Гімназія

Рівненська гімназія своєю діяльністю склала окрему яскраву сторінку в історії та культурі нашого міста. Її численні вчителі та учні прислужилися до піднесення престижу цього закладу, а також і міста. Гімназія протягом XIX століття була визначним у краї освітнім центром, який забезпечував ґрунтовну, як на ті часи, середню освіту. У ній навчалися діти не лише рівнян, але й з інших міст та сіл краю: гімназія майже півстоліття лишалася єдиною на території Рівненського повіту. Окрім того, саме із діяльністю Рівненської гімназії пов’язана низка славетних імен з історії міста: одні вчителювали тут, інші — навчалися, треті — приїздили спілкуватися із її науково-культурним осередком.

Рівненська гімназія, за задумом царської адміністрації, мала служити справі русифікації Волинського краю. Але не завжди вона справно виконувала цю функцію. Завдяки діяльності у гімназійних стінах інтелігентних, передових, порядних людей учням прищеплювалися нерідко гуманні, благородні, народолюбні і патріотичні переконання. І прикладом цього можуть бути біографи трьох визначних діячів, пов’язаних з історією Рівненської гімназії, — українського вченого та письменника Миколи Костомарова, російського письменника Володимира Короленка, польського історика-патріота Мар’яна Дубецького.

Fryderyk Lubomirski Гімназія у Рівному заснована 1839 року. У справі її відкриття у нашому місті вирішальна роль належала князеві Фридерику Любомирському. Саме з його ініціативи і, що найважливіше, конкретного матеріального сприяння стала можливою діяльність у Рівному цього закладу. Ще 1835 року князь, котрий був небайдужим до проблем освіти і до долі міста, його предків, звернувся до офіційних чинників із проханням про відкриття гімназії. Ще через якийсь час він конкретними справами довів серйозність своїх намірів. Князь Фридерик подарував майбутній гімназії місце із садом, кам’яну оранжерею колишнього палацу, мурований дім і Петриківську садибу неподалік палацу . Оскільки головною перепоною здійснення його бажання була відсутність належного приміщення, то князь зобов’язався його збудувати власним коштом.

Будівництво гімназійного приміщення почалося 11 серпня 1836 року. Саме в цей день відбулося урочисте закладання фундаменту майбутньої споруди. У церемонії брав участь сам князь, представники міської громади, священики, які благословили будівництво. Роботи велися силами місцевих кріпаків із довколишніх сіл, які належали до володінь князя, а також кількох найманих майстрів. Проект споруди на замовлення Фридерика Любомирського здійснив архітектор Бургіньйон (він же був придворним зодчим Любомирских і трохи раніше керував перебудовою замку-палацу) за участю професора архітектури Міховича. Це мала бути простора і досить велична двоповерхова споруда у дусі панівного тоді у мистецтві стилю класицизму, прикрашена із фасаду портиком із шістьома колонами.

Та сталося так, що будівництво затягнулося. Літо 1837 року, на яке покладалися найбільші надії будівничих, видалося неймовірно дощовим. Звичайно, у таких умовах роботи довелося відкласти. На щастя, тоді ще не існувало твердих планів, а будівництво велося добротно, відповідально, не на халтуру, адже споруджувався дім на віки. Лише восени наступного року були виконані головні зовнішні роботи. А влітку 1839 року будинок був цілком готовим для прийому учнів та вчителів нової школи. За розпорядження Київського навчального округу, до Рівного перевели гімназію, яка раніше містилася у Клевані. У понеділок, 24 липня 1839 року у новому світлому приміщенні почалося навчання. Для учнів це був особливо важливий період — вони складали перевідні іспити (за їх результатами переводили у наступний клас). Через місяць, 30 серпня в актовій залі гімназії проходив урочистий акт з нагоди завершення іспитів.



Так починалися будні гімназії у Рівному. У місті були розквартировані учителі та учні. Перший час у Рівненській гімназії налічувалося 373 учні. Випуск 1839 року склав 10 гімназистів. Звичайно, учнем гімназії міг стати далеко не кожен. Це був заклад для привілейованих. Через високу плату за навчання та станові обмеження тут могли здобувати освіту лише діти (хлопчики) поміщиків, купців, рідше - чиновників та священиків. До гімназії віддавали у 10-літньому віці, причому обов’язковою передумовою була початкова освіта, знання з якої екзаменувалися при вступі. Повний курс навчання займав 12-13 років. Вихованцям треба було набиратися терпіння, адже тільки завершення повного курсу гімназії давало можливість вступу до університетів та успішної службової кар'єри.

