Рідне місто. Те, що пам’ятаю

Микола Несенюк Пропоновані нижче замітки написані, пишуться і будуть писатися виключно з любові їх автора до Рівного. Приготувавшись до другої третини життя (оптиміст!), я остаточно переконався, що історії мого рідного міста я так ніколи ніде не прочитаю. І справа, власне, не в мені. Історії міста не прочитають, а значить, не будуть знати мої діти й онуки, так само як діти і онуки тисяч і тисяч моїх друзів, знайомих і просто земляків. Всіх тих, для кого Рівне — найкраще місто на світі.

Шановні науковці, які мали б займатися укладанням і донесенням історії Рівного до народу, традиційно займаються лише описом історичних подій на користь черговій владі. Дійшло до того, що читаючи «краєзнавчі» книжки та оглядаючи з сином експозицію місцевого музею, я не впізнавав того, що сам бачив, свідком чого був особисто. Претензій до істориків ніяких. Для них історія — просто робота, причому не дуже добре оплачувана. Що скажуть — те і напишуть. Ось цього я стерпіти і не зміг. Те, про що я буду писати, не є історичною розвідкою. У моїх спогадах не буде оцінок тих чи інших подій чи людей. Всі вони мені дорогі однаково, бо вони — це моє місто. Я просто буду намагатися згадати якомога більше з того, що бачив сам або чув від людей. Спогади охоплюватимуть майже п’ятдесят років — від кінця п’ятдесятих і до наших днів.

Частина 1. До моста
Частина 2. Базар
Частина 3. Кіно-театр
Частина 4. Ковзанка
Частина 5. Транспорт
Частина 6. Преса
Частина 7. Пам'ятники та назви вулиць
Частина 8. Тепло і світло
Частина 9. В останню путь
Частина 10. Пляж
Частина 11. Школи та храми
Частина 12. Кафе та ресторани
Частина 13. Начальство.
Частина 14. До нового універмагу
Частина 15. Футбол
Частина 16. Бані
Частина 17. Лікарні
Частина 18. Аеропорт
Частина 19. Війна
Частина 20. Мода
Частина 21. Асфальт
Частина 22. Хімбуд
Частина 23. Комунізм
Частина 24. Втрачено назавжди
Частина 25. Автовокзал
Частина 26. Домінанта
Частина 27. «Водний»
Частина 28. Московська
Частина 29. Проспект
Частина 30. Дуст
Частина 31. Ювілеї
Частина 32. Музика
Частина 33. Іграшки
Частина 34. Партизанська — Піонерська.
Частина 35. Міліція.
Частина 36. Взуття.
Частина 37. Гроші.
Частина 38. Коні.
Частина 39. Телефон.
Частина 40. Дружба народів.
Частина 41. Устя.
Частина 42. Мототрек і мотобол.
Частина 43. Двори.
Частина 44. Горілка та пиво.
Частина 45. Танці.
Частина 46. Дерева.
Частина 47. Люди.



Частина 1. До моста

Хто з вас, дорогі читачі, пам’ятає Рівне без моста-шляхопроводу над річкою Устя і залізничною колією? Там, під мостом, де нині іржавіють приватні авто, догнивають старі будівлі й продається дешева горілка на розлив, був до 1964 року центр міста.

Якщо йти до залізниці із заходу по Соборній, яка до 1962 року носила ім’я Сталіна, оминути залізничний переїзд було неможливо. Переїздів було два — один власне на вул. Сталіна, другий на вул. Карла Маркса (тепер Пересопницька). Праворуч від переїзду на вул. Сталіна була вулиця Хмільна, у першому ж будинку якої по правому боку були дитячі ясла. Туди мене возила мама на дерев’яному возику. Ліворуч аж до переїзду на Карла Маркса, який існує і досі, розміщувався сквер із високими тополями обабіч, лавами по периметру і клумбою посередині. Доріжка скверу нагадувала доріжку мототреку. Саме там я вже на четвертому році життя навчився обганяти однолітків на триколісному велосипеді по внутрішньому радіусу.

Потік автомобілів, який був тоді не дуже великий, йшов паралельно: легкові авто та автобуси рухались по вул. Сталіна, а вантажівки одразу з Дубенської (тоді Ворошилова) повертали на Карла Маркса (тепер там проїзд загороджений). Маршрутів подальшого руху було два: або ліворуч на вокзал та автостанцію, яка була тоді на місці нинішньої стоянки маршруток біля вокзалу, або прямо на Київ.

Автобус 9-го маршруту, на якому працював водієм мій батько, повертав до вокзалу одразу за переїздом по вулиці Театральній. Зараз на тому повороті шлагбаум, який не пропускає до «ринку Дикого». Праворуч від переїзду була невелика автостоянка, далі — фотоательє, далі — станція дитячої залізниці, що збереглась і досі. Зліва перед мостом через Устю був розташований центральний міський кінотеатр «Партизан». Колись там, певно, був театр, вулиця ж бо недарма Театральна. Кінотеатр мав величезне фойє, просторий буфет і головне — балкон. Саме звідти нам, малюкам, найцікавіше було дивитись кіно. Однак коли нас водили в кіно з дитсадка, то завжди садили на перші ряди. Як я тоді мріяв стати дорослим і сидіти на балконі!

На майдані перед кінотеатром був заклад громадського харчування, не ресторан, але і не проста їдальня. Там батько пив пиво, коли ми йшли з ним додому з бані. Прямо з кафе та кінотеатру можна було вийти на набережну і перейти через Устю по дерев’яному містку. Містків було два — з обох боків залізного моста, по якому проходила вулиця. На місці того місточка, що був праворуч, історично недавно збудували металевий пішохідний міст до згаданого вже ринку. Перейшовши великий міст, можна було зійти на набережну, що вела до стадіону. Йти треба було красивими бетонними сходами.

Одразу за житловими кварталами зліва була вулиця Жовтнева (тепер Базарна), а справа — руїни костелу, де тепер органний зал. Височезні шпилі костелу робили його на той час найвищою спорудою Рівного. Обабіч зачиненого храму можна було знайти в кущах і траві цікаві трубки. Ми гралися ними, не знаючи, що ці трубки — залишки зламаного храмового органа. Навпроти зачиненого храму у двоповерховій будівлі розміщалися контори, серед яких була редакція газети (здається, «Зміни»). А сам поворот на Жовтневу увінчувався одноповерховим м’ясним магазином.

Повернемося трохи назад і глянемо на місто з висоти нинішнього райвиконкому, де тоді стояв дім, в якому я виріс. Спуск до переїзду періодично заповнювався автомобілями і… возами, які чекали, поки пройде потяг. Доки паровозний дим, а тепловози тоді тільки почали з’являтися, доходив до переїзду, коні встигали «прикрасити» єдину на той час асфальтовану вулицю цієї частини міста. Кінні «екіпажі» зранку тягнулися до базару, а по обіді назад. Старші хлопці інколи допомагали дядькам напоїти коней, набравши відро води з колонки, за що одержували винагороду в кілька копійок. Запаху коней та їхніх «яблук» ми не боялися: довкіл було вдосталь помийних ям, звідки запах був не кращим. Відсутність каналізації у більшості будинків тієї частини міста компенсувалася ямами, куди зносили залишки їжі та процесу її приготування. Інші ями, в одну з яких постійно залітав мій гумовий м’яч, призначалися для сухого сміття. На таких самих ямах стояли і туалети, в основному дерев’яні, у «класичному» своєму вигляді. Людей було небагато, тому періодичні приїзди машин, які ці ями вичищали, вирішували проблему санітарії.

На цьому місці розповіді я відчув, що спогади занадто сильно розносять мене у різні галузі життя Рівного початку шістдесятих. Видається, що і транспорт, і дороги, і бані, й магазини, і базари тих часів заслуговують окремого розділу. Так, напевно, і доведеться зробити.


Частина 2. Базар

Сьогодні, коли в Рівному можна купити практично все те саме, що в Лос-Анджелесі, спогади про міські базари початку шістдесятих виглядатимуть для багатьох більшою екзотикою, аніж таїландський масаж ступні. Почати слід з того, що міліції тоді справді боялися. Якщо й була в місті якась не дозволена державою торгівля, то законспірована вона була не гірше, ніж схрони УПА, про які шепотіли між собою перелякані міські обивателі, більшість з яких прибула до міста разом із радянською владою. Але їсти хотілося всім. Дорослі хотіли швидше забути голодні сорокові роки, а малеча могла щодня бачити на вітринах шоколадні цукерки.

Повертаючись до базару, варто одразу зазначити, що стояв він там само, де й тепер — поміж вулицями Шевченка, Карла Маркса, Правди та Радянською. Тільки був разів у десять меншим. Ліва сторона вулиці Карла Маркса (нині Пересопницька), де тепер ряд крамниць, була зайнята кварталом житлових будинків. Базар же, точніше «колгоспний ринок», як він тоді звався, представляв собою чотири чи п’ять рядів критих дерев’яних прилавків, де торгували виключно, або майже виключно, вирощеними власноруч картоплею, капустою, яблуками, помідорами і тому подібним. За п’ятим рядом, приблизно там, де нині торгують рибою, паралельно до рядів стояв молочний павільйон.

Теж дерев’яний, він запам’ятався мені малому винятковою чистотою і специфічним сиро-молочним запахом, який ніби просочувався скрізь стіни. Домашні сир, масло, молоко доповнювалися теж домашніми медом і яйцями разом із щойно зарізаними курками. Від живих курей яйця у той час були відділені не менш надійно, ніж церква від держави: півня чи курку, щоб зарізати їх вдома власноруч, можна було купити тільки на вулиці у кутку, протилежному до м’ясного павільйону. Сам же м’ясний павільйон, як не дивно, зберігся з тих часів практично у такому ж стані, як і тепер. Ціни, ясна річ, були набагато нижчими. Бо м’ясо, так само, як інші харчі, купували на базарі виключно «городські».

Тих «городських» було в Рівному тоді не дуже багато, і жили вони бідно. Навіть у самісінькому центрі, навколо нинішньої Театральної площі, народ масово тримав курей та іншу птицю. Як доказ — гумові м’ячі, якими ми грали у футбол у дворах та поміж ними, постійно потрапляли у курячий послід. Обтерши м’яча об траву, ми продовжували гру, а самі кури від наших забав розбігалися.

Два павільйони, дерев’яний молочний і капітальний м’ясний, п’ять рядів «робочих місць» на вулиці — оце й був увесь «колгоспний ринок» тих часів. Заповнені торгові місця були далеко не завжди. Хіба що тітоньки із зернятами по п’ять копійок склянка були там завжди. Коли ціна склянки смаженого соняшникового насіння зросла до десяти копійок, а сама склянка стала набагато меншою, я певний час принципово у тих тіток зернят не купував. Не розумів, дурненький, що то був перший на моїй пам’яті прояв інфляції.

Довкола ринку по периметру території стояли стіною дерев’яні будки із різними майстернями та крамницями з усяким дріб’язком. Навіть не скажу тепер, чи приватними вони були, чи державними. Скоріше за все, державними. Занадто вже вони були убогі. Перехрестя вулиць Шевченка, Жовтневої та Карла Маркса, де тепер стоять невидимі для міліції валютні міняйли, і тоді було не порожнє. Квартал нинішнього Будинку побуту аж до самої бані складався із вцілілих з часів «буржуазної Польщі» (це так тоді називалося) крамничками, забігайлівками та майстернями. На самому розі стояв дерев’яний меблевий магазин, який виглядав набагато привабливіше, аніж ті меблі, що в ньому продавалися. Зліва було фотоательє, справа ще одне, а далі пивна, пиріжкова, чебуречна… Майстерні шевців, які ремонтували взуття, теж були. Взуття тоді було таке собі, але носили його дуже довго, десятки разів підбиваючи і підшиваючи.

Торговий центр міста, а він був саме у цьому кварталі, продовжувався… центральним універмагом, який знаходився на Жовтневій, у приміщенні навіть не знаю зараз чого. Коротше, великий двоповерховий магазин ліворуч від нинішнього підземного переходу. ЦУМом той магазин тоді не звався — просто універмаг, він-бо був тоді один.

Про магазини іншим разом. Базари, які ми сьогодні згадуємо, понад сорок років тому не зростали, а навпаки — ставали все меншими. Окрім власне колгоспного ринку, було ще кілька маленьких базарчиків, на два-три десятки торгових місць. Один із них був на розі вулиць Коперника та Чернишова, де нині руїни меблевої фабрики. Виглядав просто: кілька немолодих жінок торгували яйцями, морквою і тому подібним продовольчим дріб’язком.

Промислові товари, тобто «шмотки», продавалися на «товчку» один раз на тиждень. Розміщувалося це гніздо розбещеності далеко за містом, після повороту на Млинів, де тепер автозаправка. «Барахолка», як її презирливо називала влада, офіційно існувала для того, аби у людей була можливість продати старі одяг та взуття. Якщо згадати, що місто тоді закінчувалося одразу ж за казармами військових частин у районі цегельного заводу, а міський транспорт туди не ходив, похід на «товчок» був значною подією.

Реально там продавали не тільки ношений одяг (страшних слів «секонд хенд» тоді не знали). Спритні мужички приторговували хутряними шапками, кожухами, шинелями, причому зовсім новими. За кілька років саме там можна було купити супермодний капроновий плащ (це тоді називалось «болонья»). Та віддаленість від міста разом із тижневою періодичністю не давали «товчку» відігравати у житті міста роль, хоча б віддалено схожу на нинішні промтоварні ринки.

Про автомобільні, радіо— та інші сучасні ринки тоді й мови не було. Зате були молочниці. Кремезні сільські жіночки, видоївши зранку корів, брали бідон на спину і самі розносили свіже молоко по квартирах «городських». Щоранку у двері нашої комуналки стукала «тьотя Марія з Обарова» і за кілька хвилин я вже пив свіже молочко! Такого нині ні за які гроші не купиш!

Спогади про ринки сорокап’ятирічної давнини були б неповними без згадки про «спекулянтів». Так це тоді звалося. Дивно, але ціла низка речей, яких не було ні на базарі, ні в магазині, була чи не в кожній квартирі. Стосувалося це як особливо модного одягу та взуття, так і побутових дрібниць. Лише у спекулянтів можна тоді було купити, наприклад, голки для швейних машин. Більшого не згадаю, тому що спілкування і торг із спекулянтами проходили тихо, подалі від очей, дитячих у тому числі. Підозрюю, що багато з того, що було в нашій не дуже просторій кімнаті в дев’ять квадратних метрів, купувалося саме в цих людей, які б у наші часи були не менше, ніж власниками магазинів.


Частина 3. Кіно-театр

Початок 60-х років, який я намагаюся максимально повно пригадати, був часом бурхливого розвитку «індустрії розваг» у тому розумінні, яке мала влада тих часів, і за тих технічних можливостей, які існували. Розпочну, ясна річ, із кіно. На жаль, жодного з кінотеатрів того часу в місті до наших днів не збереглося. Останнім наказав довго жити кінотеатр із досить контраверсійною назвою «Партизан», який «вмирав» найдовше за всіх.

Окрім цього осередку кіномистецтва, який був тоді найбільш комфортним, існував лише один стаціонарний кінотеатр у повному розумінні цього слова. Носив він ім’я Шевченка (зрозуміло, що Тараса) і вінчав собою однойменний парк, який у ті часи майже одразу за кінотеатром і закінчувався. Від «Партизана» парковий заклад відрізнявся відсутністю балкона і досить-таки довгою залою, з останніх рядів якої було мало що видно і чути. Для дітей у невеличкій прибудові існувала ще одна зала місць на п’ятдесят, яка мала окрему назву «кінотеатр «Малятко». Там два-три рази на день, і то не щодня, крутили мультики. По тих часах місце було віддалене, і тому єдиною можливістю подивитися кольорові (!) мультфільми користувалася обмежена кількість малюків. Квиток до «Малятка» коштував лише 5 копійок, що навіть на ті часи було супердешево. «Дорослі» квитки на денні сеанси коштували двадцять п’ять копійок, на вечірні та у вихідні дні — тридцять-сорок.

Ще один кінотеатр мав суто ідеологічне значення: там за десять копійок для всіх крутили майже виключно хронікально-документальні та науково-популярні фільми. Лише у вихідні там показували справжнє кіно. Саме тоді три сотні крісел у «Хроніці» заповнювалися вщерть. Знаходилась «Хроніка» на вулиці Ленінській (нині Соборна) навпроти гастроному №5, трохи далі від того місця, де тепер вхід до підземного переходу від органного залу до ринку. Чи був там балкон — не пам’ятаю.

Точно був і зараз є балкон ще в одному приміщенні, де у ті часи показували кіно. У Будинку офіцерів була у наявності кіноустановка, з допомогою якої там по вихідних показували кіно. Вдень — для дітей, увечері — для дорослих. Можна було подивитись кіно і у Будинку вчителя на вулиці Горького. Зала там була зовсім мала, фільми йшли теж лише по вихідних днях. Відносно велика зала з балконом була у Будинку залізничників (ЖД), який увінчував тоді із заходу Театральну площу. І там кіно знаходило в ті часи собі притулок.

Існували тоді й забуті нині «літні кінотеатри». Один із них тепер є «літнім майданчиком» парку ім. Шевченка. Другий був розміщений на території парку ім. Хрущова навпроти нинішнього Палацу дітей та молоді. Ще один — у районі Боярки. Можливо, були й ще десь. Регламент роботи цих кінотеатрів, які представляли собою стіну з кіноекраном і рядами лав для глядачів просто неба, був простий — в теплу пору року кіно показували тоді, коли ставало темно. Один сеанс — з 21.30 до 23-ї. Паркани навколо цих кінотеатрів були невисокими, тож хлопці, які були спритніші, перелазили через них у темряві й дивились кіно безплатно.

Театр у Рівному тоді теж був. Майже той самий, що тепер, на Театральній площі, тільки новенький. Батьки розповідали, що до цього він був в іншому приміщенні, у дворі колишньої поліклініки №2, де тепер «Інваспорт». Приятель батька на прізвище Петрухін грав у тому старому театрі роль Леніна. Актор інколи давав моїм батькам безплатні контрамарки до ложі. Круто! Хто тоді міг передбачити, що після пожежі 1978 року театр знову на кілька років повернеться з розкоші у старе приміщення, де знаходився у п’ятдесяті роки.

До театру народ ходив досить активно. На канікулах бували там і діти, для яких ставили спеціальні вистави. Без перебільшення новий театр був у ті роки прикрасою міста як зовні, так і зсередини. Сходи і перила були із справжнього мармуру, а не фальшивого, яким нині покриті стіни театру всередині. Якщо обтягнуті червоним оксамитом крісла і справді могли згоріти, то мармур ніби не горить. Питання, куди той мармур із театру подівся, стосується вже іншої епохи, а ми повернемося до початку 60-х і відзначимо ще два види вечірніх розваг, які були тоді у відносно нечисленних рівнян.

Першою з розваг були танці по вихідних. На танцмайданчиках у двох парках (Шевченка і Хрущова) грали справжні оркестри. Кавалери у білих сорочках і чорних брюках (іншого не було) танцювали з дамами у туфлях на підборах. На танці тоді ходили не підлітки, як пізніше, а досить дорослі чоловіки і жінки. Нормальним вважалося брати із собою на танці малих дітей (а куди їх було притулити?). Таким чином, із ледь не ясельних років міські діти вже знали ритми вальсу, танго, фокстроту. Останній вважався «вульгарним» танцем, ледь не ідеологічно шкідливим. З осені танці переміщалися у будинки культури, де було те ж саме плюс гардероб.

У ті ж часи народ вечорами ходив на… телевізор. Жили тоді просто і бідно. Коли хтось у комунальній квартирі купував небачений раніше телевізійний приймач із маленьким чорно-білим екраном, сусіди не запитуючи збирались у помешканні володаря диво-пристрою і всі разом дивились увечері кінофільми. До нас теж приходили. То був справжній домашній кінотеатр. А не те, що тепер рекламують. Було тісно, але затишно. Діти вовтузилися біля самого екрана. А дорослі розсідалися на принесених із собою стільцях і табуретках. На перегляд телевізійних новин про Хрущова і «семирічку» ніхто чомусь не приходив.

Прикметою міських розваг тих часів була їхня повна універсальність. Кінофільмів і спектаклів було тоді настільки мало, що переглядали їх усі, та ще й по декілька разів. Завівши розмову про той чи інший кінофільм (діти про мультфільм), можна було бути впевненим, співрозмовник знає тему. Жодна телезірка нинішніх часів не може навіть мріяти зрівнятися у славі з акторами тих часів. Кіноактори були приречені на популярність. Портрети артистів кіно збирали дівчата, а портрети кіноактрис хлопці вивішували у заводських роздягальнях, кабінах вантажівок та інших подібних місцях. Це нікому не шкодило, бо, окрім симпатичних облич, у акторок тих часів не було видно абсолютно нічого. Додумували самі. Та й що там особливо додумувати?


Частина 4. Ковзанка

Чи то життя було інше на початку шістдесятих, чи то люди не такі, а може, виною всьому квартирне питання, яке тоді було зовсім не вирішене. Щойно розпочалося будівництво чотири— і п’ятиповерхових «хрущовок», про нові мікрорайони, які почали зводити після 1966-го, тоді ще й мови не було. Народ жив в основному по бараках та комуналках, де було дуже тісно. Як наслідок — більшість життя проходило на людях.

У ці передноворічні дні особливо яскраво згадується міська ковзанка, яка знаходилась на стадіоні «Колгоспник». Стадіон стояв на місці нинішнього «Авангарду» в оточенні сотень струнких тополь, які росли навколо спортивної споруди. Тополі були не тільки довкола стадіону. Далі, в бік сучасного магазину «Керамбуд», поміж рядами таких же тополь були волейбольні та баскетбольні майданчики, тенісні корти — ціле спортивне містечко. Запасне поле стадіону було навпроти нинішнього «Гранд-Базару». А міська ковзанка була саме на центральному стадіоні, який мав тоді лише вісім рядів трибун із дощок.

Лід починався майже від трибун і займав бігові доріжки, сектори за воротами плюс футбольне поле. Зимовими вечорами на цьому льоду були тисячі людей. Люди просто каталися на ковзанах, і це було для них радістю і розвагою. Із репродукторів лунала естрадна музика, кілька ліхтарів освітлювали саму ковзанку і засипані снігом трибуни.

Ковзанка була платною. Для дорослих квиток коштував десять копійок, для дітей, здається, п’ять. Ковзани були не у всіх. Ті, хто ковзанів не мав, міг взяти їх напрокат, теж за копійки, просто на стадіоні у невеличкій кімнаті під трибуною. Там можна було купити склянку чаю, яка коштувала… дві копійки.

Навіть для тих дуже бідних часів похід на ковзанку був по кишені кожному. Існувала ціла ковзанярська культура. Придбати справжні ковзани з черевиками було непросто — дефіцит. А ті, хто мав фігурні ковзани або хокейні, які звались чомусь «канадами», дивились на інших з відчуттям величезної власної переваги. Каталися по-різному. Хто тільки вчився, хто бігав короткими пробіжками, хто робив на льоду фігури.

Звичайно, ковзанка біла ідеальним місцем для молоді. Де, як не на свіжому повітрі у присутності всіх хлопці могли показати дівчатам свою спритність і силу, а дівчата хлопцям — свою граціозність. Ясно, що для початку слід було просто навчитися кататися і не падати. Не один десяток імпровізованих уроків катання на ковзанах, приводив тут же на ковзанці до знайомства між дівчатами і хлопцями, а згодом і до більш близьких стосунків між ними. Погодьтесь, що знайти собі пару на ковзанці було краще, ніж у прокуреному барі чи дискотеці за пляшкою пива чи «слабоалкоголки». В чомусь ковзанка початку шістдесятих була для рівнян заміною барам, ресторанам, танцям. Заміною, можливо, вимушеною, але далеко не найгіршою.

Окрім тих, хто катався на ковзанці вечорами просто для задоволення, були там і спортсмени. У бігунів-ковзанярів були ковзани із дуже довгими лезами, схожими на ножі. Свої тренування спортсмени проводили вдень, поки світло. Тому їхні шляхи із відпочиваючим народом майже не перетиналися. На місці футбольного поля вдень влаштовували поле для гри у хокей з м’ячем. Була така гра із червоним плетеним м’ячиком, короткими ключками із загнутими кінцями і воротами: три метри завширшки — два метри заввишки. Тренування і змагання хокеїстів проводилися на ковзанці регулярно. Теж вдень.

Ковзанка на стадіоні була у ті роки не єдиною. Льодові майданчики заливали у школах і просто у дворах самі люди з допомогою звичайного шланга, протягнутого від найближчої вуличної колонки. На таких ковзанках все було простіше, не так святково і гарно, як на головній ковзанці міста. Зате поруч із домом.

Згадуючи ті часи, дивуюся — невже зими тоді були такими суворими, що можна було кататися на ковзанах цілу зиму? Невже це глобальне потепління зробило свою справу і тепер ковзани і хокей для молоді — екзотика? Можливо, причина і справді у погоді і більш холодних зимах. Але ж і тоді бували тривалі відлиги, коли все текло і тануло. Чому ж ковзанка оживала щораз із першим же морозом? Напевно, що життя таке тоді було. Хоч на морозі, але тепле.


Частина 5. Транспорт

Екскурсію по Рівному 40-річної давнини ми могли б і надалі продовжувати пішки. В цьому разі ми б погрішили проти історичної достовірності. Тому що уявити місто без громадського транспорту вже у ті часи було неможливо. Зрозуміло, що про транспортні маршрути 40-х та 50-х років, яких я не міг бачити з причини своєї відсутності на цьому світі, багато писати не виходить. Але за розповідями батька, який особисто водив перший в історії Рівного автобус міського маршруту, складав цей маршрут близько чотирьох кілометрів. Від нинішнього перехрестя біля обласної друкарні, де починалось місто на сході, автобус йшов до цегельного заводу на західній околиці. За цим прямим маршрутом попервах ходило два автобуси — один назустріч одному.

Найбільш популярний років десять маршрут між вокзалом та автовокзалом був у часи мого дитинства неактуальним. Вокзал і автостанція знаходилися в одному місці, звідки, як і тепер, до базару і центру міста було п’ять хвилин пішки. Тому автобусні маршрути у ті часи з’єднували околиці міста між собою, проходячи через центр. Околицями були Колоденка, Новий Двір, Тинне. У бік Золотіїва та Тютьковичів транспорт не ходив.

Найбільш екзотичним маршрутом тих часів був кільцевий, який звався «Басівкутською розвилкою». Кільце розпочиналося на Театральній площі, йшло нинішньою вулицею Чорновола, повертало до водоймища, перетинало власне Басів Кут, за залізницею повертаючи на Дворецьку. На теперішньому перехресті Поповича-Дворецької автобус йшов ліворуч аж до поворота на вулицю 1 Травня, яка тепер носить поетичне ім’я Петра Могили. Біля пивзаводу автобус повертав праворуч, де і замикав коло на тій самій Театральній площі. Такий самий маршрут йшов по колу і в протилежний бік. Особливістю «розвилки» була відсутність кінцевої зупинки. Теоретично, взявши квиток, на цьому автобусі можна було їздити безкінечно!

Кінцевими зупинками тих часів, окрім згаданого вже вокзалу, були мототрек, аеропорт, парк Хрущова (нинішній Палац дітей та молоді), колгоспний ринок (на млинівському повороті) і, ясна річ, льонокомбінат, до якого від молокозаводу була лише одна зупинка — автобус йшов чистим полем! Загадкою для мого дитячого розуму була кінцева зупинка під назвою «Боярка», яка губилася десь серед вуличок південно-західної околиці.

Загалом же історія створення автобусних маршрутів Рівного була аналогом історії замощення вулиць асфальтом. По більшості міських «магістралей», покритих у ті часи жахливої якості бруківкою, їздити автобусом було непросто. Та й автобуси були ще ті.

З перших днів основу автобусного парку, який знаходився у дворі за нинішнім магазином «Спорттовари» на вул. Київській, становили автобуси марки ЗІС (завод імені Сталіна). Київською, до речі, тоді звалася інша вулиця, а нинішня носила традиційне для поліщуків ім’я Карла Лібкнехта. І нічого — вимовляли. Автобуси ЗІС бажаючі можуть і сьогодні побачити у фільмі «Операція И», де саме в такому автобусі зав’язується конфлікт між Шуріком і Федею. Цей транспортний засіб мав двоє дверей. Біля кожних був ряд «крісел»: від задніх — ліворуч, від передніх — праворуч, спиною до напрямку руху. Кабіна водія була повністю відокремлена від салону, де господарювали тьоті-кондуктори, які продавали квитки по чотири копійки. На кількох маршрутах замість ЗІСів ходили автобуси ЗІМ (завод імені Молотова). Вони були маленькі з одними дверима попереду, які вручну відчиняв водій. У модернізованому вигляді ці автобуси і досі збереглися під назвою ГАЗ.

Кожна зупинка автобуса тих часів була подією і тривала кілька хвилин. Поспішати не було куди. Місто було маленьке, а тому поїздка автобусом не від кінцевих зупинок здійснювалася або тоді, коли треба було довезти щось тяжке, або просто для інтересу. Значним кроком вперед була поява на маршрутах ЛАЗів та ПАЗів, які були модернізованими ЗІСами та ЗІМами.

Саме у нових автобусах вперше з’явилися апарати для продажу квитків, якими думали замінити кондукторів. Свідомі громадяни — будівники комунізму мали добровільно і без нагадування кинути в апарат п’ять копійок (проїзд подорожчав) будь-якими монетами, смикнути за ручку і відірвати квиток. Погравшись на початку з цікавою новинкою, більшість пасажирів вирішила не обтяжувати себе в подальшому оплатою проїзду, що й зумовило недовгий вік «механічних кондукторів».

Але справу вже було зроблено: галасливі тіточки-кондуктори на свої місця вже не повернулись. Чи то роботу іншу знайшли, чи то на пенсію повиходили. Нове покоління кондукторів вже не було таким веселим, життєрадісним і доброзичливим. Враження, що кондуктор катається разом із тобою в автобусі і отримує таке ж задоволення, яке справляли кондукторки початку 60-х, так і залишилось у тому часі.

Окрім автобусів, були в місті і таксі. Розкішні «Побєди», а згодом не менш розкішні «Волги» з чорно-білими клітинками на боці користувалися неабияким попитом у рівнян тих часів. Таксомоторів у ті часи завжди було менше, аніж людей, здатних заплатити за проїзд на них. Це співвідношення збереглось аж до новітніх капіталістичних часів. У шістдесяті професія таксиста була чи не найпочеснішою. Завжди гарно вдягнуті таксисти гордо дивились на світ з-за керма своїх «лімузинів».

Посадка в таксі коштувала десять копійок, які одразу ж вискакували на механічному лічильнику. Потім копійки скакали по одній, додаючись до суми. Якщо влізти у таксі вп’ятьох і проїхати від пивзаводу до місця, де тепер ЦУМ, виходило по чотири копійки на кожного — дешевше, ніж в автобусі! Таке задоволення хоч і виглядало доступним, але здійснювалося непросто — таксі були або зайняті, або не зупинялись поруч із компаніями, які не виглядали достатньо грошовитими. Нормальний, солідний пасажир у ті часи менше рубля таксисту не давав. Про довгі пошуки водієм решти з рубля можна було б писати п’єси і комедії. Гра була варта того: таксисти за день «наварювали» до офіційної зарплати рублів по двадцять — шалені на той час гроші.

Автобуси і таксі були у ті часи чи не єдиними транспортними засобами на вулицях міста. Приватні авто були у дуже небагатьох людей. Ті, хто мав своє авто, просто так містом не катались. Тож побачивши у темряві вулиці фари, можна було бути впевненим, що це за тобою. Чи автобус, чи таксі, чи міліція…


Частина 6. Преса

Сорок років тому рівняни теж читали газети. В газетах, щоправда, нас називали «ровенчанами», що було набагато благозвучніше, ніж офіційно вживана нині бюрократами назва «рівненчани», яка може бути до вподоби хіба що логопедам, які розвивають у дітей вміння вимовляти найскладніші сполучення звуків. Чогось подібного до нинішнього різноманітного газетно-журнального ринку тоді не було й близько. Зате газети виходили регулярно і були загальнодоступними.

У поштові скриньки пересічного мешканця Рівного листоноша щоденно вкидав комплект щонайменше із двох видань. Правду кажучи, така передплатна активність не була наслідком непереборного бажання кожного долучитися до газетних новин, а волею влади, яка централізовано забезпечувала всім існуючим газетам потрібні наклади. Так, при отриманні зарплатні кожен працюючий був зобов’язаний (неофіційно, ясна річ) передплатити одне місцеве і одне центральне видання. Для Рівного вибір був невеликий, місцевих газет виходило аж дві: обласна комуністична «Червоний прапор» і обласна комсомольська «Зміна». Перша виходила п’ять разів на тиждень, друга — три. Формат «Прапора» становив чотири сторінки великого формату А-2, формат «Зміни» — ті ж самі чотири сторінки меншого формату А-3. Передплата на «Зміну» була дешевшою — два рублі на рік проти трьох рублів на «Прапор». Із центральних газет передплачували або московські «Правду» чи «Ізвєстія», або київські «Радянську Україну» чи «Правду України». Коштувало це близько п’яти рублів на рік. Гроші невеликі, і аби не сваритися з начальством, народ віддавав цю дещицю на благо преси.

Були ще й інші видання — медичні, сільські, учительські, будівельні та багато інших. На них передплату організовували на підприємствах та в установах відповідних галузей. Без примусу передплачувались спортивні видання, а також журнали «Здоровьє» та «Огоньок», які були кольоровими. Ілюстраціями із цих журналів часто люди прикрашали робочі приміщення — здебільшого це були портрети актрис (вдягнутих) чи репродукції картин.

Ті, хто не передплатив ту чи іншу газету, могли купити їх у кіосках, яких було тоді вдосталь. Коштували газети від двох до трьох копійок. За одну копійку можна було купити тижневу газету для молодших школярів «Зірка». Передплату на цю газету організовували в школах. 52 копійки на рік — ціна двох обідів у шкільній їдальні. З самих ранніх років, як тільки навчився читати, я вирішував для себе, що легше — з’їсти шкільну котлету чи прочитати дитячу газету? Обидва завдання були досить складними для ніжних іще дитячих шлунка та голови.

Дорослі у більшості своїй читали в газетах останню сторінку, де бувало щось не про партійні пленуми, п’ятирічки чи соцзобов’язання. Особливою популярністю користувались статті про спорт: замітка про футбольний матч команди «Колгоспник» на п’ятдесят рядків робила процес споживання газети не таким болісним. Природне для дитини бажання читати все, що написано буквами, збіглося тоді з лінією партії й уряду. Неможливість купувати на свої дитячі копійки багато газет я компенсував читанням газет у вітринах.

