Двісті років Любомирських у Рівному.

Серед представників роду Любомирських, одного з найбагатших магнатських родів не тільки на Волині, але й деякою мірою в усій Польщі, було багато цікавих людей. Любомирські були військовими, дипломатами, письменниками і музикантами… Вони також відомі в історії як владолюбці, деспоти, інтригани, пияки і марнотратники. Якими ж були Любомирські – власники Рівного, чим запам’ятались і як прислужилися його розвитку?

Палац Любомирських, літографія А.Лянге

Юрій Любомирський

У 1723 році Рівне після частої зміни власників разом з іще 30 містами та 435 фільварками переходить до роду польських шляхтичів Любомирських і залишається у їхній власності протягом 200 років аж до початку Другої світової війни. Першим представником цього роду, який став власником Рівного, був князь Юрій-Олександр Любомирський, коронний обозний, а пізніше – воєвода Сандомирський. Відколи Рівне потрапило в його руки, воно після занепаду починає відроджуватися – забудовуватись і заселятись євреями. Починається перебудова старовинного замку, спаленого в 1694 році підстаростою Яновським. Однак перебудова замку на палац європейського типу потребувала великих коштів та зусиль, тож затягнулася надовго і була закінчена лише сином воєводи Станіславом Любомирським.

Станіслав Любомирський

отримав Рівне 24 листопада 1738 року при розподілі батьків­ських земель між ним і його братом Юзефом. На час поділу майно, яке отримав Станіслав, приносило біля 3 мільйонів злотих річного доходу. Станіслав вирішив зробити Рівне своєю удільною столицею.

Окрасою міста мав стати його родовий палац. Головне його приміщення з двома флігелями навпроти розташовувалося на острові й було огороджене валом, по кутах якого височіли два бастіони. До палацу вели два мости – арочний та підйомний. Був на території палацового комплексу, з лівої сторони саду, ще один міст, який вів до передмістя. Біля палацу були сади, різні господарські будівлі та пороховий погріб.

Однак, крім палацу, мало би виглядати пристойно і саме місто. Тому Станіслав потурбувався про поліпшення і його побуту та стану. Головну свою увагу він звернув на євреїв, які, відчувши наживу при заможному магнатові, нагрянули до Рівного у великій кількості. Для них та їхніх общин і цехів він видавав спеціальні статути, надавав значні пільги, зокрема звільняв від податків, міркуючи таким чином поліпшити становище міста, міської казни, яка поповнювалася переважно не від виробництва, а від торгівлі, що була основним заняттям євреїв. За переписом 1765 року в Рівному проживало майже 900 євреїв.

В 1753 році князі Любомирські ще збільшили свої маєтки. 7 грудня того року за Кольбушовською трансакцією все майно Острозької ординації було роздане різним магнатам. Більше за всіх ординаторських маєтків отримали князі Любомирські. Станіслав отримав Дубно, Варковичі та ще 72 поселення; його брат Юзеф – Степань і 83 поселення. А невдовзі, коли бездітний брат Ста­ніслава помер, залишивши йому все своє майно, його життя у відбудованому палаці стало ще пишнішим і розкішнішим.

Без галасливих і веселих прийомів для навколишніх дворян, сусідів та приятелів, музики, танців не обходився жоден день. Для задоволення всіх примх господаря в палаці працювала безліч прислуги: полк придворної міліції складався з 4 тисяч осіб, а загін яничар – тільки з найгарнішої молоді, вбраної в коштовні мундири.

Приятелі також намагалися не залишитися в боржниках у свого покровителя. На скаргу Станіслава про відсутність у нього гаю, де б він з ними міг час від часу полювати хоча б на зайців, вони зробили йому сюрприз. Скориставшись відлучкою князя, приятелі зігнали тисячу підвід з молодими деревами і тисячу робітників та й насадили досить великий ліс із правильними просіками і запустили до нього безліч різних тварин.

Убозтво міських поселень з одного боку та блиск багатства двору Любомирського з іншого були основною ознакою нашого міста того часу.

Як особистість, Станіслав Любомирський був, напевне, найяскравішим типом серед династії Любомирських у Рівному. Він ­високо цінував своє шляхетне ­походження і намагався підкреслити це при кожній нагоді. Він був членом Сейму, найвищого державного органу при королі Польщі. А після смерті короля Августа ІІІ захотів отримати польську корону. В березні 1764 року князь запропонував свою кандидатуру на короля.

Незважаючи на те, що це був безпрецедентний випадок в історії Польщі, скандалу вдалося уникнути – у князя відкрились ознаки божевілля. Розумова ­хвороба розвивалася досить швидко. За таких обставин у Станіслава навіть вдалося відібрати шахрайським способом деяку власність. 12 листопада 1770 року тодішній власник Рівного підписав акт уступки своїх маєтків ­синам Олександру, Михайлу, Юзефу, Ксаверію і ­повністю відсторонився від управління своїми маєтками.

На той час він володів 31 містом та 738 поселеннями, які приносили йому щорічний прибуток у 2 мільйони 320 тисяч злотих. Майно князя Любомирського у Волинському воєводстві складалося з таких ключів: Рівненського, Тучинського, Олександрійського, Лабунського, Суділковського, Чарторийського, Лесневського, Радзивилівського, Звягільського, Рожіампільського, Дубенського і Степанського. Крім цього, йому належали землі і майно в Київському і Брацлавському воєводствах. Тільки Острозька ординація в Польщі була заможнішою за князя Любомирського. Жив він після того, як відійшов від справ, ще довго, розкидаючись грошима з пенсії, яку платили йому сини. Помер Станіслав Любомирський 1793 року у Варшаві на 89-му році життя.

Сини князя поділили між собою батьківські маєтки у 1775 році. Рівне з трьома містами та 76 поселеннями відійшло до

Юзефа Любомирського,

каштеляна київського (1790-1796 рр.), генерал-майора військ коронних, генерал-лейтенанта (1793 р.), старости романовського, кавалера ордена Білого Орла. Його частка родинного майна була значно меншою, ніж у батька. Її оцінили у 7 мільйонів польських злотих, а річний дохід становив 260 тисяч.

Юзеф не любив політику, був не честолюбним, для всіх доступним, відрізнявся більш розсудливим та стриманим характером. І хоча за традицією далі влаштовував у палаці бали, та не любив оргій, не мав надмірної гордині. Палкий прихильник усього іноземного, він завжди перебував у оточенні іноземців, за допомогою яких прикрашав свій палац. Він дуже любив своє Рівне, опікувався його благоустроєм, остаточно перетворив свою резиденцію у блискучий палац. З Італії для оздоблення стін палацу фресками він запросив художника Вілляні; а художник Лукашевич створив галерею портретів роду Любомирських. Французький архітектор Бугріньйон, який здійснював перебудову палацу, спорудив тут красиву оранжерею для вирощування рідкісних квітів і рослин.

Зовні палац також значно змінився. Його прикрасили численні декоративні візерунки, емблеми. Був покращений стан ставка біля палацу, а в парку з’явилися статуї, каруселі, площадки для розваг. Переобладнання парку здійснив ірландець Діонис Міклер, і князь дозволив використовувати його для народних гулянь. Однак перебудова палацу потребувала великих затрат, а князь заліз у борги. За борг перед Голандським банком була створена адміністрація, котра мала розпорядитися майном Юзефа. Та князь владнав усі справи, і майно залишилося в його руках.

Зробив він дещо і в самому місті: відремонтував його головні споруди і кілька вулиць. У 1778 році Юзеф отримав від польського короля привілей на проведення в Рівному 4-тижневого ярмарку та підтвердив євреям всі ті привілеї, які їм надав його батько. Це, безумовно, пожвавило в Рівному торгівлю.

За його правління в 1793 році Рівне, як і вся Волинь, увійшло до складу Російської імперії та стало повітовим містом. Місцеві ­установи царської адміністрації почали діяти в місті з серпня 1796 року.

Проте фінансовий стан князя погіршувався. Рівненські маєтки були в заставі під кредити. 30 січня 1794 року Юзеф усі свої маєтки передав формальним актом своїй дружині, яка була жінкою освіченою та енергійною, отже, провівши реформи, за короткий час виплатила всі борги.

А ще цей князь увійшов в історію завдяки саме своїй дружині Людвіці з роду Сосновських, дочці гетьмана. Людвіка була прекрасною дамою, ідеалом Тадеуша Костюшки, отже, майбутній повстанець та командувач кілька разів гостював у замку в Рівному, щоби зустрітися з нею.

Помер князь Юзеф Любомирський у 1817 році. Він залишив після себе двох синів – Генріха і Фрідріха та дочку Олену, яка була заміжньою за Станіславом Мнішком. У палаці запанувала тиша, діти виховувалися за кордоном, а їхня мати вела тихе і спокійне життя (вона померла у 1836 році).

І хоча Рівне на той час стало повітовим центром, та найбільша частка власності тут залишилася в руках Любомирських.


Палацик кн. Любомирських (мал. Наполеона Орди) (18??)

Фредерік Любомирський

У 1822 році сини Юзефа поділили батьківські маєтки. Рівне, разом із ключами Рівненським та Олександрійським, отримав Фредерік. Жив він у Рівному усамітнено, не любив галасливого громадського життя. Певний час він був Волинським віце-губернатором. Любив будувати і перебудовувати. При ньому Рівне трохи розбудувалося. На вулиці Сенаторській (сучасна Драгоманова) замість селянських халуп з’явились ошатні будинки. Вулиці міста коштом князя дещо підремонтували і вирівняли. За даними 1842 року тоді у Рівному жив 5581 чоловік, розташовувалося 408 дерев’яних і 38 кам’яних будинків.

Знаний Фредерік і як фундатор першого середнього навчального закладу – Рівненської гімназії. А ще до її відкриття родина Любомирських фінансувала Рівненське парафіяльне училище, відкрите в нашому місті 1802 року.

Безперечно, відкриття гімназії в маленькому провінційному містечку сприяло його розвитку. Місто ставало привабливим для чиновників, комерсантів, які обирали Рівне з-поміж інших місць саме завдяки наявності в ньому навчального закладу, після закінчення якого їхні діти могли вступати до університетів та інших вищих навчальних закладів.

А оскільки основною умовою розміщення гімназії в місті була наявність пристойного приміщення, то 23 листопада 1835 року поміж правлінням імператорського університету Св. Володимира і володарем міста князем Фредеріком Любомирським було укладено угоду, в якій зазначалося: «…Желая со своей стороны соответствовать благонамеренным видам правительства и определить постоянное навсегда помещение Луцкой гимназии, временно состоящей ныне в Клевани, предлагает для сего уездный город Ровно, которого он есть вотчинником и ежели правительству угодно будет перевод гимназии навсегда в г. Ровно провести в действие, в таком случае князь Любомирский приносит единственно для гимназии следующие пожертвования…» Серед пожертв князь називав 2 десятини землі, свій будинок «Оранжерею», мурований дім і Петриківську садибу, господарські будівлі.

Своїм коштом він побудував великий кам’яний будинок, який і сьогодні залишається окрасою міста (нині це приміщення крає­знавчого музею) і передав його у відання міністерства народної освіти. Крім того, за кошти князя було виготовлено необхідні меблі, перебудовано «Оранжерею» (будинок на вул. Драгоманова,17) під квартири директора, вчителів і канцелярію. Протягом 83-річного існування в нашому місті цього навчального закладу Любомирські своїм коштом утримували законовчителя римо-католицького віросповідання. Луцькій гімназії Фредерік навіть заплатив штраф 20000 рублів за те, що гімназія переводилася в Рівне.

З іменем Фредеріка пов’язана поява у нашому місті ще однієї відомої споруди. Князь незлюбив палац своїх предків. Та ще й брат його Генріх забрав звідти картини, зброю, бібліотеку. Він побудував для себе за містом гарний, але значно скромніший за палац будинок «На гірці» (територія сучасного парку ім. Т. Шевченка), оточив його гарним садом і почав там жити. У 1844 році князь передав старий палац рівненській гімназії. Однак через відсутність коштів на його утримання адміністрація гімназії після довгої тяганини повернула палац Любомирським. Відтоді почалося його повільне руйнування, яке довершила пожежа 1927 року. Помер князь Фредерік у 1848 році.

Казимир Любомирський

Після смерті Фредеріка Любомирського в 1848 році власником Рівного став його молодший син – Казимир. Він з юних літ захоплювався музикою. Початкову музичну освіту князевич здобув у придворного капельмейстера-німця, а ґрунтовну – згодом у Дрездені та інших європейських містах.

Він жив здебільшого у Варшаві, де в мистецьких колах мав славу талановитого композитора та поета і тримав свій музичний салон. Вряди-годи навідуючись до Рівного, Казимир Любомирський влаштовував музичні вечори, куди з’їжджалася волинська шляхта. Осів Казимир у Рівному тільки в 1860 році і провів тут останні роки свого життя, в які тяжко хворів. Він був попечителем Рівненської гімназії та фундатором місцевого католицького костелу, а наприкінці життя займався літературними перекладами.

Із занепадом палацу, зменшенням статків власників міста життя і побут князів Любомирських у Рівному привертають усе меншу увагу. Навіть новий палац «На гірці», як згадують сучасники, виглядав так скромно, що не відповідав статусу такої знатної родини.

Невдовзі, після отримання у спадок Рівного і населених пунктів Рівненського і Олександрійського ключів Казимир для отримання кредиту мусив закласти в Санкт-Петербурзькій опікунській раді свою нову резиденцію і все інше майно. В архівних документах цієї справи, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області, нам вдалося віднайти детальний опис усього рухомого і нерухомого майна і, що дуже цікаво, – описання нового князівського помешкання та будинків, які до нього належали.

Якщо старовинний палац Любомирських досить детально описано в історичних джерелах, то описання маєтку «На гірці» ми не зустрічали більш ніде. Хоч і говорили, що маєток «На гірці» мав вигляд невеликого сільського двору, документи свідчать, що він був не такий уже й маленький.

Наведемо тут детальну інформацію з архівних джерел.

Станом на 1856 рік у нашому місті Казимиру належало 325 селян чоловічої статі, 1955 десятин землі (2135 га). Новий кам’яний будинок власника міста мав два входи, основний з яких виглядав досить скромно, розміщувався з бокової сторони будинку і являв собою портик із чотирма колонами. Колони тримали балкон, оточений круглою балюстрадою. В будинку власників було 8 кімнат, один великий коридор та дві маленькі кімнати нагорі.

Біля будинку розміщувалися два флігелі: один кам’яний з 4 кімнатами, 2 сіньми і погребом, другий – з 5 кімнатами, гардеробом, великою пекарнею, 2 коморами і погребом. Біля другого флігеля була дерев’яна прибудова з кімнатою для дворової прислуги, складом для дров, приміщенням для худоби. Там же розташовувалися будівля під назвою «лазенка» (баня) з однією кімнатою та колодязем; кам’яна конюшня і комора. При цих будівлях був великий фруктовий сад, біля в’їзних воріт – кам’яний будинок для сторожа. Побудували окремі будинки для управителя господарством (складався з 5 кімнат) і для кріпаків, які працювали по господарству (з двох кімнат і комори).

Їсти господарям і їх гостям, мабуть, готували в будинку з 6 кімнат та «поварні» (кухні), біля якого був великий город. А в будинку з 8 кімнат та великої зали навіть розташовувався міський дворянський клуб. До цього будинку належали дерев’яна кухня, невеличкий будиночок з двома кімнатами та погреб. Цікаво, що на території фільварку була облаштована лікарня для селян, яка містилася в будинку з 2 великих кімнат; працювали пивоварний завод та два дерев’яні млини.

Крім цього князю в Рівному належали два водяні млини на рівненському ставку, ще один – на Волі, четвертий – на Омелянівській вулиці (сучасна вул. Шевченка); два вапняні заводи, цегельня. Тоді ж у місті були 2 православні церкви, 2 костьоли, 2 єврейські синагоги, 4 молитовні єврейські будинки. Всього ж князь заклав майно, до якого зарахували 1339 селян чоловічої статі, 17453 десятини (19068 га) землі.

Помер він 20 червня 1871 року у Львові, але похований був у родинному склепі Любомирських у Рівненському костелі. Спадкоємцем Казимира став його син Станіслав.

Станіслав Любомирський

Князь Станіслав Любомирський згадується як людина підприємлива та енергійна, яка постійно ініціювала у своєму місті нові комунальні проекти. Як власник міста, він планував влаштувати тут водогін, провести трамвайну лінію, проводив меліоративні роботи, які, на жаль, не дали бажаного результату.

У Рівному отруювало повітря болото в самому центрі міста, що, як згадував лікар Рівненського училища, було причиною «бледности, худосочия и вялости» учнів сусіднього з болотом і ставком училища. Шкідливе смердюче повітря в цьому місці не зникло й після проведеного осушення.

Не всі плани Станіслава були здійснені, але, як пише дослідник нашого міста Олена Прищепа, саме його проекти підтримували в місті дух вільної конкуренції та спонукали місцеву владу робити власні кроки для поліпшення стану міста.

Проте один із задумів Станіслава здійснився. У 1912 році князь побудував першу електростанцію, яка, крім власності Любомирських, освітлювала частину вулиць міста, приватні садиби, військові казарми. Містилась його приватна електростанція в будинку, який зберігся і донині (приміщення на вул. Замковій, 20). Помер Стані­слав у 1919 році. Рівне відійшло його старшому синові Адаму.

Адам Любомирський

Під час Першої світової вій­ни палац «На гірці» було спустошено, майно розграбовано. Відбудова потребувала таких великих затрат, що хоча в 1922 році номінально Адам і посідав 9730 га землі на Волині та у Львівському воєводстві, руйнування і відчуження найкращих, розташованих біля міста фільварків під військове осадництво примусило його продати палац державі.

Адам разом зі своєю другою дружиною в цей час жили у Франції. За кілька років до початку Другої світової війни він повернувся до Рівного, де жив у скромному будинку біля свого колишнього палацу.

За документами 1937 року в маєтку «На гірці» значилося 6 будинків, а за князем в Рівному рахувалося понад 86 га.

У 30-х роках минулого століття Любомирські ще раз прислужилися місту. На той час садиба на гірці вже слугувала міським парком, тому магістрат Рівного звернувся до власників з проханням дозволити проводити на його території великий ярмарок під назвою «Волинські торги», знаний далеко за межами Польщі. Проводячи дев’ять років поспіль цей захід, Рівне ще раз підтвердило свій статус торговельної столиці Волині.

Повернення до Рівного мало трагічні наслідки для Адама. Невдовзі після встановлення тут радянської влади у вересні 1939 року він був заарештований і в січні 1940 року помер у рівненській в’язниці.

Так закінчилася 200-річна історія правління нашим містом відомого роду князів Любомирських.
І хоча приватновласницький статус Рівного дещо гальмував його розвиток, та на згадку про багаторічних володарів Рівного у місті залишилися їх добрі справи.

Людмила Леонова
начальник відділу Державного архіву Рівненської області
Тижневик "Сім днів" (7d.rv.ua), березень 2013 р.

 Важливе застереження

Цитування або передрук iнформацiї, що розмiщена на сторiнках Iнтернет проекту "Вiртуальне мiсто Рiвне" дозволяється лише за умови зазначення наступного рядка: "Вiртуальне мiсто Рiвне" © www.rivne.org

<< Повернутись