Фундаторка Рівного.

Йдеться ще не про глибоке науково-історичне дослідження її детального життєпису і навіть не суспільно-політичний портрет Марії Несвізької, які вже офіційно визнані рівнянами навіть у чудовому білому мармуровому втіленні рівненських архітекторів, дизайнерів і будівничих. Вони піднесли свою землячку-волинянку на чесно і сповна правомірно зайнятий нею трон офіційної фундаторки, господині і княгині Рівного. До того ж освяченої у таких високих суспільно-політичних, особистісних і правничодержавних чеснотах вельмишановною громадою міста - як цього високоповажна княгиня Марія сповна заслуговує.

Безперечно, від часу офіційного коронування Марії Несвізької на велелюдному урочистому зібранні Рівненської громади 24 серпня 2007 року з нагоди відкриття на перехресті вулиць Замкової і Полуботка з центрально Соборною магістраллю обласного центру, - науково-історичний життєпис княгині Марії Несвізької не завершиться. А тільки починається у її біографічній ретроспективі і не менш цікавій перспективі "господині Рівного" від початку XXI століття.

Переважна більшість рівняй знають, що всебічно привабливий і суспільно-історично знаковий образ жінки-волинянки, християнки східного православного обряду княгині Марії Несвізької (1) був освячений ще раніш українською православною церквою Київського патріархату. Вірячи, що їй щоденно поклоняються як святині на вдало художньо виконаній картині-іконі на Рівненському Свято-Воскресенському соборі, десятки тисяч рівняй свідомі того, що цей образ вже давно схвально визнаний Рівненською громадою.

Архівно-документальне підтвердження князівського статусу Марії Несвізької Рівненської, як і Федора Острозького, підтверджено генеалогією українських князів, скрупульозно досліджених доктором історичних наук М.Яковенко у її монографічному академічному дослідженні з історії української шляхти.

До речі, у додаткових дослідженнях автор встановив, що обоє вищеназвані князі є вихідцями з одного волинського села Несвіж, яких у найповнішому дослідженні населених пунктів на терені Великої Волині, включаючи і споконвічні українські Волинські землі понад Західним Бугом і Сяном, а також на території сучасної Південної Білорусі, які теж до сталінської адміністративно-територіальної реформи в СРСР у 1923-1925 рр. входили до складу колишньої України, більше 20-ти. Зокрема і у варіаціях Несвіт і Несвіч.

З литовських документів доби князювання у Великому князівстві Литовському Гідеміна (1316-1341 рр.) встановлено, що Федір Кориятович (Федько з Несвіжа - В. Г.), як і Семен Васильович, - обидва з Волинського Несвіжа, обидва брали безпосередню активну участь у збройній боротьбі литовських і українських військових формувань за вигнання з української землі монголо-татарських завойовників. За ці заслуги Федір Куриятович вже після смерті Гідеміна був призначений намісником Великого Литовського князя Ольгерда (1341 -1377 рр.) спочатку у Брацлаві, а після у Крем'янці. За цим одержав у повноправне володіння, причому не в дарунок, а придбав за власну оплату, місто Острог (біля 1442 р.), і був коронований на князя Острозького. Цим і започаткував уславлену династію українських державотворців, політиків і меценатів князів Острозьких-Гідеміновичів.

Шлях до княжого чину у Марії Несвізької був дещо іншим. Її предок Семен Васильович, аналогічно Федору Куриятовичу, також розпочав свою цивільну кар'єру на службі у литовських князів Гідеміна і Ольгерда спочатку намісником у Кременці, Колоденці і Збаражі, за що був удостоєний княжого стану князя Несвізького. Цілком ймовірним є те, що Марія Семеніана і стала дружиною когось зі спадкоємців князя Семена Несвізького, бо в наступному архівному документі вона вже фігурує в парі зі своїм чоловіком князем Г.В. Несвізьким.

Першим архівно-документальним джерелом, в якому вперше зустрічається прізвище та ім'я Марії Несвізької, одна з "хронічок" литовських, підтверджена пізніше архівною довідкою власників міста Славути князів Сангушків про купівлю-продаж населеного пункту Рівне на Волині.

В архівному документі польською мовою про купівлю-продаж записано, що князь Г.В. Несвізький з дружиною Марією Несвізькою (зрозуміло, теж княгинею), купили вотчину у якогось І.В.Дичка 22 грудня 1461 р. разом з населеним пунктом Рівне.

З таких же литовських "хронічок", які в литовську добу писались переважно українською мовою, автор з'ясував, що ставши одноосібною власницею Рівного, княгиня Марія Несвізька розпочала будівництво великого цегляного п'ятиповерхового палацу на насипному острові посеред гарних озер і непрохідних боліт в тогочасній рівненській долині, заселеній селянами, майстрами, міщанами, торгівцями.

В тих же литовських "хронічках" вдалось встановити, що будівництво палацу княгиня Марія Несвізька-Рівненська, але вже з добавкою Любомирська, завершила у 1481 році тобто через 20 років після придбання Рівного. Хронікери підкреслюють величність палацу, і те, що він ще не мав міського князівського герба.

І тільки під 11 липня 1507 року грамотою польського короля Сигізмунда І (Старого) княгиня Марія Семенівна Несвізька-Рівненська одержала королівське повеління, підписане у литовському місті Вільно (сучасний Вильнюс - В. Г.) на купчу, тобто повну власність над містом і замком Рівного. Очевидно саме цей документ, в якому вперше називається Рівне містом, і може вважатись офіційною підставою почати міську хронологію в історії нашого обласного центру від 11 липня 1507 року, як міста, що означало за тогочасним Магдебургзьким судочинством і визнанням за містом Магдебурзького права.

Всі інші зусилля автора з пошуку документів у Львівських, Славутських, Луцьких, Вільнюських архівах й фондах Рівненського обласного архіву та краєзнавчого музею, а також у Варшавському музеї Королівського палацу нічого нового не додали. Саме так, спираючись на вище викладене, автор "на громадських засадах" одинадцять разів переконував почергово міських голів Рівного М.Мороза, вельмишановного В.А.Чайку, багатьох обласних державних службовців в тому, що наше рідне Рівне, як і всі обласні міста України, має свою гідну історію і достойних фундаторів, найпершою з яких на завершальному етапі виступила саме княгиня Несвізька-Рівненська-Любомирська.



         Пам'ятник Марії Рівненській - Несвицькій, що по вул. Соборній. © www.rivne.org

Оскільки серед міського Рівненського бомонду, оце вже тепер, довелось двічі чути правничо-кухонні суперечки щодо наявності у міста Рівного реального Магдебургзького права, як і князівства у Марії Несвізької (треба ж бо вже за "національною звичкою" і на сонці пляму шукати), історикокраєзнавець вважає необхідним дещо розширити подану вище аргументацію безсумнівної правомірності рішень міської і обласних рад, як найвищих у краї законодавчих органів, щодо вшанування фундаторки Рівного, як міста спадкоємно Волинської християнки княгині Марії Семенівни Несвізької-Рівненської-Любомирської, не тільки де-факто і де-юре, але й мармуровим пам'ятником на князівському троні.

Між тим рівняни XXI століття, які вже, якщо не всі, то хоч би випускники XI класів, давно мали б знати, що Магдебургзьке право передбачало не тільки якийсь конкретний документ чи правничий акт, а виконання містом цілого переліку вимог, цільну систему практичних дій, правничих законів і судочинства, як тепер при вступі до європейської спільноти. Серед цих передумов були і ряд зовнішніх вимог: громадський водовід, громадські вбиральні (туалети), мощені дороги, тротуари тощо. Вимагалось мати міську ратушу-приміщення громадського самоуправління. Були вимоги мати і такі зовнішні атрибути як міський герб, майдан для офіційних маніфестацій та оголошення ухвал магістрату і вироків суду, оглядову протипожежну вежу, міський годинник з боєм, типове приміщення суду з залом засідань та багато іншого. Зрозуміло, що нічого цього наприкінці XIV - початку XV ст., наприклад так, як це було у Львові, Дубному, Острозі, Корці, Дубровиці і навіть майже у суцільно єврейському містечку Варковичах, Володимирці і Олександрії, тоді в Рівному ще не було.

Відомо ж бо достовірно, що першим, не тільки за нормативами Магдебургзького, але й звичайного судочинства у Російській імперії повітовим суддею у Рівному став переведений з Житомира, перетвореного після 1897 року в губернський центр Волинської губернії, батько відомого письменника Галактіон Короленко.

Меморіальна дошка, що красується на фасаді Рівненського краєзнавчого музею, подає про це переконливу інформацію, як і численні твори Володимира Галактіоновича Короленка про Рівне. Не як про місто з Магдебургзьким магістратом, а як про звичайну міську раду, що функціонує й дотепер, яку рівнянам побудувала не міська громада в її відомому всій Європі класичному стилі з вежею, каланчею для цілодобового спостерігача, і годинником зі дзвоном, і майданом, а звичайною чотирьохповерхівкою хрущовського типу, зведеною вже у 50-ті радянські роки. І, на жаль, без міського майдану, якого в Рівному ніколи не було аж до спорудження спочатку обласного музично-драматичного театру і широкоформатного кінотеатру "Україна" (за радянських часів називався "Жовтень", прим. www.rivne.org) у 1970 р.

У зв'язку з цими вже дуже задавненими пошуками оригіналу Магдебургзького права для Рівного доведеться провести ще один історичний факт безперспективності цих пошуків. Коли після третього поділу Польщі у 1795 році постало питання перед московськими державотворцями підібрати гідне місце для губернського центру Великої Волині, то, зрозуміло, випав вибір саме на Рівне, як на місто, що розташоване у центрі цього найбільшого в Україні краю.

Однак декілька урядових комісій цей варіант відкинули з-за того, що місто не мало не тільки відповідної соціально-комунальної системи, але й елементарних адміністративних установ, властивих містам з Магдебургзьким правом на рівні повітових центрів, таких, наприклад, як Дубно, Острог, Крем'янець, Луцьк, Ковель, про що писалось вище. Через ці немаловажні обставини вибір випав спочатку на місто Зв'ягіль, теперішній Новоград-Волинський, а з 1897 року на місто Житомир. Так вже історично-спонтанно склалось.

І ще гірше склалось в роки обох світових воєн XX ст., які пронеслись над Рівнем спопеляючим смерчем. Не слід скидати з рахунку негативних чинників і той факт, що у 1705 і 1708 роках, у ході російсько-шведської війни, в Рівному "господарювали гірше татарів шведи". У 1915-1916 роках австро-угорці, у 1920-1930 рр. Річ Посполита ІІ-га маршалка Юзефа Пілсудського. А що вже говорити про чотирирічне господарювання в Рівному - "горе-столиці" гітлерівського "рейхс-комісаріату" - Еріка Коха, лютого ката українського і польського народів, який полюбляв сам себе називати "лютим собакою" Гітлера.

За довідкою висококваліфікованого спеціаліста архівної справи Людмили Леонової, начальника відділу державного архіву Рівненської області, аргументовано повідомлялось ще у 70-80-ті роки, що фашистськими окупантами у Рівному було знищене 1 млн. 217 тисяч одиниць архівних збірників і разом з ними було спалено ще цілих 19 тонн не розібраних архівних документів.

Не зупиняючи подальших пошуків архівно-документальної історичної спадщини рідного міста, в тому числі і в сфері його містобудування, автор, з урахуванням вищевикладених достовірних джерел, зокрема про дарування княгині Марії Несвізькій-Рівненській Рівненського замку князів Любомирських з їх офіційно визнаним гербом, вважає, що вже це було рівнозначним визнанню Рівного повноправним містом з його всіма правничими засадами, рівнозначними Магдебургзькому праву.

Саме цими вище обґрунтованими фактами я активно переконував шановних мерів міста Рівного, тогочасних голів міської ради, спочатку М.Мороза, а згодом В.А.Чайку, вважати одержану ними інформацію достатньою, щоб вивісити на фасаді міськвиконкому меморіальну дошку, яка, завжди поновлювана і утримувана в ошатному стані, виконує своє функціональне призначення і дотепер.

Але, щоб музейні букво-законники не мали на майбутнє ніяких підстав для звинувачень, до меморіальної дошки замість розпливчатої дати "століття", можна було б внести конкретну історичну дату- 11 липня 1507 року - дату дарування Марії Несвізькій й княжого замку уславлених князів Любомирських, тісно династично пов'язаних з князями Острозькими і Заславськими. Разом з присвоєння Рівному статусу міста з власним гербом і з відповідними правничими засадами, такими, зокрема, як Магдебургзьке право.

Маловірам порадимо звернутись до "Енциклопедического словаря" Ф.Блокгауза й І.Ефрона. Спочатку до сторінок 349-350, а коли цього виявиться замало, на сторінку 510, де елементарно просто тлумачаться такі правничі поняття, як Магдебургзьке право, яке в свою чергу визначається визначним правничим документом XIII ст. теж Саксонського походження під привабливою назвою "Саксонское зерцало".

Тож і місто Рівне і його господиня, до того ж освячені християнською православною церквою, все-таки мають безсумнівно достовірні права загально європейського визнання на підставі вище означених правничих кодексів, за дотриманням яких у Європі ретельно слідкує відомий Європейський трибунал у стародавньому німецькому місті Страсбург ще з X століття.

Володимир Гайбонюк, почесний доктор історичних наук, професор, зав.кафедрою історії України РДГУ, заслужений працівник культури України.
Газета "Вісті Рівненщини", червень 2008 року


 Фундаторка Рівного - 2 або Історію добре не знає ніхто.

Років із 25 тому у присутності світлої пам'яті доктора історичних наук Олександра Сильвестровича Масного я схвально відгукнувся про одну з абітурієнток педінституту, сказавши, що вона добре знає історію. «Миколо, ніколи більше так ні про кого не кажи, бо історію добре не знає ніхто, і я теж». Ці його слова я запам’ятав на все життя і дуже часто знаходив підтвердження їх істинності, — настільки часто, що жбурляння на підлогу газет, які містять неправдиві публікації на історичні теми, стало для моїх близьких сигналом про те, що те чи інше видання допустило черговий «ляп». Бо ж як, скажіть, реагувати на такі ось газетні перли: у Дубно є будинок, у якому Будьонний прожив 2 роки; такий-то пан збудував на Костопільщині школу в 1905 році, ще за Польщі; село Хиночі Володимирецького району так називається тому, що тут у давнину жили китайці, а Дубно і Клевань перебували у складі Австро-Угорщини...

А ось номер «Вістей Рівненщини», у якому відведено цілу сторінку під статтю В.Гайбонюка «Фундаторка Рівного». В ній подано значний обсяг інформації, яка суперечить багато чому з того, що читачі знали раніше. Наприклад, автор повідомляє, що князі Федір Острозький, Марія Рівненська, Федір Коріятович і Семен Васильович вихідці з одного села — волинського Несвіжа. Якщо врахувати, що між датами смерті Федора Даниловича Острозького і Марії Рівненської відстань у 109 років, то гіпотетично і практично є можливим твердження автора «Фундаторки...» про походження цих чотирьох осіб різних фамілій із Несвіжа, тобто село могло переходити із рук у руки. Але я, рядовий читач, не йму віри словам «встановив», «встановлено», я хочу знати першоджерела, які підтверджують цей факт, хочу знати, де вони є, щоб і я міг до них доторкнутися. А стосовно такої новини, як придбання у 1442 році Федором Коріятовичем Острога і коронування його на князя Острозького, то в кожного краєзнавця засверблять руки, щоб простягти їх до давніх паперів, які містять такий фактаж. Але автор чомусь не зізнається, де вони зберігаються і як називаються, не подає їх викладу.

А далі в публікації ось така інформація: «Марія Несвіцька (як сказано у статті, «її предок Семен Васильович... був удостоєний княжого стану князя Несвізького») стала дружиною когось із спадкоємців князя Семена Несвізького». Та за таке зухвальство папа римський колись відібрав корону у французького короля Роберта і прогнав його з престолу як беззаконника за те, що той одружився на родичці в четвертому коліні. Новий король Генріх цим був так наляканий, що, аби бути од гріха подалі, послав сватів аж на протилежний бік Європи — на Русь, де у дочки Ярослава Мудрого попросив руки...

Не буду втомлювати тих читачів, які мало цікавились історією України литовської доби, надмірним цитуванням статті В. Гайбонюка, а назву дві його, на мою думку, найголовніші помилки у підході до підготовки публікації, що в кінцевому підсумку призвело не до появи наукової сенсації, а до чогось іншого. Напевне, автор через якийсь недогляд поєднав у одній особі трьох Федорів - Федора Коріятовича, Федора Корибутовича (Федька Несвіцького) і Федора Острозького, а також двох Марій — Марію Корибутівну Несвіцьку і Марію Федорівну Шилович (Марію Несвіцьку-Рівненську).

Почнемо з Федорів. Великий литовський князь Гедимін мав 11 дітей, в тому числі сім синів, один з яких — новогрудський князь Коріят - Михайло. Сини Коріята - Боброк Волинський (той самий, який командував засадним полком під час битви з татарами на Куликовому полі), а також Федір і Олександр — відповідно намісники на Поділлі і Волині. Коли внук Гедиміна великий литовський князь Вітовт взявся централізовувати владу і зосереджувати її в одних руках, то почав зганяти своїх близьких родичів з уділів, а кого й взагалі світ за очі, ліквідуючи систему удільних князівств. Отож 1393 р. змістив він із Поділля і свого двоюрідного брата Федора Коріятовича, і той подався до Угорщини, де на Закарпатті отримав у володіння Мукачеве з маєтностями. Тут Федір Коріятович прославився тим, що за свої кошти збудував монастир (до речі, недавно йому в Мукачевому відкрили пам'ятник). Помер Федір Коріятович 1414року (за іншими даними — близько 1417-го), тож він аж ніяк не міг купити у 1442 році Острог і започаткувати династію Острозьких - Гедиміновичів. Одне слово, кажучи російською, «Федот, да не тот». З історичної літератури відомо, що династію Острозьких започаткували не литовські князі, а руські — Рюриковичі. Перший з династії Острозьких Данило Василькович доводився правнуком Данилові Галицькому. Отож родовідна лінія Острозьких виглядає так: Данило Василькович, Федір Данилович, Василь Федорович Красний, Іван Васильович, Костянтин Іванович, Василь - Костянтин Костянтинович, Януш Васильович. Де ж у цьому ряду є місце для Федора Коріятовича, і в кого він купив Острог? У Василя Красного був брат Федько, і обидва острозькі Федори також померли задовго до 1442 року. Хоча у жилах Острозьких могла текти і литовська кров, адже другою дружиною Данила Галицького була дочка литовського князя Довспрунка (брата Міндовга).

У Гедимінового сина Ольгерда було аж 12 синів (за іншими даними — 13), 2 з них мали одне ім'я — Дмитро. Князь Брянський звався просто Дмитром, а князь Новгород-Сіверський — Дмитром Корибутом. У цого Дмитра Корибута, який доводився Вітовтові двоюрідним братом, були сини Іван Корибутович, Жигимонт Корибутович і Федір Корибутович (він же Федько Несвіцький). Отож Федір із Несвіжа (Несвіча) - не Коріятович, а Корибутович, він теж був подільским старостою, брацлавським і кременецьким намісником і помер 1442 року. У Федора Корибутовича (Федька Несвіцького) була сестра Марія, звісно ж, Несвіцька. Вона стала дружиною князя Воротинського. Як сестра Федька Несвіцького Марія виступає і в недавно виданій повісті письменника Євгена Шморгуна «Сніги непочаті». І ця Марія мала до Рівного таке відношення, як я, автор цих рядків, до Нью-Йорка. Правда, єдине, що її ріднить із Рівним, це те, що її внучатий племінник Семен Васильович Несвіцький, який, як і його дід Федько Несвіцький, також був кременецьким намісником, купив Рівне в луцького землевласника Івашка Дичка. Село Городок, що біля Рівного, дісталося Семенові від його брата Солтана (помер у 1472 р.). Сюди й перебралася жити після смерті чоловіка княгиня Марія і невдовзі почала зводити в Рівному замок. І ніяка вона не Семенівна, як йдеться у «Фундаторці Рівного», а Федорівна, чи Олізарівна, бо її батьком був український аристократ Олізар (Федір) Шилович (про це пише у своїй новій книзі рівненський драматург Іван Білоус).

До речі, в «Історії міст і сіл. Ровенська область», членом редколегії якої був і В.Гайбонюк, чорним по білому написано, як звати чоловіка Марії Рівненської. Є ці дані і у виданій 120 років тому відомій праці М.Теодоровича «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии», а також у багатьох інших документах, у тому числі і в листах К. І. Острозького до польського короля з проханням визнати за ним право на володіння маєтностями Семена Васильовича і Марії Рівненської — діда і баби його дружини Тетяни-Анни. Серед цих маєтностей — і село Козлин Рівненського району, і певний час володів цим селом староста луцький Семен Юрійович Несвіцький — двоюрідний брат Семена Васильовича Несвіцького. Отож не можна без подиву читати у статті «Фундаторка Рівного» здогади і припущення щодо чоловіка Марії Несвіцької, бо Семен Васильович — не «предок» Марії Несвіцької-Рівненської, а її чоловік, і то який — він доводився внучатим племінником королеві Казимирові і троюрідним племінником королям Олександру і Сигізмунду!

Отож, не шукаючи плям на сонці, а знаючи це і ще дещо та зібравшись із гумором, перенесімося, шановний читачу, з минулого в день сьогоднішній і уявімо таку розмову Марії Рівненської із королем Казимиром по мобільному телефону:

- Альо! Дядьо Казік? День добжи! Це Маруся з Рувнего. По голосу впізнали? Спасибі. Як ся маю? Та добже. Бабцею стала — Настя мені внучку подарувала. А-а-а, ви вже знаєте... Як замок? Та я ж вам посилала факс, чи то пак, голуба з запискою. Не прилітав? Мабуть, татари перехопили. А замок вжо справен, можете давати магдебургію. Як це — не треба спішити?! Я так стратилася на той замок, треба ж якось все окупити. Як, як — дайте привілей на влаштування щорічного ярмарку, бо з тих хлопів уже нема чого вичавлювати — ледь животіють на той прожитковий мінімум. Як це — треба подумати?! Ви хіба забули, що мій тато колись вчинив змову, щоби Луцьк полякам передати? А прадід мого чоловіка на прохання вашого тата проти Вітовта таку кашу заварив!.. Попосидів, бідний, за той бунт у буцегарні. А-а-а, пам'ятаєте... Завтра, кажете, буде грамота? Дзенькую бардзо!

Але нехай читач не сприймає всерйоз цю мою художню версію, хоча вона й має у своїй основі історичну правду.

Варто додати кілька слів і про рід, з якого походила Марія Рівненська. Як пише Н.Яковенко, Шиловичі — потужна феодальна родина на Волині, вона належала до роду Кірдеїв. Олізар (Федько) Шилович був володимирським і луцьким старостою, маршалком Волинської землі. Самі ж Кірдеї вели свій родовід від одного з перекопських володарів. Один із Кірдеїв, Грицько, відомий як подільський воєвода, а Ян — Саід, який потрапив у полон до татар, був придворним Роксолани. Син Олізара Сенько був одружений із сестрою великого литовського гетьмана Костянтина Івановича Острозького. Цікаво, що через якийсь час внучка Марії Рівненської Тетяна-Анна стане його дружиною (обоє вони поховані у Києво-Печерській лаврі). Але рід Несвіцьких також ой який славетний! Адже одна з його гілок дала Україні Байду-Вишневецького — легендарного засновника Запорізької Січі.

В.Гайбонюк повідомляє: «в архівному документі польською мовою» записано, «що князь Г. В. Несвізький з дружиною Марією купили Рівне». Але у книзі М. Теодоровича цитується «купчая кріпость», і в ній сказано, кому продано: «князю Семену Васильевичу Несьвицкому», а не «Г. В. Несвізькому», а про Марію в купчій взагалі згадки немає. Зате одним із дев'яти свідків при укладанні угоди був Маріїн батько «Олизар Гаврилович, староста Володимірскій».

А тепер про великий цегляний п'ятиповерховий палац, який збудувала Марія Рівненська. Так, були такі палаци у Західній Європі, скажімо, на Вавелі в Кракові. Але тодішнє Рівне — не королівський Краків. Мало віриться, що за два роки у Рівному у ту пору було зведено таку грандіозну споруду, адже практично в той же час два покоління князів Чорторийських упродовж двох десятиліть будували замок, залишки якого є у Клевані. Але, як кажуть, з чим чорт не жартує. Якщо автор читав ту литовську «хронічку», в якій описується велич Маріїного палацу, то чому б не опублікувати її повністю і каменя на камені, чи то пак, колоди на колоді не залишити від вміщеного в «Історії міст і сіл...» повідомлення, що перший збудований Марією Рівненською замок був дерев'яним і невдовзі згорів. Така ж доля спіткала і друге її укріплення. На території Рівненщини лише кілька кам'яних замків, здебільшого князі будували дерев'яні оборонні споруди. Такий дерев'яний замок край дороги над Горинню був і в Козлині, бо через Козлин тоді йшла з Острога дорога на Турів (років сто тому селяни витягли з болота біля узвишшя, на якому був замок, товстелезний дубовий окоренок). До речі, Козлин теж колись був містом і мав «магдебургію», але коли дорога, що йшла побіля нього, втратила своє стратегічне значення, то ця «магдебургія» вже нічого не могла дати для Козлина, і він з міста перетворився на село. Якби й Рівне не стояло на шляху Київ — Львів, Київ — Брест, то невідомо, чи було б воно таким солідним містом, навіть маючи магдебурзьке право. До речі, це право, крім багатьох значних економічних благ, спричиняло і шкоду у національному вимірі, бо надавало перевагу католицькому елементові.

Як Марія Рівненська стала Любомирською ? В. Гайбонюк зазначає: «в... литовських «хронічках» вдалося встановити, що будівництво палацу Марія Несвізька-Рівненська, але вже з добавкою Любомирська, завершила у 1481 році...». Не знаю, як для кого, а для мене те, що Марія звалася ще й Любомирською, дійсно є новиною, адже було відомо, що Маріїн рід Шиловичів належав до гербу Кірдеїв. Може, згідно з Городельською унією і підтвердженням королем Ягайлом у 1432 році деяких привілеїв для православних князів і бояр, рід Несвіцьких або саму Марію Рівненську було прийнято у гербову сім'ю Любомирських? Але і тут є маленька неув'язка: М. Теодорович твердить, що рід Любомирських постав біля 1500 року, а литовські «хронічки», як зазначає В. Гайбонюк, Марію називають Любомирською двома десятиліттями раніше. Хто з них помиляється — автор «Описання...» чи автор «хронічок»? Автор робить посилання на литовські «хронічки», які містять інформацію про замок Рівного. Але якщо той, хто 500 років тому писав ці «хронічки», допустив помилку, як це роблять сучасні автори, то чому ми не можемо сумніватися в їх достовірності? Невже і наші сьогоднішні похибки через тисячу літ якийсь дослідник видаватиме за істину? Матеріал «фундаторка Рівного» вийшов непереконливим, тому що не містить викладу тих документів, на які посилається автор. Я у своїй публікації теж рідко це роблю, бо все, що в ній висловив, відоме.

«Урожай» помилок.Як не прикро, але доводиться констатувати і деякі інші недоліки статті, наприклад, Галактіон Короленко був переведений у Рівне не з Житомира, а з Дубна. Суддя сам попросив перевести його сюди, тому що в Рівному була гімназія, де міг би вчитися його син Володимир, а Дубно такого навчального закладу тоді не мало. Ще одна неточність: автор «Фундаторки...» пише, «що у 1705 і 1708 роках у Рівному «господарювали гірше татарів шведи». У 1915 - 1916 роках австро-угорці». Але ж у роки першої світової війни Рівне окуповане австро-угорцями не було, в місті розміщувалися штаби російських армій. Та й шведи, які захопили Рівне на початку липня 1706 року, були тут недовго. А в складі Речі Посполитої Рівне було не в 1920 — 1930 роках, а в 1920 - 1939 роках.

Не думаю, що з вини автора, а скоріше з вини того, хто робив комп'ютерний набір тексту його статті, перекручено прізвища Брокгауза і Єфрона, імена великого литовського князя Гедиміна, авторки книги «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.» Наталії Яковенко, рейхскомісара Еріха Коха, спотворено зміст одного з передостанніх абзаців. Не можна погодитись і з написанням прізвища князів — Несвізький, Несвізька. Бо «Історія міст і сіл...» подає так: Семен Несвіцький, Несвіцька. М. Теодорович у своїй книзі пише, що Дичко продав Рівне «Несвицкому или Несвизскому» і зазначає, що Несвіж — село неподалік Луцька. Але біля Луцька Несвіжа зараз немає, а є село Несвіч, тож і прізвище слід було б писати через «ц», а не через «з».

Волинських Несвіцьких литовського походження не слід плутати з білоруськими Несвізькими, як це допустив у своєму творі про Марію Несвіцьку Іван Білоус. Білоруські Несвізькі були Рюриковичами і мали у своєму володінні старовинне місто Несвіж у нинішній Мінській області. Цим уділом вони володіли до 1492 року. У 1223 році князь Юрій Несвізький (Л. Махновець у коментарі до «Літопису Руського» подає Несвіжський) та його син Ярослав, як і князь дубровицький Олександр Глібович, загинули у бою з монголо-татарами на Калці. А в бою під Грюнвальдом були князі Іван та Григорій із Несвіжа.

Під яким Рівним була битва 1283 року? Звичайно, є важливою кожна знахідка з історії краю, і добре, що такий пошук ведеться. А загадок минуле нам залишило чимало. Скажімо, офіційно визнано, що перша писемна згадка про Рівне датована 1283 роком, коли був бій між великим краківським князем Лешком Чорним і литовським князем Вітеном (у 1294 — 1316 роках він був великим литовським князем). Але якби така подія тоді сталася, то вона обов'язково була б відображена у Галицько-Волинському літописі. І хіба не викликає сумніву сама можливість цього бою у наших краях? Бо ж яким вітром могло занести під Рівне цих князів із їх військами, щоб вони тут човплися? Де Краків, де Литва і де Рівне! Та кожному з цих князів, щоб потрапити до нас, треба було безкарно пройти значною частиною території Галицько-Волинського князівства, де володарювали племінник Данила Галицького Володимир Василькович і син Данила Лев. Вони у три шиї вигнали б Лешка, не дали б йому змоги проникнути у глиб своєї держави. Невже сорокарічний Лешко їхав до тещі на млинці? Бо ж батько його дружини Грифіни Ростислав Михайлович княжив то в Луцьку, то в Чернігові, то в Галичині. Але цього не могло бути, бо Ростислав наостанок вибрався до Угорщини. Правда, відомо, що в ті роки Лешко Чорний намовляв люблінців нападати на Галицько-Волинське князівство, але тим вдавалося лише на порубіжжі попустошити якесь місто або кілька сіл, за що відразу ж наставала відплата. Так, весною 1283 року українські князі пішли на Польщу і, як пише літопис, вернулися звідти «з побідою і честю великою», у тому поході відзначився і батько родоначальника Острозьких князів Данила Василько Романович, який був воєводою волинського князя Володимира Васильковича, якому литовці в ті роки клялися: «Володимире, добрий княже правдивий! Можемо за тя голови сложити...».

В. Гайбонюк настоює на тому, що хронологію в історії Рівного як міста слід почати від 11 липня 1507 року, коли король Сигізмунд підписав грамоту, якою Рівне визнане повноправним містом. Однак деякі рівненські дослідники, наприклад, Ярослав Поліщук, називають іншу дату - 1492 рік, коли Рівне отримало магдебурзьке право. Є підстави схилятися і до думки М. Теодоровича, який, посилаючись на безіменний літопис, «доданий до Нестора», пише, що в цьому літописі в числі 25-ти волинських міст значиться і місто Ровенск. Не можна не захоплюватися патріотизмом Миколи Івановича Теодоровича, який 120 років тому писав, що «город Ровенск... был одним из древнейших и первобытных городов Волыни, современных, быть может, основанию Русского государства». Для підсилення цієї його думки нагадаю, що арабський історик середини X століття аль-Масуді, подаючи відомості про давніх русів, писав, що плем'я волинян є корінь із коренів слов'янських, поважається народами слов'янськими і має першість між ними. Ці слова дають нам, нащадкам тих волинян, можливість більш оптимістично дивитися у глибину віків, на свою історію і місце в ній рідних сіл і міст.

Цікава деталь: описуючи історію Рівного, М. І. Теодорович зовсім не згадує ту міфічну битву, що сталася 1283 року, хоча міг це зробити, адже своє «Статистическое описание...» видав у Почаєві 1888 року, а битва між Лешком і Вітеном зафіксована в «Географическо-статистическом словаре Российской империи», що вийшов 15-ма роками раніше. Микола Іванович не взяв до уваги цю подію, бо був упевнений, що сталася вона не біля нашого Рівного. А от видана у 1973 році «Історія міст і сіл...» навпаки - про цю битву розповідає, але замовчує літописну згадку про прадавній волинський Ровенск. І зрозуміло чому: тодішня влада не могла погодитися з тим, щоб якесь там Рівне було старшим за Москву, тому й виписала нашому обласному центру «метрику» спочатку за 1282, а потім - за 1283 рік. Але що зараз заважає переробити «свідоцтво про народження Рівного»?

Написати правдиву «Історію місті сіл...». Сьогодні у людей посилюється інтерес до історії рідного краю; знаю, що до обласного краєзнавчого музею і облархіву звертаються представники сільських громад, щоб роздобути давні відомості про свої поселення. Бо навіть та інформація, яка є в академічному виданні «Історія міст і сіл. Ровенська область», неповна, тут подано в основному лише те, що стосувалося міст, селищ і центральних садиб тодішніх колгоспів, та й то не завжди достовірно. Скажімо, про Великий Житин, рідне село Президента Л. Кравчука, сказано, що перша писемна згадка про нього є від 1596 року, коли тут перебували повстанські загони Г. Лободи. Насправді ж є повідомлення про одруження 1467 року князя Юрія Федьковича Несвіцького (до речі, він доводився правнуком великому литовському князю Ольгерду Гедиміновичу), у якому згадуються обидва Житини. Про сусіднє з Житином село Городище у трьох різних виданнях, у тому числі і в «Історії міст і сіл...», знаходимо три різні «перші згадки» - від 1468, 1500, 1545 років. Яка ж із цих дат правдива і коли сільраді влаштовувати ювілейні торжества? Або такий приклад: «Історія міст і сіл...» подає, що Острожець відомий з 1528 року. Але ж це не так, цим поселенням володів князь Іван Головня Острожецький, він також був власником Несвіча, і Несвіч уже від Головні перейшов до Федора Корибутовича, який став зватися Несвіцьким за місцем посідання. А Федір Корибутович помер 1442 року, отож видно, що укладачі «Історії...» не додали Острожцю добрих 100 років.

Тож чи не краще було б, якби посланці сільских і селищних рад не курсували в Рівне за десятки кілометрів, а натомість створити в області науково-творчий колектив, як це було в час написання згадуваної вже «Історії міст і сіл...», який би, використавши факти, що свого часу замовчувалися, і розібравши той величезний матеріал, який був накопичений під час підготовки «Історії міст і сіл...» який нині зберігається в обласному держархіві, видав багатотомну фундаментальну працю з історії Рівненщини? І це не чиясь особиста забаганка — розпорядженням Президента України від 19 жовтня 2000 року «Про забезпечення комплексного розвитку малих міст України» Кабінету Міністрів України доручено «забезпечити підготовку за участю Національної академії наук України «Історії міст і сіл України» у новій редакції». І це не означає, що Київ повинен написати історію Рівненщини і подати її нам на блюдечку з голубим обвідочком. Обласна влада, задіявши наявний науковий і творчий потенціал краю, могла б запропонувати урядові свої напрацювання у справі нових історичних і краєзнавчих досліджень.

Микола Камінський,
заступник голови обласного товариства Всеукраїнської спілки краєзнавців
Газета "Вісті Рівненщини", липень 2008 року

 Важливе застереження

Власники Iнтернет проект "Вiртуальне мiсто Рiвне" можуть не подiляти думок, що викладенi авторами статей у даному роздiлi.

<< Повернутись