Вітрини з газетами були невід’ємною частиною міського краєвиду. Ці вітрини представляли собою стенди на рівні метр-півтора, де за склом вивішували щодня свіжі газети. В центрі Рівного такі вітрини були у сквері на місці, де згодом влаштували площу Леніна, нині майдан Незалежності. Такі ж вітрини були біля вокзалу, в парках, біля прохідних заводів і фабрик, біля стадіонів, будинків культури і так далі. В парку Шевченка газети можна було почитати біля більярдної, яка збереглася і дотепер. Що цікаво: ніхто не бив скло у цих вітринах і не виймав звідти газет, хоча відкрити ту вітрину можна було одним рухом пальця.

Про якість друкованих матеріалів найкраще свідчить приказка тих часів, згідно з якою в «Ізвєстіях» не було правди, а в «Правді» — ізвєстій. Про київську газету «Правда України» тихцем жартували, що в ній стільки ж правди, скільки й України. Це був неофіційний народний фольклор, розповсюдженість якого підтверджувалася тим, що ці приказки знали навіть діти.

Інформаційну обмеженість преси тих часів компенсувала господарська функція газет. За відсутності пакетів у газети загортали тоді практично все: від риби і м’яса до книжок та грамофонних платівок. Повна відсутність у побуті тих років туалетного паперу робила газету необхідною у кожній оселі та навіть за її межами.

Що запам’яталося із тих газет до сьогодні? Напевно, гумор і фейлетони. Їх ще можна було так-сяк читати. Одним із місцевих майстрів гумору був у ті давні роки в Рівному журналіст Сергій Мельничук, син якого Сашко нині веде програми на телеканалі «Інтер». Були також величезні статті, в яких місцеві науковці писали про «злочини бандерівців». Найактивніший із авторів тих статей на прізвище Бухало став у нові часи чи не головним у Рівному співцем нашої незалежної України.

Загалом же народ тоді читав газет, як не дивно, більше, ніж зараз. Відсутність хоч якого вибору друкованої інформації спонукала читати хоча б щось. Розумні люди намагалися знайти між рядків суцільної газетної брехні хоч частку правди. І ця частка була. Назви населених пунктів, імена і прізвища людей, а також точні назви їхніх посад писалися тоді безпомилково. Граматичних помилок не було теж. Були, щоправда, секрети. Про те, що у Рівному розташовані, наприклад, військові частини, прочитати було неможливо. Якщо й проривався на газетні шпальти у свято Радянської Армії портрет солдата чи офіцера, здогадатися, в якій частині він служить і де ця частина розташована, було неможливо. Нічого страшного: ми, пацани-першокласники, і без газет знали, де стоять у місті танки, де піхота, де зв’язківці. Але це вже було не для преси!


Частина 7. Пам’ятники та назви вулиць

Історичний досвід минулого століття показав, що саме монументи та назви вулиць найбільше у наших краях страждають від зміни влади. Пояснюється це просто — аби збудувати хоча б елементарний житловий будинок, слід мати відповідні знання, вміння і досвід. Плюс матеріальну базу у вигляді будматеріалів, техніки, робітників відповідних спеціальностей. Натомість, аби перейменувати вулицю чи майдан, або поставити на місце одного монумента інший, знань бажано не мати взагалі. Вони заважають процесу.

Перша на моїй пам’яті, але далеко не перша взагалі, хвиля перейменувань у Рівному застала мене малого якраз у момент вивчення літер і складання їх у слова. Малим я читав усе, що написано, ще не розуміючи до кінця змісту всіх слів. А тут ще й дорослі плутали: каже мати, що була щойно на Ворошилова, а ніякої Ворошилова (вулиці такої) вже немає. Є вулиця Паризької Комуни. Вулиця Хрущова (усно) була у ті часи вулицею Димитрова (письмово). Не встигали прості люди та домогосподарки за перейменуваннями початку шістдесятих років так само, як не встигали за тими ж перейменуваннями через тридцять років, на початку дев’яностих.

Тож спробую поновити в пам’яті хоча б деякі назви вулиць і розташування пам’ятників, які зникли у Рівному на початку 60-х років. Про нинішні вулиці Дубенську та Дворецьку я вже згадував: вони тоді якраз втратили імена Ворошилова та Хрущова, одержавши «проміжні» найменування, які не дожили до наших часів. Ім’я Ворошилова взагалі виявилось неблагодатним. Цим комуністичним діячем назвали вулицю ще раз, вже на рубежі сімдесятих-вісімдесятих, а потім знову перейменували на Дундича. Того самого, чий бронзовий бюст двічі крали у недавні часи з парку Шевченка.

Перейменували тоді, ясна річ, і головну вулицю міста. І хоча листи до батьків ще надходили до нас за адресою «Сталіна, 197», насправді вулиця вже була «Ленінська». Чому не Леніна, а саме Ленінська? Мовчать місцеві історики зайняті вгадуванням потаємних бажань патріотичної обласної влади. Не до цього їм. Нема кому пролити світло на те, чому звичайна для України схема 1962 року, згідно з якою центральну вулицю повсюди перейменовували з вулиці Сталіна на вулицю Жовтневу, в Рівному не була застосована. Можливо, начальство в місті та області було таке вигадливе. Особливо з огляду на перспективу об’єднання Волинської та Рівенської областей з центром у Луцьку, яка чи то була тоді насправді, чи то є просто витвором міськвиконкомівського фольклору.

В результаті вулиця Леніна в Рівному стала у 1962 році вулицею Комуністичною (тепер 16 Липня), а вулиця Сталіна (тепер Соборна)— Ленінською, щоб не плутати з колишньою Леніна. Зрозуміли щось? Отож. Загалом же перейменування тих часів велися в рамках так званої десталінізації, згідно з якою імя Сталіна, яким, так само як і ім’ям Леніна, було до 1962 року названо практично все, хоч трохи гідне уваги. Так вулиця Сталінградська (ліворуч після виходу з вокзалу) стала тоді Волгоградською. Разом із Сталіним тоді «постраждали» у сенсі перейменувань діячі, які були або близькі до нього (Молотов, Каганович), або просто ще живі, як той же Хрущов.

Де у Рівному був пам’ятник Сталіну — не пам’ятаю. Прислуховуючись до розмов дорослих, я зрозумів, що тих пам’ятників було одразу декілька. Один — навпроти вокзалу, другий у дворику пивзаводу. Розповідали, що той, що біля вокзалу, був якось уночі зруйнований чи то борцями з владою, чи то просто хуліганами. І в ту ж саму ніч пам’ятник від пивзаводу ніби перенесли на вокзал, щоб народ, який приїхав до міста, нічого не помітив. Ще один монумент тому ж Сталіну ніби стояв у сквері, який був перед нинішнім монументом Шевченку. Особисто жодного з них не бачив, бо у сквері на момент мого переходу в середню групу дитсадка вже стовбичив монумент Хмельницькому, той самий, що стоїть тепер біля бані на Грушевського, а перед вокзалом замість Сталіна вже була скульптура безіменного мужчини з голубами. Невідповідність фігури розмірам постамента була помітна одразу. Та хто на той постамент дивився?

Дивно, але пам’ятника Леніну в Рівному тоді не було взагалі. Бюстів, портретів і зображень цієї людини було вдосталь — чи не більше, ніж нині реклами. А от пам’ятника — жодного. Лише у 1967-му монумент таки встановили, аби потім поміняти його на Шевченка. Загалом із художніх образів того часу запам’яталися два — офіційний і неофіційний. Офіційний, у вигляді Леніна, його цитат і закликів до комунізму, був зображений чи не на кожній вільній ділянці стін та інших видимих носіях. Із зворотного боку цих носіїв та на задніх частинах стін і парканів народ писав інше слово, коротше за слово Ленін. Оскільки згадане слово, так само, як і слово Ленін пишеться однаково українською і російською мовами, визначити, чия саме ідеологія виявилась міцнішою за сталінізм та ленінізм, досі об’єктивно не вдається. Тим більше, що згадане слово і досі зустрічається подекуди на стінах та парканах.

Приблизно у ті ж часи вулиці знову почали називати іменами живих людей. Людьми цими були радянські космонавти. Іменами Гагаріна, Титова, Ніколаєва, Поповича та Терешкової було названо п’ять вулиць. До наших днів вціліли лише Гагарін і Терешкова. Чому саме — загадка для кмітливих. Наприклад для дітей, які нині вчаться читати і помічають те, на що дорослі, зайняті здобуванням грошей, не зважають. Нинішні діти, так само, як і діти початку шістдесятих, думають, що так і треба, не замислюючись, з якого дива у Рівному постійно міняють назви вулиць і встановлюють нові монументи замість старих.

Підтвердженням недолугості перейменовувачів рівенських вулиць може бути приклад двох назв часів «буржуазної Польщі», які вірні сталіністи-леніністи сорокових-вісімдесятих років не помітили. Це були вулиці польських знаменитостей Охотського та Колонтая. Малограмотні комуністи просто не знали, хто це такі, називаючи вулицю Охотського «Охотською», а вулицю Колонтая «вулицею Колонтай» (була така комуністка). Лише відносно нова хвиля перейменувань «знайшла» безневинних поляків і «очистила» від їхніх імен маленькі вулички. Про нинішні назви вулиць міста писати не буду. Нехай це зроблять ті, кому тепер по шість-сім років і кого зацікавить згодом причина, за якою вулицю Мічурина перейменували років п’ятнадцять років тому у вулицю Симиренка. Звісно, якщо нинішні діти знають, хто це такі.


Частина 8. Тепло і світло

На початку шістдесятих років у Рівному ще не було газу. Точніше, газ був. Але зовсім не той, за який нині сперечаються глави держав і урядів, на гуртовій торгівлі яким здобуваються неймовірних розмірів капітали «нових русскіх». Того газу було менше, і його можна було помацати власними руками. Розвозили його у червоних балонах спеціальні вантажні машини. Авто зупинялося біля нашого дому, у двері грюкав дядько з металевим ключем у руках і я, маленьке дошкільнятко, спокійно відчиняв двері незнайомцеві. Той мовчки заходив на кухню, спритним рухом відкручував приєднаний до плити балон і замінював його на той, що легко тримював на плечі. Ввесь процес займав десять секунд, після чого диво-богатир із балоном на плечі й ключем у руках зникав, аби приїхати знову за місяць. Подібне дивно читати нинішнім домогосподаркам, які лякають дітей чужими дядьками, яким не можна відчиняти двері. Нічого не вдієш — те життя, коли більшість рівнян практично не зачиняли свої оселі, минуло назавжди. Чи то люди були тоді більш добрими, чи то влада більш міцною. А може, все було простіше — брати в наших оселях не було особливо чого. Всі було однаково чи майже однаково бідні.

Газ у балоні (скраплений) використовувався домогосподарками економно: мови не було зігрівати кухню палаючою блакитним вогнем газовою конфоркою. За балон не тільки треба було платити, цих балонів не було вдосталь. Якщо випалив газ раніше, сиди і чекай, поки приїде за графіком ота сама машина. Диво у вигляді газової плити на кухні тоді було далеко не у всіх. Моя тітка, яка мешкала у старих одноповерхових кварталах поблизу нинішньої міської прокуратури, готувала їжу на плиті, що топилася… дровами. І таких кухонь по місту були тисячі. Коли не було газу чи дров, використовувалися примітивні електроплитки з відкритим електричним дротом, який, нагріваючись, і давав тепло. Це якщо було світло… Багато хто у ті часи продовжував користуватися таким реліктовим на сьогодні приладом, як керогаз. Цей кухонний пристрій горів з допомогою гасу. Гас смердів із великої кухні у сусідній комуналці навіть через перекриття між поверхами. Причина була проста — газовий балон «колективна кухня» випалювала миттєво, після чого кожен грів собі їжу як міг.

Оселі в Рівному опалювалися тоді двома способами: самотужки і центрально. Більшість старих будинків мала систему грубок, інколи з досить гарних кахлів, якими і зігрівалися мешканці. У сараях люди зберігали тоді в основному дрова та вугілля. Заготівля палива на зиму була окремим процесом, були певні норми. Дрова та вугілля не купували, а «виписували». Довкола цього крутилися особисті зв’язки, блат і таке інше. Тепла хотілося усім. Останні роки перед тим, як до Рівного провели, як тоді казали, «природний газ» (на відміну від скрапленого в балонах), запам’яталися мені торфобрикетами. Цими блискучими брикетами, трохи схожими на цеглини, мої батьки чомусь вирішили топити грубку замість вугілля. Брикети були такі гарні, що мені малому хотілося з ними гратися, щось із них будувати. Шкода було палити цю красу (не те що просте вугілля) у грубі. Але доводилось.

Опалення багатоквартирних будинків у центрі міста та військовому містечку називалося тоді поміж людей «паровим». У квартирах були ті ж самі, що і зараз, радіатори опалення. Але тепло до них йшло не централізовано, як тепер від бойлерних та котелень, а з… підвалів. Кожен новий дім мав тоді у підвалі власну котельню. Там працювали кочегари, які нагрівали воду для радіаторів опалення у котлах, спалюючи те ж саме вугілля. Купа вугілля була тоді неодмінною прикметою будь-якого багатоквартирного будинку. На власні очі я вперше побачив кочегара у чотириповерховому будинку на нинішній Соборній, який і зараз стоїть по правій стороні вулиці одразу після аптеки, не доїжджаючи до шляхопроводу з боку пивзаводу. У кочегара, який працював у підвалі цього дому, було ціле господарство, яке мені дуже сподобалось. Ми цілий вечір теревенили з кочегаром про життя, він навіть дав мені покидати лопатою вугілля у піч. А в цей час батьки шукали повсюди дитину, яка невідомо де зникла у морозний вечір. Більше мене до кочегарів не пускали.

Нагрівання води для ванн навіть у великих п’яти— і чотириповерхових будинках у центрі міста було тоді справою самих мешканців. У кухні замість нинішньої газової колонки стояв циліндричної форми «титан», який слід було нагрівати чи то дровами, чи то газом із балона. Мороки з цим було більше, ніж тепер, зате вода, коли треба, була насправді гарячою. Я навіть обпікся було у сусідів, коли приходив до них по-простому помитися, бо у нас ванни не було. Але про це ми згадаємо іншим разом. Коли я спробую згадати, де і як милися у Рівному сорок років тому.

Коротко про освітлення. Попри те, що сучасних економних ламп тоді не було, а на стовпах висіли звичайнісінькі лампочки, на вулицях було світліше, ніж тепер. Чи то розбивали ті ліхтарі не так інтенсивно, чи то електроенергію не економили. Тоді, коли вона була. Хоч з часу останньої війни на той час минуло майже двадцять років, а Хрущов пообіцяв комунізм у 1980-му, світло у Рівному зникало тоді постійно. Свічки та гасові лампи для освітлення були у кожній квартирі й використовувалися регулярно. Було щось по-старому романтичне у читанні підручника з математики при світлі звичайної парафінової свічки. Не вистачало лише гусячого пера, аби тикати ним у чорнильницю замість ручки за дві копійки і уявляти себе вченим із минулого століття. Народ без світла майже не страждав — побутової техніки у вигляді телевізорів, магнітофонів, пральних машин, холодильників і всього іншого у людей тоді майже не було.

Все це замінювало радіо, яке не вщухало з шостої ранку до півночі, незважаючи на те, було світло чи ні. І якщо «брехунець» на кухні можна було вимкнути, чого, щоправда, ніхто чомусь не робив, то репродуктори на вулицях гриміли цілий день, аби люди знали про плани Комуністичної партії, слухали потрібні передачі, долучалися до літератури і класичної музики. Програма була одна повсюди, так що пісня, передана по радіо, була приречена на всенародну популярність. Згадую, що особливо часто тоді по радіо крутили пісні «Хотят лі русскіє войни?» та «Я люблю тєбя, жизнь!». Не думаю, що сьогодні ці «хіти» пробилися б на радіо. А тоді, на початку шістдесятих, мелодії та слова цих пісень супроводжували нас і влітку, і взимку, і коли світили ліхтарі, і коли просто світило сонце. Про те, що тоді сонце світило краще, аніж тепер, читачі, думаю, вже давно здогадалися.


Частина 9. В останню путь

Ця частина спогадів про життя Рівного початку шістдесятих років буде присвячена не дуже радісному, але неминучому ритуалу відходу рівнян у кращий світ. Це сьогодні закриті автобуси-катафалки швидко і непомітно відвозять покійників на заміське поки що кладовище, де й відбувається обряд останніх проводів. Колись же кожне поховання в Рівному проходило так, що його не можна було не помітити. До похоронних традицій тих років повернемося згодом, а поки що означимо власне цвинтарі, де спочивають рівняни попередніх поколінь.

Якби наші місцеві історики з науковими ступенями реставрували місцезнаходження кладовищ Рівного років так сто п’ятдесят тому, ми б точно знали тодішні розміри міста. Бо ж цвинтарі традиційно розміщуються на околицях. І чим ближче могилки до центру, тим більш старовинні поховання там знаходяться. Зрозуміло, що майже п’ятисотрічна історія Рівного (вигадане комуністами 725-ліття нехай вони і відзначають) є невідпорним свідченням того, що живемо ми не на одному шарі поховань наших давніх предків. Особисто я і не підозрював, що спортивний майданчик школи №7 (тепер якась там гімназія), де ми з однолітками ганяли м’яча, знаходиться безпосередньо на зруйнованому в п’ятдесяті роки кладовищі дев’ятнадцятого століття, опис якого можна знайти у книзі Короленка «Дєті подзємєлья».

Гадаю, що ні для кого не є секретом, що наше наскрізь українське і патологічно патріотичне місто було до 1941 року населене в основному євреями. За різними даними, сини Ізраїлеві впродовж сотень років становили в нашому місті понад три чверті жителів. Єврейське кладовище знаходилося на північній околиці міста, займаючи територію, де зараз розташована наскрізь українська обласна державна адміністрація (символічно, чи не так?) і школа №5 (ніби ще не гімназія). Схили за адміністрацією і школою по правий бік від вулиці Литовської — теж колишні єврейські могилки. Власне, і сама вулиця, в нинішньому її варіанті, теж частково проходить по території колишніх поховань.

Єврейське кладовище було історично приречене після того, як євреїв (у колишній пропорції) в Рівному не стало, а головну міську синагогу перетворили у спортзал «Авангард» (він і досі там). Ще на початку сімдесятих можна було побачити старі ковані залізні ворота на це кладовище, дорога за якими вже нікуди не вела. Але і досі залишки гранітних монументів подекуди вилазять там із землі, ніби потривожені душі померлих.

Поляки — ще один наш споконвічний і практично зниклий у Рівному народ. Своїх померлих вони ховали на окремому кладовищі, що знаходилось на вулиці, яка в часи мого дитинства мала ім’я Горького (тепер Петра Дорошенка). Цю територію (досить невелику) радянська влада також використала у виховних цілях. Якщо на цвинтарях на Хмільній та Литовській були зведені школи, то польські могилки стали місцем для дитячого садка, який і зараз там. Мені було дев’ять років, коли по старих польських могилах пройшли екскаватори і бульдозери, після чого зі стін котловану майбутнього дитсадка стирчали кістки підданих польського короля. Ходячи туди пізно увечері, ми перевіряли свою дитячу хоробрість.

З цілком зрозумілих причин доля позначених вище єврейського, польського і ще одного (не знаю якого) кладовищ не загрожувала російському, а точніше, православному цвинтарю Грабник, який стояв собі аж до початку дев’яностих, поки його частково не зруйнувала вже нинішня влада. Теж заради будівництва. Але не школи чи дитсадка, як при «совєтах», а нового собору для церкви, очолюваної громадянином Денисенком (Філаретом).

Ще два масових поховання в Рівному з’явились у роки другої світової війни. Одне на східній околиці, де німці знищили у 1941 році десятки тисяч євреїв. Друге — на західній, де розстрілювали радянських військовополонених і тих самих євреїв. Обидва поховання відмічені були пізніше монументами. І якщо на сході поховання були віддані після війни під сади (оригінальне рішення), то на заході просто на місці масових захоронень військових були розміщені військова частина і військовий авторемонтний завод. Теж «логічно».

Тепер повернемось до шістдесятих років, коли поховання за релігійною чи національною ознакою стали минулим. Першим «спільним» цвинтарем у Рівному стало Дубенське кладовище. У п’ятдесяті-шістдесяті там ховали всіх. Бо всі були «радянськими людьми». Похоронна процесія у ті часи просувалася пішки від місця останнього проживання померлого аж до кладовища. Труну поміщали на відкритому кузові вантажівки ЗІМ-51 і прикрашали квітами та вінками. Авто поволі їхало в напрямку вулиці Ворошилова (тепер Дубенська). За ним йшли, як належить, родичі, друзі, близькі покійного. За ними йшов духовий оркестр. Процесія зупиняла рух транспорту в усьому місті й ніхто цьому не дивувався.

Більшість, точніше, практично всі траурні процесії проходили повз дім, де пройшло моє дитинство. Зізнаюсь, святкового настрою дошкільнятам подібна хода не додавала. Страшнувато було відірватися від веселих ігор аби пропустити машину з труною. Дивитися на покійника було водночас і страшно, і цікаво. Ми не знали тоді, що рідна радянська влада вже подбала про те, аби позбавити нас цього сумного і майже щоденного видовища. На північ від Колоденки вже готували місце для нинішнього міського цвинтаря, який має поміж людьми незрозумілу назву «Молодіжне».

Навряд чи нинішні патріоти з держадміністрації зможуть пояснити цю загадкову для нормальної людини назву. А з’явилася вона так. У середині шістдесятих років у Рівному було введено новий маршрут міського автобуса, зда’ється, 22 чи 23 номер. Автобус з’єднував вокзал і північну частину села Колоденка, куди якраз збудували дорогу. Якийсь розумник, а може, і сам Луценко-старший, який тоді практично керував нашим містом, назвав зненацька цей куток Колоденки «селище Молодіжне». Якби не автобус, який щодня муляв очі всьому місту, цієї назви ніхто б і не помітив.

За збігом обставин, нове міське кладовище було розміщене якраз за кінцевою зупинкою того самого маршруту. Так назва «Молодіжне», яка так і не прижилася для міфічного «селища», потроху перейшла на цвинтар. І хоч назву автобусного маршруту згодом кілька разів змінювали, назва «Молодіжне» так і закріпилася за кладовищем. Чому? Може, за наявність у собі певної частки чорного гумору, який так потрібен у тяжкі хвилини прощання з рідними і близькими, яке вже четвертий десяток років відбувається для рівнян саме на «Молодіжному».

Хочеться сподіватися, що цвинтар, на який відвезуть нас із вами, дорогі читачі, новою владою ще не тільки не названий, але й не запланований. І не будемо тих патріотів підганяти. Згода?


Частина 10. Пляж

На початку шістдесятих я й не здогадувався, що був присутнім під час зародження в наших краях пляжу як явища. Для перевірки підіть до науковців краєзнавчого музею чи обласного архіву і запитайте, де був у Рівному пляж до, наприклад, 1960 року? Відповіді ви, скоріше за все, не одержите. Тому що в народній культурі ніколи не було такого явища, як кількагодинне лежання на пісочку під сонцем біля річки з поїданням їжі, розпиванням напоїв, грою в карти і слуханням радіо. Наші діди і прадіди, бабусі й прабабусі в річках купалися і плавати вміли. Проте сам процес купання мав споконвіку більше гігієнічну функцію — народ мився в річках. І виглядало це не так поетизовано, як у кінофільмах, де струнка героїня знімає з себе все і, розпустивши коси, плавно входить у ставок під стривожене сопіння випадкових і невипадкових свідків.

Пляж у Рівному спочатку виник стихійно. Сприйнявши нову моду, жителі міста приходили на берег Усті, ще не взятої в напіврозвалений нині бетон, і лягали там, де хто бачив, просто на траву чи пісок. Такий імпровізований пляж тягнувся від водоканалу, де під вербами (старими, а не тими, що зараз) було найглибше місце в Усті й аж до Басового Кута, зарослого ряскою. По правій стороні за насипом дитячої залізниці були в ті часи напівдикі плавні, частково перекопані місцевим людом під городи. Там, де не можна було садити картоплю, а ця територія охоплювала площу від нинішньої бензозаправки аж до «ринку Дикого», протікали неглибокі потічки, серед яких була добра сотня острівців. На ближні з них нас водили з дитсадка ловити коників. На дальніх засмагали голими жінки. Тоді нудистів ще не було, тому кожна з них окремо ховалася в кущах.

У місцях відкритого засмагання народ знаходився здебільшого в тому, в чому і був. Чоловіки лежали горілиць у здебільшого темно-синіх «сімейних» трусах, жінки робили те ж саме в рейтузах до колін і атласних ліфчиках. Спеціальні купальні костюми були тоді екзотикою. Їх робили із звичайного трикотажу, і були вони страшних кольорів і фасонів. Але й потворні плавки тих часів на заважали молодим людям відкривати для засмаги максимальну площу своїх тіл.

Приблизно в ті ж часи з’явилися переносні радіоприймачі. Піти на пляж без радіо було майже непристойно. Народ тоді, власне, як подекуди і тепер, ще не вмів цінувати тишу природи і спів птахів. Тому музика грала уздовж всього майже кілометрового простору, всіяного підставленими під сонце людськими тілами. Коли наставала, наприклад, друга година дня, всі радіоприймачі дружно пікали сигналами точного часу, що було мені особисто дуже зручно, коли я першокласником бігав купатися потай від батьків.

Десь у році 1965-1966-му на Басовому Куті збудували нинішню дамбу і бетонний водоспад із ніби шлюзом, котрий так жодного разу і не спрацював. Тоді був лише один пляж — просто від дороги на піску попід горою, де зараз плавальний басейн. У воді були закріплені буйки, на човнах сиділи рятувальники. З протилежного боку пляжу не було, так само як і вежі для стрибків, нині аварійної. Сервіс був на нинішньому рівні — прокат човнів, лимонад-морозиво на лотках плюс бочка з квасом по три копійки за склянку.

Пройшло зовсім небагато часу і Басів Кут разом з набережною Усті перестав вміщувати всіх бажаючих насолодитися пляжним відпочинком. Народ поїхав до… Решуцька. Це була просто якась пошесть. Левада біля села Ходоси за десять кілометрів від міста стала влітку у вихідні центром міського життя. «Решуцьком» це місце звали за назвою залізничного перегону, куди приходив з Рівного приміський потяг (дизелів та електричок ще не було). Веселий димок паровоза супроводжував п’ятнадцятихвилинну подорож залізницею. Від залізничної станції Решуцьк до Горині було два кілометри лісом або бруківкою. Люди весело долали цю відстань і лаштувалися засмагати, зігнавши корів із їхніх споконвічних пасовиськ. Їхали також автобусами, які у неділю йшли від того ж вокзалу чи не щогодини. Маршрут так і називався: «Ровно-Решуцьк (пляж)» і пролягав через Кустин.

За кілька років після появи моди «на Решуцьк» уздовж Горині виросла ціла структура відпочинку. Була збудована асфальтова дорога від траси Рівне-Сарни. Профкоми підприємств почали зводити уздовж пляжу будиночки для начальства і бази відпочинку для працівників. Лише Горинь залишалась тою ж самою, стрімкою і каламутною.

Невід’ємною частиною нової «пляжної культури» міста стали у ті роки регулярні чутки про утоплеників в Усті та особливо на Горині. Газети про таке тоді не писали. Тому всі жахливі подробиці потоплення відпочиваючих передавалися очевидцями із уст в уста. Що надавало відпочинку біля річки ще більшого шарму.

Все це тривало кілька років. Вже на початку сімдесятих мода «на Решуцьк» зникла зовсім. Залишалося лише дивуватися, що гнало тисячі людей на берег каламутної річки із сильною течією? Напевно, молодий ентузіазм народу, який вперше в історії відчув смак пляжу, смак відпочинку на природі «по-городському».

Сьогодні про пляжі початку шістдесятих нагадують хіба що забетонований берег Басівкутського водоймища, асфальтована дорога до пляжу, яку так і залишили, не добудувавши за сорок років один кілометр від Ходосів до Хотині, порожні будиночки уздовж колишнього Решуцького пляжу, де нині, як і до цього, пасуться корови, кози та вівці. Нині Басів Кут і Решуцьк замінили для рівнян пляжі Середземного, Егейського, Червоного, а для тих, хто скромніший, Чорного моря. Недалеко той день, коли хтось із місцевих чи приїжджих багатіїв купить колись народні пляжі собі, аби приєднати до маєтку, зведеного на цілком законно відведеній місцевим виконкомом земельній ділянці. Не виключено, що на Басовому Куті влаштують коли-небудь платний пляж з аквапарком. А може, все так і залишиться занедбаним, викликаючи у школярів шістдесятих все більш туманні з кожним роком спогади.


Частина 11. Школи та храми

У назві чергового розділу спогадів про місто 60-х років я недарма поєднав інституції, які в ті часи були найжорсткіше, напевно, відрізані одна від одної. Церква і релігія не повинні були тоді справляти жодного впливу на виховання дітей, тобто нас. Але виховання наше відбувалось таки не тільки у стінах шкільних приміщень, а і за їх межами. А на вулиці, як відомо, і стіни виховують.

Почнемо, однак, саме із шкіл, яких на середину шістдесятих років було в місті десь із півтора десятка. Почнемо за номерами. На щастя, у ті часи не займалися окозамилюванням і грою у назви. Школа вона і була школою, а не гімназією, ліцеєм, училищем чи як там ще можуть переназвати місця навчання дітей спритні педагоги і педагогині. Особливо, коли одержують хоч якусь владу. Пригадати школу №1 не можу. Теперішньої школи на вулиці Литовській тоді ще не було, а де була колишня, ніхто не показав. Другий номер носила не так давно збудована школа біля стадіону. Вона була восьмирічка, тобто середньої освіти не давала. Після неї слід було йти або в ремісничі училища, перейменовані у сімдесяті рокі в ПТУ, або в технікум, або просто на роботу. Був іще варіант — довчитися два класи в іншій школі.

Найдревніша з існуючих у Рівному шкіл — третя. Її приміщення, зведене близько ста років тому, стоїть ще досі на тихій вулиці неподалік пивзаводу практично не перебудоване, причому останні півстоліття там існує саме школа і саме під цим номером. А спочатку, як нам розповідали, у цьому приміщенні нібито була військова конюшня. Звісно, саме у цій школі я і навчався.

Четверта школа у шістдесяті не існувала. Колишній її «офіс» з двох поверхів і досі стоїть на колишній вулиці Горького, чекаючи чи то знесення, чи то надцятої перебудови. Певно, пам’ятник архітектури. Школу №5 якраз тоді збудували на горі за єврейським цвинтарем. Де була школа під цим номером раніше, теж не знаю. Шоста школа на той час вже прикрашала собою пагорб над селом Дворець, якраз перед цим включеним до міських земель. Типова радянська школа: точно таких у Рівному ще тоді збудували ще три — дванадцята на Київській і двадцята на колишній вулиці Титова (логіка підказує, що школа ця з’явилась трохи раніше, ніж тодішня назва вулиці, тому і простояла довше) і двадцять перша на вулиці Шевченка.

Ще дві школи-близнючки, сьома і п’ятнадцята, мало того, що були зведені за одним проектом, окрім цього, мали ще одну схожість. В обох закладах тоді почали вивчати англійську з першого класу і навіть викладати англійською географію в шостому класі. Сьома школа була українською, п’ятнадцята — російською. Відповідно в одній вчилися в основному діти україномовного начальства, в іншій — російськомовного. Проте між собою в обох школах учні говорили, не англійською, а російською. Це був такий собі прообраз нинішніх гімназій. Приміщення школи №7 було знесено у кінці вісімдесятих, а споруду п’ятнадцятої трохи згодом було реконструйовано.

Дев’ята школа знаходилась у шістдесяті роки у примішенні нинішнього міськвно в центрі міста. Була вона восьмирічкою, тому практично всі діти приходили донавчатися до нашої, третьої школи. Десята школа в ті роки щасливо знаходилась там, де і зараз, тобто на Грабнику, і теж була восьмирічкою з донавчанням у вже згаданій 12-й школі. Одинадцяту школу тоді щойно будували, тринадцятої не було взагалі, чотирнадцята, шістнадцята та сімнадцята були восьмирічками і знаходились десь у приміських селах, займаючи старі дерев’яні приміщення. Залишається дев’ятнадцята школа, яка тоді була у двоповерховому будинку на Набережній, формально відносячись до вулиці Кубанської. Будинок цей добре видно зі шляхопроводу ліворуч одразу за річкою. У це приміщення школа перейшла з колишньої вулиці Чапаєва, віддавши споруду ремісничому училищу із загадковим номером 38. Цікава 19-та школа була тим, що до шкільної реформи п’ятдесятих років вона була «залізничною» і підпорядковувалася не тільки міськвно, а й залізничній станції, як напіввійськовій організації.

Реформи в школі були завжди. На мій перший клас припав перехід з одинадцятикласної середньої школи на десятикласну. Тобто у школі було одразу два випускних класи — десятий та одинадцятий. Неясно було — кому краще. Чи тим, хто на рік довше походив до школи, чи тим, хто на рік раніше з неї вийшов. Співвідношення мов навчання у шістдесяті роки було таке — сім шкіл з російською мовою навчання, решта — українські. Польських, єврейських чи ще яких шкіл тоді в місті вже не було, власне, як і досі.

Звісно, що всі діти-школярі були тоді «жовтенятами» і »піонерами». Дурненькі, ми тоді справді вірили у те, що у 1980 році настане обіцяний Хрущовим комунізм і все у магазинах буде безплатно. Діти — що поробиш!

Єдиною діючою церквою на той час залишалась дерев’яна ротонда на вулиці Шевченка, яка й досі там. Були ще церкви (православні, ясна річ) у Золотієві, Басовому Куті, Новому Дворі, Тинному та інших приміських селах. Так що задовольнити свої релігійні потреби (саме так це тоді називала офіційна влада) народ міг вільно, але здебільшого за містом. Мене самого хрестили у Тинному.

Воскресенський, собор був закритий не пам’ятаю коли. У 1962-му, здається, році, з храму було зірвано хрести. І стояв він порожній, використовуючись владою як склад. Те ж саме було з католицьким костелом, який лише наприкінці шістдесятих обладнали під кінотеатр, а згодом під органний зал.

Ще у двох храмах ми, діти, займалися спортом. Ми навіть не здогадувались, що зал «Авангард» у центрі міста — колишня іудейська синагога. Там було два зали — гімнастичний та ігровий. Обидва і досі існують, щоправда, гімнастів замінили атлети-«качки», віддавши половину приміщення під магазин. Спортзал, причому двоповерховий, був і в нині діючому костелі, що біля Будинку офіцерів на Соборній. Внизу займалися гімнасти, нагорі — волейболісти та баскетболісти.

Отак ми і долучалися до храмів, граючи в їхніх стінах у м’яча. Храми були чужої для більшості з нас віри. Тому нам малим і не розповідали, де саме ми фізично удосконалюємось.

Остаточно поєднала храми та школи мого дитинства назва Шкільної вулиці, на якій не було жодної школи. Комуністи чи то не додумались, чи то полінувались замінити назву вулиці, названої колись давно на честь синагоги, яка серед українців позаминулого століття звалася «школою». Отак і ходили ми, школярі, по Шкільній вулиці до колишньої синагоги грати у баскетбол. Такі й виросли.


Частина 12. Кафе та ресторани.

Перед тим, як спробувати поновити у пам’яті зовнішній вигляд, порядки і традиції закладів громадського харчування Рівного шістдесятих років, хочу нагадати читачам середнього і молодшого поколінь, що ні про які приватні кафе чи бари у ті часи і мови бути не могло. Країна будувала комунізм, в якому все мало бути безплатним. Тому ресторани з офіціантами випадали з офіційної пропаганди, оскільки були зовсім не комуністичними за своєю суттю. Результат у вигляді «радянського ресторану» був специфічним.

Але почнемо з простого, з найдешевших їдалень найнижчої «націночної категорії». Загалом таких категорій було три. Перша — робітничі, студентські та шкільні їдальні, де «м’ясна» котлета могла коштувати 12-25 копійок, а борщ — 5-10 копійок. Якщо додати гарнір за 3-10 копійок, компот за п’ять або чай за дві копійки, то пообідати у такій їдальні можна було за 25-60 копійок. На початку 60-х у їдальнях був безплатний хліб, чим вправно користувались студенти та школярі, макаючи безплатний хліб у безплатну гірчицю, яка теж стояла на столах. За рік-два цю практику прикрили.

Не знаю, як хто, а я ті котлети в їдальні їсти не міг. Застрягали вони у дитячій горлянці й відмовлялись проходити далі. Тому в школі та піонерському таборі я обмежував своє харчування борщем і компотом. На щастя, вдома завжди можна було доїсти те, що не доїв у їдальні.

Заклади з такими цінами розташовувались здебільшого всередині шкіл, інститутів, промислових підприємств та установ. Винятком була залізнична їдальня, яка знаходилась на першому поверсі будинку на вулиці Сталіна, за яким зараз шлагбаум для заїзду на «ринок Дикого». До тої їдальні люди, в основному водії вантажівок, з’їжджалися з усього міста. Решта їдалень мали вже другу націночну категорію, обід там вже коштував не менше карбованця. А харч був приблизно той самий. Такі їдальні були в шістдесяті роки на вулиці 17 Вересня (нині Чорновола), на вулиці Дундича (тепер Поштова), на Замковій та ще в кількох закутках центра міста. До таких їдалень ходили здебільшого не їсти (дорого), а розпивати спиртне. Мужчини брали в магазині на двох чи на трьох пляшку горілки за 2 крб. 87 коп., приходили до такої їдальні і замовляли той страшний шніцель. Один на всіх. Буфетниці «не помічали», що мужики розпивають горілку, а ті, у свою чергу, «не помічали» жахливого смаку закуски. Про санітарний стан таких їдалень говорити не доводиться. Чому люди пили горілку в таких антисанітарних умовах? Тому що в ресторанах, у закладах найвищої, третьої націночної категорії, було дуже дорого.

Нагадаю, що зарплата сімдесят карбованців на місяць була тоді нормальною, а оклад сто п’ятдесят вважався дуже великим. Окрім зарплати, більшості людей взяти грошей не було де. Ось і порахуйте, чи багато можна було ходити по ресторанах при заробітку 3 рублі на день, при тому одягати себе і дітей, їздити у транспорті й таке інше. Народ рахував кожну копійку.

Перед ресторанами, які таки тоді існували, зупинюсь на буфетах. Буфетом у шістдесяті роки називалося приблизно те, що тепер зветься баром. Там продавали тільки пиво, горілку, вино та «холодні закуски». Буфети були у банях, кінотеатрах, на вокзалі й може ще десь. Не згадаю, бо був тоді занадто малий, а у буфетах тих бував виключно з батьком, який купував мені шоколадку за 26 копійок, за що я був згоден певний час терпіти розмови дорослих дядьків під пиво, ковбасу та оселедці.

Ресторанів тоді в Рівному було аж три. Один, найцентральніший і найдорожчий — «Україна», знаходився на новозбудованій тоді Театральній площі, там, де тепер торговий пасаж. Ще один ресторан звався «Спорт» і знаходився там, де й зараз, ще один був на вокзалі у нинішньому приміщенні квиткових кас, що праворуч від центрального входу.

В ресторанах готували дуже смачно, грала музика, люди були вдягнені по-святковому. Два-три рази на рік до нас приїжджали в гості родичі з Києва та Москви і це було приводом піти до ресторану. В ресторанах тих часів можна було курити, але диму не відчувалося — високі стелі та нова вентиляція робили свою справу. Офіціанти були вдягнені акуратно і в основному були жінками. Прийнято було замовляти горілку, салати і щось м’ясне. Більш-менш пристойна вечеря на одну особу коштувала не менше трьох карбованців. Шампанське, хоч було дешевим і якісним, цінувалось не дуже.

Музика грала модні мелодії того часу в основному у повільних ритмах. Один-два рази за вечір оркестр грав рок-н-рол, під який молоді стиляги (було таке слово) танцювали твіст, шокуючи «солідну» публіку. Було помітно, що відвідувачі діляться на кілька частин. Для одних ресторан був подією, яка завдавала удару по сімейному бюджету. Для інших ресторан був звичайним місцем проведення часу. Звідки ці люди брали стільки грошей, не знаю.

Приблизно із середини шістдесятих років у громадському харчуванні міста настали зміни. Замість звичайних їдалень почали з’являтися кафе із грайливими назвами, столами на тонких ніжках, кавою, морозивом і сухим вином. Першим таким кафе став «Супутник», який відкрили при виході з парку Шевченка. Це була вже не їдальня, хоча можна було замовити шніцель, і ще не ресторан, бо не було гардеробу. Вечеряти було не обов’язково: можна було взяти по чашці кави чи по бокалу вина і сидіти собі у чистоті і при музиці майже як у Європі. Звісно, що «Супутник» тоді став років на три-чотири головним місцем відпочинку молодих рівнян. Були заклади простіші. У приміщеннях колишніх їдалень міняли меблі й встановлювали «роздачу», ту саму, уздовж якої рухалися клієнти із підносами в напрямку каси.

Не повірите, але перша «роздача» з’явилася в Рівному вже ближче до сімдесятих років. До того ж були або офіціанти, або самообслуговування. Воно виглядало так: хліб, компот, салати і десерти купували прямо у буфеті, а на гарячі страви буфетниця видавала талон, з яким слід було самому підійти до віконця кухні й попросити подати вам звідти борщ чи «вторе».

Із словом «вторе» у мене взагалі була окрема історія. Маючи в школі п’ятірки з мови, я намагався поправляти буфетниць, щоб вони казали не «вторе», а «друге» або «второє», не «рознос», а «піднос» і так далі. Робив я так доти, доки не зробив перше у житті наукове відкриття, з якого нині можна за бажання склепати дисертацію з якого-небудь історичного мовознавства. Справа в тому, що страви, які готували у рівенських їдальнях 60-х років, не можна було назвати «котлетами», «шніцелями» чи «біфштексами». Ці потворні шматки чогось смажено-коричневого разом із сухими макаронами, политими смердючою підливою, можна було називати тільки словом «вторе». Що і робили буфетниці, певним чином очищуючи своє заплямоване краденим м’ясом сумління.

Загалом же народ у Рівному в ті часи харчувався здебільшого вдома. Екзотикою для більшості був не тільки ресторан, а й звичайнісінька їдальня. Занадто бідні ми були тоді, щоб їсти не вдома.


Частина 13. Начальство.

Сорок років тому в нашого міста теж були керівники. Формально громадяни їх самі в тій чи іншій формі обирали. Насправді ж ніяких виборів не було. Пригадую, як я вперше потрапив на вибори ще зовсім малим. Напевно, мене просто не було з ким залишити вдома, тому батьки повели мене з собою в «агітпункт», який був одночасно виборчою дільницею. Там все було майже так, як і зараз. Сиділа виборча комісія, до якої слід було підійти, аби одержати бюлетень. З бюлетенем у руках люди йшли одразу до скриньки і кидали його туди. Кабіна для голосування стояла метрів за п’ять навпроти урни і була зашторена завісою з темно-червоного оксамиту. Але ніхто до тої кабіни не йшов. Мені дуже хотілося зайти за ту шторку і подивитися, що всередині кабіни. Але мати тримала мене міцно за руку і не дала змоги підірвати соціалістичну демократію.

Згодом мені пояснили, що у бюлетені є лише одне прізвище, яке за бажання можна закреслити, зайшовши до кабінки. Але ніхто цього не робить, тому що, по-перше, все одно оберуть того, хто в бюлетені, по-друге, матимеш потім неприємності, по-третє, воно тобі треба? Прізвища в бюлетені ніхто не читав. Навіщо їх було читати, коли портрет кандидата висів на стіні «агітпункту», коли про кандидатів писали газети? Але навіть цього народ не читав. Люди голосували не дивлячись, після чого йшли до буфету, де в день виборів завжди продавався дефіцит, тобто така закуска, якої в магазині не було.

У підсумку таких виборів формувалися ради всіх рівнів. Як і зараз, вони були районними, міськими, обласними та верховними (СРСР та УРСР). Народ одноголосно обирав тільки депутатів. А вже ті на сесіях так само одноголосно обирали голів відповідних виконкомів. Голів власне рад тоді чомусь не існувало. Зате були перші секретарі комітетів Комуністичної партії, яких обирали на партійних конференціях і які були реальними керівниками.

Таким чином, у Рівному тих часів було два начальники: перший секретар обкому і перший секретар міськкому (горкому, як тоді казали). Обком і горком знаходились за парканом нинішнього краєзнавчого музею. У великому будинку з колонами був обком, а у маленькому збоку — горком. Закритий кущами (нині вирубаними) з одного боку за обкомом стояв тихий будиночок для прийомів, де жили гості з «центру», коли приїжджали до Рівного. З іншого боку за спорудою обкому був розташований «обкомівський гараж» із транспортом начальства.

Прізвищ тодішніх керівників я називати не буду. Тому що можу щось переплутати у спогадах, а родичі образяться. Сталося так, що я досить непогано знав побут тодішнього першого секретаря обкому, тому що грав з його сином у футбол. Жив керівник області у будинку на вулиці Калініна (тепер Драгоманова). Двоповерховий дім, де зараз обласна філармонія здає кімнати комерсантам, зберігся із часів буржуазної Польщі й мав дві досить розкішні як на той час квартири. Керівник області займав одну з них.

Харчі першому секретарю возили машиною на замовлення. Була така послуга: певна кількість осіб мала змогу замовити собі харчові продукти заздалегідь. Гроші за ці харчі у них потім вираховували із зарплати. Був у «першого» службовий автомобіль «Волга» із номером «80-01 рвб». У міського «першого», який жив у двоквартирному особняку майже навпроти, авто мало номер «70-01 рвг». Це були перші на моїй памяті «блатні» номери. Окрім перших секретарів, такі номери з останніми цифрами 02, 03, 04... і так далі були на службових авто їхніх заступників і начальства нижчого рангу.

Як не дивно, але власних авто у тодішніх начальників не було. Навіщо їм було з ними возитися, коли у потрібну мить завжди напоготові була службова машина? Такою машиною з дитсадка забирали одного хлопчика з моєї групи. Батько, як видно, був начальник. Сину це не допомогло — він спився і вже років десять «стріляє» у мене гривню при зустрічі на знак дитячої дружби.

Зате власне авто було у мого батька. Скромний, але власний «Москвич 408» робив простого водія дуже бажаним у компанії рибалок. У батька була машина, а у друзів — місця, де можна було порибалити. Серед тих друзів було кілька начальників не першої величини. Завдяки їм я ще хлопчиком побував на лісових дачах для начальства. Туди вели непомітні дороги крізь хащі, де завжди був ставок, а у ставку завжди була риба. Особливих розкошів на тих дачах я не пригадую. Головною принадою була сама природа, найкращі куточки якої начальство відгороджувало для свого відпочинку.

Начальник 60-х років мав бути скромним у побуті. Бо за спиною була купа «товаришів», які тільки й чекали, аби «настукати» на керівника і зайняти його місце. Що мав тодішній керівник міста чи області у винагороду за свою посаду? Нормальне житло, відсутність проблем із транспортом і харчуванням, можливість задурно відпочити на морі. Оце ніби і все. Будь-який сучасний бізнесмен має нині на порядок більше статків, ніж мали сорок років тому тодішні «мери» та «губернатори» (ненавиджу це слово). Інша справа, що у більшості людей тоді не було ні нормального житла, ні вдосталь харчів, ні службових авто. Зате прості люди мали семигодинний робочий день, їх ніхто не піднімав серед ночі на наради. Вони не думали щосекунди про виконання плану.

Син першого секретаря обкому відверто заздрив мені у ті роки. Заздрив, бо я їздив на море з батьками. І хоч жили ми там у наметі, а їжу готували на переносній гасовій плитці, ми були разом. А його батько, перший секретар, міг відпочивати тільки після того, як область збере урожай. Тобто восени, коли син вже мав ходити до школи. І нехай той хлопець щороку їздив на службовій машині в «Артек», де відпочивали такі ж, як і він, не я заздрив сину першого секретаря, а він мені. Бо в скромних піонерських таборах усі були свої, а в розкішному «Артеку» — чужі.

Звісно, були у житті начальників 60-х років такі речі, про які я не міг знати. Можливо, мали вони щось таке, заради чого варто було робити партійну та комсомольську кар’єру. Поїздка на два тижні за кордон у складі «савєцкой дєлєгації» теж була нагородою для начальства. Як оцінити цінність такої нагороди тепер, коли сотні рівнян щотижня відлітають на відпочинок на теплі моря в екзотичні країни?

Головною прикметою начальників тих часів була, напевно, їхня повна непублічність. Керівники ніколи не показували на людях свою перевагу в рівні життя чи статусі. І не тому, що люди їх обирали. Цього якраз не було. А тому, що було в країні вище начальство у вигляді «Політбюро ЦК КПРС». Портрети членів того Політбюро розвішували по залах, мов ікони, а на свята виставляли поруч із трибуною для начальства. Таким чином, двічі на рік (1 травня і 7 листопада) рівняни бачили на площі великі портрети головного начальства і маленькі фігури начальства місцевого. До початку шістдесятих трибуна, повз яку йшли святкові «демонстрації трудящих», стояла на місці нинішньої «колони Божої Матері». Після побудови драмтеатру трибуну почали ставити на Театральній площі, а з 1968-го трибуна стояла вже на площі Леніна (нині майдан Незалежності).

Начальників з тої трибуни тоді не боялися, але й не поважали. Керівників сприймали як погоду, змінити яку немає змоги. Якби ж хтось лише натякнув тоді на те, що в Рівному люди будуть самі обирати собі начальство поміж кількох кандидатів, ніхто б у це не повірив.


Частина 14. До нового універмагу .

Центральний універмаг Рівного нещодавно відзначив своє сорокаріччя. Як це завжди буває, від того магазину, що був відкритий у шістдесяті роки, тепер залишились лише стіни. Стіни, треба сказати, міцні. Тому що універмаг був ледь не останньою новобудовою соціалізму, зведеною з достатнім рівнем якості. Відкриття універмагу було настільки великою подією для міста, що магазин цей ще кілька років називали «новий універмаг». Але про все по порядку.

Структура головної торгової вулиці міста, на початку шістдесятих років названої «Ленінською» (тепер Соборна), залишалась у ті часи майже такою, яка була «за Польщі». Починаючи від річки аж до парку Шевченка, права сторона вулиці представляла собою майже суцільну низку двоповерхових будівель єврейської архітектури, суцільно зайнятої торговими закладами. Не була винятком і свіжозбудована Театральна площа, де у двох нових чотириповерхових «сталінках» були перукарня, фотоательє та два магазини, які хоч і у зміненій формі дожили до наших днів. Єдиною відмінністю тих років була арка навпроти театру, через яку можна було заїхати у двір ювелірного магазину. Згодом арку замурували. Кажуть, що через скарги мешканців верхніх поверхів, серед яких було чимало начальників, у тому числі і з КДБ.

Починалася ж торгова вулиця там, де зараз новий підземний перехід із підземними торговими рядами. Ряди магазинів йшли суцільно і їм, здавалося, не буде кінця. Були там і перукарня, і кафе, і кінотеатр і зовсім маленькі майстерні з ремонту одягу та взуття. Найбільш екзотичною була крихітна кімнатка, що розташовувалася якраз перед будинком культури залізничників. Там була майстерня з... розтягування шапок. З допомогою спеціального пристрою, схожого на знаряддя для тортур, непримітний дядечко перетворював капелюх 56 розміру на 58-го.

Всі магазини та інші заклади у кварталах від костелу до Театральної були ще із старих часів. Таким був, наприклад, рибний магазин навпроти теперішнього стриптиз-ресторану «Ліон». Запах від цього магазину йшов на півсотні метрів. Вивіски, ясна річ, були нові. Правду про минуле магазину промовляли мозаїчні пороги, на яких було закарбовано первісний профіль закладу. Так, на порозі магазину, де торгували бакалією та консервами, було написано по-польськи «mieso», тобто «м’ясо». В магазині ж м’яса не було. Самі кістки, які пізніше навчились називати «субпродуктами».

Посередині кварталу, навпроти нинішньої зупинки громадського транспорту, знаходився магазин «Дитячий світ», який після побудови нового універмагу перевели в приміщення старого універмагу на теперішній Базарній. «Дитячий світ» мав два поверхи, з’єднані скрипучими дерев’яними сходами. Більше двоповерхових магазинів не було. Трохи далі на маленькому п’ятачку, вільному від забудови, стояв дерев’яний тир, де за три копійки можна було вистрілити з пневматичної гвинтівки по мішені. Нелегким був мій дитячий вибір — за три (один постріл) копійки можна було випити склянку води чи квасу, а за п’ятнадцять (п’ять пострілів) — купити вершкове морозиво з шоколадним наповнювачем. Але романтика стрільби з майже справжньої зброї часто перемагала прозу дитячого шлунка. І діти постійно юрмилися біля тиру.

Поруч із тиром «заправляли сифони». Народ тоді взяв моду на сифони з газованою водою. Сифон коштував приблизно карбованець, а залити в нього газировки — шість копійок. За це клієнт мав вдома два літри газованої води. Черга з бажаючих мати вдома власну газводу, кілька років прикрашала пейзаж кварталу. Черги за всім були тоді нормальним явищем. Люди спокійно стояли за ковбасою, за хлібом (у 1964-му) і ще багато за чим. Зате в магазині «Гудзики» черг не було ніколи. Так само як і в магазині шкільного приладдя, де після 1 вересня можна було вільно почуватися цілий рік.

За магазином шкільного асортименту, де продавали також репродукції картин у дерев’яних позолочених рамах, йшов поворот на Замкову, яка тоді була зовсім тихою вулицею. Єдиним, що привертало увагу, була глуха стіна, на якій постійно вилізала якась стара польська реклама. Стіну фарбували, фарба злазила і напис польською мовою якийсь час тривожив радянських трудящих.

Наступною торговою точкою на Ленінській був магазин грамплатівок, де теж ніколи не було занадто людно. Зате звідти завжди лунала музика, а вивчати каталог платівок, який вивішувався тоді просто на стіні, було неабиякою розвагою. Простір перед магазинами прикрашали металеві поручні під вітринами. Дітьми ми любили на тих поручнях сидіти, не підозрюючи, що конструкція ця була передбачена колись для зашторювання вікон магазинів. Лише згодом, багато років по тому, я побачив такі штори на фото в музеї. Театральна площа тоді продовжувалася не нинішньою спорудою недавно зниклого центрального гастроному, а ще рядом будинків із магазинами, серед яких виділявся книжковий магазин «Думка». Книжки там завжди були найкращі. Але вони не продавалися. На них слід було підписуватись заздалегідь, як на газети. Передплата на книжки була обмеженою. Тож у тих, хто не мав «блату», тобто можливості передплатити видання, залишалось право подивитись на книжки без права їх купити. Зараз це звучить дико, а тоді це було нормою. У дворі цього кварталу, там, де тепер Будинок одягу, стояла закусочна з пивом та бутербродами. За нею був суцільний ліс аж до обкому (теперішнього музею). Ліс цей вирубали тільки у 1973 році, коли будували нинішній парк з озером.

Двоповерховий будинок був і перед закритим тоді вже собором. Що там було, не пам’ятаю, зате добре затямив, що в нинішній, здається, семінарії, був тоді «будинок піонерів», де діти займалися у гуртках з технічної та гуманітарної творчості. Мене вчителька направила було туди у гурток художнього читання, але нічого у мене з тим читанням не вийшло. На відміну від дитячих куплетів напівпристойного змісту, які запам’ятовувались вмить, вірші про щасливе радянське дитинство в голові ніяк не трималися.

Ну розі вулиць Ленінської та Комуністичної росло тоді величезне дерево — чи то граб, чи то липа. За деревом, приблизно там, де зараз магазин «Сезам» та кафе «Блюз» була перукарня, в якій чаклував віртуоз своєї справи дядя Міша. Цирульню цю тоді в народі звали «У жида» і з задоволенням ходили туди голитися та стригтися.

Про перукарні ми згадаємо в іншій главі, а зараз пройдемо по порожньому місці на самому розі, де була тоді якась медична контора, а з боку Ленінської — магазин з автоматами з газводою і тістечками. Теж в автоматах. Кидаєш десять копійок — вилітає тістечко. За автоматами приглядала тіточка за великим прилавком. Вона розмінювала гроші для автоматів і ще щось продавала. З часом все більше тістечок продавалося вручну. Автомати ж, окрім тих, що з газводою, один за одним зламалися і були демонтовані.

І лише за цим «солодким» магазином після існуючого і нині триповерхового будинку побудови сорокових років відкривався вид на новий універмаг. У ті часи універмаг вражав усім — три торгові поверхи, прекрасне освітлення та опалення взимку. По універмагу цікаво було просто гуляти. Що й робила більшість відвідувачів. Саме там народ міг побачити, як на виставці, нові не бачені досі товари. Купити було або дорого, або неможливо — якісний товар одразу ставав дефіцитом, а зразок на вітрині не продавався і згодом зникав. Було в універмазі навіть кафе — річ досі нечувана. Писати про те, де що продавалося, не буду. Тому що в пам’яті про той «новий універмаг» залишилась тепер лише атмосфера цього закладу. Неповторний шарм першого великого магазину в Рівному.


Частина 15. Футбол.

Однією з найголовніших розваг у Рівному був у шістдесяті роки футбол. Як я потім дізнався, так було не тільки у нас. В інших містах України футбол ставав тоді чи не найголовнішим постачальником емоцій для населення. Організаційно це виглядало приблизно так: постановою «згори» у місті організовувалась професійна футбольна команда. До міста приїжджали тренери та футболісти з інших міст, яких забезпечували всім необхідним. І вже за місяць переповнені трибуни провінційних стадіонів уболівали за «свою» команду.

Команда «Колгоспник» (Ровно) була організована в 1958 році разом із ще двома такими ж командами у Полтаві та Черкасах. Гравці та тренери команди «Колгоспник» мали тоді до колгоспів приблизно таке саме відношення, як нинішні гравці та тренери команди «Шахтар» до шахт. Одержуючи цілком пристойну зарплату та харчування, футболісти «Колгоспника» виступали не дуже успішно. На той час, коли я вперше у житті пішов на футбол, а це була гра між «Колгоспником» і «Спартаком» із Бреста 2 травня 1964 року, рівенські футболісти займали невисокі місця у «класі Б», тодішньої третьої за рангом всесоюзної ліги.

Грали і тренувалися «колгоспники» на стадіоні з такою ж назвою, який знаходився там само, де нині стоять руїни стадіону «Авангард». Стадіон мав дерев’яні трибуни, під якими були з боку річки Усті цегляні приміщення роздягалень та радіорубки. Він був оточений високими тополями, такими ж тополями були по периметру обсаджені майданчики для тенісу, баскетболу, волейболу, городків та інших спортивних ігор, які знаходились у районі запасного поля сучасного стадіону.

Стадіон тоді мав чотири виходи з металевими турнікетами. На футбол можна було пройти за квитками за 50 копійок. Дитячих квитків спочатку не було. Хлопці або вилазили на трибуну зовні, користуючись щілинами у стіні з дощок, або проходили на трибуни з дорослими. Я теж спочатку приходив з батьком. Але він не був занадто сильним уболівальником, та й робота не завжди дозволяла. Тому я підходив до турнікета сам, притискувався до штанів якого-небудь дядька і «втирався» таким чином на стадіон. Можна було і попросити, мовляв, проведіть, дядечку, але я завжди чомусь протискувався мовчки. Контролери у вигляді тіточок середніх років все це бачили, але не виганяли нас.

На трибунах, які відділялися від поля гаревими (як тепер на мототреці) біговими доріжками, вісім-десять рядів дерев’яних лав були розмічені на місця за номерами, проте тих номерів ніхто не бачив. Народ стелив газетку, перш ніж сісти, одяг люди тоді берегли. По трибунах під час гри ходили тіточки, які продавали морозиво і воду-лимонад. До води давали паперовий стаканчик (про пластикові тоді й уявлення не мали). Стаканчик із цупкого паперу справді був одноразовим, бо просочувався водою дуже швидко. Тому воду пили одразу. Те ж саме стосувалося морозива, яке було або в таких самих паперових стаканчиках, або у вафельних, як тепер.

Уболівав народ мирно. Ніхто особливо не кричав, а про те, щоб кинути на поле якийсь предмет, не було й мови. Не театр, ясна річ, але матюків чути не було. На трибунах було дуже багато дам. Жінки становили приблизно чверть всієї публіки. Зате на футболі курили. Дим від радянських папірос і сигарет на все життя залишився для мене запахом трибун стадіону. Тепер такого диму немає — народ такого вже не курить.

На бічній трибуні з південної сторони було табло. Така собі будочка, в якій сидів спеціальний дядя, котрий після забитого м’яча перевертав табличку під назвою команди, перед цим прикріпивши одиничку, двійку чи трійку. Якось, сидячи під табло, я запитав дядю, до якої цифри у нього є таблички і що він робитиме, якщо заб’ють десять голів? Відповіді не отримав.

Головне, ясна річ, відбувалось на полі. Нічого як слід не тямлячи у грі, я просто вболівав тоді за своїх. Одночасно я вболівав за «Динамо» з Києва, яке показували про телевізору. Телевізор був маленький, на чорно-білому екрані, меншому за монітор сучасного комп’ютера, миготіли темні і світлі фігурки футболістів. Їхніх облич по телевізору ніхто не бачив. Для цього були газети.

Але це я відволікся. Футбол на стадіоні був, може, не такий класний, як у телевізорі. Зате поле було зелене, футболісти справжні на повний зріст. Серед гравців особливо виділялися воротарі. Вони були кожен у своїй формі. В темній — синій або чорній. Ще не зовсім зникла тоді мода на воротарські головні убори, тому багато хто грав у кепочках. Серед воротарів «Колгоспника» був тоді нинішній тренер «Чорноморця» на прізвище Альтман, але я його, якщо чесно, не пам’ятаю. Прізвище першого воротаря «Колгоспника», якого я знав в обличчя, було Шупрович.

У дні, коли не було ігор, а команда тренувалася, ніхто не забороняв нам подавати на стадіоні м’ячі. Справжні м’ячі! Тоді ми з Шупровичем, можна вважати, познайомились. Він, здається, розумів моє бажання подовше потримати справжній футбольний м’яч у руках і не дуже мене підганяв. А може, просто сам хотів перепочити? На центральній трибуні стадіону в цей час і взагалі щодня сиділи люди. Був футбол чи ні, вони приходили (інколи більше сотні) й теревенили про футбол. І не тільки. Трибуна стадіону була в ті часи єдиним місцем, де можна було висловити свою думку вільно і публічно. Футбол був лише приводом, як я потім зрозумів.

Оскільки про футбол я можу писати безкінечно, закінчу цей розділ своїх спогадів унікальним матчем на стадіоні «Колгоспник», який не зафіксований в жодній таблиці. Здається, у 1965 році хтось підкинув ідею зіграти після сезону товариський матч між «професіоналами» з «Колгоспника» і збірною міста, складеною з футболістів-аматорів, які грали у вільний час за команди заводів, фабрик і навчальних закладів на першість міста і області.

Народу на цю гру зібралося дуже багато. Настільки багато, що я стояв за воротами і вперше одержав справжній удар м’ячем по обличчю. Причиною такого шаленого інтересу до цієї гри було невдоволення уболівальників виступами привезених з інших міст «професіоналів», які мали квартири і зарплати, а гру показували не дуже хорошу. Стадіон уболівав за аматорів, які грали у смугастій жовто-чорній формі. В драматичній грі збірна міста перемогла «Колгоспник» з рахунком 3:2, а гравців команди-переможниці винесли з поля на руках.

Через цю поразку чи з якої іншої причини вже в наступному році команду «Колгоспник» перейменували на «Горинь», і за неї почали грати не тільки «привозні», а й свої, рівенські футболісти. Але це вже інша історія.


Частина 16. Бані.

Для початку поясню шанувальникам української мови, що нижче йтиметься не про бані в архітектурному значенні цього слова, а про бані, де миються. Знаю, що згідно зі словником слід писати не «баня», а «лазня». Можливо, так воно і є. Але лазень у Рівному в першій половині 60-х років не було. На новенькій споруді поблизу ринку, куди я інколи заходжу і тепер, у двох місцях великими літерами було написано саме «БАНЯ».

Для початку нагадаю тим, кому за тридцять і менше, що в ті часи мати гарячу воду в себе вдома більшість рівнян могла лише одним способом — нагріти цю воду на плиті у каструлі. Оскільки дорослій людині як слід помитися нагрітою таким чином водою навряд чи до снаги, значна частина населення ходила митися в громадські бані. В середньому один раз на тиждень люди брали з собою мило, мочалку, рушник та чисту білизну і йшли митися в баню. Процес миття у всіх банях того часу був приблизно однаковим. У загальнодоступному залі роздягнені догола люди набирали в тазики гарячу воду і, намилюючись, милися цією водою. Після чого змивали наслідки процесу під душем. Душ представляв собою два-три рожки на всіх, тому ніжитися під гарячим струменем часу ні в кого не було.

Такого типу баня знаходилась на вулиці Шкільній. Хто ходить нині на промтоварний ринок від Театральної площі, може бачити її ліворуч — третій будинок від міського суду. Простий будинок майже без вікон. Зараз там чимось приторговують. Починаючи з перших повоєнних років, саме з цього місця йшла вся санітарно-гігієнічна робота обласного центру. Баня була тісна і некомфортна.

Тому справжнім святом для міста стало відкриття згаданої вище бані на вулиці Шевченка, яка була зведена, здається, в 1961 році за типовим проектом. У цій бані були не тільки зали для спільного миття громадян і громадянок. За останнім словом техніки тих років у закладі було аж шість відділень, гардероб, зал для відпочинку, перукарня та буфет. У баню було два входи: ліворуч для жінок, праворуч для чоловіків. З обох боків відвідувач заходив до великої зали, розділеної гардеробом навпіл. При вході до чоловічої половини був буфет, до жіночої — перукарня. На першому поверсі були також каси, де продавали квитки в душ — 20 копійок, у загальний зал для миття — 16 копійок, у ванни — 45 копійок.

Душові кабіни і ванни знаходились на першому поверсі й мали серед людей не дуже добру славу. Ну чого, скажіть, було радянським людям зачинятися в кабіні з душем чи ванною і вже там самим роздягатись і митись? У ванну можна було йти удвох-утрьох, що теж не віталось. Голі радянські люди мали не соромитись свого голого і немитого тіла, роздягаючись, вдягаючись і миючись серед таких самих радянських громадян. Жінки і чоловіки милися окремо за винятком двох випадків. Перший передбачав сімейний похід до ванної, другий дозволяв жінкам брати з собою в загальне відділення маленьких хлопчиків, які самі не могли митися.

Оскільки хлопчики, хоч і малі, залишались хлопчиками, дозвіл на їхнє миття з мамами був вимушеним. Бо як інакше радянській жінці помити сина, коли чоловік на роботі? Хтозна, можливо, це було і корисно для хлопців для розширення їхнього світогляду. Де ще побачиш продавщицю з ковбасного відділу без нічого?

На моє щастя, батько любив баню і брав мене з собою завжди. Ходили ми не на другий поверх, де було два великих загальних зали, а вниз, у маленьке додаткове відділення. Якщо нагорі були просторі роздягальні, великий зал із кількома душами і парне відділення, то знизу це все було дуже маленьке і тісне. Зате пара знизу була не з труби, як на другому поверсі, а від каменю.

Дві картини залишилось у мене в пам’яті від тих дитячих походів у баню. Перша картина — гаряча піч із червоним каменем, куди дядьки лили воду, одержуючи обпікаючу, гарячу пару. Дядьки тієї пари не боялися, додатково б’ючи себе віниками, а я, малий, боявся дуже і при першій нагоді від тої парилки тікав, щоб погратися з мильницею у тазику з водою. Друга картина — самі голі мужики, у кожного другого з яких на тілі були сліди війни — великі шви, ледь не наскрізні зарослі дірки в тілі, відсутні пальці на руках чи ногах. Були в бані і однорукі, й ті, в кого замість рук були тільки культі. Ніхто тоді на це не зважав — війна закінчилася менше двадцяти років тому і сліди від поранень краще за всякі довідки та медалі показували, хто з присутніх учасник війни!

Історія з виникненням додаткового відділення в бані гідна детективу, який, напевно, вже ніхто не напише. Спочатку вхід у парилку був з двору для «своїх». «Своїми» були начальники різних рангів, які й дозволили незаконну добудову, не передбачену ніяким проектом. Згодом хтось поскаржився на це «нагору», після чого порушників ніби покарали. А парилку відкрили для народу за ті самі 16 копійок, що й у звичайний помивочний зал.

Була ще «залізнична» баня. Одноповерхова, неподалік вокзалу на вулиці, що звалася тоді Сталінградською. Там теж була парилка, але було так тісно і задушно, що поки роздягнешся чи вдягнешся — ще два рази пропаришся. На відміну від центральної бані, в залізничній не було жіночого відділення. Чи, може, мені так просто здавалося. Буфет з пивом був точно.

У всіх банях того часу гаряча вода була насправді гарячою. Нею можна було по-справжньому опектись. Це сталося зі мною особисто, коли я школярем ходив у баню вже сам. Через обпечені ноги я кілька днів не міг взутися і не ходив у школу. Висока температура води, а в бані вода була майже як окріп, мала причину — ніхто не рахував тоді державного палива — вугілля, а потім газу витрачали скільки хотіли. Був і наслідок — гаряча вода робила неможливими більшість інфекцій, які можуть передаватися голими людьми через спільні лави, тазики, ручки кранів і таке інше.

А ще у бані крали. Із шафи з одягом цілком могли зникнути гроші, годинники, документи, взуття та одяг. Тому банщик особисто зачиняв на ключ кожну шафу, а потім на вимогу клієнта відчиняв її. Це не допомагало. Тому в баню з грошима, цінностями чи в новому одязі намагалися не ходити.

Для стрімко зростаючого міста однієї бані було мало. Тому згідно з планом на теперішній вулиці Грушевського, яка була тоді далекою околицею міста, зводили нову баню. Народ же потроху переїжджав із бараків та комуналок до «хрущовок», де у кожній квартирі була ванна і гаряча вода. Моя мати часто брала мене з собою в гості до знайомих новоселів, недавніх сусідів. Прийшовши в гості, ми без зайвих церемоній заодно і милися у ванні господарів, що не вважалося тоді чимось непристойним. Бажано було лише не затримуватися довго в ванній, бо комусь із господарів могло захотітися в туалет. Що не кажіть, а попити чайку в гостях після щойно прийнятої гарячої ванни — задоволення не з останніх. Сьогодні так робити не прийнято: господарі хіба що похваляться перед гостями новою ванною чи душем. А от помитися не запросять.


Частина 17. Лікарні.

За статистикою, населення нашої області сорок років тому було не набагато меншим, ніж тепер. На початку шістдесятих стрімко зростав за кількістю мешканців лише обласний центр. Якщо згадати про медичні заклади Рівного до 1964 року, то не знаєш, що і думати — чи то люди менше хворіли, чи то хворіли швидше, не переобтяжуючи лікувальні заклади своєю у них присутністю.

В це сьогодні важко повірити, але обласна лікарня знаходилась у ті роки в приміщенні нещодавно проданого засекреченим власникам психоневрологічного диспансеру на вулиці Дворецькій, колишній Димитрова, колишній Хрущова і т.д. Так, у тій самій легендарній у сімдесяті роки «дурці» за адресою: Димитрова, 48 знаходився головний лікувальний заклад області. Яким чином в одноповерховому приміщенні знаходилась уся обласна лікарня, уявити непросто. Скоріше за все, до обласного центру везли дуже мало хворих, а решта лікувалися у районних лікарнях, яких тоді було майже тридцять. Бо ж районів у нашій області до хрущовської реформи було не 16, як тепер, а вдвічі більше. Райцентрами тоді були і Клевань, і Мізоч, і ще багато невеликих містечок або, як потім їх стали називати — СМТ (селища міського типу). Найпростішою прикметою колишнього райцентру і досі є саме лікарня, або її руїни. Це вам не райком, закриття якого ніхто, окрім начальників, міг і не помітити.

Та повернемось до лікарень. Окрім обласної лікарні, була тоді в Рівному і районна, яка знаходилась у Тютьковичах. Згодом туди переселили онкодиспансер. Що таке «онкодиспансер» тоді не знали. Не тому, що не було таких хвороб, а тому, що не було такого слова, яке прийшло до нас вже у сімдесяті. Міська лікарня була розташована на вулиці Калініна (тепер Драгоманова) у будинку з колонадою, тому самому, де тепер одне з відділень пологового будинку. Лише дитяча лікарня не змінила з того часу місця свого знаходження. Вона була там само, де й тепер, на вулиці Чорновола (Тополева, 17 Вересня). Лише корпуси стаціонару та поліклініки ще не були тоді з’єднані додатковим корпусом. Між двома приміщеннями була неймовірної краси клумба з квітами. Я так добре її пам’ятаю не тому, що часто хворів, а тому що мати, яка працювала там медсестрою, брала мене з собою інколи на роботу. Ось я і грався біля тої клумби.

Пологовий будинок, де народилося покоління рівнян 50-60 років, знаходився на Замковій, майже навпроти теперішнього входу до промтоварного ринку. Тепер у цьому приміщенні санепідемстанція. Ще кілька споруд лікарень не збереглися. Одна була трохи далі за кінотеатром «Україна», на місці, де тепер бульвар, інша — на території, де розташоване нині вкрай потрібне області управління СБУ.

Ще один медичний заклад, який не змінив досі своєї прописки — військовий шпиталь. Але його я зовсім не пам’ятаю, бо військових у моїй родині не було. Не повірите, за все життя я навіть на території того шпиталю жодного разу не був і, окрім паркану на вулицю ніяких прикмет цієї лікувальної установи досі не знаю (тьху, тьху, тьху).

Що стосується поліклінік та диспансерів, то вони на початку шістдесятих розташовувалися у пристосованих приміщеннях, розкиданих по всьому місту. З дитинства пам’ятаю фізкультурний диспансер, який знаходився поруч із пивзаводом у будиночку на вулиці 1 Травня, оптимістично перейменованій тепер на вулицю Могили. Туди ходили всі діти, які бажали займатися спортом. Без довідки із фіздиспансеру на жодне тренування дітей тоді не допускали.

Звісно, що в тих всіх лікарнях, або, як їх називали тоді в народі, «больницях» (з наголосом на перший склад) працювали лікарі. Більшість із них були іще «колишні», тому носили чудернацькі, як на дитячий слух, прізвища. Так, в обласній лікарні ходили легенди про лікаря Андермана, який чудово лікував від усіх хвороб і оперував практично все. Провідним хірургом міської лікарні був Клешкань. Саме його іменем назвали у вісімдесяті роки маленьку вулицю між Калініна та Лермонтова. Назвали недарма. Нічого не маю проти маловідомих поетів-патріотів, імена яких роздали вулицям Рівного на початку дев’яностих років, але гадаю, що Григорій Клешкань зробив для рівнян не менше корисного, прооперувавши тисячі хворих.

Цей доктор жив за десять кроків від будинку, де знаходилась наша комуналка. У двох розкішних помешканнях старого будинку часів царської Росії мешкали: на другому поверсі — якийсь партійний начальник, на першому — подружжя лікарів: Олена Микитівна Климашевич та Григорій Андрійович Клешкань. Ми бачились майже щодня, коли я бавився на вулиці, а за докторами приїздили довгі автомобілі «ЗіМ» та «Шкода», які тоді використовувались як карети «швидкої». Кілька разів Григорій Андрійович пускав мене всередину тих авто, і я досі пам’ятаю відкидні сидіння збоку салону переобладнаного лімузина «ЗіМ» і пофарбовані білим вікна «Шкоди». Вдома у лікарів було все як у книжці — піаніно, шафи із книгами, старий письмовий стіл... Хатня працівниця Клешканя (інтелігент) інколи приглядала за мною і пускала погратися у докторську вітальню. Більше нічого не пам’ятаю. Хіба що звертання на «ви» від доктора до всіх без винятку сусідів, включаючи і хатню прибиральницю. Вже дорослим я дізнався, що Григорій Клешкань був лікарем у Рівному ще до війни, а від сталінських таборів його врятувала допомога, яку він надав на війні якомусь партизанському командиру.

У ті далекі вже роки ще не було справжніх операційних, ніхто не мав уявлення про сучасну медичну апаратуру. Тоді все вирішували світлі голови і чарівні руки докторів із незвичними прізвищами, які працювали у страшних, як на сьогодні, умовах. У шістдесяті роки про це ніхто не думав. Тим більше, що вже зводились нові лікарні і поліклініки на західній (обласна лікарня) та південній (міська лікарня) околицях Рівного.


Частина 18. Аеропорт.

Аеропорт у Рівному був завжди. Щойно з’явилася авіація, в нашому місті почали приземлятися та злітати в небо літаки різних конструкцій. Розповіді старожилів свідчать про те, що військові літаки приземлялись у Рівному спочатку на території нинішнього штабу військового корпусу (колишня 13-а армія) та на території нинішньогго стадіону «Авангард». Злітною смугою в обох випадках служило… футбольне поле біля річки та на території поміж казармами. Ще дитиною, коли я жив за кілька сотень метрів від тих казарм, ми бігали з друзями гратися на солдатський стадіон, де, окрім поля та бігових доріжок, була смуга перешкод, долати яку ми могли хоч цілий день На територію нас пускали вільно, солдати навіть показували нам свої автомати.

Та повернемося до аеропортів, точніше, до аеродромів. Дитячим розумом я ще не міг збагнути, що наявність у кожній військовій частині футбольного поля є не свідченням пристрасті військових до гри у м’яч, а приводом мати вирівняний майданчик розміром сто на двісті метрів, або два гектари — площа стадіонного «ядра». Із такого стадіону могли злітати легкі літаки та гелікоптери, там можна було розміщувати додаткові військові підрозділи в наметах, паркувати бойові машини. Та про це ми поговоримо у наступних розділах.

Під час другої світової війни рівнянам було не до аеродромів. Моя покійна тітка розповідала, що у перші дні війни, коли німці бомбили Рівне вночі, всі жителі міста ходили ночувати в поле. Брали з собою дітей, ковдри, щось перекусити і йшли подалі від смертельної небезпеки. Зовні це виглядало як літній пікнік — в останніх числах червня 1941 року ночі були теплі. Діти були дуже задоволені такою пригодою, не розуміючи, яка небезпека на них очікувала.

На початку шістдесятих, коли я вперше злетів у небо, над містом постійно гуділи авіаційні двигуни. Літаки Ан-2 чи не цілий день літали над містом туди-сюди. Були регулярні рейси на цих літаках. Можна було вилетіти з Рівного до Києва, Тернополя, Львова, Луцька і ще багато куди аж до райцентрів північної частини області. Квиток на літак, наприклад, до Києва чи Львова коштував недорого — приблизно стільки ж, скільки місце в купейному вагоні. Для тих літаків не треба було бетонної злітної смуги — вони сідали на будь-яке пасовисько.

Власне, пасовиськом зовні й виглядав аеропорт Рівного. Пасажири тоді відправлялись на посадку в літак не з того приміщення, що нині стоїть майже порожнє, а з іншого, що трохи ближче до міста. Туди досі веде вузька доріжка. Машинами до аеропорту тоді не їздили, тож від автобусної зупинки до власне споруди аеропорту вела заасфальтована стежина, обабіч якої росли кущі, в які за кожні двадцять метрів були вмонтовані зручні лави. На цих лавах народ і чекав на літаки у хорошу погоду. Бо приміщення самого аеропорту було невеличке, приблизно як вокзал на станції Решуцьк.

Спочатку мені літати не доводилось. В аеропорт ми їздили зустрічати і проводжати родичів, яким я дуже заздрив, бо вони летіли літаком. Проте в небо я таки піднявся. У ті роки програма святкових днів включала катання на літаках. Всього лише за один рубль можна було злетіти над містом на літаку Ан-2 і помилуватися знайомими вулицями з висоти пташиного польоту. Мій перший злет до неба стався у Всесоюзний день авіатора. Враження від внутрішнього вигляду літака у мене було військово-романтичне. Всередині на пасажирів чекали дві дерев’яні лави уздовж стін і відчинені двері до кабіни пілота. Нас розсадили уздовж стін, здається, по п’ятеро з кожного боку. Я став на коліна і притиснувся до ілюмінатора, але хлопець, який був поруч, мене відштовхнув. Він теж хотів побачити місто з літака. Врешті ми з ним домовились, що будемо виглядати по черзі. Потім був розгін і злет. Потім були кущі й дерева на землі, які почали дуже швидко зменшуватись. А потім мене знудило. В результаті калатання літака догори-донизу мій шлунок спочатку дав сигнал голові, яка запаморочилась. А потім я почав блювати на щось зелене з боку нижньої частини фюзеляжу.

Мені було дуже соромно. Коли всі діти радісно перегукувались, милуючись панорамою міста, я лежав на якихось мішках. Думав, що це парашути, що в разі небезпеки ними не можна буде користуватися, бо вони щойно були мною забльовані…

Від того мого дитячого польоту до наступного пройшло понад десять років. Після невдалої повітряної прогулянки я надовго втратив бажання літати. Тільки дивився на літаки знизу. Дивився, як у небі над Рівним почали з’являтися замість допотопних зелених Ан-2 нові літаки сріблясто-білого кольору. Це були літаки марки Іл, Ту та Як, які приземлялися на новозбудовану бетонну злітну смугу. Ту саму, яка стоїть нині практично забута. Якби нам, першокласникам 1965 року, сказали, що за сорок років, на початку ХХІ століття аеропорт у Рівному буде мало кому потрібен, ми б не повірили. Ми тоді думали навпаки. Чекали, що незабаром замість аеропорту в нас у Рівному буде космодром… Час такий був.


Частина 19. Війна.

Власне війни у шістдесяті роки ніби і не було. Зате в суспільстві була вкрай мілітаризована атмосфера. Здавалося, що початку війни очікували з дня на день. Розпочати слід із того, що не було тоді дня, коли б у кіно чи по телевізору не було кінофільму або передачі про війну. Це було обумовлено не тільки тим, що остання війна офіційно завершилася в наших краях лише менше двадцяти років тому, а неофіційно набагато пізніше (про боротьбу партизанів УПА в лісах Рівенщини в 40-50-і роки ми, діти, нічого тоді не знали). Вся державна пропаганда була спрямована на те, щоб ми були готові до війни і не боялися її.

Про війну дітям розповідали в романтичному стилі, запевняли, що воювати — це зовсім не страшно, а навпаки — почесно. І ми у відповідь залюбки гралися «у війну». Примітивні іграшкові пістолети та автомати були у кожного хлопчика. Такий атрибут гри, як справжня німецька каска сприймався цілком нормально: тих касок було тоді досить по підвалах та звалищах. Настрій підігрівали постійні повідомлення про «американську воєнщину» та «німецьких реваншистів», які загрожували миру на землі і яким ми мали в разі необхідності протистояти із зброєю в руках.

По нашій вулиці щогодини проходили озброєні військові патрулі, солдати були ледь не партнерами в наших дитячих іграх. Ми розпитували їх про службу і чули тільки хороше. Ні про яку «дідівщину» тоді в армії не знали, спокійно служили по три роки, а у флоті по чотири. Звільнені в запас солдати приходили додому в гарних кітелях із значками, а у старшин та офіцерів (прапорщиків ще не було) були фронтові медалі та ордени.

Морально всі були готові хоч завтра їхати воювати чи то до В’єтнаму, чи до Куби, чи ще куди, де наші протистояли «американським імперіалістам». На усіх нових, та й навіть на старих будинках були написи фарбою «убєжищє» і стрілочка, за якою можна було потрапити у бомбосховище на випадок авіаційного нальоту. Рівняни і досі можуть побачити сліди тих бомбосховищ у вигляді меленьких будочок, розташованих у дворах будинків, зведених у п’ятдесяті роки. Так, наприклад, квартали по правій стороні нинішньої Соборної вулиці, якщо йти від театру до базару, мали по кілька таких будочок всередині. Туди із розташованих під будинками бомбосховищ можна було пройти підземними ходами.

Лише з початком масового будівництва «хрущовок» під будинками в Рівному припинили обладнувати бомбосховища. Рішення слушне: від атомної бомби все одно не врятуєшся, а підвали краще використовувати для зберігання заготовлених на зиму картоплі, капусти та огірків. Нам, відчайдушним хлопчакам, це не дуже подобалось. Ми пролазили у підземні ходи бомбосховищ, уявляючи себе сміливими вояками. Отакі тоді були ігри.

Закінчилися ігри восени 1968 року, коли практично усі війська гарнізону Рівного були відправлені у Чехословаччину, як тоді казали, для «захисту ідеалів соціалізму». Місця у казармах позаймали тоді солдати та офіцери запасу, яких забрали просто з робочих місць, перевдягнули у форму старого зразка (гімнастерки) і примусили нести службу в спорожнілих казармах. Незвично було бачити навколо казарм знайомих дядь, яких ми знали як сусідів, батьків наших знайомих, вчителів, інженерів, робітників. Вони були вдягнуті у військові строї. Форма виглядала на них трохи смішно.

Дисципліна у той місяць була у війську поблажлива. Жінки та матері призваних на службу рівнян носили їм просто до місця служби домашню їжу. Ніхто цього не забороняв, бо і солдати, й офіцери були всі свої, місцеві. Я тоді був малий і не розумів справжніх причин того, що відбувалося. Тим більше, що ні в газетах, ні по радіо, ні по телевізору про це нічого не повідомлялося. Ніби і не відбувалося нічого, ніби не було забрано до війська кілька тисяч чоловіків віком від тридцяти до сорока років. Якщо вірити газетам — всі вони продовжували будувати комунізм на своїх робочих місцях.

Незабаром ця міні-війна закінчилася. Воїнів запасу розпустили по домівках. А в гарнізон повернулися його справжні господарі. Серед тих, хто повернувся із «чехословацької операції», були батьки моїх однокласників і однокласниць. Вони привезли з собою купу небачених іграшок, а також шкільне приладдя, якого ми не бачили до цього. Найбільше нас здивували тоді різнокольорові кулькові ручки, фломастери, а також перебивні картинки, якими ми почали прикрашати свої портфелі, пенали та щоденники.

І ще одна військова подія була у шістдесяті — святкування двадцятиріччя Перемоги. До травня 1965 року було показано купу кінофільмів, опубліковано масу спогадів про війну. Всі вони були однакові: наші війська були незмінно геройськими, а солдати щоденно здійснювали подвиги. До цього ювілею вперше було виготовлено ювілейні медалі, які вручили всім без винятку учасникам війни. Моєму батькові цю медаль чомусь вручили вже після святкувань. Вона була новенька та блискуча. Пам’ятаю, як я поклав її у шухляду поруч із п’ятьма справжніми солдатськими медалями батька, який закінчив війну старшим сержантом. Ми ще не знали тоді, що ювілейні медалі будуть тепер випускати чи не щороку і що у ветеранів війни цих відзнак згодом стане більше, ніж бойових нагород.

І наостанок про військові паради, які тоді проходили двічі на рік, на 7 листопада та на 9 травня. Чи то я був занадто малий, чи то справді паради ті були набагато яскравішими, ніж тепер. На відміну від «демонстрацій трудящих», військовий парад йшов через все місто аж до гарнізону. Тому колони вояків із музикою проходили просто біля нашого будинку. Ми, дошкільнята та учні молодших класів, вибігали просто на вулицю до святкових колон, мріючи колись так само стати вояками. Бо війни тоді ніхто не боявся. Служби в армії — теж.


Частина 20. Мода.

Мода існувала завжди. Прагнення виглядати не так, як усі, чимось виділитися індивідуально було притаманно людям в усі часи. Не були винятком і шістдесяті роки у Рівному, коли саме слово «мода» поступово ставало легальним і загальновживаним. І хоч у сатиричних журналах ще доводилось бачити карикатури на модників і особливо на модниць, все більше людей намагалося вдягатися не просто так, а по моді.

Робити це в умовах планової соціалістичної економіки було не так просто. Одяг, який продавався у магазинах, був стандартним. Варто було з’явитися у продажу новій партії сорочок, плащів чи суконь, вже на третій день чи не півміста виходило на вулицю у новому, майже суцільно однаковому вбранні. Пригадую, як у нашому дитячому садку практично всі діти прийшли одного дня у жовтих бавовняних сорочках із чорними квадратиками. Сорочки були двох видів — одні мали квадратики суцільно чорні, а інші — трохи сіруваті. Через багато років, працюючи у фарбувальному цеху фабрики нетканих матеріалів, я збагнув причину такої різниці: просто хтось не долив вчасно фарби. Не викидати ж тканину після цього...

Для дорослих мода тоді ділилася на три категорії. Більша частина рівнян носила просте вбрання, менша — з натяком на спортивність, ще менша вдягалася гостромодно. Перша частина громадян вбиралася (чоловіки) у широкі брюки, сорочки та піджаки. Жінки носили приталені сукні та спідниці довжиною набагато нижче колін. Верхній одяг складався із стандартних драпових пальто та прорезинених плащів, так званих макінтошів. Взуття було стандартне і погане. Дитячі сандалії та черевики тих часів я досі пригадую з жахом.

Альтернативою загальноприйнятому стилю поступово ставав спортивний одяг. Це стосувалося насамперед взуття — у продажу з’явилися китайські кеди. Легкі й зручні, вони носилися хлопцями практично всюди. Тоді ж з’явилися пляжні гумові «в’єтнамки», які жінки не соромилися носити і на вулиці, коли було спекотно. Футболки та спортивні сорочки, так звані мастерки, були хоч і не дуже яскравих кольорів, але все одно виглядали привабливо. «Мастерки» були дуже схожі на нинішні модні молодіжні курточки, тільки були виключно синіми з білою смужкою на комірці та рукавах і вдягалися через голову.

Приблизно з 1965-1966 років почався «наступ» жіночих міні-спідниць і туфель на шпильці. Тодішні «шпильки», тобо взуття на тонкому підборі, були невисокі, тому ходили в них повсякчас. Низькоякісний асфальт, яким тоді почали покривати міські тротуари, був влітку суцільно протиканий тими «шпильками». Міні-спідниці та міні-сукні, які у продажу практично не з’являлися, жінки шили самі. Виручив наш місцевий льонокомбінат, який випускав полотно світло-рожевого, світло-зеленого та світло-блакитного кольору (теж фарби, напевно, не було). Жінки власноруч оновлювали свій гардероб з допомогою швейних машинок, які були практично у кожній родині.

Вміння самій шити на машинці було тоді чи не обов’язковим для жінки. Журнал «Работніца» з викрійками модного одягу, розпродавався у кіосках за один день. Не тому, що рівнянки так любили шити, просто виходу іншого не було. За бідності тих часів швейна машинка вирішувала не тільки питання моди. З її допомогою дорослу річ можна було перешити на дитячу, чоловічу на жіночу і так далі.

Процвітали тоді в Рівному ательє індивідуального пошиву одягу. Закрійники були чи не найбагатшими людьми, бо замовлень на одяг було більше, ніж могли того одягу пошити. От і купалися ті закрійники, як сир у маслі, щодня маючи від замовників «живу копійку». Добре пам’ятаю закрійника з ательє, яке було розташовано на першому поверсі нашої комуналки. Прізвище його було Смаль, він носив розкішну шевелюру, яка по кілька разів на день з’являлася у нашому вікні, коли модний кравець прямував до громадської вбиральні у дворі (іншої не було).

Приблизно у ті ж самі роки в місті з’явилися нейлонові речі. Насамперед це були сорочки, які виглядали дуже гарно і не м’ялися, як бавовняні чи лляні. Нейлонова сорочка стала предметом дефіциту, а значить, носили всі. Щойно наставала літня спека, як спини рівнян ставали мокрими під тими сорочками. Але ніхто на це тоді не зважав. Другим масовим предметом із нейлону тоді стали плащі «болонья», які продавалися (теж з-під прилавка) у комплекті з потворною нейлоновою шапочкою. Плащі були прямі й короткі, мали негарні темно-сині та темно-коричневі кольори. Але вони були практично невагомими і не пропускали воду під час дощу. Дарма говорити, що такий плащ незабаром був у кожного чи майже кожного рівнянина. Пригадую, як у нас вдома зненацька з’явився дядечко із хитрою пикою. За кілька хвилин батько здобув жаданий плащ, а дядечко сімдесят рублів (місячна мамина зарплата).

Окремою тоді була мода так званих стиляг. Їх у Рівному було зовсім мало. Вони якраз почали тоді носити замість вузьких брюк «дудочок» інші брюки — «кльош». Цими кльошами вони «підмітали» центральну вулицю міста, потрушуючи зачісаними наперед чубами.

Про зачіски я багато не напишу, бо не дуже ще у них у дитинстві тямив. Мене самого батьки відправляли до перукарні стригтися під «бокс», тобто вистригати машинкою все волосся, окрім маленького чубчика. Дорослі ж всі зачісували волосся назад. І жінки, і чоловіки. Носити зачісаний наперед чуб вважалося тоді «несерйозним». Як наслідок, усі молоді дівчата і хлопці зачісувались саме наперед. Жіночі вуха та чоловічі бриті потилиці поступово ставали ознакою моди сталінських часів, яка зійшла нанівець вже до початку сімдесятих. І ще про зачіски. Приблизно тоді, у шістдесяті роки, з’явилися «хімічні» зачіски, які почали робити собі практично всі жінки і навіть деякі чоловіки. Це був великий прогрес — година-друга у перукарні й ти вже кучерявий на кілька місяців. Але молоді це не стосувалося. Подивіться кіно «Кавказька полонянка» і ви побачите моду на зачіски тих часів.

З’явилась тоді мода і на музику. Вона прийшла до Рівного разом із магнітофонами, на які можна було переписати улюблену мелодію. Поки платівка з модною піснею з’явиться у магазині, слід було чекати, а магнітофон одразу робив тебе власником модної музики. До того ж, далеко не всю модну музику випускали на платівках. Звісно, радянські «твісти» та «шейки» розкуповувались залюбки, але тільки на магнітофон можна було записати справжній американський «рокенрол», як тоді це поміж собою називали. Але були і в цій моді чудернацькі явища. Приблизно у 1965 році в моду увійшов італійський співак-підліток Робертіно Лоретті, чиї платівки продавалися масовими тиражами. Неаполітанські пісні «О соле міо», «Санта Лючія» та інші щодня гриміли того року у квартирах скромного поліського обласного центру, а в пісні «Джамайка» італійський хлопчина, здавалося, ось-ось надірве горло.

Як стало зрозуміло згодом, саме у ті роки наші люди підсвідомо зробили свій вибір на користь ще не існуючого Євросоюзу, щосили намагаючись вдягатись, взуватись, зачісуватись і танцювати так, як це робили за міцно ще тоді зачиненим західним кордоном.


Частина 21. Асфальт.

Проходячи нині по не завжди рівних міських тротуарах, проїжджаючи вулицями, де не завжди гладко укладене або розбите асфальтне покриття, не можу не згадати часи, коли заасфальтована вулиця була для Рівного чимось особливим, прикметою технічного прогресу, взагалі — надзвичайною зручністю. Перші мої спогади про міські тротуари відходять до шістдесят першого, здається, року, коли я наважився випробувати привезений батьком із київського рейсу дитячий велосипед, який мав форму ракети. У ті часи все робилося у вигляді ракет, тому що штучні супутники, а згодом і сам Гагарін, почали літати у космос. Попереду в того велосипеда був справжній ракетний ніс із органічного скла. Та моя поїздка закінчилась швидко — червоне оргскло було вщент розбите об першу ж стіну, що опинилася на моєму шляху.

Наступний велосипед вже був у мене звичайний для тих часів — триколісний. Ця модель передбачала можливість зробити ровер двоколісним, відкрутивши задню раму і поставивши одне колесо замість двох. Все було б добре, але їздити було вкрай складно через покриття доріг і тротуарів. Асфальт тоді був лише на головній вулиці, а всі інші були покриті страшною бруківкою, на якій трусило і застрягали колеса. Не легше було і на тротуарах, котрі тоді були покриті квадратними плитками приблизно метр на метр. Плити лежали нерівно, тому колеса велосипеда стукались об них і хоч трохи розігнатись було неможливо.

Сподіваюсь, що читач зважить на мій ніжний вік і пробачить незнання місцезнаходження першого в Рівному асфальтного заводу. Скоріше за все, він був поблизу залізничного вокзалу в тупику, де нині закінчується вулиця Волгоградська. Машин-асфальтоукладчиків тоді не було. Асфальт завозили самоскидами, після чого вручну розкидали по дорозі й закатували величезними автокатками. Байка про дуже повільного пішохода, який потрапив під цей каток, з’явилася, певно, саме у ті далекі часи.

Технологія вкладання дорожнього покриття не відзначалася складністю: на існуючу бруківку вкладали шар асфальту — і практично все. Дотепер, коли на вулиці риють чергову траншею чи котлован, можна побачити той шар бруківки, який служив і продовжує служити чудовою «подушкою» для нового покриття. Про те, що таке дорожня подушка, я довідався вже юнаком, коли під час служби у будівельних військах сам розкидав цей асфальт лопатою.

Головні міські магістралі, які йшли по транзитних шосе від Києва до Львова і Бреста, на той час були вже заасфальтовані. Наставала черга бічних вулиць, куди ми малими бігали та їздили на велосипеді нюхати свіжий асфальт. То був для нас чарівний запах технічного прогресу і світлого комуністичного майбутнього. Гладкими і рівними стали вулиці Карла Маркса (тепер Пересопницька), Горького (Калнишевського), Хрущова (Дворецька), 1 Травня (Могили), Київська (Видумка), 17 Вересня (Чорновола), Млинівська. Саме тими вулицями пролягали нові маршрути автобусів, але ще довго пасажири напружувалися у тих місцях, де з асфальту автобус зненацька переїжджав на бруківку.

Покладений у ті роки асфальт тримався добре, не руйнувався, як тепер. Може, якісніше будували, а найвірогідніше — не було того навантаження, що тепер. Про навантаження може засвідчити такий приклад: дорога на Млинів у часи жнив закривалася через кожні кілька кілометрів. На асфальті сушили щойно зібране зерно, а поодинокі автомобілі покірно і не поспішаючи об’їжджали ці місця полем по «грунтовці».

Процес інтенсивного асфальтування міста тривав років з десять, поки не впорядкували всі основні міські магістралі або, якщо хочете, напрямки руху транспорту. Але і сьогодні у Рівному можна ще знайти стару бруківку. Не фігурну, як вздовж краєзнавчого музею, а таку, що на велосипеді зуби стукають. Такі місця збереглися на окремих ділянках вулиць Боярки, Грабника і того, що колись звалося «Дворцем» (на південь від пивзаводу). Можна навіть зберегти їх для нащадків як пам’ятник історії, перепросивши місцевих жителів за незручності.

Та навряд чи це зроблять свідомо. Просто забудуть виписати наряд на асфальтування окремих провулків і стоятимуть вони ще довго без асфальту, нагадуючи комусь історію, а комусь — дитинство.


Частина 22. Хімбуд.

Нинішнє покоління рівнян навряд чи здатне уявити собі існування нашого міста без хімічного комбінату, який нині прикрашає краєвид на захід від Обарова. З легкої руки комуністичних ідеологів впродовж двох десятиліть ця споруда звалася «Азотом», що навряд чи буде правильно. Азотом можна назвати все, що довкола нас. Бо ж саме з азоту складається на три чверті повітря, яким ми дихаємо, коротше, уся навколоземна атмосфера.

А почалося все зовні непомітно. Приблизно році так у 1965-му до числа заміських автобусних маршрутів додався ще один. Маршрут звався «Ровно — Хімбуд». Що то за новий населений пункт — власне жителів міста мало цікавило. Бо це була тоді звичайнісінька «хімія», як на тюремному жаргоні звали відбування ув’язнення на «будовах народного господарства».

Поясню для молодих, що в ті роки, власне, як і в усі роки комуно-соціалізму, народ не виявляв жодного бажання попрацювати на ударних новобудовах. Все, чим пишалася тоді наша соціалістична батьківщина, все, на чому будують нині свої капітали нові українські промисловці, було зведено руками підневільного народу. Основну масу робітників десятки років становили на промислових новобудовах або ув’язнені, або солдати, або «хіміки».

Останні вже відбули частину своїх вироків власне у «зоні» і щоб від них було більше користі, їх відправляли на більш легкий режим. Фактично це була вже не тюрма. «Хіміки» були зобов’язані лише працювати на визначених об’єктах і жити у спеціальних «містечках», які охоронялися не так суворо і з яких цілком офіційно можна було їздити до міста.

«Хіміків», які почали з’являтися поблизу вокзалу та базару (а де ще можуть кучкуватися приїжджі), місто спочатку зустріло з пересторогою. Як-не-як, а справжні «зеки», лише відпущені погуляти. Кримінальних відділів у газетах тих років не було, тому чутки про злочини «хіміків», в основному крадіжки, розповсюджувалися поміж людей усно.

Також без допомоги влади і преси встановився контакт між підневільними будівельниками і певною частиною рівнянок, які потребували чоловічої уваги. На відміну від «вільних», приїжджі «хіміки» були не дуже розбірливими, тому знайти собі серед них кавалера не було особливою проблемою навіть для не дуже привабливих і не дуже молодих жінок.

Автобуси «на Хімбуд», з яких ми почали, стали з тих часів невід’ємним атрибутом життя Рівного. Спочатку автобуси возили справді лише будівельників. Не «хіміків», які жили у збудованих ними самими бараках, а звичайних працівників, потреба в яких поступово почала з’являтися.

Другий етап «хімізації» Рівного почався тоді, коли вчорашні зеки зробили більшу частину найважчої роботи, на яку народ не йшов ні за які гроші. Працею ув’язнених були утворені досить комфортні робочі місця, на які люди почали з’їжджатися з усього Союзу. Практично у всіх російськомовних школах Рівного у другій половині 60-х років, зявилося значне поповнення, яке складалося із дітей інженерів, що прибували налагоджувати новий комбінат, котрий попервах звався «Ровенський завод азотних добрив». Через місто, а іншої дороги тоді не було, пішли цистерни з першою продукцією заводу — аміаком. Автоцистерни розповсюджували самі знаєте який запах і вводили в оману домогосподарок, які були не дуже сильні в хімії.

Домогосподарки вимушені були нюхати аміак тоді, як займались вечорами екзотичною як на сьогодні справою — чекали сміттєвоза. До якогось часу, поки Рівне було маленьким, сміття народ скидав куди хотів. Згодом цей процес почали налагоджувати, закривши всі сміттєзвалища і пустивши вулицями машини для збирання сміття. Щовечора мешканці багатоквартирних будинків збиралися на вулиці з відрами зі сміттям. Стояли собі очікуючи, заодно і новинами обмінюючись. Чи не було тоді сучасних сміттєвих баків, чи просто до цього ще не додумались — невідомо.

Саме у таких чергах із сміттям люди могли звернути увагу на зміни у довколишньому житті. Однією із таких змін стало будівництво нового району для «хіміків». Не для тих, хто відбував строки і жив у бараках, а для тих, хто прибув до Рівного працювати з інших країв разом із сім’ями. Перших новоприбулих селили у звичайних новобудовах. Згодом пішли чутки, що в полі за цегельними заводами буде збудоване для них спеціальне місто на сорок тисяч населення. Це вже потім містечко хіміків назвали «Ювілейним» на честь 50-річчя Радянського Союзу, яке сталося у 1972 році. Саме тоді були здані два перші будинки, які стовбичили посеред чистого поля. Номери цих будинків 277 і 279 на нинішній Соборній. Вони тепер зовсім непомітні посеред давно збудованого-таки мікрорайону. Немає вже Союзу, на честь якого назвали цей район, а він стоїть нам на радість, розпочавши, як і вся структура нинішнього «Рівнеазоту», свою історію із Хімбуду шістдесятих років.

Та це я вже потроху перебрався у сімдесяті. Напевно, час прийшов. Про шістдесяті майже все згадано, а сімдесяті, коли я був вже свідомим будівником комунізму, також минули дуже давно і мало хто про них у Рівному пам’ятає.


Частина 23. Комунізм.

Коли я навчився говорити — не пам’ятаю, а нагадати вже, на жаль, немає кому. Зате момент, коли я навчився читати, запам’ятався на все життя. Вперше в житті написані літери склалися в моїй голові у слова при погляді на вивіску книжкового магазину, який стоїть досі навпроти колишнього кінотеатру «Космос», теперішнього нічного клубу «Лагуна». Тоді книжки в магазині ще не продавали і написано на ньому було два слова — «Вино-Тютюн». Оскільки вдома у нас ніхто не курив, довелося звертатися до батьків за роз’ясненням, що таке «тютюн». Справа в тому, що тоді серії на автомобілях були жовтого кольору і складалися з двох чорних літер і чотирьох чорних цифр (такий номер можна побачити в радянському кінофільмі «Операція И»). Половина машин у Рівному мала тоді серію «тю», а половина «фм». Тож слово «тютюн» нагадувало мені не про цигарки (сигарет тоді практично ніхто не курив), а про автомобілі. Тому і задачка була для дитини непроста: що спільного між вином (а що таке вино, я у свої пять років вже добре знав) і номерами автомобілів?

Це був 1963 рік, що підтверджує мій спогад про першу «прочитану» мною монету: «1 копейка 1963» на аверсі та «СССР» на реверсі. Головним словом, яке щодня миготіло тоді перед моїми свіжими до вражень дитячими очима, було слово «комунізм». Без лапок, ясна річ. Я не міг тоді знати, що за три роки до мого оволодіння грамотою Микита Хрущов пообіцяв на партійному з’їзді побудувати в країні комунізм за 20 років. В цьому і була причина того, що це слово було написане на всіх вільних поверхнях чи не частіше за слово «Ленін», а диктори по радіо вимовляли це слово з частотою, яка майже не поступалася частоті згадки про повію (іншим словом) у розмовній мові сучасних юнаків і дівчат.

Звісно, що я запитав у дорослих, що це таке — комунізм? Чи то не маючи відповідних знань, чи то не бажаючи давати зайві пояснення, дорослі казали мені, що при комунізмі все буде безплатно. Можете зрозуміти відчай мого покоління у ті роки! Безплатних морозива, цукерок, іграшок, кіно та інших задоволень треба було чекати аж до 1980 року, який, як тоді нам здавалося, не настане ніколи. Як же ми заздрили дітям, які житимуть при комунізмі!

Того, що наші батьки і взагалі всі дорослі такої заздрості зовсім не відчували, ми тоді не помічали. Ми свято вірили, що комунізм буде. Бо так казала вихователька у дитсадку, а згодом перша вчителька, так писали в читанках, так казали по радіо і телевізору. Місто в ті роки було прикрашене комуністичними гаслами майже так, як нині рекламою. Гасла були досить одноманітними. В кількох місцях, зокрема на розі вулиць Горького і Карла Маркса, були встановлені стаціонарні металеві кострукції довжиною десять і висотою два метри. Вони представляли собою велетенські серп і молот, а також слова: «Наша мета — комунізм». У більш розгорнутому вигляді комуністичні гасла висіли над входами до інститутів, технікумів, шкіл та інших освітніх закладів. Там писали таке: «Комунізм — це молодість світу і його будувать молодим». Ще було гасло «Слава радянському народу — будівнику комунізму!». За рік до мого оволодіння грамотою в Рівному з’явилась навіть вулиця «Комуністична» (тепер — вулиця 16 Липня). Невезуча якась ця вулиця — як не назвуть, все пальцем у небо!

Чому ми, маленькі діти, вірили тоді у комунізм? Тому що радіо (телевізорів було ще дуже мало) щодня повідомляло про нові досягнення і відкриття. Космонавти «баразділі прастори всєлєнной» і збиралися на Марс. Техніка у вигляді того ж телебачення приходила у кожен дім, словом, чудеса траплялися чи не щодня. Ще раз згадаю приклад своїх батьків, які за три роки придбали перші у своєму житті телевізор, пилосос, пральну машину, холодильник, не кажучи вже про авто. Ми почали насолоджуватися принадами ванни, унітаза, телефону! У кімнатах з голими стінами, залізними ліжками і тонкими етажерками всього за декілька років налагодився цілком комфортний побут, якого не знали, про який не мріяли ще за кілька років перед тим. Хіба це були не чудеса? І як нам, малюкам, було не вірити, що все це продовжиться далі й настане довгоочікуваний комунізм із безплатними цукерками?

Читанку, яку батьки купили мені перед школою, прикрашав на третій сторінці кольоровий портрет Хрущова на цілу глянцеву сторінку. Але через незручну дату народження я пішов до школи не у 1964-му, а у 1965-му. Як же я здивувався, коли Хрущов виявився тільки в моїй читанці. У всіх інших дітей, які купили читанку за рік після мене, ніякого Хрущова на третій сторінці вже не було. Та ще й однокласниця Люда Шуляк вже на третій день поставила моєму Хрущову на лобі здоровенну чорнильну пляму. Кращу за ту, що була згодом у Горбачова. Може, це пророцтво таке від Люди було? Треба буде запитати при нагоді.

Ще за три роки ми почали вивчати «оповідання з історії». У підручниках за 1967 рік було кілька десятків гарних малюнків на полях. Ці малюнки наочно нагадували школярам про те, що буде безплатним у 1980 році, зображаючи дітей, які безплатно матимуть те, за що ми платимо гроші. Вже наступного року ніяких малюнків на полях підручника не було. Так комунізм зник із школи, так він зникав із інших сторін життя того часу. Конкретна обіцянка Хрущова: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі» вже ніким не згадувалась, 1980 рік знову став просто роком.

Якраз на той час я прочитав книжку про Ходжу Насреддіна, який обіцяв еміру навчити свого віслюка читати за двадцять років, не боячись покарання. Мовляв, за двадцять років хтось із нас обов’язково помре. Хрущов помер у 1970-му. Його обіцянка про комунізм — ще раніше.


Частина 24. Втрачено назавжди.

Місто Рівне шістдесятих років, подорож яким ми здійснюємо подумки вже котрий місяць, мало досить багато прикмет, які сьогодні вже втрачені й забуті. Не всі ці прикмети були притаманні тільки Рівному, були і такі, які характеризували той час, ту історичну епоху. У багатьох містах світу є пам’ятники таким прикметам життя. Наприклад, пам’ятник трамваю у вигляді власне трамвая, який вже не ходить. У Рівному я б поставив на вічну стоянку селянського воза, яким у шістдесяті роки мешканці приміських сіл довозили до обласного центру харчі на продаж. Або вагон приміського поїзда, яких уже давно немає.

На щастя, в Рівному навряд чи додумаються поставити пам’ятник огірку, як у Ніжині. Але монументи місцевим поетам і прозаїкам, яких ніхто не читав, як на мене, відображають далеко не всю нашу історю двадцятого століття. Тож спробую відтворити по пам’яті ті прикмети життя шістдесятих років, яких вже немає.

Насамперед я б згадав старі сквери і парки, яких нині вже майже ніхто не пам’ятає. Це і сквер поблизу залізничної колії, зліва від в’їзду на шляхопровід з боку пивзаводу. У цьому сквері тополі були висаджені правильним овалом, по периметру стояли лавочки, а посередині були клумби і гіпсова статуя. Ще один сквер був навколо нинішнього діючого католицького костелу біля будинку офіцерів на Соборній. Там теж були великі дерева, лавочки, спортивні майданчики. Дуже гарний сквер із тими ж гіпсовими статуями оточував старий стадіон «Колгоспник». Останні залишки цієї паркової зони буди затоптані на початку дев’яностих промтоварним ринком на Замковій. Уздовж Усті аж до Басового Кута теж був парк, а під нинішньою парашутною вежею були гарні доріжки, оточені тополями, а поміж ними — два відкритих басейни, вода з яких у шістдесяті роки вже була спущена. Тепер там — непролазні хащі. Мальовничий та затишний парк Хрущова поблизу педагогічного інституту став тепер скупченням потворних бетонних конструкцій, які лякають відвідувачів Палацу дітей та молоді. Окремим пунктом я згадав би невеликий гай, майже справжній ліс, який був на місці нинішнього «лебединого» ставка. Там навіть звірі, кажуть, водилися. Тож казати, що нинішнє місто є зеленим, можуть лише ті, хто не жив у Рівному в шістдесяті роки і не бачив, як наше місто насправді потопало влітку в зелені.

Немає вже бульварів на вулиці Чорновола (тоді — 17 Вересня) і Кіквідзе (тоді — Вокзальна). Ці бульвари розділяли проїжджу частину на дві окремі частини, посеред яких була смуга зелених кущів. Те, що задумали нині на проспекті Миру, — ні чим іншим, ніж пародією на ті бульвари не назвеш.

Назавжди зникли з міста цілі вулиці й провулки. Половина колишньої вулиці Карла Маркса стала придатком до продуктового ринку, а там були затишні будинки з не менш затишними подвір’ями. Майже нічого не залишилось від вулиці Словацького, більша частина якої знищена нинішнім простором для прогулянок за кінотеатром Україна. А там була не одна, а дві вулиці із старими будівлями і чудернацькими провулками поміж ними. Лише назва і кілька будинків залишились від старої вулиці Здолбунівської, на місці якої вирує нині циганкуватим життям «ринок Дикого».

Немає тепер всієї правої частини центральної вулиці міста, на якій розміщувалися останні історичні нашарування старого польсько-єврейського містечка Rownego з магазинами, аптеками, бібліотеками, кінотеатрами і т.д. Кінотеатр імені Шевченка також зник з території парку імені того ж самого Шевченка. У тому ж парку немає вже танцмайданчика, а напівзруйновані спортмайданчики востаннє доглядалися ще за часів Петра Шелеста. Не знаєте, хто такий був Петро Шелест? То так і буде.

Не ходять вже по місту автобусики ПАЗ, в які так нелегко було заходити через передні двері. Нинішні приватні маршрутки — слабка згадка про той транспорт. Так само немає автобусів ЗіС, автомобілів ЗіМ і вантажівок із фанерними кузовами. Не літають над містом літаки-«кукурузники» АН-2. Немає міліцейських мотоциклів із колясками, та й міліціонерів у синіх строях теж вже ніхто не пам’ятає. Не звучить музика і новини із репродукторів на стовпах, не гудуть, закликаючи робітників на зміну, гудки на старих заводиках і фабриках. Зникла фабрика з виробництва валянок, зникли млини на перехресті вулиць Чорновола і Бандери (Московської). Не стоїть ззаду за поштамтом триповерхова споруда міського відділу міліції, та й сам поштамт тепер вже не поштамт.

Не торгують на вулиці газованою водою по чотири копійки, немає ні продавців цієї води, ні автоматів, де солодка газвода була не по чотири, а по три копійки, але сиропу в ній було менше. Майже зникли пивні бочки із свіжим пивом без консервантів, бо не було тоді ніяких консервантів. Зранку і вдень не поливають вулиці водою поливальні машини, не сяє веселка у струменях чистої води, під яку так приємно було в дитинстві підбігти в самих лише трусах...

Багато ще чого ніколи не буде у місті Рівному. Зате тепер є те, чого не було тоді, багато чого з’явилося в місті саме у шістдесяті роки. Про це і згадаємо у наступному розділі.


Частина 25. Автовокзал.

Мені з дитинства було цікаво, звідки беруться слова, чому люди в тій чи іншій місцевості кажуть так, а не інакше. Із нових слів, які міцно закріпились у мові рівняй сорок років тому, перше місце, безумовно, буде за словом "жедевокзал". Саме так, а не інакше, називають у Рівному місцеву залізничну станцію. І хоча в жодному словнику ви цього "жедевокзалу" не знайдете, більшість із вас саме так говорить і буде говорити.

Винуватцем місцевого неологізму став у шістдесяті роки чиновник, який задумав назвати новозбудовану на вулиці Карла Лібкнехта автобусну станцію "автовокзалом". Навіщо? Хто їх добере, тих чиновників? Мода, напевно, тоді така серед них пішла.

Люди у владі, як відомо, нічого не роблять. І це нормально, на те людина і вибилась у начальники, щоб інші за неї працювали. А щоб показати хоч якусь діяльність, найпростіше виступити з перейменуванням. Назвуть стару хату по-новому, ось ніби і справу зробили. Так, старий гуртожиток на вулиці Княгині Ольги (колишня Кузнецова) вже в п'ятий раз перебудовують і перейменовують. Останній раз на відкриття навіть міністр приїжджав. А воно як було бараком, бараком і залишилось.

Та повернемось до автовокзалу, який назавжди змінив життя Рівного. До відкриття цього транспортного пункту всі потоки пасажирів спрямовувалися в одну точку на той самий "жедевокзал", який тоді був просто вокзалом із розташованою поруч автобусною станцією. Всім було зручно: пересів з поїзда на автобус і навпаки — і їдь собі далі!

Напевно, в задумі архітекторів, які винесли автобусну станцію на східну околицю міста, а тоді практично за місто, були свої резони. Зростаючий потік автобусів рано чи пізно створив би проблеми в центрі міста. Але чому було не побудувати до існуючої станції нову дорогу з північного боку, щоб автобуси їхали до станції не через центр?

Та це ми тепер такі розумні. А тоді партія нікого не запитувала. І виросла на своєму нинішньому місці споруда в стилі хрущовської архітектури із залом для очікування, квитковими касами, камерами схову, їдальнею, буфетом, платформами для посадки пасажирів і навіть невеличким сквером з боку центральної магістралі. Все перелічене було страшенно незручне. Напевно, так зробили, аби пасажир хотів скоріше виїхати і не терся зайвий час на території автовокзалу.

Об'їзних вулиць, які згодом були збудовані ближче до виїзду на Київ, ще не було. Автовокзал височів серед сільськогосподарських та людських городів. Між ним та обласною лікарнею, зведеною на два роки раніше, був невеликий яр (там, де зараз вулиця), де, у свою чергу, було кілька старих хуторів.

Чудернацьке, скажу вам, було видовище. На цю станцію посеред поля автобуси привозили людей, сюди ж люди їхали з усіх кінців міста на інших автобусах, аби сісти на міжміський або приміський автобус. Ні тролейбусів, ні великих автобусів тоді в Рівному ще не було, тому увесь потік пасажирів увібрав у себе автобусний маршрут №7, укомплектований автобусами ЛАЗ. Маршрут звався "Вокзал — Басівщина". Тролейбус "трійка" між автовокзалом і "жедевокзалом" з'явився аж через десять років, уже у сімдесяті.

Вся подальша міська інфраструктура була після цього зав'язана саме на цьому маршруті. Що б не робив у Рівному приїжджий, яку мету б не переслідував, рано чи пізно він виходив на оцю "стежину", уздовж якої і формувалися згодом головні "вузли" міського життя: перехрестя в районі 12-ї школи, перехрестя в районі кооперативного технікуму, простір від універмагу до театру і, звісно, базар, який у ті часи ще не був повернутий "лицем" до тролейбусної лінії. Тому що нинішнього широкого моста через Устю, по якому йде тролейбус, тоді ще не було. Був вузенький місточок, де і два автобуси ледь могли розминутися. Автобус ходив певний час по новозбудованому проспекту Миру, який волею якогось із тодішніх начальників був згодом позбавлений автотранспортних маршрутів. Певно, хтось із начальства там жив і не хотів шуму під вікнами. Ось і не ходили понад тридцять років по центральному проспекту міста ні автобуси, ні тролейбуси.

Згодом народ звик до автовокзалу, перейменувавши для зручності залізничний вокзал. У результаті побудови автовокзалу сталося багато чого, що ми тепер вважаємо за нормальне. Мовляв, завжди так було. Так, наприклад, у сімдесяті роки помітно збільшилась кількість "мігрантів" до Рівного із сіл Гощанського району. Тому що добиратися автобусом до обласного центру і назад із цього "кутка" було набагато зручніше, ніж із боку Обарова чи Дядько-вич. Вплинув автовокзал і на забудову міста. Архітектори, хоч і працювали ніби за планом, не могли не враховувати місця знаходження головного на кілька десятиліть транспортного вузла не тільки міста, а й області.

Була у ті часи спроба і аеропорт перейменувати на аеровокзал. Не вийшло чомусь. А оскільки річкового порту в Рівному немає, то спотвореною залишилася лише назва "жедевокзалу", де сьогодні стихійно виросла нова автобусна станція. На тому самому місці, де вона і була до побудови автовокзалу.


Частина 26. Домінанта.

Збираючись в одному розділі розповісти про все те, що з'явилося в Рівному впродовж шістдесятих років минулого століття, я, здається, дещо погарячкував. Занадто сильно змінилось місто за ті десять років, аби написати про це коротко, нічого не забувши. Тому писатиму довго. Поспішати нема куди, папір все стерпить, а часи сорокарічної давнини нікуди від нас вже не подінуться.

Освіта у мене гуманітарна, тим більше, отримана дуже давно. Тому прошу фахівців пробачити мені за можливі помилки у вживанні архітектурного терміну "домінанта". Здоровий глузд підказує, що цією самою домінантою є в архітектурі міста споруда, яка визначає його головний силует, стає візитівкою населеного пункту. До приходу комуністичної влади домінантами в наших містах і селах, власне, як і не в наших, були зазвичай церковні споруди. Навіть заборона була на зведення будівель, які були б вищими за собори, кірхи, костели, синагоги. Старі фото Рівного свідчать про те, що у нашому місті аж до шістдесятих років таких домінант було дві — православний собор та католицький костел, які своєю висотою нагадували людям про скороминучість всього земного.

Звісно, що радянська влада не могла з цим миритися. Першим кроком було знесення шпилів на костелі, після чого перетворений на кінотеатр "Глобус" нинішній органний зал втратив свою архітектурну величність. Згодом майже навпроти закритого для богослужінь православного собору (вже без хрестів) звели типову дев'ятиповерхівку, яка і донині визначає архітектурний стиль центру Рівного.

До побудови згаданого вище житлового будинку із ощадною касою на першому поверсі центром міста вважалась Театральна площа, яка була сформована у нинішньому вигляді у шістдесят першому році. Чотири типові "сталінки" оточували площу, у центрі якої був також типовий театр, подібний до таких самих закладів у Полтаві, Донецьку і ще низки обласних центрів Радянського Союзу. Перед театром був спеціальний театральний під'їзд, аби автомобілі могли підвозити глядачів прямо до сходів під колонами. На свята цей простір займала або новорічна ялинка, або трибуна для начальства, повз яку проходили демонстрації трудящих на 1 травня та 7 листопада.

Все було досить зручно і функціонально. Але не зовсім ідеологічно. Бо ж у Рівному на той час не було площі Леніна! Можливо, саме у ті роки з'явився анекдот, в якому на запитання приїжджих, як знайти площу Леніна, рівняни відповідали, що для цього слід довжину Леніна помножити на ширину Леніна. Хе-хе...

Відсутність згаданої площі ліквідували у 1967 році, коли поруч із вже згаданою типовою дев'ятиповерхівкою була розчищена територія, на якій спорудили пам'ятник Леніну і головний кінотеатр міста під назвою "Жовтень". З того часу і дотепер саме ця територія має вважатися центром Рівного. Кінотеатр і нині той самий, тільки оригінально перейменований із "Жовтня" на "Україну", а пам'ятник Шевченку нічим архітектурно не відрізняється від пам'ятника Леніну, який стояв на тому ж місці.

Ще тоді, у шістдесят сьомому, всі відчували певну недовершеність центральної площі номер два. Увесь вигляд псували будинки по непарній стороні вулиці, які робили площу ніби обрубаною, створювали тісняву, яку рівняни відчувають і дотепер. Парканів уздовж протилежної від площі сторони вулиці тоді не було, проїзд з вулиці Комуністичної (тепер 16 липня) був відкритий і народ вільно переходив з одного боку вулиці на інший. Благо, транспорту було небагато, тому перебігти до автобусої зупинки, що була прямо на площі, було недуже ризиковано.

Все йшло до того, що квартал навпроти буде незабаром знесений, а на його місці буде продовження центральної площі із висотним готелем навпроти пам'ятника Леніну. Навіть проект був опублікований для населення. Але нічого так і не було ні знесено, ні збудовано. Казали, що у триповерховому домі післявоєнної архітектури шахтарських селищ жили дуже великі начальники, яким подобалось дивитися з вікон на нову центральну площу і не хотілося змінювати зручне місце проживання.

Як наслідок, площа Леніна виявилась на диво незручною і нефункціональною. Довкола пам'ятника не було нічого, окрім кінотеатру, універмаг і пошта знаходилися в іншій площині, куди йшли люди. Ні кафе, ні ресторанів, ні магазинів, ні ще яких розважальних закладів для людей на площі не було. Так само, як не було і бульвару за кінотеатром, який почали будувати вже вкінці сімдесятих. Навіть лав, щоб просто посидіти і відпочити, тоді на площі Леніна не було.

Навколо самого монументу цілодобово чергували правоохоронці у формі і в цивільному, що на довгі роки вберегло висаджені за скульптурою ялинки та кущі троянд. Увечері пам'ятник підсвічувався з чотирьох боків знизу прожекторами, захованими у кущах, і згори тими ж прожекторами із даху дому, що навпроти. В результаті чавунна скульптура набувала в темряві цікавої рельєфності, за якої одяг Леніна виглядав як мускули, причому, у не найпристойніших місцях.

Трибуну для начальства на свята виставляли на місці автобусної зупинки, а збоку від неї, ближче до універмагу, ставили великі портрети членів політбюро ЦК КПРС на чолі з Брежнєвим. Якщо йти від універмагу, то над портретами велично височів кінотеатр "Жовтень". Але і тут не обійшлося без курйозу. З певного часу на фасаді кінотеатру почали вивішувати довгий щит із назвою нового кінофільму. Цей щиту святкові дні опинявся якраз над портретами партійних вождів. Один із фільмів, який рекламували великими літерами перед 7 листопада, називався "Вовча зграя". Кілька днів місто сміялося над цим "підписом" над головами Брежнєва і членів його політбюро. Після цього портрети почали ставити з іншого боку від трибуни. Але це все було вже у сімдесяті роки, у які місто Рівне увійшло із новою домінантою — площею Леніна.


Частина 27. «Водний».

Серед подій шістдесятих років минулого століття, які докорінно змінили життя міста Рівного, особливе місце посідає відкриття «водного інституту». Саме так вже понад сорок років називають у нас колишній Київський гідромеліоративний інститут, який був переведений до Рівного на початку шістдесятих років. Існує красива легенда, згідно з якою саме перенесення цього інституту до Рівного зберегло нашому місту статус обласного центру. У ті часи проходило «укрупнення» областей нашого краю і статус обласних центрів втратили Дрогобич та Кам’янець-Подільський. Тоді і Рівне мало ніби стати райцентром Волинської області з центром у Луцьку. Я чув чимало варіантів цієї історії, але офіційної версії подій досі не існує. Навіщо тоді нам в Рівному купа професійних істориків із дисертаціями?

На початку шістдесятих науковців у Рівному майже не було. Завдяки «водному інституту» Рівне отримало шанс стати науковим центром. Разом з інститутом до міста прибули викладачі із вченими ступенями, яких досить оперативно забезпечили житлом. Окрім центрального корпусу інституту, який досі знаходиться на початку вулиці Соборної, було зведено споруду на нинішній вулиці Чорновола, яка згодом дістала назву «штани» за свою оригінальну архітектуру. Впродовж кількох років на порожньому місці, де у роки другої світової війни був концтабір для військовополонених червоноармійців, зросло ціле студентське містечко, яке існує і тепер із незначними добудовами сімдесятих років.

За задумом, переведення з Києва до Рівного головного навчального та науково-дослідного центру меліорації мало б зробити наше місто таким собі Кембриджем, куди їхали б навчатися на меліораторів та гідротехніків молоді люди із усього Союзу і навіть з-за кордону. Та не так сталося, як гадалося. Невідомо, що вплинуло більше — нестоличне розташування інституту, їхати до якого з далеких країв наважувалися лише одиниці, чи нестримне бажання стати гідротехніками та меліораторами, яке охопило у ті роки молодь нашого міста і області.

Трохи згодом, у сімдесяті я пережив це особисто, коли більшість моїх друзів і знайомих обрали після школи саме ті варіанти кар’єри, які пропонував «водний інститут». Кілька моїх найближчих друзів, з якими я був знайомий ще з дитячого садка, після сімнадцяти років почали палко прагнути у гідротехніки. Я тоді вже був розумний і для мене не був секретом такий вибір моїх друзів. Чому б не одержати вищу освіту вдома, та ще й уникнути необхідності два роки служити в армії? Так вважала більшість юних рівнян та їхніх батьків, і за неповні десять років із потенціного Кембриджа, «водний інститут» став місцем веселого проведення молодих років місцевою молоддю. Ніхто з них і думки не мав їхати після інституту на далекі сибірські новобудови працювати за спеціальністю. Хлопці і дівчата просто проводили вдома досить комфортні п’ять років студентства, одержуючи дипломи про вищу освіту і йдучи з ними хто куди міг влаштуватися.

Вже у вісімдесяті роки більше половини рівенського начальства у всіх без винятку галузях, від КДБ до останнього гастроному, складалася із випускників «водного».

Робили у інституті і наукові кар’єри. У шістдесяті роки бути науковцем було дуже почесно і матеріально вигідно. Держава щедро платила науковцям-водникам. Доцент одержував зарплату утричі більшу за простого інженера, та ще й мав до того гарантовану квартиру від держави і відпустку влітку на два місяці. Чим погане було життя?

Поява у невеликому місті кількох тисяч студентів та викладачів позитивно вплинула на загальноосвітній рівень мешканців Рівного — саме студенти і викладачі «водного» стали ядром численної міської інтелігенції, яку до цього часу представляли поодинокі фахівці з освітою, отриманою ще до війни. В інституті процвітали художня самодіяльність, спорт, туризм. Чому б і не процвітати за державний кошт? Саме у «водному» краще, ніж будь-де у Рівному, знали тоді про найостанніші новинки літератури, музики, моди і т.д.

Після того, як щороку кожен четвертий, якщо не більше, випускник середньої школи в Рівному ставав студентом «водного», життя міста змінилося назавжди. У шістдесяті роки це ще не було помітно. Привезені із Києва та інших міст викладачі ще не вросли в міське середовище, студентів було відносно небагато. Інститут жив тоді окремим від міста академічним життям. Зате невпізнано змінилася південна частина міста. Спільне проживання у гуртожитку одразу кількох тисяч молодих хлопців та дівчат створювало навколо студентського містечка нечувану до цього в Рівному романтичну ауру.

Тепер перші студенти «водного інституту» шістдесятих років вже пенсіонери. Їм краще знати, чи здійснилися мрії, з якими вони йшли у новий навчальний заклад, чи стало їхнє життя кращим завдяки одержаним тоді знанням у галузі меліорації. Найцікавіше, що «водний інститут» виявився живішим за країну, в якій був створений. Вже немає практично ніякого водного господарства. Життя довело шкідливість меліорації. Гідротехнічні споруди випускників «водного» досі створюють екологічні проблеми в усіх куточках колишнього Союзу. А інститут стоїть собі досі, назвавшись, певна річ, університетом. Кого він тепер готує, чесно кажучи, не знаю. Видається, що це нікого особливо і не хвилює. Тому що «водний» інститут вже сорок років готує не фахівців з меліорації чи ще якої дисципліни. Він готує просто рівнян, які після інституту самі влаштовують свою долю, хто як може. І меліорація тут ні до чого.

Наприкінці про назву «водного інституту». Найперше його офіційне найменування — Український інститут інженерів водного господарства — одразу вражало своєю кострубатістю. Чому саме «український»? Хіба він міг би бути в Рівному якимось іншим, монгольским чи португальським? Теперішнє заміристе найменування цього закладу і знати не хочу. Однаково він залишиться в історії Рівного минулого століття просто як «водний інститут».


Частина 28. Московська.

Продовжуючи згадувати про те, як змінилося наше місто у шістдесяті роки, не можна пройти повз явище, яке звалося в ті роки одним словом «Московська». Мова не про горілку вартістю два рублі сімдесят вісім копійок за пляшку, яка була на той час головним алкогольним напоєм всієї неозорої «країни рад». Московською звалася вулиця, яка докорінно змінила спосіб життя тисяч рівнян, вплинула на формування молодого покоління і взагалі стала чи не першим кроком до перетворення Рівного з містечка у справжнє місто.

Якщо подивитись на карту Рівного і порівняти її з картами міст із древньою історією, легко побачити винятково «сільську» схему розвитку цього населеного пункту. Якщо в містах споконвіку вулиці йшли радіально від центра міста із замком, фортецею чи місця, де вони колись були, то у селах забудова формувалася навколо великої дороги, по якій рухались люди і товари, а значить, і гроші. У селах все громадське і економічне життя йшло уздовж центральної вулиці, за кілька десятків метрів від якої міг бути ліс, болото чи пасовисько.

Рівне і досі живе уздовж центральної вулиці, яка нині має назву Соборна і на якій автор цих рядків прожив усе своє життя, тричі змінюючи адресу. Я добре пам’ятаю, як у шістдесяті роки у вулиці Ленінської (тодішня назва Соборної) з’явився конкурент. Нові квартали Московської, яка йшла паралельно Ленінській, швидко забудовувалися багатоквартирними «хрущовками», в яких були магазини, ресторани і кафе, а у дворах зводилися дитячі садки та школи. У порівнянні з мешканцями інших вулиць життя новоселів Московської відзначалося новою, небаченою досі якістю. У всіх без винятку квартирах були комунальні зручності у вигляді центрального опалення, санвузлів із ваннами й туалетами, балконами і т.д. Якщо згадати, що у ті роки запах вуличних вбиралень та помийних ям супроводжував місто впродовж усієї теплої пори року, Московська виглядала справжньою оазою благоустрою.

Відповідно до цього змінювався і спосіб життя людей, яким не треба було постійно виходити надвір і контактувати із сусідами. Життя у будинках нової вулиці ставало дійсно приватним. Ніхто вже не міг запросто зайти до тебе на кухню чи так само запросто заглянути у двері чи вікно. Всі життєві функції новосели могли здійснювати в рамках власної оселі, не посвячуючи в них сторонніх. За старою звичкою люди ще стукали до сусідів, щоб позичити сірники, попросити дозволу скористатися телефоном чи дізнатися, коли до магазину привезуть свіжий хліб. Але потроху замки на дверях ставали міцнішими і спілкування з коридорів та кухонь переносилось на позаквартирну територію. Тобто у двори.

У дворах новозбудованих хрущовок на клумбах росли квіти, на просторих спортмайданчиках нових шкіл було де гратися дітям, а ті, хто виходив із дитячого віку, сиділи вечорами у дворових альтанках, де співали пісні, розповідали анекдоти, обговорювали проблеми юнацької закоханості.

Під будинками вже не бігали кури і гуси. Замість них на лавах біля входів до під’їздів сиділи пенсіонерки, обговорюючи добробут і сімейний стан нових сусідів. У нових магазинах було ще відносно багато дешевих харчів, а в магазині побутової техніки народ купував телевізори та магнітофони, пилососи та пральні машини. Трохи вище від перехрестя з вулицею Лізи Чайкіної (тепер Крушельницької) на Московській з’явився тоді небачений до цього магазин із вивіскою «Автомобілі».

Сьогодні, коли автосалоном нікого не здивуєш, важко перенестися на сорок років назад, коли авто можна було купити виключно по блату або через кілька років черги. Тому ніяких автомобілів у тому магазині, звісно, не продавали. Там тільки оформляли купівлю тим, до кого дійшла черга на «Москвич», «Запорожець» чи «Волгу», або реєстрували перепродаж авто громадянами один одному. В ті часи просто так купити автомобіль у сусіда було неможливо. Продаж здійснювався виключно через комісійний магазин. Якого насправді теж не було. Ну не здавав ніхто в магазин автомобілі, які були у вжитку. Продавці й покупці самі знаходили один одного, домовлялись про ціну, а вже потім їхали на Московську і оформляли купівлю «через магазин». Так само народ продавав квартири, оформляючи продаж як обмін. Тому що продати державну квартиру квартиронаймач не мав права, а обмінювати — скільки завгодно. Саме квартири на Московській стали початком масового обміну житла рівнянами. Таблички «міняю» висіли тоді на спеціальних стендах по всьому місту і користувалися величезною популярністю.

Єдиним недоліком нової вулиці була практично повна відсутність маршрутів громадського транспорту. Аж до середини сімдесятих, коли «верхньою Московською» пройшов маршрут тролейбуса, доїхати на Московську із центру автобусом було можна лише раз на двадцять хвилин маршрутом, який йшов від вокзалу до мототреку (старого). Причому автобус чомусь йшов не по Московській, а по Приходька, другорядній вулиці, з приватною забудовою, що проходила і проходить досі паралельно.

Тоді ще й мови не було про міст через Устю, який з’єднує тепер Московську з вулицею Поповича і став тепер єдиним транзитним шляхом через місто для автотранспорту. Нова вулиця стояла в оточенні садів «приватного сектора» і обіцяла новоселам довге і зручне життя за стандартами «будівників комунізму».

Тепер вулиця Московська має назву «вулиця Степана Бандери» (ніби є ще якийсь Бандера, який не Степан). Масштаби її забудови сорокарічної давнини непомітні на тлі нових міських мікрорайонів сімдесятих-дев’яностих років. І жити на цій вулиці вже зовсім не так комфортно.


Частина 29. Проспект.

Для мешканців нашого міста слово «проспект» вже майже сорок років означає назву тільки одної вулиці — Проспекту Миру. Ця незвична для міста широка магістраль пролягла від вокзалу до вулиці Міцкевича у ті самі шістдесяті роки, спогадами про які ми розважаємося на сторінках газети вже понад півроку.

Початок Проспекту (він заслуговує, щоб писати його з великої літери) був закладений ще до того, як через Устю збудували новий міст на додаток до двох старих мостів на вулицях Ленінській та Карла Маркса. Перший з цих мостів був замінений шляхопроводом, а другий існує дотепер. На вулиці Плеханова (тепер Директорії) на той час вже стояли чотири «сталінки», дві з яких виходили одним боком на майбутній Проспект. Генеральну лінію нової вулиці розпочали дві типові «хрущовки» на два під’їзди на західному березі Усті. Новосели у ці будинки, а це були працівники залізниці, заїхали у 1962 році. Того ж року стала до ладу кутова п’ятиповерхівка, що виходить нині одним боком на готель «Мир».

Але до Проспекту тоді було ще далеко. Ще проходила з півдня на північ вулиця Литовська, яка разом із вулицями Шевченка та Червоноармійською (тепер Петлюри) виводила пішохода до північної околиці Рівного, а точніше, до села Тютьковичі. Різниця між цими вулицями була лише в тому, що Червоноармійська складалася в основному з шикарних будинків багатіїв часів Пілсудського (30-ті роки ХХ століття), а дві інші були зайняті дерев’яними хатами місцевої бідноти, які, як тоді казали, архітектурної цінності не представляли. Тому і зносили їх безжально заради нових шкіл, дитсадків і п’ятиповерхівок.

Другим, і головним етапом формування Проспекту стало зведення один навпроти одного будинків-близнюків із гастрономом з північної сторони та універмагом (військовим) з південної. Ці споруди перерізали вулицю Литовську, розбивши її на дві нерівні частини. Наявність магазинів одразу «оживила» Проспект, зробивши його привабливим не тільки для мешканців новобудов. Остаточно силует Проспекту сформували три однакові за проектом будинки, два з яких постали на захід від вулиці Шевченка, а один — на схід від Червоноармійської. У цих будинках перші поверхи зайняли найбільший в місті пивний бар, бібліотека з магазином побутової техніки та магазин «Союздрук», де на великій площі торгували газетами та журналами. Згодом ще дві п’ятиповерхівки оформили перетин Проспекту з вулицею Набережною.

Таким чином, вже до 1969 року Проспект мав усе, що було потрібно для життя: від пивного бару до бібліотеки. Побудовані в ті ж роки спортивна школа та Будинок побуту були згодом доповнені дев’ятиповерхівкою з Будинком урочистих подій, або просто ЗАГСом, та харчоблоком із рестораном, кафе, їдальнею, баром і магазином «Кулінарія». Вся ця краса впиралася з боку вулиці Міцкевича у приватне подвір’я, яке чомусь не зносили, через що архітектурно Проспект не був довершеним.

Ось тут настає черга розповісти ще одну міську легенду, про яку навряд чи здогадуються місцеві науковці-історики та краєзнавці. За логікою Проспект мав пролягти аж до Млинівської, природно з’єднавшись із вулицею Остафова, щоб просто від вокзалу можна було проїхати до єдиної на той час об’їзної вулиці Рівного. Однак саме в той час почалося зведення готелю «Мир», який назавжди перетворив Проспект із наскрізної магістралі на тупик.

Рівняни розповідали тоді, що готель був навмисне поставлений впоперек Проспекту, аби зберегти тиху вулицю Остафова, де у ті часи мешкали дуже впливові в Рівному люди. Цим людям дуже не хотілося, щоб їхній тихий куточок перетворився на галасливу вулицю з транзитним транспортом і пов’язаними з цим незручностями. Перевірити правдивість цієї легенди через сорок років не видається можливим, але досить подивитися на Проспект, щоб підозра так і залишилась.

Наслідком побудови готелю стала неможливість використати Проспект Миру, який став «тупиком Миру», як транспортний коридор. Автобусні, а згодом і тролейбусні маршрути оминали Проспект. З одного боку, це було не зовсім зручно, а з іншого — дозволило Проспекту стати таким собі міським Бродвеєм, де були всі розваги, окрім кіно і театру. По вулиці від пивного бару (нині ресторани «Париж» і «Фараон»), розташованого майже напроти кафе «Молодіжне» із супутними барами, у наступні двадцять років можна було спокійно пересуватися у стані сп’яніння, а шлюбним церемоніям не заважали зайві перехожі.

Мені довелося бачити в архівах проект, за яким Проспект мав би продовжитись автомобільним мостом у районі вокзалу, аби вивести транспорт одразу до західного виїзду з Рівного. Але і цей проект разом із низкою інших так і не був втілений у життя. І Проспект дожив до наших днів у такому вигляді, в якому постав наприкінці шістдесятих перед молодим поколінням рівнян, яке мало за десять років жити при комунізмі.


Частина 30. Дуст.

Окрім пам’яті про побачене і почуте, існує ще й пам’ять про понюхане. Напевно, кожному з вас доводилось хоч раз почути запах, який би нагадав вам щось давно забуте. Причому нагадав настільки сильно, що пригадуються найменші подробиці подій, супроводжуваних цим запахом. Тому спогади про Рівне, яким воно було у 60-ті роки минулого століття, викликаються не тільки збереженим у пам’яті виглядом вулиць та площ, звуками музики, кадрами кінофільмів чи рядками друкованих текстів. Справжній спогад, спогад очевидця, невідривний від запахів. Жодна книга чи кінофільм, жодне фото чи архівний документ, скільки б над ним не працював, не нададуть спогадам стільки достовірності, скільки надають запахи.

Сучасні місцеві науковці, які мудрують над тим, кому б ще поставити в місті пам’ятник, кого б ще занести у число історичних персонажів історії Рівного, займаються цим у кращому разі у залах бібліотек, кабінетах музеїв чи університетів. У гіршому — за склянкою кави в атмосфері невимушеного спілкування. Сказати, чим пахло колись на вулицях Рівного, вони не здатні. І ніякі документи тут не допоможуть. Не знаю, чим пахло у Рівному за часів Марії Несвицької чи Уласа Самчука, монументами яким останнім часом «прикрасили» центр Рівного. Бо у ті часи я у місті ще не жив. Зате точно пам’ятаю головний запах шістдесятих років.

Запах цей пройшов через усе моє щасливе дитинство, провів мене у складну юність, з роками слабшав і загубився десь на зламі епох, назавжди залишившись у минулому. Це був запах дусту. Для тих, хто не зорієнтувався, поясню, що дустом у вигляді білого порошку санітарні служби регулярно посипали колись помийні ями та туалети, аби звідти не розповсюджувалась інфекція. А посипати цим дустом у шістдесяті роки в Рівному треба було багато чого. Головним об’єктом посипання, а значить, і того самого запаху, були туалети загального користування. На початку шістдесятих такими туалетами були практично всі місця, де громадяни справляли природні потреби.

Зізнаюсь, що я одразу хотів назвати цей розділ спогадів саме так — «туалети». Але здобуте у ті ж часи виховання не дало мені цього зробити. Рука не піднялася написати такий заголовок. Отакі вони — тяжкі наслідки колишнього виховання. З тих самих часів я і досі не можу вголос матюкатися. І про себе теж. Хіба що впаде раптом на голову. Тоді чистоти мови не гарантую. Али мова у нас тепер про чистоту повітря.

Відсутність каналізації, яка у старих рівенських будинках представляла собою елементарний «злив» і здатна була приймати виключно дощову воду або воду з умивальника, зумовила існування сотень, якщо не тисяч вигрібних ям, де і збиралися продукти людської життєдіяльності. Згори на таку яму ставили або місце для викидання відходів господарювання, або будочку простої архітектури з кількома отворами у підлозі. Громадянам залишалося лише влаштуватися над цим отвором, щоб спрямувати належне саме туди.

Така система в чомусь була зручнішою за нинішні унітази, які, окрім водогону та каналізації, потребують ще й елементарної акуратності в користуванні, через відсутність якої виходять з ладу або виглядають антисанітарно. Натомість пошкодити круглий чи фігурний отвір у бетонній чи дерев’яній підлозі неможливо. Можна лише забруднити. Саме проти забруднення і застосовувався пахучий порошок-дуст, який потужно перемагав характерний для вбиральні запах, не даючи тому оволодіти навколишніми вулицями та подвір’ями.

Ще раз нагадаю, що тоді громадськими вбиральнями були практично всі міські відхожі місця. Можна було зайти у будь-яке подвір’я і скористатися наявною там будкою. Стрімке зростання населення Рівного призвело до того, що саме у шістдесяті роки ця система, яка досі працювала, треба думати, століттями, почала давати тріщини. Геніально прості туалети з вигрібними ямами вже не вдовольняли зростаюче число користувачів. Згадані будочки у дворах, якщо їх не прибирати щодня, а туди ходять сотні людей, швидко набувають такого жахливого стану, що ніякий дуст не допоможе. Збентежені жителі навколишніх будинків почали тоді вішати на дверях сортирів замки, ставлячи інших бажаючих «сходити» у безвихідь. Побачити це явище нескладно і тепер. Варто зайти у двір управління залізниці у самісінькому центрі Рівного і побачити ці самі замки на стареньких будках-вбиральнях. Ще малим я жартував з приводу цих замків, припускаючи, що господарі бояться, аби зловмисники із тих вбиралень нічого не поцупили.

Насправді смішного було небагато. Реально чистих і доступних туалетів у місті майже не залишилось. Виручали хіба що туалети у дворах міських шкіл, які були просторими і які щодня прибирали. Тепер таких туалетів при школах залишилось лише три-чотири. Хоч бери і оголошуй їх пам’ятками архітектури разом із написами і малюнками на стінах усередині. Першими громадськими «ватер-клозетами», тобто такими туалетами, де застосовувався змив водою, були такі заклади на вокзалі, на вулиці Шкільній, а також на Карла Маркса і в парку Шевченка позаду концертного залу. Щоправда, вода для змиву текла там за дивовижним алгоритмом, який ніколи не збігався з процесом наповнення приміщення тим, що слід було змивати. Такий туалет на вокзалі існує і досі, на Шкільній він простояв у первинному вигляді до середини дев’яностих, у парку самозачинився, а на місці вбиральні на Карла Маркса нині стоїть піцерія на Пересопницькій. Окрім цих умовно охайних закладів, можна було в критичний момент забігти у кінотеатр, яких у центрі було аж п’ять. Контролери в кіно, як правило, входили у становище і без проблем пропускали до туалетів з вулиці. Отак ми і жили тоді, вдихаючи запах дусту як невід’ємну частину навколишньої атмосфери.

Що цікаво, зростання міста вп’ятеро дотепер так і не призвело до побудови в центрі Рівного нових вбиралень. Дустом у нас вже ніде не пахне. Пахне тим самим, що той дуст мав дезінфекувати сорок років тому. До сотень нових магазинів і кафе, десятків торгових центрів і пам’ятників наша влада так і не спромоглася додати хоча б один-два нормальні туалети. Хоча б для гостей міста. Сорок років тому, аби не бігти у кущі чи під’їзд, народ принюхувався і рятівний запах дусту безпомилково приводив їх у потрібне саме у цей момент місце. Тепер, коли інколи «прихопить», можна не принюхуватись і не приглядатись. Нема запаху дусту — нема і туалетів!


Частина 31. Ювілеї.

Життя Рівного шістдесятих років, принаймні зовнішню, публічну його частину не можна було уявити без ювілеїв. Тоді ще не можна було називати цей маразм комуністичної системи маразмом. Час ще не прийшов. Приблизно так само, як не прийшов іще час назвати новітніх місцевих літературних »класиків» безграмотними графоманами. Але навіть тоді, коли щойно навчивчись читати, я бачив на будинку табличку «збудовано на честь 50-річчя…», дитячий розум задавав запитання: а якби не оте 50-ліття, то що, не збудували б?

Скоріше за все, розслабившись за часи хрущовської «відлиги», офіційна оплачувана пропаганда не знала тоді більш надійного способу зберегти за собою теплі робочі місця, аніж влаштовувати галас з приводу кожної хоча б трохи «круглої» дати. Першим ювілеєм на моїй короткій ще тоді пам’яті було 70-річчя Хрущова, майже одразу після якого самого Хрущова десь із газетних сторінок та телеекранів поділи. 60-річчя Брежнєва, яке настало за два роки після цього, не було таким гучним: видно, пам’ятав ювіляр долю свого попередника. Якщо хто не знає, Хрущов був лідером СРСР до 1964 року, а Брежнєв зайняв його місце.

На карті Рівного першим ювілеєм було 40-річчя КПУ, яким назвали вулицю, що вела вд нинішньої стоматологічної поліклініки до місця майбутньої школи №18. Коли був той ювілей, не скажу. Зате точно скажу дату ювілею наступного. 20-річчя перемоги СРСР у війні з Німеччиною було бучно відсвятковане навесні 1965 року. До цієї дати на Дубенському цвинтарі, куди ще проводжали в останню путь рівнян, розчистили майданчик на місці поховань польських жовнірів і влаштували там меморіал. «Вічного» вогню там ще тоді не було. Безплатний у ті часи природний газ тоді ще до Рівного не провели, а підвозити до поховань загиблих балони із скрапленим газом було чи то незручно, чи то вогненебезпечно. Окрім цього, до ювілею була випущена медаль із зображенням пам’ятника радянському «воїну-визволителю» у східному Берліні. Це була перша в історії країни медаль, яку давали в мирний час усім підряд учасникам колишньої війни. Аби ті, кому медалі не дісталося, не почувалися скривдженими, в обіг був запущений ювілейний металевий рубль із точно таким самим зображенням «воїна», що й на медалі.

До наступного ювілею, 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції (саме так слід було писати тоді назву згаданої події), випустили вже не одну, а одразу кілька ювілейних монет вартістю 10, 15, 20 та 50 копійок. Окрім того, в місті до цього ювілею звели кінотеатр, названий «Жовтень» (тепер «Україна») і поставили пам’ятник Леніну (тепер Шевченку). Першим фільмом у кінотеатрі чомусь пішла кольорова оперета «Свадьба в Маліновкє». Дивно, але підходящих вулиць до відповідного найменування ні до 20-річчя Перемоги, ні до 50-річчя Жовтня влада у Рівному тоді не знайшла.

Мене, малого, перший ювілей застукав у школі, де за рік після мого урочистого вступу в «юні піонери» відзначали 50-річчя Всесоюзної піонерської організації імені, звісно ж, Леніна, кого ще? Від заходів на честь цього ювілею, до яких мене примушували як відмінника навчання, за кілометр тхнуло фальшивістю. Тому я під першим же приводом (здається, скло м’ячем побив) втік від піонерської дружини у футбольну команду. Але втік недалеко. Бо за рік на всіх чекав ще один ювілей — 100-річчя самого Леніна. І тут з найменуванням вулиці нічого не вийшло — вона вже у Рівному була, причому центральна. Обійшлося ювілейною медаллю з профілем Леніна «За трудовую доблєсть», яку давали вже не військовим, а цивільним, і черговим ювілейним рублем із таким самим профілем «вождя пролетаріату», як і на медалі. Аби військові не ображалися, для них випустили чи то медаль, чи то жетон «25 років Перемоги». Благо, обидва ювілеї пройшли впродовж трьох тижнів.

Я не згадав іще про 50-річчя комсомолу і всякі інші більш дрібні ювілеї, які припадали на ті роки. Тому що наближався інший ювілей, який надовго залишив по собі пам’ять у Рівному. То було 50-річчя СРСР. Видно відчували комуністи, що недовго залишилось тому СРСР існувати, тому й розмахнулися ширше, ніж на всі попередні ювілеї. Навіть сигарети з фільтром випустили «50 лєт СССР». У Рівному з такої радості назвали «Ювілейним» новий мікрорайон на заході міста, який тоді складався лише із двох будинків. Один із них виходив боком на вулицю, яку заздалегідь назвали «вулицею 50-річчя СРСР», а вулицю Ювілейну придумали вже у кінці сімдесятих, невідомо на честь якого ювілею. А може, просто вулицю назвали на честь мікрорайону.

Тепер навряд чи хто пам’ятає, який саме ювілей став приводом дати досі існуючу назву мікрорайону хіміків. Якби нинішні націонал-активісти не вчилися тоді по сільських школах, то і район, і вулицю у 1990-му вже точно перейменували б. А так назви залишились. І добре. Бо СРСР вже скільки років немає, а його перший і останній ювілей залишився назвою вулиці.

Не претендую на те, щоб перелічити всі ті ювілеї, які регулярно, починаючи з 60-х років, накочувалися на наше місто. Народ ті ювілеї практично ігнорував. Хіба що анекдоти з цього приводу з’являлись. Наприклад, анекдот про сторіччя Леніна, до якого ніби випустили парфуми «Запах Ілліча» та мило «По Лєнінскім мєстам». Може, тому ще з тих часів ставлюсь до всіляких «круглих» дат з іронією. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на ювілеї.


Частина 32. Музика.

У шістдесяті роки минулого століття музика в Рівному звучала всюди. Корені цього явища сягали ще кінця тридцятих років, коли у приєднаних до СРСР областях була проведена так звана радіофікація. На практиці це означало, що на вулицях і майданах усіх без винятку міст і сіл з шостої ранку до одинадцятої вечора гриміли встановлені на стовпах гучномовці, які транслювали програму московського радіо з місцевими включеннями. Народ у шістдесяті роки називав ті гучномовці на стовпах «матюгальниками», а їхні аналоги на кухнях комунальних квартир — «брехунцями». Подітися від того радіо не було куди. Сигнали точного часу наздоганяли всюди, разом із музичними фрагментами програм, які йшли після новин.

Саме у шістдесяті роки практику вуличної радіотрансляції централізовано припинили. Але гучномовці не забрали. Вони мали в разі чого інформувати населення про щось надзвичайне, стихійне лихо, вороже бомбардування і тому подібне. Вимкнуто було лише вуличні гучномовці. Ті ж, які були відомчими, продовжували гриміти день за днем. Якось звично було всім, що радіо грає, тому й гучномовці продовжували працювати по-старому на території підприємств і організацій, а також у громадських місцях: парках, стадіонах, пляжах, базах відпочинку, піонерських таборах і так далі.

Після скасування щоденних вуличних радіотрансляцій господарство, яке забезпечувало цю трансляцію, було частково залишено зв’язківцям, а частково передано підприємствам. Що транслювати по тих гучномовцях — ніхто не казав. Тому й вийшла тоді на вулиці Рівного нечувана досі хвиля естрадної музики. Система стаціонарного транслятора передбачала можливість не тільки подавати на гучномовець радіопрограми, а й говорити щось у мікрофон або вмикати програвач із платівками. Найчастіше «радисти» використовували останній режим, вмикаючи народу платівки на власний смак. Або ті, що були в наявності.

Так, наприклад, радист міського стадіону «Колгоспник» не мав, напевно, іншої платівки, окрім тої, на котрій приємним баритоном співалася пісня «Как праважают пароходи» і ще три твори подібної ж романтичної тематики. Гадаю, що фізкультурники, які займалися тоді спортом на стадіоні, а також глядачі, які приходили на футбол (до, після і в перерві футбольних матчів теж гриміла музика), вивчили ті чотири стадіонні пісні напам’ять. Я особисто досі готовий наспівати кілька куплетів, хоча сорок років пройшло.

Неподалік стадіону була «конкуруюча» музика, яка гриміла з гучномовця на станції дитячої залізниці. Там були свої платівки, більш веселі й динамічні. Те ж саме крутив радист на пляжі у Басовому Куті. Окрім того, постійно грала музика з репродуктора у парку Шевченка, яку по вихідних доповнював радист військової частини, що була розташована тоді на місці нинішнього кварталу дев’ятиповерхівок навпроти Покровського собору. Далі естафету підхоплював радист автобусного парку, який теж крутив музику, аби водіям було веселіше готуватись до рейсів. І так далі аж до дерев’яного ще старого мототреку. Музика з гучномовців лунала на перервах у школах, а також на території практично кожного хоч трохи помітного закладу.

Репертуар тої музики був досить обмежений. Вся доступна тоді радянському слухачеві естрада вміщалася на п’яти-шести платівках-збірниках серій «Музикальний калєйдоскоп» та «Всєм, кто любіт пєсню». Вміщені на платівках цих випусків пісні автоматично ставали тоді всесоюзними хітами. Музика там була різна: від «Черемшини» до «Бітлз», чию пісню чомусь назвали на платівці «народною».

На таку про себе музичну турботу народ почав у ті часи масово відповідати. Відповідь ця полягала у виході на вулиці власників портативних радіоприймачів, які тоді щойно з’явилися у продажу і звалися «транзисторами». Радість слухання «транзистора» його власник прагнув розділити з перехожими, тому молоді люди з ввімкнутими радіоприймачами були у ті часи на вулицях звичним явищем. І що найцікавіше — приймачі здебільшого були настроєні не на радянські музичні радіостанції «Маяк» та «Промінь», а на польське та румунське (!) радіо. Це радіо дуже добре приймалося на довхих хвилях і там було набагато більше сучасної музики. Супровід цієї музики румунськими новинами про «товаришула Ніколає Чаушеску» або польскими про «польський звйонзек партій роботнічих» нікому не заважав. Багаторічна звичка народу пропускати новини повз вуха допомагала сприймати румунську чи польську радіоговірку як спів птахів.

У чому був феномен постійного звучання музики на вулиці у ті роки? Можливо, у старшого покоління музика на вулиці викликала хороший настрій, а може, просто тиша викликала дискомфорт у людей, які народились і виросли під звук «матюгальника»? До того ж музика привертала до себе увагу. Люди знали, що там, де грає музика, щось відбувається. Це не була ще реклама у нинішньому вигляді, а такий собі наївний її прототип.

Приблизно на рубежі шістдесятих-сімдесятих років неорганізований музичний супровід життя рівнян став потроху організовуватись. Насамперед вийшла постанова міськвиконкому про дотримання тиші після 23-ї години. На того, хто вмикав гучну музику пізніше, могли поскаржитись. Не знаю випадків, щоб когось за ту нічну музику покарали, але поступово вечорами на вулицях і у дворах стало тихше. До того ж, нове покоління вже не хотіло слухати аби що. Вибір, пропонований тоді радіопередачами та магазинами грамплатівок, молодь уже не влаштовував. Люди купували магнітофони і переписували туди таку музику, яку не продавали в магазинах і не передавали по радіо. Але це вже була інша музика, яка заслуговує окремої розповіді.


Частина 33. Іграшки.

Микола Несенюк Спогади про Рівне шістдесятих років минулого століття, якими я вже майже рік розважаю читачів газети, мають одну особливість, яку слід неодмінно враховувати. Написане тепер є записом вражень дитини, якою я тоді був. З одного боку — це мінус, оскільки багато чого дитина просто не могла знати. З іншого боку, будучи хлопчиком не без здібностей, я у ті роки хапав незавантаженою на той час турботами увагою практично все, що робилося, говорилося чи показувалося довкола мене. Діти, як відомо, чують і бачать абсолютно все. Інша справа, що ставши дорослими, вони втрачають цю властивість і не зважають на дітей, які крутяться десь поруч.

Пропонований нижче розділ спогадів буде відрізнятися від попередніх. Тому що згадувати я буду не про доросле, а про дитяче життя шістдесятих років. Гадаю, що молодому і середньому поколінню буде цікаво, чим бавилися їхні батьки і (що поробиш) діди сорок років тому в дитячому віці.

Але почну я не з іграшок, а з місць, звідки ці іграшки бралися. Таких місць у Рівному було тоді два: універмаг і магазин «Дитячий світ». Універмаг був тоді розташований у приміщенні нинішнього магазину «Юність» на сучасній вулиці Базарній, а тоді — Жовтневій. Універмаг мав два входи і досить складну внутрішню структуру. Іграшки продавалися у самому кінці приміщення, коли йти від того входу, що праворуч, якщо дивитись із вулиці. Той дальній закуток тягнув мене до себе з неймовірною силою. Батьки ж, з якими я малим потрапляв до універмагу, все обминали той куток, штовхаючись у відділах із нудними і сірими (насправді) одягом, взуттям, тканинами та іншим зовсім не потрібним дитині товаром. Моєю метою було будь-що затягнути батьків до відділу іграшок. Шкода, але цієї мети я досягав не дуже часто. Чи, може, просто час тоді тягнувся довше.

У «Дитячому світі», який був приблизно на тому місці, де тепер тротуар перед свіжим монументом Марії «Рівненської», іграшки були чомусь аж на другому поверсі. Старі дерев’яні сходи, які вели до того відділу, досі скриплять у моїй пам’яті надією на щось яскраве і незабутнє. Вже згодом, коли я був школярем, мені можна було самому ходити по тих іграшкових відділах. Без батьків це було робити легше. Але у батьків були гроші, тому самостійні прогулянки тільки розганяли у мене «апетит» на цяцянки.

Що ж було тоді дитячими іграшками? Одразу скажу, що у ляльках я був не фахівець. Не стільки тому, що був хлопчиком, а не дівчинкою, скільки тому, що тодішні ляльки були всі однакові — целулоїдні з руками і ногами на мотузках. Ці ноги і руки відривалися дуже легко, а голови просто відкручувалися легким порухом дитячої руки. До того ж, іграшкові хлопчики і дівчатка були без одягу абсолютно однакові, що ображало мою дитячу обізнаність.

Зовсім іншим було ставлення до дитячої зброї. Вона тоді була двох видів — «однозарядна» та «автоматична». Дитячі рушниці та пістолети мали справжній курок і справді стріляли, стукаючи по стінці ствола, куди можна було поставити паперовий пістон. Пістон складався з двох склеєних між собою квадратних папірців, між якими було трохи сірки, як на сірнику. При ударі пістон по-справжньому «стріляв», даючи звук і справжній вогонь, тільки дуже маленький. Коли я був у старшій групі дитсадка, в продажу з’явились чорні металеві «автомати», в які вкладався цілий моток стрічки з пістонами. Тому стріляти можна було довго і підряд, поки стрічка не закінчиться. Проблема була лише в тому, що половина пістонів взагалі не стріляла. Та ще й стрічка ця коштувала якусь копійку і не завжди була у продажу. Сам же «автомат» коштував рубль.

Алюмінієві шаблі та мечі з дерев’яними ручками якраз тоді почали замінюватись пластмасовими з поліетилену. Поліетиленові виглядали яскраво, але були тупі. Алюмінієві ж одразу гнулися і після кількох перших хвилин гри нагадували плаский покручений дріт, яким, напевно, і були заготовки до тих шабель. У першому класі мені купили дві пластмасові рапіри і дві фехтувальні маски з пластмаси. Однокласники стояли за цим щастям у черзі й постійно набивалися до мене в гості, аби «пофехтувати».

Також продавалися за сімдесят копійок набори іграшкових солдатиків із прапорами, танками, фортечними мурами і навіть гарматами на пружинці, які стріляли... сірниками. Солдатики з олова коштували три копійки і продавалися поштучно. «Бойовий» комплект наших дитячих іграшок доповнювався справжніми військовими зірочками, кокардами та гудзиками, яких вдосталь було у хлопців, чиї батьки були військовослужбовцями.

Із настольних ігор виділявся жестяний «футбол», який представляв собою металеве футбольне поле розміром приблизно тридцять на п’ятдесят сантиметрів із вкрученими фігурками футболістів. Від кожного футболіста тягнувся дріт за ворота, де спеціальним гачком приводилася в дію нога фігурки, яка била по металевій кульці. Згодом футболісти стали пластмасовими і били по кульці після того, як потягнеш назад за голову.

Іграшкові автомобілі були тоді всі металевими і не витримували експлуатації навіть п’ятирічною дитиною. Усі ці машинки, які мій батько-водій регулярно привозив із рейсів до Києва, вже за кілька годин потребували «капремонту».

Найрозкішнішою настольною іграшкою мого дитинства був іграшковий більярд за вісім рублів, подарований мені, здається, на восьмий день народження. Більярд був справжній — дерев’яний із лузами, зеленим сукном і киями. Тільки все було маленьке, а кулі — металевими.

Не буду зупинятися на іграшках місцевої іграшкової фабрики, приміщення якої досі стоїть на теперішній вулиці Мазепи (тоді Комсомольській). Нас туди водили на екскурсії, під час яких робітники фабрики залюбки обдаровували діток бракованими пластмасовими фігурками звірів та птахів. Вже тоді я збагнув, що не браковані фігурки були не набагато кращі, і мав до місцевих іграшок повну зневагу. За винятком, ясна річ, «дідів морозів», яких на тій фабриці клеїли з фанери, обрізків тканини та вати. Запах клею був найбільш вражаючим у тих «дідах морозах». Такого клею вже не роблять, а шкода. Його запах для мене — запах дитячого Нового року!

Був серед іграшок того часу і дитячий спортивний інвентар. Триколісні і двоколісні велосипеди, обручі для гімнастики і, звісно, м’ячі. Гумовий синьо-червоний м’ячик куштував тоді тридцять пять копійок — менше, ніж дві порції морозива «пломбір». Цей м’яч сильно відскакував і боляче бив по оголених частинах тіла. Але у гумового м’яча була величезна перевага: попросити його купити можна було завжди, і батьки не відмовляли мені в такій сумі коштів. Справжні велосипеди і футбольні м’ячі продавалися у сусідньому магазині — у спорттоварах. Але це вже були не іграшки!


Частина 34. Партизанська — Піонерська.

Як я тепер вже знаю, дитячі залізниці були централізовано збудовані в усіх містах колишнього СРСР ще у п’ятдесяті роки минулого століття. Згодом вони занепали і після короткого відродження в часи міністра Кірпи продовжують занепадати. Що таке дитяча залізниця для дітей ХХІ століття? Не так було сорок років тому.

Станція дитячої вузькоколійки знаходилась на початку шістдесятих у самісінькому центрі Рівного, буквально за двадцять метрів від вулиці Сталіна. Рухомий склад цього закладу складався з одного паровоза і двох «іграшкових» вагонів, які й досі стоять збоку від потоку людей, що прямують тепер щодня на один із численних міських ринків. Тоді ж на місці ринку були тихі вулички Театральна і Здолбунівська, забудовані одноповерховими дерев’яними особнячками ще довоєнної єврейської архітектури. Одразу за особнячками починалося колишнє болото, перерізане у часи Польщі маленькими каналами. Насип, який тоді розділяв висушене болото і річку Устю, став початком «Малої Ровенської» залізниці. Саме так гордо називалися півтора кілометра вузькоколійки, які закінчувалися біля Басівкутського ставка станцією «Піонерська».

Нині це все заросло дикими кущами. Навіть не віриться, що колись усе літо тут лунали дитячі голоси, з репродукторів звучала музика та оголошення про прибуття поїзда, стукали колеса вагончиків і чухав помалу той самий маленький паровозик.

Принцип роботи дитячої залізниці був простий. Приблизно у лютому до шкіл приходили дяді у гарних залізничних строях. Вони офіційно запрошували третьокласників приходити вчитися на залізничників на «Малу Ровенську». Кашкет із кокардою і блискучі гудзики діяли тоді на малечу безвідмовно: вже за тиждень діти юрмилися біля будиночка «Партизанської» де їм читали лекції про залізницю та обіцяли видати кашкети із кокардами. Звісно, більшість бажаючих відсіювалася у перші два тижні, однак тих, хто залишався, цілком вистачало на літній сезон. Приблизно з семирічного віку і аж до середніх класів я міг бачити влітку знайомих хлопців та дівчат у стареньких, але добре випраних дитячих залізничних строях, а точніше, у світло-блакитних піджачках, прикрашених латунними гудзиками і, звісно, у тих самих кашкетах із залізничною кокардою.

Окрім носіння форми, «юні залізничники» виконували роль контролерів, провідників та чергових по станції. Оскільки бажаючих було більше, аніж місць, всіх інших зараховували до «путєобходчіков» (досі не знаю, як це буде по-нашому). Реально діти просто тинялись уздовж колії, маючи право кілька разів безплатно проїхатись у вагончику ті самі півтора кілометра. Ті ж, кому довіряли найбільше, відчиняли і зачиняли двері й головне — перевіряли квитки. Квитки були найсправжнісінькі, такі самі, як і на справжній дорослій залізниці. Дитячий — п’ять копійок, дорослий — десять. Щойно потяг рушав із місця, як обома вагонами лунав дитячий голос: «Уважаємиє пасажири! Просім пріготовіть білєти для провєркі рєвізором!». Саме так, а не інакше. Одразу після грізного оголошення вагоном вирушала группа підлітків із справжнім металевим блискучим залізничним компостером. Вони важно пробивали дірки у квиточках пасажирів, яких традиційно було менше, аніж «юних залізничників».

Перестук коліс вагонів дитячої залізниці був у шістдесяті роки неодмінним атрибутом літа у Рівному разом із морозивом «пломбір», поливанням вулиць із спеціальних автоцистерн та бочками з квасом. Сьогодні це виглядає неймовірно, але дитяча залізниця кілька десятиліть утримувалась у зразковому стані. Це стосується і колій, і станцій, і паровозика, і вагонів. Дорослих на цьому господарстві практично не було. Пам’ятаю лише одного дядька, машиніста паровозика, біля якого завжди крутився помічник із підлітків, який вважався найщасливішим із усіх «юних залізничників». Всю іншу роботу, включаючи продаж п’ятикопійчаних квитків абсолютно безплатно і з задоволенням виконували діти. Ті самі, що «дослужились» у чотирнадцять років із «путєобходчіков» до касирів і чергових по станції. Дисципліна серед дітей була залізна, і водночас почувалися всі дуже весело. Це була така собі гра-робота.

Особисто я їздив тою залізницею приблизно раз на рік. Шкода було п’яти копійок, а самому записуватись в «юні залізничники» жодного бажання не було. І треба було такому статися, що коли я взяв таки одного разу квиток до Піонерської, почалася страшна злива. Усіх нас, хто чекав із квитками потяг, запросили у «зал очікування». Так я вперше і востаннє побував усередині приміщення, де вчили «юних залізничників». Там були шашки і доміно, в які ми і грали, поки злива не закінчилася і поїзд не повіз нас у напрямку Басового Кута.

Що з тою залізницею тепер, не знаю. Вагончики ніби стоять. Тепловозик, яким приблизно у шістдесят сьомому замінили паровозик, теж ніби ніхто не вкрав. Та немає вже тих зелених луків, якими їхав паровозик мого дитинства, немає тої старенької ще вузької річки Усті. Немає вже того верболозу, з якого ми стрибали у річку в єдиному глибокому місці біля Облводоканалу. Повсюди тепер базар, нові особняки з триметровими парканами або непролазні хащі з диких кущів, якими заросли береги Усті біля Басового Кута. Маленьким «путєобходчікам» шістдесятих років вже майже всім за п’ятдесят, а вагонним «ревізорам» ще більше. Можливо, сниться їм хоча б раз на рік музика з динаміка, яка переривається грізно-писклявим дитячим голосом: «С пєрвого путі отправляєтся поєзд номєр шестьсот тридцать дєвять до станциі Піонєрская!». Та чому лише їм це має снитися? Практично всі, хто виріс у Рівному, хоча б раз у житті проїхали у маленькому вагончику за маршрутом «Партизанська-Піонерська».


Частина 35. Міліція.

На відміну від нинішніх часів, коли міліції багато, але все одно не вистачає, сорок років тому міліціонерів у Рівному було мало. У порівнянні з військовими, які на той час становили значний відсоток городян, міліціонери виглядали досить презентабельно. Цьому сприяли темно-сині строї, в які тоді вбирали служителів правопорядку. У військових офіцерів того часу штани-галіфе теж були темно-синіми. Тому вони зовні виглядали перевдягненими міліціонерами.

Я недарма розпочав із зовнішного вигляду міліцейських сержантів і капітанів-лейтенантів. У ті часи брюки навипуск військові носили виключно у святкові дні поза службою. Уявити собі офіцера без чобіт було практично неможливо. Так само, як і міліціонера. Високі хромові чоботи блищали і підкреслювали фігуру служителя закону. Над широкими вгорі штанами-галіфе носився китель з обов’язковою портупеєю, тобто шкіряним паском із перетяжкою через плече. Само собою була на ремені й кобура з пістолетом. Коротше, виглядав кожен міліціонер по-бойовому і водночас як на параді. Якби у ті часи сказали, що міліція носитиме згодом сірі піджаки мишачого кольору, які нависатимуть над чималенькими черевцями, ніхто б не повірив.

Міліція у Рівному тоді в основному стояла і ходила. Стояли постові міліціонери на перехрестях центральних вулиць. Тому в разі чого кричати: «Міліція!» можна було не просто так, а у конкретному напрямку. Автомобілів у міліції тоді не було. Я не кажу про чорні «воронки», до яких забирали правопорушників та занадто нетверезих. «Воронок» з’являвся тоді не на початку пригоди, а після неї, коли ситуація була вже під контролем, порядок поновлений, а порушники затримані. Було, щоправда, у міліціонерів кілька мотоциклів з коляскою. Таких, як у старому кіно «Бережись автомобіля!». Тільки їздили ті мотоцикли не дуже часто. Та й куди було їхати, коли все місто тоді можна було обійти пішки за півгодини.

Так само не було тоді так званих «опорних пунктів», які з’явилися вже у сімдесяті роки. Міліцейська влада у роки мого дитинства зосереджувалась навпроти місця, де тепер стоїть чи то центральний універмаг, чи то супермаркет. Приблизно на тому місці, де нині центральний міжміський телефонний переговорний пункт, було загадкове подвір’я міліцейського міськвідділу. Сама ж споруда знаходилась безпосередньо на вулиці просто над дорогою. Триповерхова будівля мала офіційний вхід з боку поштамту і неофіційні ворота з двору. Саме туди привозили правопорушників, щоб визначити для них міру покарання.

Найбільш розповсюдженим «профілактичним засобом» у ті роки були так звані «п’ятнадцать суток». Саме так, по-російськи, адже вся міліцейська служба, включаючи документацію і спілкування, у шістдесяті роки велася мовою сусіднього народу. «П’ятнадцятисуточниками» тоді ставали за дрібне хуліганство чи п’яний дебош. Виглядало це приблизно так. Нетверезий сусід Петро чіплявся до когось із перехожих із проханням закурити. Перехожі кликали на допомогу міліцію чи дружинників або телефонували 02. І вже за кілька хвилин винуватець конфлікту був, як правило, готовий до транспортування у міськвідділ. Так само закінчувалися п’яні бійки та інші вуличні ексцеси. Переночувавши у підвалі міськвідділу, хуліган зранку доправлявся до суду, який знаходився там само, де й тепер. Там порушник спокою одержував п’ятнадцять діб адмінарешту і одразу ж відправлявся відбувати покарання.

Дуже часто «п’ятнадцятисуточники» підмітали вулиці чи чистили щось просто у центрі міста, у всіх на очах. До того ж всіх заарештованих стригли у міліції наголо. Нагадаю, що у ті часи, всі чоловіки, які мали на голові волосся, не стригли його коротко, а укладали у разноманітні чуприни, зачісуючи його або назад, або наперед. Щоб така чуприна виросла, треба було кілька місяців. Навіть відбувши покарання, «п’ятнадцятисуточник» ще довго був помітний серед людей, що додавало йому сорому, а усіх довкіл попереджало: увага — хуліган! Тому зображення заарештованих у популярному досі фільмі «Операція «И» та інші пригоди Шурика» не відповідало дійсності: у кіно «п’ятнадцятисуточники» були нестрижені.

Допомагали тоді міліції й дружинники. Добровільні народні дружини ще не виродились тоді у пародію на самих себе. Практично у всіх знайомих мені дорослих дядь була вдома червона пов’язка з написом «дружинник», з якою приблизно раз на місяць вони виходили на чергування. Не скажу, що це викликало у мого батька і його друзів особливий ентузіазм. Але про те, що чергування не було тоді для дорослих простою прогулянкою, можу засвідчити особисто.

Там, де міська міліція розташована тепер, було тихо і спокійно. За високим парканом у приміщенні нинішнього міськвідділу знаходилось обласне управління КДБ (тепер СБУ). Як тоді, так і тепер, ніхто не знав, чим займаються там кількасот ділових мужчин у випрасуваних, як військова форма, цивільних костюмах. КДБ я згадав тому, що у шістдесяті роки більшість рівенських міліціонерів була з приїжджих. Офіцери були в основному з Росії, а сержанти і старшини — із східних областей України. Поповнення для «органів» із навколишніх сіл певний час не набирали. Боялися давати зброю тим, чиї родичі сиділи по тюрмах за «націоналізм». У ті часи наша місцева сільська молодь робила все, аби довести «рідній комуністичній партії», що служитиме їй вірою і правдою. Вже у сімдесяті роки сержантський склад рівенської міліції почав поповнюватись виключно парубками із сіл та містечок області. Але це були вже не ті міліціонери, що ходили у шістдесяті роки у блискучих чоботях і одним своїм виглядом лякали хуліганів та правопорушників і зовсім не лякали нормальних громадян.


Частина 36. Взуття.

Картина життя міста сорокарічної давнини була б неповною, якби, описуючи тодішній вигляд вулиць і майданів Рівного, я не звернув би увагу на самих рівнян. Таких, якими вони були у ті роки. Вулицями та провулками слід було ходити, тобто мати взуття. Часів, коли мої земляки топтали місто босоніж, я, на щастя, вже не застав. У шістдесяті роки питання бути взутими чи ні вже не існувало. Зате з’явилося питання: що саме взути?

Почну з найскладнішого, із зими. Зимових чобіт і черевиків у нинішньому розумінні цього слова тоді ще не існувало. Перші справді жіночі чоботи довелося побачити спочатку в кіно. В той час люди довкіл рятувалися від холоду старим перевіреним методом: носили валянки. Цей вид взуття виготовлявся за спеціальною технологією з вовни на валяній фабриці, яка знаходилась у ті часи на колишній вулиці Миловарній, що носила тоді ім’я Боженка (не пам’ятаю хто такий). Ця фабрика працювала з повним навантаженням, випускаючи чорні валянки усіх розмірів. Перевагою цього взуття було те, що воно надійно захищало від холоду. Про якусь модельність мови не було, лівий і правий валянок були абсолютно ідентичними. У сильні морози, які тоді були практично всю зиму, валянки можна було носити просто так. Вони були надзвичайно легкими. Більшість користувачів цього виду взуття взувала поверх валянок чорні гумові калоші з теплою прокладкою з тканини всередині. Прокладка завжди була чомусь червоного кольору. Кажуть, що калоші носили і без валянок, але я особисто такого довкіл не помічав.

У валянках ходили діти до школи і дорослі на роботу. Залежно від режиму і внутрішньої чистоти приміщення валянки з калошами або не знімали взагалі, або знімали лише калоші, або, в окремих установах, перевзувалися у приміщенні у більш зручне взуття. Пригадую, як старшокласниці у моїй школі приносили у мішечках туфлі, щоб не ходити у валянках по школі. Мої однокласниці у першому класі на це не дуже зважали. Я особисто перевзувався лише на фізкультуру, змінюючи валянки спочатку на так звані чешки, а згодом на китайські кеди. Але про них трохи далі.

Окрім валянок, у холодну пору року дорослі чоловіки носили звичайнісінькі чоботи, такі, як в армії. На жаль, я на той час не відрізняв на вигляд чоботи кирзові від чобіт ялових і хромових. Жінки носили так звані боти, невисокі чобітки практично без підборів, які давали їм вигляд хоч якоїсь жіночності. Саме у таких ботах була моя мама на старенькому фото 1961 року разом зі мною у валянках і батьком у чоботях.

Влітку народ чоботи вже практично не носив. У магазинах продавалися черевики і туфлі, всі дуже темних кольорів, без найменшого натяку на моду. Приблизно такі, які носять тепер солдати у війську. В зовсім теплу пору року можна було придбати так звані босоніжки — відкрите взуття страшної якості. Дітей взували у сандалії, прошиті суровими нитками між підошвою і верхньою частиною. На фото моєї групи дитсадка №4 всі ми як один, і хлопчики, і дівчатка, стоїмо саме у таких сандаліях. Вони були для дітей, як тепер кажуть, «унісекс».

Альтернативою для дітей та юнацтва слугували влітку спортивні види взуття. Дівчата взували вже згадані вище «чешки», які виготовлялися з тонкого дерматину згори і картонної підошви знизу. Відчуття було таке, ніби ти босий. Знаю це тому, що й у самого таке взуття було: його мені купили для занять акробатикою, з якою у мене потім нічого не склалося. Яка акробатика, коли є футбол, в який можна грати у чудових легких і зручних китайських кедах. Ті кеди були точнісінько такі, які зараз у модних магазинах «Конверс» продають за грубі гроші. Тоді ж це взуття з дружнього ще Китаю коштувало чотири рублі. І носили тоді діти і підлітки ці кеди повсякденно, ніби передбачивши нинішню моду.

Окремо слід виділити жінок і «стиляг». Із властивою для них винахідливістю жінки невідомо де добували туфельки на шпильках, які щойно (а може, і не щойно) увійшли в моду. «Стиляги», до яких тоді відносили всіх, хто не бажав вбиратися у військово-пролетарському стилі, діставали десь туфлі з гострими носами, лаковані, кольорові, коротше, всякі різні. Звісно, добувалося це все не у магазині «Взуття», який знаходився тоді за адресою вул. Ленінська, 260 і простояв ледь не до наших часів.

Продавець магазину «Взуття» був тоді дуже великою людиною. Він мав доступ до «дефіциту», тобто до тих кількох десятків пар пристойного взуття, яке хапалося покупцями одразу і ніколи не стояло на полицях. Директор же взуттєвого магазину важив тоді (не по грошах, а по авторитету) не менш ніж секретар міськкому і заздалегідь більше, ніж який-небудь директор школи. Взуватися-бо треба було всім. А на всіх не вистачало навіть того, що випускала радянська промисловість, не кажучи вже про «імпорт», тобто взуття іноземного виробництва. Мені з імпортом щастило: батько, який був водієм на міжміському автобусі, привозив мені з Києва, де із взуттям було легше, і сандалії, й кеди, і навіть утеплені французькі зимові черевики. Надпис «Страсбург» латинськими літерами я прочитав на коробці легко. Завдяки фільму «Фантомас» я вже у першому класі знав латиницю не гірше від кирилиці.

За таких умов у Рівному процвітали шевці, чиї майстерні були на кожній вулиці. Підшити, підлатати чи підбити взуття треба було всім без винятку. Ось і стукали шевці своїми молоточками з ранку до вечора, вистукуючи чималу копійчину. Батько мого приятеля Юрка Рошанського увесь час був вимазаний у клей та ваксу. Зате вдома у них було стільки не бачених мною речей, що призначення більшості з них я просто не знав.

Окрім друзів директора взуттєвого магазину, добре взувалися у той час військові, які прибували до Рівного після служби за кордоном. Їхні діти приходили до школи в такому, що хотілося не тільки роздивитися, а ще й помацати. Але це було вже пізніше, наприкінці шістдесятих років. Тоді, коли народ потроху припиняв носити валянки, передрікаючи фабриці на вулиці Боженка недовге життя.


Частина 37. Гроші.

Сорок років тому, якщо вірити пресі тих часів, наш народ, під керівництвом комуністичної партії, займався виключно справою побудови комунізму. Проте навіть за газету з репортажами про комуністичне будівництво слід було заплатити дві копійки. А копійки тоді були не ті, що тепер, не кажучи вже про рублі. Ті самі радянські рублі, які нинішні школярі можуть побачити хіба що в кіно. Гроші шістдесятих років — не найгірша тема для спогадів.

Почну з того, що моє свідоме життя припало на початок епохи останніх радянських грошей, які були випущені в обіг, починаючи з 1961 року. У розмовах дорослих на комунальній кухні тоді досить часто можна було почути про «нові гроші». Казали, наприклад, що той чи інший товар коштує десять рублів. А потім обов’язково уточнювали: нових!

Про момент обміну грошей я міг почути тільки від старших людей і, судячи з моїх вражень, обмін цей був здійснений не дуже коректно. Нагадаю, що з 1 січня 1961 року радянський рубль «подорожчав» у десять разів. Були обміняні купюри і «білі» монети вартістю 10, 15 та 20 копійок. «Жовті» копійки (монетки в 1, 2, 3 і 5 копійок) не обмінювались, подорожчавши таким чином у десять разів. Може тому серед іграшок мого дитинства були білі монети старого зразка, які часто не було сенсу міняти. А може, вони просто завалялися у кишенях чи гаманцях батьків. Тож копійок для ігор «у магазин» діти мали тоді вдосталь. А роль паперових грошей виконували кольорові облігації внутрішніх займів сорокових-п’ятдесятих років номіналом п’ятдесят, сто і двісті рублів. В обіцяне при Сталіні «погашення» цих облігацій через двадцять років народ вірив не більше, ніж у побудову кмінізму, щедро віддаючи знецінені сталінські папірці дітям на іграшки.

Що стосується справжніх грошей, то цінувалася тоді кожна копійка. За копійку можна було купити коробку сірників, випити склянку газованої води без сиропу чи купити піонерську газету «Зірка». За дві копійки — зателефонувати з телефону-автомата чи купити інші газети. Анекдот ходив у ті часи про газетний кіоск:

    — «Правда» є?
    — Немає.
    — А «Радянська Україна»?
    — Продали.
    — А що є?
    — «Труд» за дві копійки.

Звісно, що і правда, і Україна, і труд були назвами газет, дотепно обіграними безіменними народними гумористами.

Не буду далі докладно зупинятися на цінах тих часів, про які я вже згадував і про які можна писати численні дисертації. Продовжу про самі гроші. Наявність у кишені хоч яких монет означала на той час певну платоспроможність. За копійки, тобто суму меншу за рубль, мені, малому, можна було і в кіно піти (10 коп.), і попоїсти (шкільний обід 25 коп), і квасу випити (3 коп.), і на транспорті проїхати (4 коп.), і цигарок потай від батьків купити (пачка «Сєвєра» — 6 коп). У сумі маємо менше п’ятдесяти копійок за таку купу задоволень.

Коли ж у кишені був рубль (сіро-жовтого кольору), можна було навіть на таксі проїхати через усе місто туди і назад. Або пригостити компанію. Три рублі (світло-зелені) означали ледь не заможність, п’ятірка (синя) тягнула на вечір у ресторані, а з десяткою (червоною) мати ходила на базар закуповувати харчі на цілий тиждень. Купюри, починаючи з десяти рублів, мали портрет Леніна і звалися «банківськими білетами», на відміну від дрібних, які Леніна на собі не мали і звалися «казначейськими білетами». На кожній купюрі була, окрім російської, її назва всіма іншими мовами республік СРСР (дуже дрібним шрифтом). По-узбецьки один рубль звався «бір сум», як зараз пам’ятаю. Прочитати ж назву вірменською чи грузинською було неможливо.

Згадана вище червона «десятка» була для більшості рівнян шістдесятих років чи не максимальною купюрою для повсякденного вжитку. Купюри вартістю двадцять п’ять, п’ятдесят і сто рублів зберігалися десь по шухлядах і виносилися на світ тільки в день великих придбань. Телевізора, наприклад, чи пральної машини. Я особисто побачив «сотку» на власні очі вже навчаючись у старших класах школи. Бо сто рублів тоді дорівнювали середній місячній зарплатні (бувала і менша).

Папір, з якого робили радянські гроші, був набагато кращим, ніж той, з якого нині роблять гривні. Він був хрустким, тому відрізнити гроші від простого паперу було легко навіть у темряві навпомацки. Рублі були зазвичай пом’ятими, надірваними і хрустіли не так. І запах був у тих купюр не такий, як у нинішніх, які хоч і мають якісь там «ступені захисту», але пахнуть гральними картами часів мого дитинства.

Повернемося від купюр з їхнім хрустом, до копійок з їхнім дзвоном. Неповторний це був звук, який не можна було ні з чим переплутати. Коли хтось у нашій дитячій компанії стверджував, що не має при собі грошей, ми по-простому просили його пострибати. Коли чули дзвін — робили висновки про справжню платоспроможність хитруна. Одна дзвеніти не буде, а дві дзвенять не так — сьогодні цю приказку ніхто не зрозуміє.

Добути кілька копійок, не просячи їх у батьків, було нам, міським хлопчакам, непросто, але можливо. Підібрану на вулиці порожню пляшку з-під пива чи вина можна було в першому ж гастрономі здати за дванадцять копійок. Організованих груп волоцюг, які спеціалізуються нині на цьому виді «бізнесу», тоді ще не було. Копійки також могли закотитися під сидіння автобуса (слід було це сидіння припідняти) чи під крісло у кінотеатрі. Варто бути лише уважним і незакомплексованим. І копійки на дрібні витрати можна було знайти буквально під ногами. Були у нас також інші способи по-дитячому «розбагатіти». Про всі розповідати не буду. Зупинюсь на азартних іграх, які охопили тоді всю малечу від семи до п’ятнадцяти років. Діти грали на копійки або на вулиці (у «чіку»), або просто у шкільних коридорах (у «трясучку»). «Чіка» вимагала від гравця наявності металевого «біточка», яким слід було збити купку грошей, внесену порівну учасниками гри. Якщо збити не вдавалося, копійки слід було перевернути ударом того ж «біточка». Перевернув — монетка твоя! Як наслідок — чи не всі «жовті» й «білі» дрібні у магазинах були у ті часи добряче пом’яті. У «трясучку» грати було зовсім просто: двоє гравців клали, наприклад, по дві копійки. Один тряс монети у закритих долонях, а другий мав його зупинити і вгадати, як лежать монети — «орлом» чи «решкою». Що вгадав — твоє.

Для мене особисто все це з вересня 1965 року стало «чистою теорією». Я тоді програв однокласнику в «чіку» вісімнадцять копійок — шалену для першокласника суму. З того часу на гроші не граю. І вам не раджу.


Частина 38. Коні.

Тепер у вихідні вулиці міста цілий день гудуть від сигналів авто, які везуть молодих на весілля. Можливо, колись напише хтось про цю не дуже розумну традицію, радісно підхоплену не переобтяженими глибокими роздумами громадянами. Лише увечері можна інколи почути стукіт підков по асфальту — це підприємливий кучер на стилізованій кареті намагається заробити щось, прокатавши бажаючих у кареті.

Карет у шістдесяті роки минулого століття у Рівному не було. Вірогідно, їх не було і раніше. Кому було на них їздити по маленькому єврейському містечку до 1939 року? Хіба що напівміфічні князі проїжджали в екіпажах до свого замку. Натомість звичайні селянські вози і досі рухаються дорогами нашого краю. Якраз у шістдесяті роки ці вози були остаточно витіснені з вулиць Рівного.

Думаєте чим довозили свій товар на базар до Рівного жителі найближчих сіл? Автомобілів тоді були одиниці. Таксі були предметом розкоші, а автобусів ЛАЗ, які тридцять років після того довозили людей до Рівного із сіл, було тоді ще зовсім мало. На початку шістдесятих вози на вулицях міста були не такою вже й дивиною. Вони тягнулися до центру, як правило, у вихідні дні, з усіх сторін. З західного боку сільські «екіпажі» прибували від Дубна та Луцька, куди прямували головні дороги. Вози із товаром на базар тягнулися маленькими вуличками від Золотієва, Басового Кута, Обарова та Дядькович.

Це був зовсім інший ритм життя, який не вступав у протиріччя із автомобільним ритмом, що тоді тільки зароджувався. Запряжена пара коней потихеньку тягнула вантаж і пасажирів, аби дістатися до базару чимраніше. Виходило, що запрягати коней гостям міста доводилося ще глибокої ночі. До Рівного вози приходили зранку і «паркувалися» уздовж нецентральних вулиць. Втомлені коні хотіли пити, тому обов’язковою зупинкою для торговців були місця біля міських водопровідних колонок. У центрі міста ці колонки тепер майже всі знищені. А тоді просто так попити води, натиснувши на до блиску начишений людськими руками важіль, можна було чи не на кожному перехресті. Колонки в центрі міста були на Шкільній, на Замковій, на Карла Маркса (Пересопницька), на Шевченка, на Червоноармійській (Петлюри)... Коротше, всюди.

Водопій для коней був справою неспішною. Тяглова сила пила воду помалу, чмокаючи губами. Їздові дозволяли нам, міським хлопчикам дошкільного віку, роздивитися своїх коней, помацати і погладити. Годувати коней чим-небудь не було можливості. Бо в роті у них, запряжених, були великі залізяки.

Загалом вигляд справжніх коней докорінно відрізнявся від їхнього вигляду в кіно. Тварини були низенькі, інколи облізлі, з різким запахом. Нам, дітям, було тих коників дуже шкода, нещасних, заморених. До того ж конячок нещадно били господарі, підкріплюючи чмокання, яке означало команду «вперед», болючими ударами батогом.

Близько до самого базару вози, як я пригадую, не підпускали. Тому годували коней на території довколишніх вулиць зерном із мішків. Після цього колеса возів і автомобілів смачно чвякали, роздавлюючи кругляші плодів кінської життєдіяльності.

Не пам’ятаю, коли точно, але ближче до другої половини шістдесятих років кінський рух у Рівному обмежили, розвісивши чудернацькі дорожні знаки із закресленим кінським профілем. Значення цього знака я прочитав у «Атласі автомобільних дорог СССР», придбаним батьком по великому блату. Знак означав «гужевоє двіженіє запрєщєно». Зізнаюсь, що слова «гужевоє» я до того ніде не чув. Але здогадався, що кіньми їздити вже не можна.

З того часу селянські вози вже не їздили до центру. Місцем їх зосередження став так званий колгоспний ринок на Млинівському перехресті. Тоді це було дуже далеко від міста, яке закінчувалось одразу за цегельними заводами. Саме там, а не на центральному ринку (теж «колгоспному») продавали живих поросят, гусенят, курчат і навіть телят. Торгували просто з возів, які розташовувались у споконвічному «ярмарковому» порядку.

До центру ж коней почали пускати лише раз на рік, під час відзначення у лютому загадкового «дня зими». Що то було за «свято» і хто його вигадав, нам не пояснювали. Ми самі бігли до місця святкування, яке було тоді навпроти нинішнього «гранд-базару». Тому що там були справжні сани, запряжені не двома, а трьома кіньми. Треба думати, що оті «трійки» присилали з навколишніх колгоспів за рознарядкою від начальства. То були вже не ті коні, що на базарі! Коні були гарні, у розцяцькованому спорядженні з напівкруглим хомутом із дзвониками над тою конякою, що всередині. Сани ці не повзли як базарні вози, а просто летіли по утрамбованому снігу!

Тепер я розумію, що то була, скоріше за все, не наша, а чужа москальська традиція запрягання коней. Та все одно було красиво. Покататися хоча б трохи на тій трійці було вершиною задоволення. Але квитків та такий «атракціон» на святі не продавали, а їздові колгоспних «трійок» дивилися на нас без особливої симпатії. Тільки увечері, коли «день зими» закінчувався, не дуже тверезі (день на морозі!) кучери дозволяли хлопцям прилаштуватися збоку саней і проїхати трохи, проводжаючи святково прикрашені «трійки» до їхньої колгоспної домівки. Ми тоді не знали, куди їдуть ті красиві коні. Здавалося, що сани несуться кудись у казку, яка так швидко закінчилась.

Ми, малі, тоді не помилялись. Якось непомітно зникли коні з вулиць Рівного, забравши із собою щось неповторне і споконвічне. Ніхто за цим не сумував. Діти із зацікавленістю дивились на нові автомобілі — «волги», «москвичі» та «запорожці», ЗіЛи та ГАЗи, ПАЗи та ЛАЗи, які у ті часи стрімко замінювали старенькі «шкоди» та «побєди», ЗіМи та ЗіСи. До речі, сигналити на вулицях тоді автомобілям суворо заборонялося. Навіть у дні весілля.


Частина 39. Телефон.

Одним із чудес цивілізації, яке стало реальністю у шістдесяті роки двадцятого століття, був у Рівному телефонний звязок. Чому саме у шістдесяті? Тому що в місті тоді збудували і обладнали ще одну телефонну станцію, яка розпочала рух телефону від недоступного, або, як тепер кажуть, елітного виду зв’язку, до повсякденного. Історична телефонна станція знаходилась і знаходиться дотепер у цокольному приміщенні п’ятиповерхової «хрущовки» на розі вулиць Московської та Лізи Чайкіної (тепер Бандери та Крушельницької). Цей дім збудували приблизно у шістдесят другому чи шістдесят третьому році. Неподалік мешкали куми моїх батьків, тож телефонну станцію новенькою я пам’ятаю з п’ятирічного віку.

До цього телефони в Рівному були предметом розкоші. Майже як автомобіль. Не смійтеся. Авто, якщо не нове, тоді міг купити будь-хто, заплативши гроші попередньому власнику. Телефон же встановлювали за суворою чергою, яка не рухалась зовсім. Окрім державних організацій та установ, телефони були лише у «спеціальних» громадян. Потрібно було довести, що тобі цей телефон конче потрібен, і тоді заяву могли і розглянути. У нас у будинку телефон був лише у майстерні пошиву одягу на першому поверсі. На три двоповерхові будинки нашого старого двору квартирними телефонами користувались лише директор заводу і лікар-хурург, яких могли викликати по телефону на роботу. За військовим старшиною з другого поверху в разі чого приходили особисто. Прислати солдата було легше, ніж провести старшині телефон.

Коли мати залишала мене малого у сусідів-лікарів, які мали телефон, я із задоволенням гортав телефонний довідник Рівного, де були… чотиризначні номери. Наприлад, 28-57 чи 42-16. Телефонів було мало і список їхніх рівенських власників я міг би на свіжу дитячу пам’ять вивчити повністю. Чудернацькі прізвища із списку абонентів, наприклад, прізвище Бут-Гусаїм, я запам’ятовував набагато краще, аніж шкільні віршики про Леніна, але гірше, ніж куплети похабних пісень чи анекдоти про Пєтєньку (ніякого «Вовочки» тоді в анекдотах ще не було).

Цьому моєму дитячому досягненню завадила та сама нова телефонна станція на Московській. Завдяки їй номери телефонів у Рівному стали п’ятизначними (на «двійку» і на «трійку») і доступними для простих людей. Вже у другому класі я зачаровано доторкався до телефонного апарата цегляного кольору. Це був наш хатній телефон! 2-03-61 — такий був його номер, який мені не забути ніколи. Одночасно телефони з’явились тоді у доброї половини моїх друзів, однокласників та однокласниць. Почалося зовсім інше життя!

Але це стосувалося лише міського зв’язку. Автоматичний міжміський телефон, яким можна було телефонувати через «вісімку», тоді ще не існував. Тому, щоб зателефонувати родичам на село чи в інше місто, слід було присвятити цій події кілька днів. Робилося це так. Кожна пошта в Рівному мала телеграф і телефон. Щоб зателефонувати, наприклад, у Сарни чи Дубровицю, слід було замовити розмову на певний день і час, повідомивши домашню адресу, ім’я і прізвище того, з ким є потреба поговорити, а також заздалегідь за розмову заплативши. На пошту в Сарни чи Дубровицю приходила телеграма, яку заносили додому адресату. Текст був простий: запрошуєтесь на розмову з Рівним тоді-то і там-то. Після цього ми з моїм абонентом мали зійтися на пошті своїх міст в один і той же час. Перевіривши нашу наявність, телефоністка встановлювала зв’язок і переконавшись, що її слухає на тому кінці проводу той, хто треба, давала трубку мені. І ми мали говорити в присутності всіх, хто був на пошті.

Згодом ця процедура в Рівному удосконалилась. На пошті навпроти нашого будинку, а нині навпроти райради та клубу «Лагуна», встановили кабінки для міжміських розмов, які давали певну інтимність замовленій розмові. Ваші слова могли чути лише телефоністки. Не з цікавості, а щоб нагадати, що оплачені вами хвилини закінчилися. «Врємя заканчіваєтся! Єщо за мінуту платіть будєтє?» — такі слова переривали і без того нервову розмову за сотні кілометрів.

Звісно, я особисто нікуди тоді не телефонував. Все це було з моїми батьками і сусідами. Міжміська телефонна розмова ставала предметом обговорення всієї комунальної квартири, всього двору. «Несенюкам прийшов виклик на розмову з Чебоксарами», — по-простому казали сусідки одна одній. А що тут такого? Міжміські телефонні переговори тоді були подією винятковою і далеко на завжди приємною. Телефонувати за сотні кілометрів людей змушувала здебільшого біда. Тому і не любили ми тоді ні телеграм, ні міжміських телефонних розмов. Приємні новини від друзів і родичів пересилалися тоді більш традиційними листами та святковими листівками, які були ще й дешевші.

Наскільки пам’ятаю, абонплата за міський телефон була тоді два рублі з копійками на місяць. Менше десяти копійок на день. За ці гроші можна було скільки завгодно теревенити хоч цілодобово. З телефонів-автоматів за дві копійки теж можна було говорити по місту без обмежень. Але дві копійки — це були гроші. І тому народ здебільшого обходився проханням «можна пазваніть?». Чому ні, за телефон вже заплачено, нехай людина поговорить. Нагадаю, що «вісімки» з «міжмістом» ще не було. Тому не раз, приходячи зі школи, доводилось застукувати вдома сусідку тьотю Женю. Вона запросто сиділа у нас, як у себе вдома, і говорила по нашому телефону, а вигнати її якось незручно було.

Із міжміськими розмовами таке не проходило. Хвилина переговорів із Києвом коштувала, здається, 15 копійок. Можна було купити на пошті талон за 45 копійок і потелефонувати з дому на пошту. Назвати номер талона і попросити набрати той самий Київ і поговорити. Це в тому разі, якщо той, кому телефонуєте, мав телефон.

Навіть оспівані у ліричних піснях тих років телефони-автомати були тоді у Рівному не дуже доступними. По-перше, їх було мало. Як правило, вони висіли або на будинках з магазином, або на будинках якихось контор чи на стіні тої самої пошти. Класичних телефонних будок у Рівному було всього кілька. Одна біля тодішнього поштамту на Ленінській, друга на Театральній площі, третя на вокзалі, четверта на прохідній льонокомбінату. Наявність телефону-автомату ще нічого не гарантувала. Кожен другий апарат не працював. А згодом у телефонів-автоматів почали відривати трубки. Просто так. Чому не відірвати, якщо відривається? Це почалося вже наприкінці шістдесятих, коли в Рівному виросло покоління «будівників комунізму», готове відірвати довкіл усе, що відривається, і зламати усе, що ламається. На цьому закінчу цей розділ спогадів. Бо діти й онуки тих, хто відривав телефонні трубки і нищив усе навкруги в роки мого дитинства, і нині роблять те ж саме при першій нагоді.


Частина 40. Дружба народів.

Національного питання в шістдесяті роки в Рівному офіційно не існувало. Храми, до яких у тридцяті роки ходили молитися євреї, поляки, німці, чехи, росіяни, були або знищені, або перепрофільовані на спортзали чи склади. Єдиним проявом того, що колись містом володіли польські князі, були у ті часи... газетні кіоски. На відміну, скажімо, від Вінниці, в Рівному можна було вільно придбати свіжі польські газети та журнали. Причому не тільки офіційні комуністичні, а й звичайні: спортивні, гумористичні, жіночі, розважальні... Знаючи польську мову, можна було офіційно одержати набагато більше інформації, ніж давала тодішня вітчизняна преса. Були у кіосках також газети іншими мовами — від англійської до арабської. Але то були видання закордонних комуністів. Досі дивуюся, хто міг тоді в Рівному купувати видання арабською мовою? Мені особисто ці газети давали в «нагрузку» до дефіцитного тижневика «Футбол».

Але газети — то деталі. Згадати хотілося про інше. А саме — про національний склад населення Рівного, яке, як відомо, було населене до 1941 року переважно євреями. На початок шістдесятих років євреї в місті були, причому у відносно великій кількості. Оскільки паспорти вони з собою не носили і перехожим не демонстрували, відрізнити їх від звичайних «радянських людей» було практично неможливо. Вже згодом, у старших класах школи, я збагнув, що серед моїх вчителів були «особи єврейської національності». Чому не раніше? Тому що вчителі-євреї, так само як і всі інші, вчили нас того ж самого — бути готовими до боротьби за «справу комуністичної партії».

Що стосується росіян і українців, то на той час власне у місті всі вони були некорінним населенням. Дев’ять із десяти моїх однолітків у дитячому садку і школі, як і я сам, були з родин, які прибули до Рівного вже у післявоєнні часи. Тому ні про яку особливу національну свідомість серед нас, «западенців», і мови бути не могло. Анекдоти про Степана Бандеру з’явилися пізніше, вже у сімдесяті роки. І серед дітей, і серед дорослих не відчувалося напруги у «мовному питанні». Говорили так, як було зручно. І нікого це, як я пригадую, тоді особливо не цікавило.

Можливо, це був наслідок роботи певних органів. Принаймні серед тих, хто говорив навколо російською мовою, більшість робила це з акцентом. Тоді я ще не вмів розрізняти польський, єврейський чи український акцент.

Серед наших сусідів і знайомих було чимало таких, кого поза очі звали «переселенцями». Це були українці, яких після війни переселили з Польщі. Жили вони в будинках, які належали раніше полякам і чехам. До речі, про те, що двоє моїх однокласників Льоня Гвізд та Адік Єжомбек були чехами, я теж довідався вже після того, як Льоня з батьками переїхав у середині сімдесятих до Чехії, а Адік цього не зробив, пішовши вчитися на офіцера.

Гармонія у національному питанні підтримувалась якось сама по собі. У дитсадку, ніби навмисне, одна вихователька завжди була російськомовною, а друга говорила українською. Коли в нас у дитсадку готували святковий концерт із танцями, всім роздавали костюми. Мені вишиванки не дісталося — був занадто довгим. Тому довелося танцювати у російській народній червоній сорочці. Танець, як я тепер розумію, був інтернаціональним.

Національні костюми народів СРСР, якими прикрашалися дитячі книжки та шкільні підручники, були тоді, як і тепер, екзотикою. За винятком костюмів одного народу, який і досі становить незначну, але помітну частину населення Рівного. Народ цей — цигани. У шістдесяті роки представники цього веселого племені не могли вільно, як тепер, ходити містом і пропонувати послуги по «зняттю порчі». Міліція стежила за порядком. Тому циганський табір, який перманентно з’являвся і зникав у районі Боярки, не впадав в очі. Циган можна було побачити хіба що на вокзалі, де їм чомусь дозволяли кучкуватися. На вулицях цигани відрізнялись виключно своїм вбранням і до перехожих не чіплялися. Найголовнішою прикметою циганського костюма була тоді цього костюма заяложеність. Яскраві кольори спідниць і жилеток органічно зливалися з блиском бруду, а придивлятися до циганчат з метою довідатися, чи то вони такі смагляві, чи то такі брудні, було якось незручно. Тим більше, матері лякали нас, малих, циганами. Але це не була національна ворожнеча.

Циган, який за маминими оповідками, міг заподіяти мені шкоди, згадувався в одному ряду з напівміфічним гицлем і зовсім міфічним «бабаєм». Гицлі — це не національність. Це — професія. Я чув про гицлів, які ловили по місту бродячих собак, але особисто жодного разу не бачив. Видно, працювали вони в той час, коли я був або вдома, або в школі.

У школі нас навчали, що усі народи — брати. Задумуватись над тим, чому головним «братом» завжди опинявся росіянин, ніхто нам тоді не підказав. Тому в дошкільні роки я цілком щиро вважав, що українська мова — це мова сільська, а російська — міська. Бо так воно було тоді насправді.

Так само не задумувався і над тим, чому афіші на щойно збудованому через дорогу кінотеатрі «Космос» (тепер клуб «Лагуна») пишуться українською мовою, а фільми йдуть російською. Зауважив лише, що на старому кінотеатрі «Партизан» (нині в руїнах) над фільмом наступного тижня писалося «скоро», а на «Космосі» — «незабаром».

Найкращою ілюстрацією національної самосвідомості тодішніх рівнян була розташована одразу за «Космосом» школа №7, де у вигляді експерименту окремі предмети викладали англійською. Школа була українською, а діти говорили між собою російською. Такі і виросли.


Частина 41. Устя.

Річка має бути у кожному місті. У кожному населеному пункті. Бо люди споконвіку селилися біля води. У Рівному ця річка — Устя. Дивлячись на нинішнє заросле ряскою водоймище, обкладене халтурними залізобетонними плитами, хочеться згадати часи, коли до Усті ще не дійшли руки випускників місцевого водного інституту, які наочно показали свій професійний рівень саме в облаштуванні єдиної в місті річки. Дотепер, коли йдеться про потрібність у Рівному цього вищого навчального закладу, я відсилаю апологетів меліорації та водного господарства до... Усті. Щоб подивилися на те, що «водники» зробили з того, що місто мало у п’ятдесяті-шістдесяті роки.

Коли я був маленьким хлопчиком, ніхто не казав про те, що річка Устя, русло якої мальовничо протікало через центр міста, є зовсім не річкою, а каналом, який облаштували у двадцяті-тридцяті роки польські гідротехніки, намагаючись ліквідувати болото, котре століттями оточувало поселення під назвою Рівне.

Акуратне і чисте ще у ті часи русло річки починалося, як і тепер, від греблі Басівкутського ставка. Ставок був не такий, як тепер, він був більше схожий на болото і мав лише невелику ділянку чистої водної поверхні якраз перед дамбою, яка була ще дерев’яною. Не було ще дороги, яка з’єднувала Тинне і Басівкут, тому шлях через дерев’яну дамбу вів виключно до приміського села і всіх до часу влаштовував. Одразу за дамбою починалось те, що ми вважали річкою. Праворуч від русла майже одразу за дамбою була складна гідротехнічна конструкція у вигляді двох басейнів просто неба. Я застав ці басейни вже сухими, без води. На дні цих басейнів було дуже зручно грати у міні-футбол: м’яч нікуди не вилітав.

Трохи далі на тому ж правому березі була велика левада, поросла травою, яку вищипували гуси та корови, що там паслися. Згодом леваду розкопали на городи, які нині заросли потужним чагарником. А у шістдесяті роки чистенька трава була місцем розваг дітей, які гралися там у свої ігри, та дорослих, які там інколи закушували на свіжому повітрі. В самій Усті тоді було дуже зручно купатися: чиста проточна вода, невелика, до півтора метра, глибина, приваблювали всіх, хто хотів освіжитися у спекотну погоду.

Далі йшов водоканал із ставком-відстійником, відгородженим непролазним для сторонніх парканом. Між парканом і річкою росли верби, під якими було єдине у ті часи глибоке місце Усті. Тому діти влітку стрибали за верби у воду, оскільки спеціальних споруд для таких стрибків у місті ще не було. У більш прохолодну погоду під вербами кучкувалися рибалки з вудочками.

Мосту через річку тоді ще не було, і вулиця Московська (тепер Бандери) закінчувалася тупиком. Устя ж протікала далі, до старого стадіону, перед яким, на місці теперішнього запасного футбольного поля, були обладнані спортивні майданчики. Саме там, як нам казали старші люди, був колись замок, точніше, руїни замку. Старий дерев’яний стадіон був обсаджений довкіл стрункими і гарними тополями. Ці тополі росли й уздовж берега, який йшов, як і тепер, паралельно центральній трибуні. Затінок від ряду тополь за трибунами робив стадіон затишним влітку, коли проходили футбольні матчі. Далі від стадіону аж до ресторану «Спорт» були гарні алеї з підстриженими кущами і гіпсовими статуями спортсменів. Майже перед самим рестораном стояло скульптурне зображення дискоболки. Жіноча стать гіпсової атлетки дуже довго зберігала цей витвір монументального мистецтва від зазіхань хуліганів, які, якби дискоболом був мужчина, рано чи пізно щось би йому відбили.

Лівий берег Усті, як і тепер, займала дитяча залізниця, за якою, аж до залізниці справжньої, була ціла низка маленьких каналів, поміж якими було безліч, як мені тоді здавалося, острівців, які переходили у приватні городи мешканців вулиці Здолбунівської. Тепер там водойма та один із міських ринків.

Починаючи від стадіону, правий берег Усті був заасфальтований і обсаджений кущами, серед яких були затишні лавочки. Все це закінчувалося сходами, які виводили перехожих на центральну вулицю міста. Такі ж сходи вели перехожих далі по набережній аж до вулиці Карла Маркса (тепер Пересопницька). Це було єдине місце, де Устя мала набережну з обох боків. За ще одним мостом, який йшов від залізничого переїзду і стоїть досі, праворуч річки, чи то насправді каналу, росли купи дерев, утворюючи невеличкий лісок. Ліворуч була нафтобаза з величезним резервуарами для бензину та солярки, які тоді у центрі міста нікого не лякали. За нафтобазою був невеличкий скверик, який частково зберігся і дотепер. Міст, яким нині йдуть до вокзалу тролейбуси, тоді ще був вузьким і маленьким. А міст, що мав поєднати привокзальну площу із ще не збудованим проспектом Миру, щойно збудували.

Далі Устя знову ставала звичайною річкою, і тільки високий правий берег, що тягнувся аж до Тютькович, нагадував про штучне походження русла. Праворуч тоді була ще одна левада, на місці якої тепер набудували всяких споруд, включаючи спортмайданчики.

Тодішня Устя ще тільки починала забруднюватись. Зведення залізобетонної запруди на Басовкуті збіглося з влаштуванням пляжу, розчищенням частини ставка, зведенням вишок для стрибків у воду та станції прокату човнів. Народ поступово перестав купатися в Усті й ходив на очищений ставок. У річку ж почало потрапляти все більше витоків із місцевої вуличної (на плутати з так званою фекальною) каналізації. Та навіть без фекалій русло річки за кілька років стало настільки брудним, що дотепні рівняни почали звати річку лагідним словом Устюся.


Частина 42. Мототрек і мотобол.

Часів, коли мототреку в Рівному не було, я не пам’ятаю. Чи то дуже малий був, чи то не було ще мене взагалі тоді, коли волею Центрального комітету ДТСААФ (була в Союзі така оборонна спортивна організація) саме у нас, а не де-небудь у Луцьку, Житомирі чи Тернополі, було побудовано мототрек і створено команду мотогонщиків. Можна, звісно, зазарнути в архіви, підняти публікації та документи і все уточнити. Але я не історик і не архіваріус. Нехай в документах копирсаються ті, хто займається цим по роботі й завдяки кому таким, як я, доводиться поновлювати історію міста за дитячими спогадами.

Тож мототрек стояв у шістдесяті роки там, де й тепер. Тільки нинішніх залізобетонних трибун не було взагалі. Була одна центральна трибуна, та сама, маленька, що й тепер. Споруди ДТСААФ одразу за нею теж іще не було. Навпроти була ще одна трибуна з дерев’яними лавами на чотири-п’ять рядів, а на віражі доріжку для перегонів відгороджував від вулиці звичайний паркан. Все інше було таке саме, як і тепер. Тільки команда мотогонщиків звалася тоді «Радуга» і чемпіонат СРСР, в якому виступала ця команда, проходив регулярно.

Піти на мотогонки (слова «спідвей» тоді ще не вживали) мені малому було не так просто, як на футбол. Місто тоді закінчувалось за парком ім. Шевченка. Далі йшли нескінченні, як мені здавалося, вулички з приватною та одноповерховою забудовою, а починаючи від місця, де тепер вулиця Відінська, було просто поле із пшеницею, горохом чи буряками. Поперед цього поля, ліворуч від дороги на Колоденку, і стояв тоді мототрек, куди раз на півгодини ходив автобус. Спробуй доберись! Тому до часу я тільки читав афіші про «мотогонки по гаревій доріжці», в яких брали участь комади з найвіддаленіших міст Союзу і навіть із самого Ленінграда.

У нас, у дитсадку №4, про мотогонщиків ходили легенди. Зі слів батьків ми переповідали один одному розповіді про подвиги великих гонщиків Трофимова (не нинішнього, а його батька Віктора), Хлиновського, Горки, Дробязка... Кожне з цих та інших, даруйте, що не пригадав усіх, прізвищ мотогонщиків вимовлялося з величезною повагою. Вони виглядали для нас малих справжніми лицарями, які нічого не бояться, ризикуючи життям і здоров’ям на гаревій доріжці. Про Трофимова взагалі говорили, що у нього половина кісток штучна після аварій. Коли ми познайомились з Віктором Трофимовим у середині дев’яностих, я не наважився запитати у шановної людини про правдивість тих наших дитячих легенд.

Нарешті батько взяв мене на мотогонки. Більшість моїх однодлітків сиділи не на трибуні, а під парканом на віражах, куди під час проходження гонщиками повороту летіли дрібні шматочки покриття треку. Було, як тепер кажуть, прикольно. Самі ж перегони, хоч і супроводжувались коментарем диктора, виявились досить передбачуваними. Вже восьмирічним хлопцем я без особливих труднощів визначав, хто виграє вже після другого заїзду. А від гудіння моторів і запаху машинного масла в моїй душі нічого не загорялося. Не те що від футбольного м’яча!

Сказати, що інтерес до мотогонок був тоді у місті масовим, було б перебільшенням. Спідвейний бум прийшов до Рівного вже у вісімдесяті роки, вже на новий мототрек. Може тому, що у вісімдесяті довкола мототреку були збудовані десятки гуртожитків із тисячами молодих людей, для яких звук мотоциклетного мотора був, як для того Тарзана, покликом джунглів? Поліських джунглів, ясна річ.

У шістдесяті ж роки, до яких ми повертаємось, мотоцикли з’явились і на центральному стадіоні міста. Прийшли вони на стадіон разом із дивом під назвою «мотобол». У цю дивну гру грали на звичайному футбольному полі дві команди, які складалися з двох мотоциклистів кожна. Крім них, на воротах стояв ще один гравець із чимось, схожим на велосипед. Ганяли вони по полю величезного м’яча, діаметром приблизно півметра, штовхаючи його ногою біля мотоцикла. У кінці шістдесятих мотобольна команда з’явилася чомусь у моїй рідній Дубровиці (я там лише народився, але виріс у Рівному). Мотоболістами були два брати на прізвище Коростель. Хлопці сідали у шлемах та чоботях на мотоцикли марки «Ковровець» і завзято штурхали м’яча. Причому так вдало, що ігри цієї команди проводилися в Рівному на центральному (ще старому) стадіоні «Колгоспник». Публіки ходило на ці матчі не менше, ніж на футбол. Публіка тоді взагалі на все ходила.

Популярність «футболу на мотоциклах» тривала недовго. За кілька років мотоболістів відправили назад до Дубровиці, аби не псували мотоциклами футбольного поля. І вже у 1972-му, коли я у складі заводської команди приїхав до Дубровиці грати на першість області з футболу, про мотобол там вже майже ніхто не пам’ятав. Кажуть, що в мотобол досі десь грають і навіть чемпіонати проводять. У Рівному ж мотобол назавжди пішов у історію, забувшись разом з іншими прикметами житття шістдесятих років. Добре, що мотогонки, пробачте, спідвей, і досі процвітають, збираючи на трибунах тисячі людей.


Частина 43. Двори.

Поняття «двір» і «вулиця» у шістдесяті роки в Рівному існували паралельно. Вулиці були продовженням дворів і навпаки. Коли я чую тепер, як якась поважна педагогиня стверджує, що «дітей слід відірвати від вулиці», хочеться подякувати долі за те, що ні мене, ні моїх однолітків від вулиць і дворів ніхто не відривав. Бо не було куди.

Розпочати варто із побуту. Я вже не один раз згадував у попередніх розділах про комунальну революцію, що відбулася в нашому місті впродовж шістдесятих років. До цієї революції мешканці міста розподілялися на три нерівні категорії. До першої належали ті, хто жив у нечисленних ще тоді будинках із «всіма зручностями», як тоді казали. У цих людей вдома був звичайний, як на сьогодні, побутовий комплект у вигляді центрального опалення, водопроводу, каналізації, гарячої води і туалету. Таких була меншість. Ще одну меншість становили власники приватних осель на околицях, які всі свої комунальні справи вирішували за своїм парканом, відгородившись від решти світу. Більшість же рівнян, серед яких мені пощастило вирости, жила тоді з «частковими вигодами».

У найгіршому випадку це означало, що люди мали лише житлову площу у вигляді кімнати. Все інше, від приготування їжі до звільнення організмів від цієї їжі, здійснювалося за межами вказаної кімнати. Не буду перераховувати всього того, чого не мали тодішні мешканці центральних районів міста. Бо згадати хочу про похідне від такого становища явище.

Рівнянин шістдесятих років більшість своїх потреб змушений був задовольняти не вдома. Як правило, це було у дворі, тобто у просторі між кількома багатоквартирними будинками. Через двір люди ходили до вбиральні, у дворі сушили білизну, там же гуляли з дітьми, звідти ж носили воду від колонки, туди ж виносили сміття та помиї. Здається, нічого не забув. Отже, жити серед людей і бути вільними від них було неможливо. Потрібно було контактувати із сусідами, внаслідок чого у кожному дворі створювався свій неповторний психологічний клімат із своїми фаворитами та мудрецями, бовдурами та бідолахами.

В районі, що навколо пивзаводу, де я виріс, двори переходили один в другий, не маючи чітких кордонів. Десь двори обмежувалися сараями, десь парканами, десь виходом на вулицю. Лабіринти дворів тягнулися у трикутниках вулиць Горького-Ленінська-Коцюбинського з одного боку та Хрущова-Чернишова-Ворошилова з іншого. Були серед цих дворів і приватні оселі, але і вони не були, як тепер, неприступними фортецями. Були школи, дитсадки, гуртожитки, лікарні, які служили продовженням цих самих дворів. Дворами, через непомітні хвіртки та перелази, можна було пройти куди завгодно, жодного разу не виходячи на вулицю. Всередині цього дворового світу було своє життя, відтворити чи повторити яке вже ніколи і нікому не вдасться. Та й не треба.

Бо це тепер, дивлячись на світ із вікна сучасної квартири чи нового особняка, приємно згадувати, як сусіди грали у дворі в карти чи доміно на завжди чомусь кривому і кострубатому столі. Як у маленьких проміжках між будинками діти грали у м’яча, намагаючись не розбити вікно сусіду — раз, не потрапити у простирадла, що сушаться, — два, не вступити у куряче чи гусяче лайно — три! Як проводжали поглядами кожну нову постать, що з’являлася на нашій території. Бо ж знали тут все й усіх. Хто куди пішов, хто що кому чи звідки несе, від кого хто повертається і так далі.

Із нашого вікна на першому поверсі я міг бачити малим лише верхню частину голів чи головні убори перехожих. І упізнавав всіх. З другого разу я вже знав, що дядько у шкірянці — брат сусідки з 199-го будинку, який прийшов із війська, що блондинка на підборах — дочка сусідів навпроти, яка приїхала на канікули з університету, що молоді студенти сусіднього технікуму бігають вечорами до квартирантки тьоті Марії, кажуть, що за конспектами. Ну-ну... Так само не залишалися непоміченими всі події в родинах сусідів, від днів народження до викликів швидкої допомоги.

Найщасливішими, на мою думку, були ті двори, де знаходились молоді фізкультурники. Ці хлопці прибивали до стовпів обручі від бочок і кидали в них м’яча як у баскетбольне кільце, малювали на парканах ворота і грали між тими воротами у футбол, розвішували між сараями замість білизни волейбольні сітки... А найбільшим святом для дітей у дворі був стіл для настільного тенісу, біля якого життя вирувало у теплу пору року з ранку до вечора. Аж поки цей стіл хтось не порубає вночі сокирою у неповторному стилі наших славних національно свідомих дідів та прадідів.

Приблизно у ті часи міські двори поступово залишала мода на голубів. Голуб’ятні ще стояли практично біля кожного сараю, але підтримки серед мого покоління фанати розведення голубів вже не мали. Ну не бачили ми радості у вичищанні загаджених птахами дощок, у годуванні цих птахів і догляді за ними. Не було кому вселити в нас ту голуб’ячу романтику, яка прийшла до міста і пішла з міста разом із переселенцями з великих міст, яких до Рівного занесла повоєнна міграція.

На відміну від нових дворів, що поступово облаштовувалися поміж новозбудованих п’ятиповерхівок і де були обов’язкові лавочки, альтанки, клумби і таке інше, в старих дворах була якась некерована стихія, за кожним сараєм чекав сюрприз. То один сусід кролів розведе на двох квадратних метрах, то інший сусід заведе там само бульдогів, то ще один влаштує гараж для мотоцикла... І все це під акомпанемент розмов сусідів і скарг до домоуправа.

Хто такий був той міфічний управдом чи домоуправ я малий так і не дізнався. Присутність якоїсь влади над дворовою стихією відчувалась то у машині піску, яку зненацька привезуть, аби діти гралися, а потім сусіди розтягнуть відрами, то у викопуванні траншеї просто посеред двору, то у знесенні чергового самовільно зведеного гаража.

І сьогодні залишки старих дворів ще можна побачити в Рівному. Але тепер це всього лише територія, яка позбавлена того, колишнього життя. Людям вже не треба бігати через двір за дровами чи виносити через двір сміття. У дворах між новими будинками тепер хіба що приносять і розпивають чи розкурюють... Старі ж двори розділяються новими парканами: вже не можна, як колись, пройти крізь місто через проходи поміж будинками. Залишаються лише вулиці, які без колишніх дворів і справді можуть бути небезпечними для дітей. А може, це мені тільки так здається? Може, і тепер діти стрибають через паркани, знаходячи у просторі між будинками цілий світ? Тільки мене у цьому світі вже немає.


Частина 44. Горілка та пиво.

Спиртні напої увійшли в моє свідоме життя одразу, як я навчився говорити. Сам я тоді тих напоїв вживати не міг. Але першими прочитаними в моєму житті словами були літери на магазині, що навпроти нинішнього нічного закладу «Лагуна». Літери ці склалися у слова «Вино-тютюн». Ще у середній групі дитячого садка, маючи трохи більше чотирьох років, ми з моїм другом Льонькою Петровським співали пародії на офіційні радянські пісні тих часів. Замість «пусть всєгда будєт сонце, пусть всєгда будєт нєбо» ми співали «пусть всєгда будєт водка, колбаса і сельодка», а замість «хотят лі русскіє войни» — «хотят лі русскіє віна». Цей фольклор Льонька добував у батька, який працював столяром і був ближчим до народної творчості, ніж батьки інших моїх друзів по дитсадку.

Дорослі дяді у ті часи пили, як і тепер, в основному горілку. Просто горілки по два рублі, тої, що показана у кінокомедії «Операция Ы», я вже не застав. На той час, коли я почав ходити по магазинах, горілка продавалася двох сортів — «Московская» та «Столічная». Перша була найдешевшою, а значить, і найбільш популярною в народі. Коштувала пляшка ємністю півлітра два рублі вісімдесят сім копійок, куди входили 12 копійок застави за пляшку, яку можна було здати. «Столична» коштувала, здається, 3.12.

Продавалася горілка тоді вільно у всіх магазинах. По дорозі до центру від нашого будинку магазини, де можна було купити горілку, йшли через кожні 50 метрів. Спочатку згаданий «вино-тютюн», за ним просто «магазин №8», нижче, де тепер вільне від забудови місце на розі Ленінської та Горького, був магазин споживспілки, а навпроти — «воєнторгу». І так аж до парку ім. Шевченка, де горілку продавали теж. У парку, де у ті часи цілодобово світили ліхтарі, спиртне продавали просто з лотків у пляшках чи на розлив.

Вино у середині шістдесятих було непопулярним. Воно коштувало зовсім дешево, але його ніхто практично не купував. Пляшка марочного кримського «Кокура» за рубль шістдесят сім стояла на полицях магазинів і не викликала у покупців жодного ентузіазму. Націнок на спиртне у буфетах тоді теж не було. А буфети були всюди. При кожному підприємстві чи установі, клубі чи кінотеатрі, у театрі чи концертному залі були простенькі буфети, де можна було швидко і дешево випити-закусити.

Тут у конкуренцію із горілкою вступало пиво. Воно тоді було одної-єдиної марки — «Жигулівське». Народ розрізняв тоді пиво не за світлістю-темністю чи фільтрованістю-нефільтрованістю, як тепер. Пиво було або свіже, або несвіже. На пляшках були жовто-чорні етикетки. Не збоку, як тепер, а згори, маленькі такі. На тих етикетках стояли чорні розмазані штампи із датою випуску. Позавчорашнє пиво було вже непридатне до вживання. Консервантів тоді не було, тож пиво скисало просто у пляшках. Так само свіжим і несвіжим могло бути бочкове пиво, яке продавалося або із дерев’яних бочок у буфетах, або з великих бочок на вулиці.

Пива я тоді теж, самі розумієте, не пив. Зате запах пивних бочок, тих, що дерев’яні, пам’ятаю досі. За п’ятдесят метрів від нашої комуналки був пивзавод, але жодних привілеїв ніхто з цього не мав. Пиво розвозили із заводу суворо за рознарядками. Згідно з цими рознарядками в Рівному могли продавати пиво не тільки з Рівного, а й з Квасилова. Везти пиво на більшу відстань не було сенсу — закисне!

Пивних барів тоді не було. Точніше, не було такого слова. Насправді ж справжнісіньким пивним баром була у ті часи «Чайна» райспоживспілки на вулиці Димитрова. Якраз чаю народ у тих чайних ніколи не пив. Кави, до речі, теж. Кава до Рівного прийшла у 1970 році, але про це іншим разом.

Не можна сказати, що народ у ті часи пив виключно «Московську» та «Жигулівське». У нас вдома, наприклад, вживалися й інші напої. Потрапляли вони до нас двома, типовими для тих часів, шляхами. Перший шлях був легальний. Батько привозив із далеких автобусних рейсів екзотичні пляшки з кубинським ромом, ризьким бальзамом, вірменським коньяком і навіть київським кальвадосом (яблучна горілка). Названі спиртні делікатеси тоді коштували недорого, але у магазинах ніколи не продавалися. Їх слід було «дістати». А потім виставити на стіл для гостей як особливе частування. Другий шлях до спиртного пролягав крізь «змійовик». Не знаю навіщо, але мої батьки періодично гнали вдома самогон, як я тепер розумію, на «орендованому обладнанні». Це робили практично всі наші знайомі, відповідаючи таким чином на високу, на їхню думку, ціну на горілку. Собівартість пляшки самогону становила тоді приблизно сорок-п’ятдесят копійок. Але для самогону були потрібні дріжджі, яких у магазинах не було ніколи. Народ розкуповував дріжджі, призначені для того, щоб пекти пиріжки, на самогон.

Щоправда, самогон можна було і купити. Якраз тоді він подорожчав від рубля до рубля п’ятдесяти у відповідь на подорожчання горілки. Це було на рубежі 60-70 років, коли горілка стала коштувати 3.62, коньяк — 6.12, а марочне вино — 3.17. Ціна на пиво 22 копійки на розлив і 37 копійок за півлітрову пляшку залишилась без змін. Зате з’явилися дешеві плодово-ягідні та виноградні вина міцністю 17 градусів і ціною рубль і дві копійки за пляшку.

Саме ці вина стали основою алкогольного меню народу на найближчі двадцять років. Тоді ж саме, у 1971-му, спиртне перестали продавати після 18-ї години, на що народ поетично відгукнувся, співаючи на мотив «Червоної рути» такі слова: «Червоне міцне не шукай вечорами, бо воно продається до шести годин...». Та це вже були інші, нові часи, коли горілка і пиво відійшли у тінь на двадцять років.


Частина 45. Танці.

Одним із атрибутів життя Рівного у шістдесяті роки були танці. Танці не в широкому значенні цього слова, а в цілком конкретному. Танці були у ті часи чи не єдиним масовим і загальнодоступним організованим способом відпочинку молоді. На той час танці як захід, або, мовою напівграмотних чиновників, «міроприємство» існували у двох видах. Першим і наймасовішим були танці у всіх місцях організованого відзначення свят. Саме у ті часи, особливо після кінофільму «Карнавальная ночь», танці почали організовувати всюди — від промислових підприємств і державних установ до навчальних закладів.

Тоді всюди, у кожній, навіть малюсінькій конторі, були «червоні куточки» чи «ленінські кімнати», які стояли порожніми і заповнювалися лише у дні офіційних партійних, профспілкових чи комсомольських зборів. Збори також бували святковими і загальними. В народі такі збори називали «торжествєно». Так і казали: «Ти був на торжествєном?». Або: «Батькові премію на торжествєном дали!».

Траплялося таке лише декілька разів на рік. Мінімально — тричі: на 1 Травня, на 7 листопада та на Новий рік. Окрім цього, приводами для загальних урочистих (торжествєних) зборів могли бути 23 лютого, 8 Березня та професійне свято тої чи іншої організації на зразок Дня будівельника, Дня текстильника, Дня міліції і так далі. Окрім власне зборів, за наявності ентузіастів, були також буфет і танці. З буфетом було складніше, та й не думали тоді про це. А ось танці організовували всерйоз: запрошували музикантів, святково оформляли зал. Залишалось лише розсунути по кутках стільці й танцюй скільки завгодно!

Звісно, що це все робила молодь. Яка у ті часи якраз змінювалась і приносила з собою нові танці. У ті часи танці були більшим, ніж просто вечір із музикою, на якому молоді люди могли провести разом час, повеселитися, познайомитися і таке інше. Танці були тоді місцем історичного зламу у свідомості людей. Бо чим були танці у старій сталінській версії цього заходу? Оркестр грав вальси, танго і фокстроти, кавалери запрошували дам і навпаки. Плюсом такої форми танців, як тепер виглядає, була необхідність вміти танцювати хоч щось! Хоч польку яку захудалу!

Та не до польок було тоді передовій частині молоді Рівного. На країну йшов наступ ворожої буржуазної ідеології. Першу атаку здійснив твіст. Цей запальний танець виконувався ще у парах, кавалери ще були у костюмах чи хоча б брюках, а дами — у сукнях чи спідницях. Грати твіст могли ще ті, колишні оркестри, які супроводжували танці на стаціонарних майданчиках.

Такими майданчиками у шістдесяті роки в Рівному були галузеві клуби чи будинки культури. Першим із заходу був Будинок офіцерів, танці в якому довгі роки залишались найконсервативнішими, музика старомодною, а публіка... Досить згадати, що у кінці шістдесятих танці у Будинку офіцерів називали танцями у «будинку престарілих». У центрі міста головні танці були у Будинку культури залізничників, який тоді закривав із заходу Театральну площу і до наших днів не зберігся. Там на танцях грав найкращий, як я тепер розумію, джаз-оркестр. Але публіці, більшість якої становила приїжджа молодь, було мало діла до того джазу. Найбільш прогресивна молодь ходила на танці у Будинок культури будівельників. Ним став у шістдесяті роки колишній драмтеатр на вулиці Поштовій у закутку навпроти Свято-Воскресенського собору, який тоді, у свою чергу, був перепрофільований на склад. Тепер у тому будинку культури знаходиться організація «Інваспорт». Три названі танцмайданчики працювали з вересня по травень по вихідних. Танці проходили від восьмої до десятої або одинадцятої години. Вхід на танці був платний. Всередині був гардероб і туалет. Буфетів не було, тому народ або приносив випивку-закуску із собою, або випивав-закушував до і після танців. Влітку єдиний стаціонарний танцмайданчик був у парку ім. Шевченка і в народі звався «пательнею».

Саме на вказаних майданчиках пролягав тоді фронт ідеологічної боротьби. Передова частина молоді вже знала, що таке рок-н-рол, і прагнула танцювати ритмічні танці під західну музику. Звісно, що дозволити таке радянські клуби радянських залізничників, будівельників і офіцерів не могли. Але вода камінь точить. Ритми нового танцю шейк, виконавці якого мали трястися у ритмі музики не обов’язково попарно, рвав ідеологічні греблі й заповнював собою танцмайданчики. Виглядало це так: спочатку оркестр виконував «обов’язкову програму», затверджену і підписану начальством. А ближче до вечора, з мовчазної згоди начальства, яке на той час йшло по домівках, наставав час шейку і молодь віддавалася трясінню з потрійною енергією.

Естрадні оркестри для нової музики підходили не дуже. Їм на заміну приходили гітарні ансамблі, яких у Рівному з’явилося одразу кілька десятків. За дві зими 1968-1969 та 1969-1970 років гітара остаточно перемогла. У Рівному настала «гітарна п’ятирічка». На підприємствах і в установах, у школах та інститутах з’являлися сотні хлопців, які, переробивши семиструнні гітари на шестиструнні, вивчивши кілька акордів та підключивши ці гітари до примітивих підсилювачів, уявляли себе новими «бітлами», граючи на танцях для сотень своїх однолітків. Але це були вже інші танці. Останні. Вже за кілька років, у середині сімдесятих, з’явились «дискотеки». Танцювати під «живий» оркестр у наші дні можуть собі дозволити тільки дуже багаті люди в дуже дорогих столичних ресторанах. Про музик, які грають нині по ресторанах Рівного з допомогою комп’ютерів, краще не згадувати. У далекій історії залишились танці шістдесятих років, коли танцювати під справжній «живий» оркестр можна було безплатно. Або майже безплатно.


Частина 46. Дерева.

Коли я був малий, дорослі казали, що Рівне офіційно визнано кимось найзеленішим містом чи то України, чи то усього Союзу. Перевірити це було неможливо, та й не потрібно. Найсильніше любиш своє тоді, коли чужого не бачиш. А що ми могли тоді бачити у чорно-білому кіно чи такому ж чорно-білому телевізорі? Тож і здавалося нам Рівне найзеленішим у світі.

Причини для цього у ті роки, слід сказати, були. Найбільш розповсюдженим деревом у Рівному шістдесятих років була тополя. Для мене, малого, високі тополі здавалися вічними. Тепер я розумію, що практично всі вони були висаджені у часи, як тоді казали, «буржуазної Польщі» і встигли вирости якраз до тих часів, коли я їх уперше побачив.

Суцільною тополевою алеєю була тоді вулиця Вокзальна (тепер Кіквідзе). Тополі стояли як античні колонни уздовж всієї залізничної колії у два ряди аж до того місця, де нині знаходиться слідчий ізолятор, а простіше — тюрма. Суцільно тополевою була і вулиця 17 Вересня, яку, за іронією долі, назвали Тополевою вже тоді, коли більшість тополь була вирубана. Може тому Тополевою цій вулиці довелось бути недовго. Тепер вона — вулиця Чорновола. Тополями була засаджена вулиця Набережна. Суцільно вся аж до Басового Кута. Кілька тих тополь стоять і досі. Тополі були на вулиці Ворошилова (тепер Дубенська) аж до самого аеропорту. Тополями були обсаджені шкільні подвір’я чи не кожної школи, створюючи там у теплу пору року неповторний мікроклімат. Не пригадаю коли у місті почалася тотальна «війна з тополями». Точно, що не у шістдесяті. Тоді місто було і насправді влітку зеленим.

У шістдесяті роки тополь вже не висаджували. Тоді вийшла мода на каштани, якими прикрашали вулиці. Тоді ж на центральній вулиці, яка звалася, нагадаю, Ленінською, вирубали майже всі старі дерева. Було їх чимало. Одне із них стояло на розі вулиць Ленінської та Першого травня і давало тінь на соток п’ять навколишньої території. Були це і граби, і ясени, і... акації. Так, саме характерна для південних міст біла акація була чомусь популярною у нашому кутку, тобто у районі пивзаводу. Росли акації також усюди, де зберігалася довоєнна двоповерхова забудова.

На місце зрубаних дерев на головній вулиці Рівного у шістдесяті роки висадили липи. Ті ж самі липи прикрасили щойно збудований проспект Миру, Московську та інші вулиці. Липи, як тоді казали, були найкраще пристосовані до міста, тобто найменше піддавалися впливу вихлопних газів від автомобілів. Не знали ще рівняни, скільки цих автомобілів може бути на вулицях. Знали б, то не знаю, що б саджали замість тих лип.

У ті ж часи було закладено другу частину міського парку імені Шевченка. До цього парк був маленьким і закінчувався майже одразу за каскадом штучних водойм. Приблизно по лінії колишнього танцмайданчика. Вся інша територія була величезним вигоном, який на початку шістдесятих засадили деревами. На парк це стало схоже лише в середині сімдесятих. Коли підросли дерева.

Головним же зеленим насадженням центру Рівного був зелений гай, який розпочинався від нинішнього Будинку одягу і займав територію аж до нинішнього музею. Це не був парк, це не був ліс. Це було заросле вербами та осиками болото, яке осушили у тридцяті роки. Волога болотяна земля сприяла росту дерев і у шістдесяті роки там були справжнісінькі хащі, в яких малій дитині можна було заблукати. Мені й досі трохи шкода того дикого чагарнику в центрі Рівного, де були тихі куточки, до яких практично ніхто не заходив.

Ставлення до дерев у ті часи було в місті не таким, як тепер. