німці не розгадали планів підпільників і дозволили набрати робочих для фабрики у таборах. Через своїх людей Новак передав у табір, щоб там відібрали побільше найбільш надійних для підпільної роботи товаришів. Так було звільнено з неволі близько ста чоловік радянських людей, які прийшли па підпільну боротьбу заклятим ворогом.

На фабриці скрізь були свої, надійні люди. Начальниками цехів підпільна організація призначала членів партії. Фабрику було перетворено в справжній радянський бастіон. Жоден німець не міг пройти сюди непоміченим.

На прохідній будці стояв вартовий, і як тільки до воріт наближався хтось з сторонніх, він з допомогою спеціальної сигналізації сповіщав про небезпеку.

Крок за кроком створювалась велика підпільна організація, яка налічувала в своїх рядах 178 активних членів. Організація була побудована за територіальною і виробничою ознаками. Це залежало від конкретних умов. Організація складалась з трьох головних ланок. Перша ланка — центр, друга — відділи, які керували роботою, третя — осередки. Окремі групи були на становищі осередків. Районні організації — на становищі відділів. Осередки складались з трьох членів. Кожну ланку очолював і її начальник.

Організації і осередки розташовувались на багатьох підприємствах і в районах області. Підпільні групи діяли в гебітскомісаріаті, в центральному бюро по промисловості гебітскомісаріату, на лісовому складі, на фабриці «Металіст», на залізничній станції, в електрошколі, на вугільному складі, на пошті, на аеродромі, на фабриці меблів, у ресторані «Гоф», у друкарні «Волинь» і навіть у міській комендатурі.

В штабі підпільної організації були створені диверсійно-бойовий, агітаційно-пропагандистський, розвідувальний, по організації партизанських загонів і господарський відділи. На чолі кожного відділу стояли найбільш сміливі, перевірені у всіх відношеннях люди. Диверсійно-бойовою роботою керував Іван Луць. Підпільних пропагандистів очолювала Анастасія Кудеша. Багато відважних операцій провів відділ розвідки, очолюваний Федором Шнурком, комуністом, якому організація допомогла втекти з полону. Ним були встановлені в місті декілька постів, з яких велось спостереження за рухом поїздів, військових ешелонів, збирались цінні відомості в місті. Все це передавалось у партизанський загін Героя Радянського Союзу Д.М.Медведєва, а звідти на Велику землю командуванню радянських військ.

Підпільна організація одержувала із загону Медведєва літературу, газети, журнали і, що особливо важливо, одержувала спеціальні боєприпаси — магнітні міни, міни з годинниковим механізмом, патрони, гроші. Через загін у місто потрапляла обласна газета «Червоний прапор», яку видавав Ровенський підпільний обком партії.

До загону міські підпільники відправляли перевірених людей, лікарів, медичні інструменти, ліки, а також окремі продукти, передавались різні бланки для документів, зразки печаток.

Штабом партизанського загону і підпільним центром були встановлені постійні «маяки». Якщо загону було щось потрібно, він посилав своїх зв'язківців на підпільний маяк, який знаходився біля села Городок у будинку відважного патріота Федора Чеберяка. Ця проста людина, полум'яно віддана Радянській Батьківщині, багато зробила у справі відправки до загону людей, у постачанні підпільної організації різними боєприпасами.

Міські підпільники довгий час не були зв'язані з Ровенським підпільним обкомом партії, який працював у володимирецьких лісах і керував всією боротьбою проти окупантів в області. Це відповідальне завдання було покладено на Олександра Гуца. Він був зрілим підпільним працівником, багато років життя присвятив боротьбі проти панування панської Польщі. В 1937 році т. Гуц був засуджений польським судом за комуністичну діяльність на 12 років тюремного ув'язнення. Тільки після визволення Західної України він вийшов на волю. Трудящі виявили йому велике довір'я — обрали делегатом Народних зборів у м. Львові. Потім він працював заступником голови Клеванського райвиконкому.

В Клевані т. Гуц створив підпільну групу, яка вела велику агітаційну роботу серед населення. Коли німці влітку 1943 року розстріляли всю його родину, Гуц був відкликаний у Ровно.

З властивою йому мужністю і відвагою Гуц взявся за виконання складного завдання по встановленню зв'язків і підпільним обкомом партії. Проте на шляху до володимирецького лісу, біля містечка Деражно, Гуц потрапив до рук заклятих ворогів народу — українських буржуазних націоналістів. Впізнавши його, бандити учинили нелюдські катування і по-звірячому замордували полум'яного патріота.

В свою чергу секретар підпільного обкому В. А. Бегма намагався також встановити зв'язок з підпільниками Ровно. Він вислав через т. Порфірія з Володимирця хлопчика у Ровно. Той прибув у призначене місце, але, не заставши там т. Новака, пішов у село Грушвицю, де зустрівся з Федором Кравчуком, якому передав пароль і явку. Та в цей час було одержано із штабу загону листа, в якоміу повідомлялось, що т. Бегма, перебуваючи у загоні Д.Медведєва, передав наказ про те, що Ровенськи підпільна організація повинна підтримувати безпосередній зв'язок з штабом загону, бо зв'язок з обкомом, який знаходиться дуже далеко, практично неможливий.

ПОДВИГ МИХАЙЛА АНОХІНА

На лісовому складі по вулиці Білій працював муляром Михайло Анохін. його, як і багатьох інших військовополонених, після визволення з табору було надіслано сюди підпільною організацією. На перший погляд цей непоказний малописьменний безпартійний товариш відразу зарекомендував себе в підпіллі мужністю і відвагою, завоював повагу серед бойових друзів.

Очолювана ним диверсійно-бойова група бралась за будь-яке складне завдання і завжди успішно його виконувала.

В той час німецька армія відчувала велику нестачу в пальному. Більшість військових машин були переведені на газогенераторне опалення. Для цієї потреби в Ровно було влаштовано спеціальну фабрику по виготовленню цурок. Розміщувалась вона поблизу складу, на якому працював Анохін. Придивившись, яку велику кількість тих цурок кожного дня відвантажують з неї німці, Анохін зрозумів, що коли б фабрику вивести з ладу, то це завдало б гітлерівцям неабиякої шкоди.

За виконання цієї операції Михайло Анохін взявся із своєю диверсійною групою. В серпні 1943 року партизани-підпільники вночі напали на фабрику, перебили охорону, забрали зброю, а фабрику спалили. Після цього всі німецькі газогенераторні машини по всій області на довгий час. були зупинені. Фабрика цурок в Ровно більше не працювала. Захоплену підпільниками зброю було переправлено у ліс до партизанського загону Медведєва.

Важливим завданням підпільників було — знищити головного ката українського народу Еріха Коха. За Кохом полювали розвідники із загону Медведєва, зокрема легендарний партизан-розвідник Микола Іванович Кузнецов, який діяв у Ровно, і про подвиги якого читачам широко відомо із книги Д.Медведєва «Сильні духом».

Діючи у формі німецького офіцера, цей славний син російського народу, уральський інженер (вірогідніше, що М.І.Кузнецов все таки був професійним розвідником, який пройшов відповідну підготовку ще до війни, прим. www.rivne.org) за короткий час вбив у Ровно вищих гітлерівських урядовців — головного суддю Функа, заступників гауляйтера України — генералів Кнутта і Геля, взяв у полон німецького генерала фон Ільгена. Згодом, перебазувавшись до Львова, Микола Кузнєцов знищив там віце-губернатора Галичини Бауера, його заступника Шпайдера та багатьох інших вищих гітлерівських офіцерів. Мужній розвідник забезпечував наше командування важливими відомостями. Радянський уряд високо оцінив подвиги Миколи Кузнєцова. Він був посмертної удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

За Кохом пильнували і міські підпільники. На протязі цілого тижня Михайло Анохін і заступник керівника Ровенської організації Володимир Пилипович Соловйов, якому також підпільники допомогли звільнитись з полону, чергували біля резиденції гаулейтера, тримаючи при собі пістолети і протитанкові гранати. Нема сумніву, що ці відважні люди загинули б, але виконали б завдання.

Повз них проходили щодня різні офіцери, генерали, снували гестапівці і шпики, але Кох так і не з'являвся.

Керівництву підпілля стало відомо, що Кох нібито повинен виїхати з міста. Тоді група підривників на чолі з Михайлом Анохіним вирішила закласти міну під залізничні рейки, щоб підірвати поїзд, у якому мав їхати Кох. Зробити це десь далі за містом було неможливо, бо на всьому шляху була посилена охорона. Сміливі підривники вирішили, що найкраще може вдатися операція під носом у німців, на переїзді в центрі міста. Тут німці вже аж ніяк не могли чекати дій партизан. Коли Анохін з друзями поклали міну і стали чекати поїзда, раптом з'явився обхідник з електричним ліхтарем і помітив міну. Це було 21 серпня 1943 року. Він негайно відправився до залізничної будки, яка розташована поруч, і подзвонив по телефону. Поїзд не заявлявся, а німців уже попереджено. Тоді було вирішено розійтись і поодаль спостерігати за тим, що буде далі. Однак Михайло Анохін по своїй ініціативі майже з неминучим риском для життя вирішив врятувати цінну для підпільників міну. Він повернувся туди, де було її закладено, забрав і сховав міну, а сам вирішив передати товаришам про те, що міна врятована, і щоб вони даремно не ризикували. На вулиці Хмільній, яка проходить паралельно залізниці, Михайло натрапив на засідку німців і вступив з ними у нерівний бій. Хоробрий партизан-розвідник загинув смертю героя.

ОБІД З НЕПРИЄМНОСТЯМИ

Багато славних сторінок у літопис мужньої боротьби з ненависним ворогом вписали відважні радянські жінки, які активно діяли в ровенському підпіллі. В день Радянської Армії 23 лютого 1943 року дружина радянського офіцера Полякова, яка працювала на кухні в їдальні СД по вулиці Сталіна, недалеко від парку, налила до котла яд отруїла більше десятка гестапівців. Велику допомогу народним месникам подавала юна підпільниця 13-річна Валя Подкаура. У неї на квартирі партизани-підпільники ховали зброю, міни. Ризикуючи власним життям, дівчина переховувала партизанів, готувала їм їжу.

Та особливо визначним був подвиг радянських жінок Лізи Гельфонд, Галини Гніденко та Іри Соколовсьько.

Всі вони працювали в офіцерській їдальні, там, де зараз міститься міський готель (будинки навпроти Свято-Воскресенського собору, прим. www.rivne.org). В ті дні готель переповнювали офіцери і чиновники, які тікали на Захід. В цьому готелі було казіно з написом: «Тільки для офіцерів», а в ньому - окрема кімната для генералів і полковників. Це і привертало увалу підпільників. Вони вирішили піднести тут окупантам новорічний подарунок. 4-го січня 1944 року т. Новак розробив план вибуху в офіцерській їдальні. Для цього було змонтовано ним дві міни по 11 —12 кілограмів кожна. Пронести і встановити міни у їдальні було доручено трьом подругам. Полум'яні радянські патріотки добре знали, на що вони йшли. Проте дівчата не вагались. У кожної крім міни була особиста граната, в разі чого жодна б з них не далася ворогові у руки живою. У Лізи Гельфонд. дружини офіцера Радянської Армії, було троє дітей, та й це не зупинило її перед виконанням священного обов'язку. Обманувши пильність патрулів, жінки принесли міни до ї

дальні і прикріпили їх знизу під кришки столів, які прикривали скатерки. Одну — в генеральській кімнаті, другу — в офіцерській. Потім, заявивши, що вони захворіли, жінки розійшлись. Обід був у розпалі, коли в генеральській кімнаті роздався страшенний вибух. У їдальні піднялась паніка. Ніхто не зрозумів, що трапилось. Вибухом розірвало стелю, стіни, підлогу, гул переріс у загальний істеричний крик. Перелякані гітлерівці кинулись до сходів, але вони були завалені цеглою, уламками дерев'яних балок. Офіцери почали плигати у вікна, давили один одного. В цей час знову стався вибух, спрацювала друга міна. Десятки гітлерівських офіцерів знайшли собі тут могилу. Паніка перекинулась на все місто. Тільки пізно ввечері гестапівці дещо заспокоїлись. Було оголошено наказ гестапо: «В сім годин зігнати населення на площу перед головним судом». Ровенчани знали, яке страшне видовище готують окупанти у ці останні години свого перебування у місті...

СМЕРТЬ ГЕРОЇВ

Місто було на осадному становищі. Зв'язок з загоном Медведєва з кожним днем ускладнювався. У підпільників кінчились боєприпаси, не було відомостей з Великої землі. Тоді зв'язатись з загоном взялась «Ластівка», як називали підпільники Анастасію Кудешу. Вона відправилась на маяк. Довго не було звістки про долю відважної підпільниці. І тільки через два тижні, коли із загону прибув зв'язківець, він приніс тяжку звістку: Анастасія Кудеша загинула. Зв'язківець розповів подробиці її героїчної загибелі.

На маяк «Ластівка» прибула благополучно. Тут їй передали на словах вказівки для підпільного центру і вручили міну у вигляді чемодану. З цим чемоданом Анастасія відправилась у зворотну путь. Та встигла вона пройти лише половину дороги, коли несподівано натрапила на засідку банди українських буржуазних націоналістів. Це було у вересні 1943 року. Бандити схопили її, обшукали і, знайшовши міну, почали знущатись над Насткою. Били, кололи ножами, вимагаючи, щоб вона сказала звідки і куди несе міну. Та відповіді вони не дочекалися... Тоді «Ластівку» прив'язали до пенька, до того ж пенька приладнали її чемодан і підірвали. Двоє селян, які випадково були свідками цієї кари, розповіли про неї розвідникам партизанського загону. Це був не єдиний випадок нелюдських знущань, катувань і вбивств, які чинили над мужніми радянськими патріотами фашистські слуги — банди українських буржуазних націоналістів.

Навіки збережуть у своїй пам'яті ровончани образ мужнього, сміливого борця за щастя народу Федора Кравчука. Він палко любив свою Радянську Батьківщину, боровся за кращу долю людей ще в роки панування панської Польщі. З перших днів окупації Кравчук був одним з організаторів Ровенського підпілля. В селі Грушвиця, Ровенського району, Федір Кравчук створив підпільну організацію з 14 чоловік і керував нею до літа 1943 року. Ця група вела велику агітаційну роботу серед населення, добула немало зброї, провадила диверсії, передавала багато цінних відомостей для розвідки. Особливо багато зробила група по викриттю українських буржуазних націоналістів, по знищенню цих зрадників, ворогів народу.

Одного разу Федір Кравчук разом з Миколою Поцілуєвим принесли до штабу організації список, у якому було 23 прізвища українських націоналістів, над якими вони просили дозволу вчинити народну помсту. Пропозиція відважних патріотів була схвалена. Першим з цього списку був знищений запроданець Батьківщини по кличці «Хмара», один з керівників бандерівської СБ, шпик, провокатор і кат. Потім настала черга інших. 19 зрадників знайшли свою кару за злочини, вчинені ними перед народом.

Та через кілька днів стало відомо про жорстоку розправу бандитів над відважними патріотами. Однієї літньої ночі банда українських націоналістів нагрянула у Грушвицю, захопила 8 комсомольців — членів підпільної організації, в тому числі і її керівника Федора Кравчука, і по-звірячому замордувала їх у центрі села. Федору Кравчуку бандерівці повиколювали очі, його тіло було 8 раз пронизане ножем навиліт, та героїчно зустрів свою смерть відважний патріот.

Через деякий час організацію спіткало нове тяжке повідомлення — на вулиці був схоплений Іван Луць. Він знав, що за ним слідкували, але залишався у місті, хоча мав повну можливість піти у загін. Ця необережність коштувала йому життя.

За провалом Луця послідував новий: гестапо заарештувало Марію Жарську — сміливу радянську дівчину, комсомолку, полум'яну патріотку. До війни Марія працювала трамвайним кондуктором у Мінську. У Ровно її вивезли фашисти. І як тільки вона змогла зв'язатись з підпільною організацією, зразу ж стала на шлях боротьби і пройшла його гідно. Жарська очолила господарський відділ організації. Організація конспіративних квартир, добуття документів, харчування підпільників, піклування про сім'ї загиблих товаришів — це була її робота.

Одночасно з Марією було заарештовано і Миколу Поцілуєва Його зрадив сусід — український буржуазний націоналіст. Гестапівці оточили квартиру Миколи, він відстрілювався і важко поранений був кинутий до в'язниці.

Гестапо заарештувало також Федора Шкурка і Миколу Івановича Самойлова. Чесний радянський патріот Самойлов працював сторожем на кладовищі Грабник і вів велику роботу по відправці військовополонених до партизанських загонів. У нього також зберігався архів підпільної організації.

Провали відбувалися в різний час і носили зовсім випадковий характер. Організація не пропустила в свої ряди жодного провокатора, жодного зрадника.

Заарештованих патріотів-підпільників фашисти, у відповідь на вибух в офіцерській їдальні, вирішили стратити публічно. ЇЇх вивели, підштовхуючи прикладами, до шибениці в центрі міста. Попереду, кульгаючи, йшов Іван Луць. Він обвів очима натовп, комусь кивнув і пішов далі. Слідом за ним ішов сильно блідий і виснажений Федір Шкурко, твердо ступав Микола Поцілуєв, Микола Самойлов підтримував Марію Жарську.

— Товариші! - вигукнув Самойлов.

— Товариші! — повторив за ним Поцілуєв. Обличчя його горіло, і він задихався від хвилювання." — Товариші! Наші близько! — його схопили і потягли до шибениці. Він відбивайся руками і ногами, плював своїм катам в обличчя і вже з петлею на шиї на всю силу вигукнув: Прощавайте, друзі, перемога буде за нами!

— Гади! — вигукнув своїм тоненьким голоском Луць — На що розраховуєте? Нас мільйони, наші йдуть!

Кричав Самойлов, кричав Шкурко, кричала Марія, кричали все сильніше й сильніше:

— Смерть фашистським катам!

— Хай живе комунізм!

Страта відважних підпільників не залякала їх товаришів по організації. В той же день, коли ще не були зняті трупи повішених патріотів, о 9 годині вечора, напроти фабрики валянок відбувся страшенний вибух. Під укіс полетіли вагони військового ешелону, який поспішав на підмогу відступаючим німецьким частинам. Цю операцію провів особисто Терентій Новак.

На диверсію вони вийшли разом із Сімою Афоніним. Та той на дорозі занедужав. Тоді Терентію Федоровичу довелось ставити міну самому. А в нього не було в цьому досвіду. Крім того, готуючи вибух в офіцерській їдальні, Новак обпік собі руки — зірвався запалюючий патрон у нього в руках, і він дістав сильні обпіки. Незважаючи на це, Терентій Федорович став розгрібати руками землю, готуючи гніздо для міни. Потім, відрізавши від телефонної лінії шматок дроту, засів у засідку, чекаючи чергового поїзда. Чекати довелося недовго. Незабаром загуркотів по рейках військовий ешелон, Терентій Федорович смикнув за дріт. Сотні гітлерівських солдатів своєю смертю поплатились за страту відважних патріотів.

Крім міської партійної організації Терентія Федоровича Новака в Ровно діяло ще кілька підпільних організацій. Одними з найбільших були підпільні організації Мірющенка і Остафова.

Керівник другої по кількості членів організації після групи Новака був патріот відомий по кличні «Могутній». За цим псевдонімом ховався Павло Михайлович Мірющенко, секретар Ленінського райкому комсомолу м. Львова, який прибув у Ровно напередодні окупації по завданню Центрального Комітету партії (більшовиків) України. Мірющенку вдалося добре «влаштуватись» при німцях. Він став директором технікуму. Це забезпечило йому легальне становище. Активними учасниками підпілля стали багато викладачів і учнів технікуму. Ця організація проіснувала два роки і на її рахунку багато славних справ.

Трапилось так, що «Могутнього» на вулиці зустрів його земляк, колишній куркуль, потім німці заарештували одного з членів організації, і зараз важко сказати, хто саме допоміг гітлерівцям більше, чи один чи другий. Але «Могутньому» стало відомо, що на його слід натрапили німці. Мірющенку слід було йти до загону, проте він не зробив цього і потрапив до рук гестапівців. Ніякі тортури не зламали волі відважного патріота. Німці стратили його в тюремній камері, але все місто знало про геройську смерть Павла Мірющенка в тюрмі

Керівник другої організації Микола Максимович Остафов, колишній другий секретар Сталінського районного комітету партії м. Києва, потрапив до німців тяжко пораненим у полон. У таборі для військовополонених вій створив підпільну організацію і потім за допомогою міських підпільників вийшов на волю і ще активніше продовжував боротьбу з окупантами. Його друзі дістали зброю, писали і розповсюджували листівки. Ця організація, як і інші підпільні групи, що діяли в місті, вважала своїм обов'язком знищити Еріха Коха. Але трапився провал, внаслідок якого було заарештовано і самого Остафова. Після двох катувань Микола Максимович був повішений у застінках гестапо. Люди, яким довелося бути свідками його загибелі, розповідають, що на страту він ішов як переможець. Катів кидало у лихоманку від презирливої посмішки, якою Остафов відповідав на катування.

У місті, у Червоному Хресті, діяла також організація, яку очолював Микола Дубовський. Сіма Афоній, колишній військовополонений, очолив групу підпільників у Тютьковицькій лікарні. Організації, зв'язані з Ровенським підпіллям, діяли також у селах Гощанського, Тучинського, Корецького районів. Про кожну з них можна було б розповісти дуже багато. Тут ми хотіли тільки підкреслити, що в м. Ровно у складі підпільних організацій вели активну боротьбу проти ненависного ворога до тисячі радянських патріотів. Вони були справжніми господарями міста в роки його тимчасової фашистської окупації.

НА НАШІЙ ВУЛИЦІ СВЯТО

Під нищівними ударами радянських військ все далі на захід відкочувались биті полчища фашистських загарбників. З радістю прислухалися ровенчани, як все ближче і ближче до них доноситься гул радянської артилерії. 5 березня 1944 року із повідомлень Радянського Інформбюро по всій країні пронеслась радісна звістка. Кілька днів тому війська І Українського фронту, внаслідок рішучого удару, прорвали оборону ворога на річці Горині. Наші рухливі з'єднання спрямувались у пролом, який утворився, і вийшли до міста Ровно, де й зав'язали бої на його околицях. Одночасно були перерізані шосейні шляхи з Ровно у Клевань, Млинів і Дубно. Піхотні частини увірвались у місто зі сходу. У жорстоких вуличних боях наші війська розгромили ворога і оволоділи обласним центром України — містом Ровно...

Разом з військами Радянської Армії в боях за визволення рідного міста брали участь полум'яні радянські патріоти - партизани і підпільники. Вони разом підняли над містом червоний прапор.

В Ровно розпочалось нове життя. Почали працювати перші радянські установи, і в багатьох з них у ті дні можна було зустріти людей з червоними стрічками на шапках. Це героїчні народні месники відновляли життя рідного міста.

В ті дні газета «Правда» вмістила на своїх сторінках повідомлення кореспондента ТАРС про мітинг у звільненому Ровно.

Вже кілька днів, як над містом майорить червоний прапор — прапор перемоги. Сьогодні ровенчани радіють. Вони зібрались на загальноміський мітинг, присвячений визволенню міста від німецьких окупантів. Прийшли робітники, вчителі, лікарі, артисти, домашні господарки, партизани, бійці і офіцери Радянської Армії.

В президії секретар обкому партії т. Бегма, генерал-лейтенант Піхов, генерал-майор Козлов, передовики виробництва, представники селянства.

На трибуні майор Лотарьов — командир частини, яка першою увійшла в місто. Він від імені бійців, сержантів і офіцерів передає палкий бойовий привіт трудящим міста Ровно.

Тепло зустрічають присутні виступ представника партизанських загонів Ровенщини т. Кизю. Від імені народних месників він вітає бійців і офіцерів Радянської Армії яка визволила рідне місто, вітає громадян звільненого Ровно.

— Партизани Ровенщинн, — говорить Кизя, — також допомогли у визволенні рідного краю. Вони пустили під укіс понад 600 ешелонів, понад 30 тисяч гітлерівських солдат і офіцерів знайшли собі могилу від караючої руки народних месників. Три чверті Ровенської області знаходилось під контролем партизан. Так званий рейхскомісарі обер-бандит Кох сидів у Ровно за колючим дротом із своїми багаточисельними чиновниками-грабіжннками. Але дріт — поганий захист від народної помсти. (як видно з німецької листівки часів війни, резиденція гауляйтера і справді була обнесена колючим дротом, прим. www.rivne.org)

Своїх визволителів вітають представники інтелігенції, робітники, селяни. На вулицях міста велико свято — свято Перемоги.


Частина 5. МОЛОДІСТЬ СТАРОГО МІСТА.

Знівечене, здавалось безнадійно зруйнованим було місто Ровно після фашистської навали. З болем у серці можна в ті дні було бачити, як прохожий, зупинившись біля купи руїн, брав тремтячими руками шматок закоптілої цеглини і, не соромлячись сліз, довго вдивлявся у неї. Бережно поклавши її, він ішов далі, оглядаючись довкола. А навкруги скрізь було видно «коробки» з будинків, височіли оголені димарі, лежали купи згарищ, повалені стіни.

33200 квадратних метрів жилої площі зруйнували гітлерівці. Під відкритим небом опинились сотні сімей з дітьми. Бандитськими руками фашистів був знищений вокзал, театр, друкарня, дитячі заклади, магазини, чотири готелі. Вони пограбували і вивезли у Німеччину багато культурних цінностей, знищили всі бібліотеки.

Сумну картину являло собою місто після вигнання окупантів. То були тяжкі часи. Люди з дітьми знаходили притулок у наспіх збитих халупах, підвалах. Смертельний смерч війни забрав у них 845 жилих будинків, а ті, що залишились, були обдерті, побиті кулями і осколками, вимагали капітального ремонту.

Можна було подумати, що Ровно ніколи не підніметься з страшних руїн. Але його жителі не падали у відчай. Вони раділи приходу своєї рідної Радянської влади, вірили у сили Комуністичної партії, знали, що для неї інтереси народу — понад усе, що при допомозі братніх народів нашої країни вони зуміють успішно залікувати тяжкі рани війни.

...І ось минуло дванадцять років з дня розгрому гітлерівських фашистських орд. Той, хто бачив Ровно зразу ж після закінчення війни, сьогодні його не впізнає. Без перебільшення можна сказати, що це нове місто. Пройдіться по його асфальтованих, вкритих густою зеленню вулицях, полюбуйтесь його красивими багатоповерховими будинками, що ваблять погляд своєю новизною, чудовими скверами, фонтанами, парками, квітниками! Що є схожого з тим містом, яким воно було на початку 1944 року!?

На те, що зроблено за ці роки Радянської влади у Ровно, при царизмі, при буржуазній Польщі потрібно було б багато десятиріч.

Зразу ж, як тільки була вигнана фашистська погань, ровенчани дружно взялися за впорядкування міста. На Заході ще не стихли залпи гармат, а в Ровно вже розгортались відбудовчі роботи. На заклик партійної і комсомольської організацій тисячі ровенчан після роботи у вихідні дні з лопатами і кирками у руках розчищали вулиці, розбирали руїни і на їх місці розбивали сквери і квітники. Одночасно приступили до роботи ремонтники і будівельники.

Держава виділяла великі кошти для відбудовчих робіт і для спорудження нових будинків. Уже в 1944 році було відновлено і відремонтовано 25 тисяч квадратних метрів жилої площі. А за перші три післявоєнні роки появилось 12 нових будинків, 82 було відновлено і 160 будинків відремонтовано.

Мабуть немає такого ровенчанина, який би добре не пам'ятав появу у місті першого триповерхового жилого будинку по вулиці Сталіна. Тоді на вокзалі можна було почути як пасажир, зійшовши з поїзда, сідав у таксі і говорив шоферові: «До нового будинку». Це була точна адреса. Але якби той же пасажир назвав таку адресу зараз, то він опинився б у смішному становищі, вислухавши дотепну відповідь здивованого водія. Така адреса нічого йому б не давала. У місті тепер куди не поглянь — нові будинки.

Темпи будівництва наростали з кожним роком. Говорячи про це, доводиться вдаватися до цифр. Не можна. наприклад, не сказати, що з 1951 р. по 1955 р. на спорудження жител було витрачено понад 11 мільйонів карбованців, введено в дію 8800 квадратних метрів жилої площі, що за цей час на благоустрій міста і капітальний ремонт житлового фонду було витрачено понад 15 мільйонів карбованців. А ще через рік — у 1956 році — було збудовано жител в 3,2 раза більше проти 1950 року. У першому році шостої п'ятирічки на житлове будівництво було витрачено понад сім мільйонів карбованців і здано в експлуатацію 3080 квадратних метрів жилої площі.

Ще більші плани на 1957 рік. 29900 квадратних метрів жилої площі мають одержати в цьому році трудящі міста. На ці цілі буде витрачено 45 мільйонів 300 тисяч карбованців. А це значить, що ще багато сотень сімей вселяться в хороші, благоустроєні квартири. Зараз у Ровно успішно споруджується 18 багатоквартирних будинків, 4 гуртожитки на 800 місць, близько 300 двоквартирних комунальних і відомчих будинків.

На перший погляд — це звичайні цифри. Але досита пройтись по місту, придивитись до всього нового, яке з кожним днем змінює його вигляд, щоб переконатись и їх силі і глибокому змісті. Ці цифри ніби оживають в уяві, коли бачиш, як оновлюються, стають все красивішими вулиці, як розширює свої межі, розростається місто. Фактів для підтвердження цих слів не доводиться відшукувати — вони на кожному кроці.

Ровенчани, які навіть на місяць виїжджають з міста, після повернення подовгу з захопленням розглядають зміни, що сталися в ньому за час їх короткочасної відсутності. Напередодні свята 40-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції таких людей можна було часто бачити на вулиці Сталіна, в районі будівництва театру. За один місяць все тут стало невпізнанним. Не стало, власне, і вулиці, як такої — замість неї появилась широка асфальтована площа, яку з усіх боків оточують три красиві чотириповерхові житлові будинки і новоспоруджений красунь-готель. Звільнені від риштувань, ці споруди ваблять погляд кожного прохожого. Це ніби куток великого столичного міста.

Ще весною 1957 року, в'їжджаючи у місто автострадою з боку Києва, зліва можна було бачити внизу поле і вузенькі смужки індивідуальних городів. Дивишся зараз на цей район і перед очима постам чудова панорама нового селища Ніби казково появилось воно, щоб прийняти 400 сімей. Історія появи цього селища заслуговує сказати про нього трохи більше

Це було в жовтні 1956 року. Відповідаючи на рішення XX з'їзду партії про посилення житлового будівництва, партійно-господарський актив міста на своїх зборах вирішив для забезпечення трудящих квартирами розширити відомче житлове будівництво, споруджувати двоквартирні будинки з місцевих матеріалів на кошти підприємств і організацій за участю самих трудящих. Ця ініціатива була одностайно гаряче підтримана. Скоро уже діяв будівельний комітет, до складу якого увійшли партійні і радянські працівники, керівники окремих підприємств, транспортних, будівельних і торговельних організацій, архітектори і спеціалісти-будівельники.

Комітет провів велику підготовчу роботу: була виділена ділянка під селище, розмножені типові проекти і кошториси, підведена електролінія, водопровід. Пізніше комітет подав велику допомогу підприємствам у придбанні будівельних матеріалів і забезпеченні транспортом.

Споруджувати селище виявили готовність десятки колективів підприємств, установ і організацій. Як тільки потепліло, в район будівництва щодня направлялись автомашини, переповнені робітниками і службовцями, з будівельними матеріалами.

Почались роботи, фронт яких ширився з кожним днем Люди трудились натхненно, з піднесенням, прагнучи до історичної дати 40-х роковин Великого Жовтня справитись з своїм завданням. Особливо високу організованість на спорудженні власними силами двох будинків проявили працівники Ровенського відділку Львівської залізниці. Вони створили шість бригад, які по черзі виходили на будову. Знайшлися свої теслярі, муляри, техніки. Було налагоджене виготовлення шлакоблоків, столярних виробів, підвезення бутового каменю і інших необхідних матеріалів. Дружна праця цього колективу увінчалася успіхом. Ще задовго до свята 40-х роковин Великого Жовтня в їх будинках появились перші жителі нового селища.

Приклад залізничників наслідували працівники облфінвідділіу, робітники млинзаводу № 2, колективи автороти, Ровенторгу, кондитерської фабрики та багато інших. Чим менше днів залишалося до свята, тим частіше можна було бачити вантажні машини, що везли в цей район міста новоселів. Селище почало існувати, жити. Приємно бачити, як ранками стрічкою в'ється вгору мирний димок з новеньких димарів, радісно чути веселий гамір щасливої дітвори, яка вже проводить у нових дворах свої перші «футбольні матчі»

Одночасно з розгортанням будівництва цього селища, почалася масова закладка фундаментів на іншій околиці Ровно. Обласний комітет партії і облвиконком вирішили спорудити протягом року за рахунок надпланових надходжень у бюджет ще одне селище. Здається, ще не так давно появилось це рішення, йшло всебічне обговорення його, а сьогодні вже можна бачити стрункі ряди двоквартирних будинків комунального селища. Десятки сімей трудящих уже одержали в ньому благоустроєні квартири. Поселилися тут з сім'ями слюсар М.І.Шпіньов, столяр будівельного тресту А.І.Євчук, робітник валяльної фабрики промкомбінату В.С.Стрелець, шофер автотранспортної контори Л.Д.Ареф'єв. Нові квартири одержали шофер т. Єфіменко, швець т. Бондар, інженер т. Ніколаєв і багато інших. На численних новосіллях, що справляються у селищі в ці дні, піднімаються тости за нашу Комуністичну партію і Радянський уряд, висловлюються слова щирої подяки за їх піклування про народ, про простих радянських трудівників.

Колись, за часів панської Польщі, сім'я простого службовця чи робітника, щоб зліпити хоч який-небудь будиночок, стягалася десятки років, недоїдала, зазнавала багато нестатків. А за післявоєнні роки в Ровно понад тисячу таких трудівників уже спорудили власні чудові житла. Кількість індивідуальних забудовників весь час зростає. Лише в цьому році їх налічується понад 400. Держава виділила їм сотні тисяч карбованців кредиту, подає допомогу у придбанні будівельних матеріалів. Багато підприємств і організацій взяли шефство над індивідуальним будівництвом членів своїх колективів. З кожним місяцем зростає в місті кількість домовласників — яскравий доказ неухильного підвищення добробуту трудящих.

Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР та ЦК та КП України і Ради Міністрів УРСР з питань житлового будівництва поставили перед партійними і радянськими організаціями міста нові завдання. Всебічному обговоренню цих завдань був присвячений пленум Ровенського міськкому КП України, який прийняв рішення, спрямоване на дальше велике розширення житлової площі в Ровно. До кінця 1960 року потрібно буде побудувати 151,3 тисячі квадратних метрів жилої площі. Уже в наступному році її треба здати 29,4 тисячі квадратних метрів, у 1959 році — 45,8 тисячі, а в 1960 році — 50,8 тисячі квадратних метрів. Споруджуватимуться капітальні, впорядковані будинки, в основному з центральним опаленням, каналізацією, газовими .установками. В зв'язку з цим буде значно розширене будівництво підприємств будівельних матеріалів.

Та не тільки жилі будинки так невпізнанно змінили вигляд Ровно за післявоєнні роки. В місцях, де замість руїн тимчасово були розбиті сквери, зараз появилось багато великих споруд. Гордістю ровенчан є новий красивий вокзал, що виріс на місці зруйнованого під час війни, чудовий парк ім. Шевченка з його спорудами, кілька великих будинків нових шкіл, широкоекранний кінотеатр ім. Шевченка та ін. За післявоєнні роки збудовано фактично нову електростанцію, хорошу баню, будинки дитячої лікарні, садків і ясел. Але чи не найістотнішою відміною сучасного Ровно від того, яким воно було до приходу Радянської влади, — поява в ньому багатьох промислових підприємств.

...Рано просипається місто. Не встигне сонце позолотити своїми променями обрій на сході, як дбайливо прибрані двірниками вулиці Ровно наповнюються людьми. Починають свої звичні рейси численні автобуси, в усі боки курсують таксі. Уважно придивившись до прохожих, що поспішають, до нетерплячих пасажирів, які групами збилися на автобусних зупинках, не важко догадатись, що це робітники і службовці. І ніби на підтвердження цього доносяться гудки підприємств, паровозів.

Зараз у Ровно є багато великих і малих підприємств, оснащених передовою технікою, яка прибула з усіх кіпців нашої неосяжної країни.

Швейна фабрика, завод залізобетонних конструкцій, овочесушильний завод, потужний комбікормовий цех млинзаводу № 2, авторемонтні майстерні, автогосподарства та інші підприємства, на яких працюють тисячі робітників, виросли в місті за післявоєнні роки. У новоспоруджених будівлях розмістились виробничі цехи промартілей «17 вересня» і «Прогрес», ательє мод артілі «8 березня» і багато інших підприємств побутового обслужування. Зовсім по-іншому виглядають зараз і колись дрібні, кустарні підприємства. За часів Радянської влади перебудовано і механізовано кондитерську фабрику, розширено і реконструйовано хлібокомбінат, механізовано цілі виробничі процеси на цегельних заводах, набагато зросла потужність багатьох комунальних підприємств.

З ростом підприємств росли і люди, що працюють на них. У місті є сотні робітників, які показують зразки самовідданої праці, стали новаторами виробництва, справжніми висококваліфікованими майстрами своєї справи. Досконало володіючи технікою, вони трудяться творчо, з вогником, економлять сировину і матеріали, удосконалюють технологічні процеси, неухильно підвищують продуктивність праці.

В авангарді боротьби за успішне здійснення грандіозних завдань Комуністичної партії йдуть комуністи і комсомольці. В Ровио працює 165 первинних партійних організацій, близько 140 комсомольських організацій. Вони проводять широку масово-політичну роботу серед населення, підтримують все нове, передове, що народжується в процесі героїчних трудових буднів, виступають ініціаторами цінних починань. Ділом і палким більшовицьким словом агітатора вени домагаються успішного виконання підприємствами державних планів, поліпшення побутових умов і задоволення все зростаючих культурних запитів, трудящих,

Широка хвиля соціалістичного змагання, запаленого партійними організаціями, щоденно приносить відрадні, щедрі плоди вільної праці. Вже задовго до славного 40-річного ювілею Великого Жовтня багато майстрів, токарів, шоферів — людей найрізноманітніших спеціальностей, успішно справились з узятими на себе зобов'язаннями.

Понад дві річних норми — такий трудовий подарунок святу Жовтня електрозварника Ровенської дистанції колії Львівської залізниці Василя Семеновича Свиридонова. Завершенням річного виробничого завдання зустрічає славний ювілей на Ровенській швейній фабриці колектив цеху, очолений Оленою Венедиктівною Рицько. 180—200 процентів норми систематично дають у ці дні складальники автомобілів ровенських авторемонтних майстерень Дмитро Йосипович Гільов, Матвій Матвійович Ганущин, слюсар-моторист Сергій Матвійович Ващук.

Робітник зараз став господарем виробництва, для нього дорога честь марки свого підприємства. Кожний робітник прагне зробити сьогодні більше і краще, ніж учора, знаючи, що плоди його праці йдуть на зміцнення своєї Батьківщини, на поліпшення добробуту радянських людей. Ось чому з таким натхненням трудяться і крановщик будівельного управління П.Демедюк, і робітниці сокового цеху плодокомбінату, майстром у яких Таїсія М’ячина, і сушильниця овочесушильного заводу депутат міської Ради Любов Олександрівна Миронець, і швея-мотористка швейної фабрики Любов Кухарук, і бригада розфасувальниць дріжджевого цеху Ровенського пивзаводу, до якої входять Любов Загревська, Валентина Мартіян, Марія Морозова, Євгенія Гульчук, і тисячі інших трудівників.

Самовіддана праця людей, механізація виробничих процесів, широке впровадження досвіду передовиків забезпечують рік у рік неухильне зростання випуску продукції підприємствами. Досить сказати, що лише за роки четвертої п'ятирічки валова продукція підприємств міста зросла більше, як у три рази. Але минув невеликий відрізок часу, і ці показники залишились далеко позаду. За роки п'ятої п'ятирічки випуск продукції знову зріс у два з лишком рази. А в цьому році лише за 10 місяців продукції випущено більше, ніж за весь 1955 рік.

На честь 40-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції промисловість міста достроково — 20 жовтня — виконала виробничу програму десяти місяців.

Успішно розвивається економіка і культура всієї області. Соціалістична система господарства забезпечила бурхливий розвиток промисловості. Лише з 1946 по 1956 рік на будівництво та реконструкцію промислових підприємств капітальні вкладення становлять один мільярд карбованців, Зараз щоденно в області виробляється промислової продукції майже в 4 рази більше, ніж у 1940 році. Разом з тим завдяки механізації виробництва і впровадженню передового досвіду набагато зросла продуктивність праці робітників. У 1956 році, в порівнянні з 1940 роком, вона зросла приблизно в два рази, при скороченні тривалості робочого дня.

Грандіозні перетворення відбулися і в сільському господарстві області. Зараз на полях колгоспів працює 3785 тракторів, 1742 вантажних автомашини, сотні зернових, бурко- і картоплекомбайнів, багато іншої складної техніки, яка полегшила працю селянина. Широка механізація сільськогосподарських робіт, застосування досягнень передової радянської агрономічної науки, натхненна праця трудівників села забезпечили одержання високих врожаїв і підвищення продуктивності .громадського тваринництва. В цьому році колгоспи виростили небувалі на Ровенщині врожаї зернових і технічних культур. За останні три роки подвоїлось виробництво продуктів тваринництва

Багатіють сільськогосподарські артілі, все заможнішим стає життя колгоспників. Тільки від буряківництва і льонарства в 1957 році колгоспи одержать близько пів-мільярда карбованців доходу.

Тепер, у зв'язку з проведеною Партією і Урядом реорганізацією управління промисловістю і будівництвом на базі економічних адміністративних районів, відкрилися нові широкі перспективи дальшого розвитку промисловості Ровенської області і міста Ровно.

Уже зараз в місті споруджується металофурнітурний завод і молокозавод, вимальовуються будівельні площадки великого заводу високовольтної апаратури, потужного м'ясокомбінату. Мине небагато часу, і перші гудки цих підприємств сповістять про їх народження, кликатимуть на роботу нові тисячі робітників багатьох нових для ровенчан спеціальностей.

Людині властиво звикати до всього. Навіть старожили міста не завжди помічають те, що відбувається навколо. Але досить порівняти довоєнне Ровно з сучасним, замислитись над цим, щоб в усій силі і величі уявити ті разючі зміни, які сталися в ньому. Заробітчан-візників замінили сотні автомашин, грабарів — екскаватори, примітивні лебідки будівельників — численні баштові крани, замість благань тисяч виснажених безробітних — на кожному кроці об'яви про набір робочої сили. Зайдіть на будь-яке підприємство, побувайте в будь-якій сім'ї, відвідайте магазини, школи, лікарні і ви знайдете сотні таких порівнянь.

...Не так давно на вулиці Калініна був такий випадок. Почувся сигнал сирени, і з-за рогу появилася «Победа», яка в ту ж мить зупинилась, заскреготавши гальмами. З машини поспішно виліз шофер і кинувся до маленького хлопчика, який... в усі боки розгойдував на тротуарі молоде деревце. Наспіх «прочитавши» ввічливо і в доступній формі малюку «лекцію», водій хлопнув дверцями і поїхав. По номеру машини неважко було встановити прізвище цієї людини, але, зрештою, це не так важливо. Заслуговує на увагу сам факт. Він говорить за те, що ровенчани люблять своє місто.

І хоч про любовне говорять цифрами, однак, б даному разі доведеться вдатися до цього. Прагнучи прихорошити своє міста, його жителі лише в цьому році висадили до 40 тисяч дерев і декоративних кущів. В Ровно зараз налічується десятки гектарів насаджень. А чого варті дбайливо доглянуті квіти, що красуються в клумбах, газонах, скверах, у дворах будинків, Лише працівниками зеленого господарства в 1957 році по місту висаджено майже мільйон кущів квітів.

Говорять, що квіти — це символ радості і щастя. Недаром так люблять їх радянські люди і. не дивно, що за часів панської Польщі їх не було на вулицях міста. Новим, радісним життям живуть сьогодні трудящі Ровно. Це хороше, щасливе нове — в їх побуті, героїчних трудових буднях, змістовному відпочинку, воно відчувається скрізь, куди не глянеш.

Ось проходять по вулицях веселі хлопчики у формених кашкетах, у білосніжних фартушках дівчатка з сумками і портфелями. Скільки таких дітей до 1939 року блукало голодних і роздягнутих по місту! Лише багаті могли вчити своїх синів і дочок. А зараз у Ровно не знайти дитини, яка не відвідувала б школу. Близько 7 тисяч школярів щоденно сідають за парти 12-ти загальноосвітніх шкіл. Крім того, в Ровно є 9 спеціалізованих навчальних закладів — фельдшерсько-акушерська, торгово-кулінарна, будівельна школи, кооперативний, сільськогосподарський технікуми, технічне і музичне училища та інші. Багато юнаків і дівчат відвідують школи робітничої молоді, яких є три, музичну школу. Лише за Радянської влади появився у місті вищий навчальний заклад — державний педагогічний інститут, який випускає кваліфікованих вчителів для середніх шкіл.

Щорічно на народну освіту витрачаються великі суми грошей. Лише за останні чотири роки у місті виросли чудові приміщення другої, сьомої, десятої і тридцять четвертої шкіл, в яких є прекрасні фізичні і хімічні та інші кабінети, спортивні зали, майстерні для політехнічного навчання та ін. Тільки в загальноосвітніх школах працює зараз 386 вчителів. Сотні випускників ровенських шкіл вже працюють на виробництві, стали інженерами, техніками, лікарями, навчаються зараз у різних вузах країни.

Піклування про радянську людину відчувається я а кожному кроці. Взяти хоч би охорону здоров'я. Якщо до 1939 року в місті сотні трудящих вмирали, не маючи змоги лікуватись від хвороб, то зараз у Ровно є 260 висококваліфікованих лікарів і 510 чоловік середнього медичного персоналу. На випадок хвороби жителі завжди можуть безплатно лікуватись у поліклініці, міській лікарні, тубдиспансері, в будь-який час викликати додому швидку допомогу. Є в місті дитячі поліклініка і лікарня, будинок дитини та багато інших медичних закладів. На підприємствах і установах систематично проводяться медичні огляди робітників і службовців, за кожною певною кіль. кістю жилих будинків закріплені дільничні лікарі. На території міста працює 29 міських, обласних і відомчих лікувально-профілактичних закладів і 8 пунктів охорони здоров'я на підприємствах.

На охорону здоров'я з кожним роком витрачається все більше коштів. У 1944 році на ці цілі було витрачено лише з міського бюджету 1333 тисячі карбованців, у 1950 р. — 6449 тисяч карбованців, а у 1956 році — 8308 тисячі карбованців. Там, де йдеться про поліпшення життя людей, про їх здоров'я і добробут, задоволення культурних запитів, — там Радянська держава не шкодує коштів.

Для того, щоб скласти певну уяву про життя трудящих Ровно, про їх матеріальні умови і культурні запити, досить пройтись по місту у вихідні дні, побувати в місцях відпочинку. Тисячі нарядно одягнених людей, то прогулюються на вулицях, відпочивають у скверах і в парках, щасливі батьки І матері, які привели своїх малюків на дитячу залізницю, переповнені кінотеатри, яких у Ровно є п'ять, обласний музично-драматичний театр і обласна філармонія — все це говорить само за себе.

В ці дні можна побувати на багатьох виступах гуртків художньої самодіяльності і лекціях, які читаються майже в 10 робітничих клубах, побачити змагання спортсменів у двох спортивних залах, «поболіти» на стадіоні «Колгоспник». В обласній і міській бібліотеках, міському Будинку культури, в Палаці піонерів, в Будинку вчителя завжди застанете повно відвідувачів.

А 34 мільйони карбованців трудових заощаджень, які зберігають жителі міста у державних ощадних касах! Хіба це не яскравий показник зростаючого добробуту трудящих.

Про ріст матеріального добробуту свідчить і неухильне зростання купівельної спроможності населення. Універмаг, гастрономи, продовольчі і промтоварні та інші магазини Ровио наповнені найрізноманітнішими продуктами харчування, промисловими виробами, І скрізь йде жвава торгівля. Люди купують дорогі речі, про придбання яких колись не могли навіть і думати. Особливо великий попит покупців на такі коштовні речі, як шерстяні костюми, модельне взуття, хороші меблі, найновіших марок радіоприймачі, холодильники, килими тощо.

З кожним роком неухильно зростає товарооборот торговельних підприємств. Якщо в 1950 році було продано товарів на суму 163 мільйони 111 тисяч карбованців, то в цьому році лише за 9 місяців ця сума виросла до 297 мільйонів 877 тисяч карбованців.

Разом з тим у місті весь час розширюється торговельна сітка. Зараз в ньому налічується 290 різних магазинів і інших торговельних точок, в яких обслужують трудящих понад тисячу працівників прилавка.

Все, що зараз бачиш в Ровно, — це те, чого не було і про що тільки могли мріяти прості люди праці за часів панської Польщі. Народжена Великим Жовтнем Радянська влада ощасливила долю трудового народу, ця влада принесла оновлення на західноукраїнські землі, розкріпачила духовні сили трудящих, дала широкий простір для їх всебічного розвитку. Ровенчани на собі повсякденно відчувають, як в результаті батьківського піклування Комуністичної партії і Радянського уряду неухильно зростає їх матеріальний добробут, підноситься культурний рівень, як росте, молодіє, стає все кращим їх рідне місто. Особливо красиво в місті вечорами, коли бачиш, як вогняними ланцюгами по обидва боки центральної магістралі — вулиці Сталіна — сяють електричні лампи, що відбиваються у дзеркальному відбитку асфальту. Ваблять погляд світлові різнокольорові вивіски і реклами, багато обставлені вітрини магазинів, численні вогні, що пробиваються крізь тюль у вікнах будинків. Тисячі людей, які поважно, як господарі, проходять вулицями, групи веселої молоді, звуки мелодії, що линуть з репродукторів, сотні автомашин, автобусів, таксі — все це вже нагадує велике місто.

Хорошим стало сьогодні Ровно, і ще кращим, ще більшим буде воно у найближчому майбутньому.


Частина 6. ПОГЛЯД У ЗАВТРА.

Перед Ровно відкриваються великі перспективи в майбутньому. В міській Раді є генеральний план реконструкції і забудови Ровно, затверджений Радою Міністрів Української РСР. Познайомимося з цим планом, поглянемо на Ровно через 8 - 10 років.



План забудови центра м. Ровно (1957 рiк)

Уявіть себе приїжджим, який сходить з поїзда, який прибув до перону вокзала десь у 1967 році.

Ви вийшли з приміщення вокзалу і опинилися на чудовій, наново забудованій і благоустроєній привокзальній площі. Зліва - приміщення автобусної станції, а перед ним розкинувся сквер для відпочинку і стоянка автобусів та легкових таксі. Справа - чотириповерхові жилі будинки з магазинами в першому поверсі. Прямо перед вами відкривається перспектива широкого проспекту. Проспект починається ще на площі двома п'ятиповерховими будинками. Яку ж він носить назву? Проспект Миру!

Спочатку Ви думали скористатися комфортабельним автобусом або таксі, та тепер з'явилось бажання пройтися пішки по новому проспекту. Адже, тут, де він проліг, в 1957 році був пустир, городи та маленькі дерев'яні будиночки.

Йдете і з цікавістю оглядаєте все довкола. Відразу ж за привокзальною площею проспект перетинає річка Устьє. Виходите на легкий красивий міст і мимоволі зупиняєтесь. Невже це Устьє? Як змінилася ця неприглядна в минулому річечка. Рівень води в ній значно піднявся, береги одяглися в граніт. По обидва боки простяглися набережні і сквери з фонтанами, клумбами і безліччю квітів. Як тут красиво зараз!

Проходите через міст, через сквер. За сквером проспект перетинає широка вулиця, забудована чотириповерховими жилими будинками, зверненими фасадами до річки.

Далі, зліва і справа по проспекту - чотириповерхові будинки. А ось і вулиця Шевченка. Згадуєте, що зліва колись тут була пекарня. А тепер хороший будинок. На першому його поверсі розмістилося кафе. Справа по проспекту височить гуртожиток сільськогосподарського технікуму. Далі видно житлові і інші будинки. На розі проспекту і Червоноармійської вулиці бачите будинок школи № 9. Це старе приміщення, але впізнати його важко, так воно змінилося зовні.

Ще небагато йдете і потрапляєте на нове перехрестя вулиць. Читаєте: вулиця Леніна. Ось аж куди простяглася тепер вона! Трохи далі - ще перехрестя. Тут пересікає проспект вулиця Міцкевича. Між вулицями Леніна і Міцкевича на проспекті красива споруда. Що це? Клуб, чи Будинок культури? Приємно вражені, ви зупинились. Адже ж тут зовсім недавно були похилі одноповерхові будинки. А зараз!

Направо від проспекту Миру, між вулицями Леніна і Міцкєвича розкинувся широкий бульвар. Вдалині видно багатоповерховий будинок обкому партії, а перед ним адміністративна площа. Посередині площі височить пам'ятник Володимиру Іллічу Леніну.



Ескіз пам'ятника В.І.Леніну на Адміністративній площі в Ровно (1957 рiк)

Вас привертає сюди. На площі, де сходяться вулиці Леніна і Сталіна, піднявся будинок облвиконкому з годинниковою баштою на версі. Пригадуєте, що тут було раніше? Так, стояло одноповерхове приміщення ательє індпошиву.

Пройшовши площу, ви потрапили на вулицю Сталіна. Це стара, добре відома вам центральна магістраль. Але ви і її не впізнаєте. Вона зовсім нова. Яка широка! Раніше її ширина дорівнювала 17 - 20 метрам, а тепер - 30.

Біля старого готелю, напроти вулиці Червоноармійської, вулиця Сталіна вирівнялася. Це здійснено за рахунок знесення магазинів книготоргу і підписних видань. Зараз на їх місці чотириповерховий жилий будинок.

Далі починається Театральна площа, забудова якої в основному завершувалася вже в 1957 році. Справа стоїть красунь театр. Зайдемо в нього. Театр розрахований на 820 глядачів. В залі для глядачів відсутні яруси і партер, які так характерні для театрів старого типу. Тут зал для глядачів вирішений великим амфітеатром, що створює хорошу видимість і добре звучання в будь-якому його місці.

Повертаєтесь на площу. Зліва від будинку театра розташований готель "Ровно", Він уже був збудований у 1957 році. А справа - нова споруда - житловий будинок з рестораном на першому поверсі. Він розташувався на місці старого ресторану і продовольчого магазину № 35.

Далі вулиця Сталіна. Також нові багатоповерхові будинки. Справа вони розташувалися по лінії знайомого вам жилого будинку облпромради, спорудженого в 1957 році, а зліва - по лінії заселеного в 1957 році, нового п'ятиповерхового будинку поряд з костелом. Перед мостом через річку Устьє розпочинається набережна, забудована чотириповерховими будинками. Один з них розташувався на місці старих одноповерхових магазинів електротоварів та інш.

Пройшовши міст, чуєте гудок поїзда, що наближається. Зараз закриється шлагбаум і зупиниться потік пішоходів і транспорту. Але що це? Зразу ж за мостом проїжджа частина вулиці з тротуаром піднялася шляхопроводом до рівня верхніх вікон кінотеатру "Партизан" і, пройшовши понад залізничним шляхом, опустилась по той бік біля насосної станції. Машини і поїзд без перешкод промчались у напрямках, що взаємно перетинаються.

За шляхопроводом, або як раніше говорили "за переїздом", також видно зміни. Вздовж залізничного шляху тягнеться лінія зелених насаджень, розпочалась забудова нової вулиці, що простяглася вздовж залізниці...

Ви пройшли лише двома вулицями, і то не від початку до кінця, а як багато побачили, яке чудове враження справило на вас рідне, старе, але набагато помолоділе Ровно! Та це далеко не вичерпує всіх змін у плануванні і забудові міста.

Розширилась мережа вулиць. Якщо, наприклад, раніше місто мало фактично одну магістраль, на якій концентрувався весь транспортний рух, то тепер створена обвідна магістраль. Вона починається на вулиці Сталіна при в'їзді в місто, проходить через відомче селище, збудоване в 1957 році на Колоденці, з'єднується з вулицею Громова і через новозбудований міст на річці Устьє вливається на Львівське шосе. Вулиця Шопена продовжена на південь і з'єднана з вулицею 17 вересня...

А ось ви пізнаєте старого знайомого. Щирі потиски рук. Розмови. Він вам розповідає ще багато цікавих новин.

В місті закінчена реконструкція каналізації і розширена водопровідна сітка. Зникли відкриті рови і траншеї біля стадіону і по вулиці Кавказькій, які забруднювали річку. Адже коло села Тютьковичі вже давно збудовані очисні каналізаційні споруди. В районі Грабника височить водонапірна башта, яка повністю забезпечує водою будь-який район міста.

- Діти ваші вже виросли... А де вини вчаться? - запитуєте у знайомого.

- Як! хіба ви не знаєте, що у Ровно два нові інститути, - здивовано говорить він. - Вузи мають хорошу базу для підготовки кадрів. Адже за містом димлять труби нових великих заводів: високовольтної апаратури, корпуси якого розкинулись за цегельними заводами вздовж Млинівського шосе, і льонокомбінату - на північ від овочесушильного заводу. У нас тепер великий новий молочний завод, м'ясокомбінат. Електроенергію одержуємо з Добротворської ДРЕС через ровенську електропідстанцію.

- Наше місти стало промисловим центром ! - гордо повідомляє ваш знайомий.

3 розмови ви дізнаєтесь при значне розширення міста і збільшення його населення. Здійснюючи постанову партії і уряду про розвиток житлового будівництва, за цей час збудовано в три рази більше житла, ніж було його в місті всього за панської Польщі. Це викликало потребу розширити територію міста в район Боярки, Видумки, Дворця, Тютькович. Тепер вже немає цих сіл. Вони злилися з містом. Населення Ровно виросло удвоє.

Розпрощавшись з товаришем, ви направились до готелю, де легко одержали комфортабельний номер з усіма вигодами.

У вихідний день стояла чудова погода, і ви вирішили поїхати покупатися. Але куди? Адже ви пам'ятаєте, як важко було вирішити це питання в 1957 році. Та й тут вас чекала приємна новина. На набережній біля мосту ви сіли в моторний човен і через 5 хвилин були на озері. Старе, замулене і мілке басівкутське озеро зараз мало зовсім інший вигляд. Поглиблене і розширене, з піщаним пляжем по всьому східному березі і яхтним клубом, воно нагадувало невеличку мальовничу затоку.

Після купання ви піднялись по східцях на перекидний міст через Здолбунівське шосе і по мосту потрапили на територію постійної обласної народногосподарської виставки. Широка п'ятдесятиметрова алея веде вас до центрального павільйону. По боках від неї простяглися красиві павільйони районів області. Тут і штучне озеро, і дослідні поля, і фруктові сади. З найвищого місця виставки відкривається чудова панорама міста. Ось знайомі корпуси дитячого лікарського містечка і технічного училища. Вони потопають в зелені садів. А що це височить за територією дитячого лікарського містечка? Виявляється, це чотириповерхові корпуси школи-інтернату на 600 учнів. Красиві будинки!

Між технічним училищем і виставкою видно ціле спортивне містечко з ареною на 8-10 тисяч глядачів, з спорудою спортивного залу і т. д.

А там он - вулиця 17 вересня. До вулиці Громова вона з обох боків забудована триповерховими будинками.

Так, невпізнаним став і цей район міста.

Увечері з'явилось бажання прогулятись, і ви дізнаєтесь, що в місті, крім відомого вам парку ім. Шевченка, є ще два парки. Один розбитий на колишньому болоті в районі стадіона і вулиці Калініна, а другий - на підвищенні, за вулицею Кавказькою, йдете в перший і милуєтесь, як красиво цей парк спускається до річки. Тут ви відвідаєте зелений театр, кіно, покатаєтесь на човні по невеликому озері, що по той бік річки.

Невпізнанним стало Ровно. А пройшло всього лише 10 років!

Ось таким стане наше рідне місто. І це буде тим швидше, чим ми, ровенчани, більше докладемо зусиль до виконання накресленої партією і урядом програми будівництва.


З книги "Ровно"
1957 р.
Iлюстрацiї з книги
та сайту "Вiртуальне мiсто Рiвне"
(с) www.rivne.org


 Важливе застереження

Цитування або передрук iнформацiї, що розмiщена на сторiнках Iнтернет проекту "Вiртуальне мiсто Рiвне" дозволяється лише за умови зазначення наступного рядка: "Вiртуальне мiсто Рiвне" © www.rivne.org

<< Повернутись