Навчання в гімназії, та й сам побут учнів становили неабиякі труднощі для дітей. На час навчання вони мешкали на казенних квартирах, далеко від рідної сім’ї, під опікою суворих і нерідко жорстоких наглядачів. Ось як, до прикладу, складався звичайний день гімназиста. О п'ятій ранку він починався умиванням, молитвою та сніданком. Від шостої протягом півтори години тривав час занять — підготовки до шкільних лекцій. Потім учні, вишикувавшись по двоє, ішли до класів і відбували заняття. Уроки проводилися до обіду та (після півторагодинної перерви) після нього. Після повернення зі школи від шостої до восьмої вечора учні під наглядом старших готувалися до наступного дня навчання. Дзвінок, який лунав у коридорі казенних квартир о восьмій, сповіщав про завершення занять. Залишалося повечеряти і помолитися на сон. Щоправда, у літній період дозволялася після вечері ще півгодинна прогулянка у дворі чи саду. А приставлені до гімназистів службовці суворо стежили за неухильним виконанням цього розпорядку, що й без того так сковував природні дитячі інтереси вихованців.

Навчання також в основі своїй було казенно-нудним. А основним методичним прийомом було зазубрювання певної інформації. Особливо нелегко давалися учням мови (латина, німецька, старослов’янська та інші), точні науки. Система нагінок. лайок, покарань, у тому числі й фізичних, явно не сприяла розвиткові здібностей дітей: навчання сприймалося як похмура, нудна, обридла казенщина, а не приємне, радісне пізнання. Саме через те гімназисти з такою прихильністю і любов’ю приймали педагогів, які були особистостями творчими, порушували цю нудну одноманітність. А така поведінка ставала просто небезпечною у тих умовах і загрожувала їх перебуванню в гімназії. Учителі Рівненської гімназії, згадував один із них, "виконували свої обов’язки рутинно, механічно. Утім, як переконався пізніше, інакше вони виконувати їх і не могли. Визначена до дрібниць програма, набір самих тільки потрібних фактів, шпигунство надзирателя Пухальського, ревне стеження Туманова і Траутфеттера перетворювали учителів історичних наук та словесності в механічних виконавців програми і змушували їх без усяких пояснень обмежуватися підручниками. Це породжувало апатію, байдужість до служби”. Що й казати, коли після однієї з перевірок сам міністр освіти Норов повчав педагогів Рівненської гімназії, що слід розглядати творчість Тредьяковського, Кантеміра, Жуковського, а Пушкін, Лєрмонтов, Бєлінський, Гоголь — шкідливі та пусті для молодих умів.

А все ж серед педагогів завжди траплялися добрі, благородні, порядні люди, і саме їх потім з великою вдячністю згадували вихованці. Таким виявився учитель логіки та російської словесності Павло Науменко. Він працював у гімназії одразу після переведення її у Рівне (з 1839 року) і навіть виконував обов'язки інспектора. Пізніше Науменко здобув авторитет відомого українського педагога. Протягом ряду років (1843-1851) у Рівному працював Кирило Яновський, котрий, як засвідчують документи, "вельми серйозно і ґрунтовно читав усі частини геометрії". Він був здібним і працелюбним педагогом, зумів досягти в умовах царської Росії непоганої кар’єри: після праці у Рівному перебував на посаді директора Кишинівської гімназії у Молдавії, а пізніше був призначений попечителем Кавказького навчального округу.

Пантелеймон Куліш Неординарною особистістю запам’ятався молодий латиніст, випускник Київського університету Петро Омелянович Чуйкевич (працював у 1843-46 роках). Він був українським патріотом, чудово співав народних пісень, як згадував Костомаров, і знав їх безліч. Щоправда, і він не зжився з гімназійним начальством. Улітку 1846 року Чуйкевича перевели до Кам'янець-Подільської гімназії, а ще через кілька місяців він зустрічав у своїй скромній квартирі незвичайного гостя — Тараса Шевченка. На початку 1845-46 навчального року у Рівненській гімназії побував інший приятель Шевченка — Пантелеймон Куліш. Він також мав учителювати тут, але невдовзі був переведений до Луцька.

Улюбленцем багатьох гімназистів був законоучитель, православний священик отець Венедикт (Омелянський). Він служив на той час в Успенській (Омелянській) церкві, звідси й походження прізвища. Мав заслужену популярність у місті як добрий і розумний чоловік та душпастир. Отець Венедикт відзначався різнобічними захопленнями. Його краєзнавчими знаннями скористався Микола Костомаров, запрошуючи Омелянського за гіда у своїй подорожі історичними місцями Волині. Здається, саме отець Венедикт чи хтось із його найближчих родичів уклав рукопис метеорологічних спостережень за 1855-56 роки. До викладацької праці отець ставився не тільки вимогливо, але й творчо. Про це свідчить цікавий документ свого часу. У період суспільної відлиги, 1860 року, священик написав проект удосконалення викладання закону Божого і надіслав його керівництву Київського навчального округу. Невдовзі отримав відповідь від самого попечителя Київського округу, яким тоді був знаменитий І.Пирогов.

Микола Костомаров Та чи не найяскравішим спогадом з історії гімназії першої половини століття стала діяльність видатного історика, письменника і громадського діяча, ідеолога Кирило-Мефодіівського братства, розгромленого Царизмом 1847 року в Києві, Миколи Костомарова. Він перебував у Рівному протягом одного навчального року (1844-45), але устиг зробити досить багато. Історик прагнув побувати у нашому краї, славному спогадами та пам'ятками героїчної минувшини, тому охоче прийняв призначення на вчительську посаду Рівненської гімназії.

Новаторську педагогічну працю Костомарова у гімназії розцінювали по-різному: учні захоплювалися новим викладачем, дирекція негативно оцінювала його вільнодумство, учителі — співчутливо або байдуже... "Як викладач історії, — згадував його тогочасний колега Кирило Яновський, — Микола Іванович не був схожий на інших викладачів цього предмета: своєю полум'яною, живою і ясною мовою він справді захоплював учнів, незважаючи на їх молодість та на те, що викладав свій предмет значно ширше, ніж у підручниках того часу... Учні любили його... Випробування, що проводилися в кінці 1844-45 року..., показали, що М.І. досяг своїм викладанням блискучих результатів: майже всі учні його відповідали на питання, запропоновані як ним, так і асистентами, і, крім того, деякі із них виявили вміння викладати хід подій у прекрасному зв'язному оповіданні". Такими були наслідки педагогіки Костомарова, а щоденна робота з учнями ґрунтувалася на систематичному вивченні дисципліни. Вчитель сам майстерно і творчо оповідав про історичні події та героїв минулого, постійно опитував учнів і вимогливо оцінював їх знання, намагаючись не просто переказу почутого, але і власної оцінки, критичного осмислення, живого сприйняття історії. Не дивно, що після такого викладання, яке абсолютно суперечило казенно-рутинним вимогам - на екзамені трапився інцидент. Один учень у розповіді про історичну подію висловив власну її оцінку, яка розходилася з офіційно прийнятою. Це викликало гнів директора гімназії, і тільки втручання Костомарова згладило конфлікт.

Своєю активною діяльністю Микола Костомаров протистояв розтлінному впливові довколишнього середовища. Окрім викладання, він багато часу віддавав історичним студіям. На квартирі у службовця Самарського, щирого й гостинного українця з тутешніх міщан, учитель наполегливо студіював козацькі літописи, інші історичні джерела. Він готувався до створення великої наукової праці про Хмельниччину. Ця праця була викінчена пізніше, вже у Петербурзі й опублікована у знаменитих "Отечественных записках", принесла авторові славу видатного історика. Між іншим, окремі історичні джерела Костомаров віднайшов на Волині, під час свого перебування у Рівному. Двічі, як тільки траплялися паузи у викладанні, він здійснював подорожі історичними місцями краю, в ході яких відвідав Пересопницю, Дубно, Почаїв, Берестечко, Межиріч, Дермань, Тайкури тощо.

Великим захопленням Миколи Костомарова було збирання та дослідження усної народної творчості наших краян. Записуючи пісні, думи, історичні легенди та оповіді, учений вбачав у них справжнє, не викривлене зображення народного життя і народного характеру, а також і об'єктивний погляд на історію: "Ось де справжня історія, правдива історія народного життя, яке котилось непомітно для професорів, академіків, членів історичних товариств, — історія, яка зовсім не узгоджується з тим, що ми чували від наших піїтів, риторів, педагогів". Звичайно, цим захопленням він не міг не поділитися зі своїми вихованцями, яких навчав бачити у фольклорі живий відгук історичних подій. До справи збирання фольклору романтичний історик залучив і гімназистів. Гідним результатом колективної збирацької праці під керівництвом учителя стала велика збірка історичних пісень краю (до неї увійшло 202 пісні). Микола Костомаров повіз її із собою, повертаючись із Рівного і, як тільки з’явилася сприятлива можливість, видав зі своїми фаховими коментарями (Саратов, 1859 р.). А ще чимало прецікавих записів наводить він у своїх листах з Рівного.

Проте стан українського населення Волині, яки витворило такі унікальні скарби народної творчості, не міг не вражати історика-гуманіста. Кріпосна залежність, безправ’я, бідування, знущання панів, відчай — усе це він бачив повсюдно, особливо під час подорожей. "Я із жадібністю на кожному кроці розпитував про побут тутешнього народу (зізнаюсь, це мене більше захоплює тепер, ніж навіть народна поезія), і одержав жахливі свідчення. Каторга кращою була б для них!.. Одним словом, про селян тутешніх у XIX століття залишається те ж саме сказати, що говорив Боплан у ХVІІ-му... Утім, моли Бога встаючи і лягаючи, щоб зцілив бідний народ руський від цієї язви, що заражає його від Тобольська до Радзивилова".

Якщо взяти до уваги, що лише у 1840-х роках у Рівненській гімназії викладали українські культурні діячі М.Костомаров, П.Чуйкевич, П.Куліш (усі перебували у близьких стосунках із Тарасом Шевченком), то стає зрозумілим, чому саме в цих стінах особливо старанно вірнопіддані службовці виконували розпорядження про заборону творів українських письменників, передусім Кобзаревих. Таке розпорядження було надіслане з Києва у липні 1847 року, тобто після арешту молодих кирило-мефодіївців, які мріяли про волю і незалежність України, воскресіння доброї їх козацької батьківщини.

Суспільна відлига 1861 року стала відчутною і в Рівненській гімназії. Учні мріяли про реформи, про досягнення демократичних свобод, зокрема демократизацію навчання. Більшість із них були поляками, меншість складали євреї, росіяни, українці. З’явилися надії на задоволення національних прав у "тюрмі народів". І справді, програма навчання дещо змінилася: введено польську мову, визначено вільні години — на розсуд педагогічної ради школи. Учителі гімназії виступили з ініціативою влаштування повсюдних недільних шкіл для бідноти. Директор, який був водночас опікуном усієї шкільної освіти у повіті, підтримав цю ідею. Проте вже через два роки дух вільнодумства, що став, було, проникати до гімназії, був рішуче вигнаний звідти. Це пов’язувалося із подіями польського національно-визвольного повстання, яке спалахнуло 1863 році. Повстання мало певну підтримку на Волині, зокрема із боку шляхти, яка мала тут земельні володіння та дворянські привілеї.

Реакція на події польського повстання не змусила себе довго чекати й у Рівненській гімназії. Один із її .учителів — історик Мар'ян Дубецький був заарештований у числі організаторів антидержавного заколоту. Він і справді належав до ініціативного ядра повстання на Волині, був секретарем лідера польського визвольного руху Ромуальда Траутгутта. Дубецький зазнав репресій царського режиму. В історії польського національного відродження це одна з героїчних постатей. Пам'ять Мар’яна Дубецького в часи польського панування на Волині (приблизно в кінці 1920-х років) була вшанована установленням на фасаді колишньої гімназії меморіальної дошки, що її пізніше знищено.

Після польського заворушення російські урядовці змінили ставлення до Рівненської гімназії, яка вважалася потенційним осередком бунтарства. Адже серед учнів переважали поляки, були вони і в числі учителів та службовців. Зазнав утисків знатний покровитель гімназії Казимир Любомирський. Звичайно, було припинено викладання польської мови. Політичні переслідування прискорили смерть католицького законоучителя гімназії ксьондза Яницького.

В середині минулого століття наша гімназія мала свого потаємного літописця. Ця історія досить цікава і незвичайна. Протягом півтора десятиліття викладачем гімназії був Автоном Солтановський. Він приїхав сюди восени 1849 року після закінчення філософського факультету Київського університету, а в 1864 році був переведений на інше місце. Перебуваючи у Рівному, Солтановський вів незвичайний щоденник, куди записував цікаві історії з місцевого життя, оригінальні сюжети приватних стосунків знайомих йому людей. З роками ці записи склали цілі томи, але їх автор нікому не зізнавався про свій рукопис. І лише після смерті автора цей твір потрапив до людей. Він частково був видрукуваний на сторінках популярного журналу "Киевская старина" протягом 1892-94 років. Тоді піднялася зненацька завіса над багатьма провінційними таємницями Рівного середини дев'ятнадцятого віку. У спогадах Солтановського зафіксовані вражаючі і жахливі історії з життя рівненських поміщиків, чиновників, учителів та учнів гімназії. Це ціла галерея образів, які в сукупності своїй створюють виразну картину тогочасного життя у місті.

Солтановский Автоном Акимович (1826 - 1886 гг.) - автор "Записок". Уроженец Подольской губернии, воспитанник университета св. Владимира, до 1864 г. был преподавателем в Ровенской гимназии истории и русской словесности; затем был начальником Сувалкской учебной дирекции, с 1871 г. - Плоцкой до выхода в отставку в 1875 г. "Записки" обнимают время с 1846 по 1867 г. и представляют ценный материал для характеристики общества и администрации в Юго-западном крае до 1863 г. Особенно ярко нарисовано автором состояние средней школы, нравственного уровня ее учителей и административных порядков Киевского учебного округа. Напечатаны "Записки" в отрывках в "Киевской Старине" за 1892, 1893 и 1894 гг. Несколько поправок к ним опубликованы в "Киевской Старине", 1895, № 11

Спогади Автонома Солтановського являють собою унікальний історичний документ. Автор докладно фіксує людські кривди, аморальні підступні вчинки та злодіяння, ніби створює незвичайну, химерну колекцію їх. Що спонукало його до такої дивної, незрозумілої оточенню праці (рукопис писався у Рівному потаємно, про його існування ніхто не знав)? Швидше всього, в такий спосіб автор відмежовував себе від аморального суспільного оточення, не маючи змоги, ані мужності протестувати одверто. Принаймні, він залишив для нащадків вражаючої сили історичний документ. Його цінність дослідниця Ганна Шамрай вбачала, по-перше, в характеристиці соціальних умов дореволюційної Росії, а, по-друге, у докладному описі педагогічної системи цієї пори . Викликають жах подані А.Солтановським описи поміщицьких звірств. "Кріпак, - пише він, — був особою, що перебувала поза законом. Сікти його можна було скільки завгодно, можна було і до смерті засікти, якщо польський поміщик ладив із властями. Дружини і дочки кріпаків служили хіті панів та паничів. Жінок сікли нарівні з чоловіками. Сікли кріпаків пани і пані, сікли їх управителі, сікли економи, сікли поліцейські і всякі інші власті, сікли за злочини і переступи, сікли по суду і без усякого суду; сікли навіть із тваринної пристрасті бачити здригання стражденного людського тіла, бачити бризки і потоки крові. Друга дружина рівненського предводителя дворянства, жінка молода, років 20-ти і дуже ніжної, нервової натури, віддавала перевагу над усіма видовищами видовищу покарання молодих мужчин по голому тілу до крові, влесливі економи щоденно протягом літа підводили до балкона, на якому сиділа після обіду і їла солодощі Заленська, по 6 хлопців. їх роздягали і сікли. Заленська просто блаженствувала; очі розгорялись, усе її тіло здригалося від насолоди. Покарані не чули за собою жодної вини. Вони знали, що йдуть під різки, щоб принести задоволення своїй пані. Їх просто економи призначали за чергою”. І такий опис не єдиний у щоденниках Солтановського, як не була тільки винятком поведінка пані Заленської. Не менш жахливі бузувірства чинила пані Стецька, що замордувала на смерть свою служницю-кріпачку, або начальник інвалідної команди Ішлінський, котрий займався розбоєм і грабежем.

Рівне Солтанонський змальовує жалюгідним, захланним містечком, У якому зло та безчинство глумиться над усякою людською порядністю. "Життя повітового міста Рівного до Кримської війни страждало відсутністю всяких розумних начал. Чиновники, представники влади являли собою шайку злодіїв у законі, котрі спустошили повіт та заважали правильному розвитку суспільного життя і водночас обдурювали й сам уряд".

Звичайно, в такому оточенні і гімназійні порядки виглядали аморальними, їх дикість автор мемуарів доводить на численних прикладах із добре знайомого йому гімназійного життя. Директори гімназії часто-густо отримували цю посаду за хабарі або завдяки впливам у Києві; так, наприклад, став керівником Рівненської гімназії німець Гуго Траутфеттер, брат якого на той час служив ректором Київського університету. Через те вони були зацікавлені не в поліпшенні викладання предметів та Умов життя учнів, а у влаштуванні власного добробуту. Звідси — популярність хабарів, пиятик і подібних порочних явищ. Траплялося, що до влади в гімназії приходили відверті злочинці, як-от інспектор О.Туманов. Слідство викрило його шахрайство столовим сріблом гімназії, інші зловживання. Та спритний Туманов зумів "зам'яти" справу через хабар слідчому. А сам тим часом директорував у гімназії. Навіть попечитель округу І.Пирогов, обурений злочинами Туманова, не зміг випровадити його у відставку. Про жорстокість цього чоловіка у поводженні з учнями ходили легенди.

До вчителів Рівненської гімназії А.Солтановський ставиться співчутливо, адже вони сповна зазнавали на собі морального тиску подібних туманоних. "Взагалі слід сказати правду, що всі учителі були добрими людьми, добрими товаришами і добре поводилися з учнями. Але жорстокий режим нагінок і зневажання змушував їх тікати зі школи. Це був єдиний шлях зберегти себе, не піддаватися руйнівному впливу оточення. Інакше треба було опуститися до рівня типового тогочасного чиновника: займатися розпустою, грати в карти, брати хабарі, пиячити.. Ті, хто такого життя не схвалював, виділялися серед інших, а отже, ставали підозрілими, небезпечними для влади. Так виганялася зі стін гімназії порядність і християнська мораль, а плодилися бездушність та шахрайство.

Найважче ж становище мали учні-гімназисти. Дирекція гімназії оцінювала їх не за знаннями та здібностями, а за матеріальним станом батьків та хабарами з боку останніх. Водночас діти з незаможних сімей страждали найбільше, а іноді навчання оберталося для них трагедією. Так сталося з учнем Івоницьким: той-таки Туманов обізвав і побив його без найменшого приводу, очевидно, хотів хабаря. Після цього гімназист у розпачі застрелився. Це самогубство сколихнуло тоді все місто. Трагічна звістка дійшла й до керівництва шкільного округу, порушили слідство. Але Туманов знову зумів покрити свою вину. Нерідко гімназистів били до півсмерті за найменшу провину чи й без неї, із-за сваволі когось із дирекції або вчителя.

Через кілька років у гімназії трапилася ще одна трагічна історія. Учня молодших класів Яся Янкевича замкнули в карцер, нібито за неуважність. Гімназист просився додому, просив урахувати, що він захворів, але ніхто не зважив на це. А коли увечері сторож відімкнув карцер, то застав нещасного учня непритомним коло дверей... Поховали Янкевича на рівненському цвинтарі. Відтоді його товариші вишкрябували на надмогильній плиті напис польською мовою, що гласив: "Жертва жорстокості". А гімназійний наглядач Дитяткевич, безпосередньо причетний до цієї смерті, щоразу мав клопіт вишкрябувати злощасний напис. Цією розправою був нажаханий юний Володимир Короленко, щойно перевівшись до Рівненської гімназії із Житомира.

У 1860-х роках контингент гімназистів розширюється за рахунок інших соціальних верств. Реформами Олександра II передбачався ширший доступ до освіти так званого „податного сословия”. У 1860-х роках число учнів із таких станів доходить до 107. А взагалі у гімназії щороку навчалося понад 300 учнів, а в окремі роки їх число доходило до 441.

Зазнає реформ у цей час і зміст навчання та структура закладу. У 1865 році його перетворено на реальну гімназію. Із цього часу й починається поступовий занепад гімназії у Рівному. Кількість учнів скорочується до 200, а багато хто переводиться в інші заклади. Це було пов'язано з тим, що освіта реальної гімназії не давала права вступу до університету. І хоча деякі зміни відбулися на краще, безперспективність гімназійної освіти відлякувала багатьох.

За рік перед тим, у 1864 році Рівне покинув Автоном Солтановський, таємний літописець провінційного життя. Він повіз свій щоденник далі, щоб продовжити реєстр людських пороків вже в іншому місті. Між іншим, спогади Автонома Солтановського на сьогодні відомі не тільки вузькому колу істориків. В охудожненому вигляді їх сюжети повернулися до сучасного читача зі сторінок роману талановитого українського письменника Валерія Шевчука "Три листки за вікном", що був удостоєний найвищої у нашій країні Шевченківської премії 1986 року.

Володимир Короленко Із другим періодом гімназії у Рівному пов’язана біографія видатного російського письменника-гуманіста Володимира Короленка. Після переїзду сім'ї до Рівного в 1866 році Короленко навчається тут, а в 1871 році успішно завершує Рівненську реальну гімназію, здобувши срібну медаль. Про побут юного Короленка у Рівному написано вже чимало. Прикметно, що сам письменник докладно зобразив і гімназію, і родинне оточення, і життя міста того часу у своїх повістях, нарисах, оповіданнях. Особливо — "Історії мого сучасника", де ці спогади є часткою життєпису героя в контексті його незатишної і багатої на неправду доби.

Гімназійні враження Короленка були переважно важкими. Дитячу душу ранили кричуща несправедливість, зневажання гідності учнів, примітивне шпигунство наглядача Дитяткевича, байдужість учителів. Засилля рутини робило навчання нецікавим і нудним, а постійний страх перед покараннями, які чигали на гімназистів на кожному кроці, викликали ненависть та зневагу до гімназійних службовців. Щоправда, серед учителів Володимир Короленко пізнав і таких, котрі запам'яталися йому на все життя благородством та добром.

Таким був зокрема викладач російської словесності Веніамін Авдієв. Він працював у гімназії недовго, лише протягом одного року (1869-70), — гідна та незалежна поведінка була несумісною із тогочасними порядками в реальній гімназії. Зате на Короленка Авдієв справив надзвичайно великий вплив. Пізніше сам письменник визнавав це, згадуючи, що завдячує вчителеві своїм відкриттям великої російської літератури. Адже під час занять Веніамін Авдієв читав учням багато позапрограмних творів. Якось, згадував письменник, — він зайшов у клас серйозним та похмурим: "У нас вимагають присилання творів за чверть для перегляду в округ, — сказав він, наголошуючи. — За ними будуть судити не тільки про ваш виклад, але і про спосіб ваших думок. Я хочу нагадати, що наша програма завершується Пушкіним. Усе, що я вам читав із Лєрмонтова, Тургенєва, особливо Некрасова, не кажучи про Шевченка, у програму не входить”. Нічого більше він нам не сказав, і ми не запитували... Читання нових письменників продовжувалось, але ми розуміли, що все те, що будило в нас стільки нових почуттів і думок, хтось хоче відняти від нас; комусь потрібно зачинити вікно, через котре лилося стільки світла і повітря, яке освіжало застійну гімназійну атмосферу...

Веніамін Авдієв належав до покоління, що виховувалося на народницьких ідеалах. У своїх учнях він бачив насамперед людей, прагнув виховати в них благородні устремління, співчуття до кривди, працьовитість. Він, викладач літератури, був свідомий того, якою могутньою духовною зброєю може бути слово. Не тільки на заняттях читав він гімназистам заборонених авторів. Юному Короленкові доводилося бувати і в квартирі вчителя, коли той запрошував вихованців на чай. Там гарно співалися українські пісні, а ще вчитель читав напам'ять улюбленого Шевченка, який вражав майбутнього письменника якоюсь „безпредметною тугою за чимось невиразним, як гомін степового вітру на козацькій могилі”.

Саме у Рівному Короленко вперше відчув у собі літературний талант, поклик до слова. Одного осіннього вечора він блукав вулицями міста. І чим більше вглядався в цей невибагливий пейзаж, в обличчя заклопотаних людей навколо, тим ясніше уявляв собі, як опише це життя... "Ось у цій суцільній вологій темряві, безладно всіяній вогниками, за ними освітленими віконцями живуть люди. Зараз вони п'ють чай або вечеряють, розмовляють, сваряться, сміються... Можливо, у всьому місті я один стою ось тут, вдивляючись у ці вогні й тіні, один думаю про них, один бажав би зобразити і цю природу, і цих людей так, щоб усе те було правдою і щоб кожен знайшов тут своє місце".

У нашому місті гімназист Володя Короленко відкрив для себе зовсім інший світ, від якого раніше бридливо відвертався. Це був світ, який починався потойбіч від ситого міщанського життя, — світ злиднів, жебраків, бездомних сиріт, блазнів та волоцюг. Але і цей світ, як виявилося, жив за людськими законами чи принаймні — прагнув жити. Ці люди були обездолені не лише власною волею, а передусім — волею жорстоких обставин. Саме вони стануть у майбутньому колоритними персонажами його оповідань — паном Тибурцієм, Туркевичем, Лавровським. Рівняни могли легко пізнати прототипів цих персонажів: вони неодноразово зустрічали їх у занедбаних кварталах. Можна було пізнати й місце подій, бо письменник з натури змальовував нудне провінційне містечко, в центрі якого знаходилися романтичні руїни палацу, оточені заболоченим ставом. Або маленьку запустілу капличку на Вольському Цвинтарі, яка є місцем дії в оповіданні "Діти підземелля".

Рівне стало для молодого Короленка хай і поганою, але необхідною життєвою школою. Вийшовши зі стін гімназії, він їде до Петербурга здобувати вищу освіту. Це був типовий шлях "у люди для людини його соціального походження і здібностей, із численними труднощами та невдачами. На чужині згадувалася гарна біла споруда Рівненської гімназії та мальовнича зелень довкруг неї, серед якої гак любили бавитися юні гімназисти.

Через рік після випуску Короленка гімназія зазнала ще однієї реформи. Згідно із циркуляром Міністерства народної освіти вона була перетворена на реальне училище. Метою цієї реформи було наблизити школу до практичних потреб суспільства, зокрема до потреб вищої технічної освіти, яка була перспективою кращих випускників училищ. Суттєво змінювався зміст навчання, вводилися нові предмети, скорочувалися "мертві", як-от вивчення численних мов. Головною ж від'ємною стороною було те, що учні й надалі були позбавлені права вступати до університетів. Через кілька років учні навіть вчинили організований протест проти такої дискримінації (1879 року), за що були покарані залишенням на повторний курс. Освітянське керівництво залишилося глухим до їхніх потреб.

Після другого реформування число учнів знову зростає. У 1880 році воно сягає числа 409, пізніше залишається на рівні трьохсот чоловік. Істотно змінюється склад дітей, більшість, як і раніше, складають представники дворянських та чиновницьких сімей, однак зростає число учнів простих міщан та селян і сягає майже третини від загальної кількості. Оскільки навчання цих дітей пов'язане з матеріальними труднощами, то наприкінці 1870-х років з’являється ідея заснування спеціального благодійного товариства. Створення його виявилося нелегкою справою: на перепоні стояли як нехіть влади, так і байдужість рівненських обивателів, які не переймалися проблемами бідних учнів. Нарешті 1893 року було офіційно зареєстроване „Товариство допомоги погребуючим учням рівненського реального училища”. А у 1888 році кількість членів цього товариства вже нараховувала 71 чоловік, а головне — в учнів з явилася реальна можливість отримати матеріальну допомогу і завершити навчання.

У складі викладачів цього періоду були часті зміни, небагато хто затримувався у Рівному надовго. Добру пам’ять по собі залишив як людина і педагог Яків Сущевський, який пропрацював в училищі понад 15 років. Протягом 1870-79 років він служив директором реального училища, пізніше переїхав до Чернігова, де працював директором народних училищ. Вартий згадки також Анатолій Анципо-Чикунський — історик, випускник Київського університету, призначений учителем 1888 року. Він зібрав цікаву інформацію з історії закладу і опублікував її окремим нарисом у Києві 1894 року.

Iмператор Олександр II Життя учнів було загалом бідне на визначні події, спрагле цікавого дозвілля. Звісно, романтичним юним натурам праглося чогось незвичайного. А буденна казенщина навчання лише зрідка порушувалась. Щорічно влітку влаштовувались урочисті акти випуску, до яких готувалися всі школярі. Цей день був великим святом, про яке мріяли заздалегідь, — адже нарешті можна було поїхати додому і провести літо в сім’ї. Видовищами для гімназистів ставали також приїзди до міста сановитих людей. Кілька разів їм доводилося бачити самого імператора. Так, 1857 року гімназисти вітали царя Олександра II при в їзді до міста, а потім цілу ніч спостерігали вогні та феєрверки на його честь. Роком раніше переполох у гімназії викликало відвідання її царським міністром освіти Норовим. Приїздили також київський та волинський генерал-губернатори, високі духовні особи. 2 вересня 1888 року через Рівне залізницею проїжджав імператор із сім'єю, а учні, вишикувані на вокзалі, вітали його колективним "ура!".

Дозвілля учнів також було дуже обмеженим. Увечері їм заборонялося з’являтися у місті, службовці училища вели спеціальне стеження за цим і карали порушників „порядку”. Читання книг також підлягало суворому контролю, аж до обшуків на квартирах школярів. В училищі питаннями дозвілля майже не займалися, за винятком тих учителів, які приватно спілкувалися з учнями, запрошуючи їх до себе додому. Великий інтерес викликало влаштування з 1881 року літературних бесід у позаурочний час, на яких учні читали та обговорювали власні перші літературні спроби.

На провінційному тлі нашого міста сини Рівненської гімназії (училища) виглядали все-таки осередком вільнодумства та творчості, передової думки. Це особливо наочно з’ясувалося в періоди суспільних потеплінь. Ми вже згадували про початок 1860-х. Революційного 1905 року вихованці училища були серед організаторів вуличних демонстрацій, розповсюджувачів антиурядових листівок. Вони вимагали загальних суспільних реформ, але й були сповнені рішучості „перетворити нашу школу-тюрму в істинну школу, у якій ми б одержали справжнє виховання. у якій не пригнічували б наших благородних прагнень”, як заявляли автори відозви 1905 року. Заворушення в учнівському середовищі повторилися також у 1917 році. Учні — а це вже були представники семи навчальних закладів Рівного - знову виступили серед найвідоміших громадян міста.

Саме у ці буремні роки завершувалася кар’єра Рівненського реального училища. Воно ледве переборювало величезні матеріальні труднощі. А 1921/22 навчальний рік взагалі став останнім в історії Рівненського реального училища. Залишилося приміщення, багатюща бібліотека, дороге й різноманітне приладдя. Можна тільки пожалкувати, що на сьогодні, крім будинку, майже нічого не збереглося. Книгозбірня школи, в якій налічувалося понад двадцять тисяч томів, містила, між іншим, унікальні, раритетні європейські та російські видання; вона була розпорошена і пограбована, головним чином, уже в радянський період. А могла ж така бібліотека стати гордістю нашого міста! Так само – колекція старовинних речей та мінералів.


1942 рік. Резиденція гауляйтера України Еріха Коха (листівка з колекції РКМ)

Зберігся, проте, дім гімназії. Він і сьогодні приваблює своєю привітною білизною серед зелених насаджень вулиці й сусіднього парку, захоплює суворо-статечною колонадою фасаду. Цей будинок — своєрідний символ старого Рівного серед сучасного суєтного міста. За різних політичних режимів, які довелося пережити Рівному у двадцятому столітті, будова мала різні, але неодмінно солідні функції. В період міжвоєнного панування Польщі тут розташовувався кураторіум (інспекторат) шкільного округу. Окупанти-німці перетворили споруду гімназії у страхітливу резиденцію правителя України Коха. Після війни в будинку діяв Рівненський обласний комітет комуністичної партії. Нарешті тепер гімназійний будинок має гідне і відповідне призначення — тут обладнано зали Рівненського обласного краєзнавчого музею. Тепер тут знову переважає урочиста тиша, як і в старі часи.

Досі зберігся й будинок учителів гімназії (вул. Драгоманова, ліворуч від гімназійної споруди). Він був зведений ще наприкінці XVIII століття як оранжерея Любомирських, а з відкриттям гімназії власник передав приміщення для її потреб, і тут були розташовані квартири викладачів. У цьому домі зупинялися також приїжджі, що перебували у Рівному в наукових чи педагогічних справах. Учительський дім пам'ятає багатьох людей, чиї імена вже стали історичними. Деякі з цих імен увічнені меморіальними дошками на його фасаді: Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Микола Біляшівський.

З книги Ярослава Поліщука
"Рiвне - мандрiвка крiзь вiки" (1998 р.)
Ілюстрації "Віртуальне місто Рівне" (с) www.rivne.org

 Важливе застереження

Власники Iнтернет проект "Вiртуальне мiсто Рiвне" можуть не подiляти думок, що викладенi авторами статей у даному роздiлi.

<< Повернутись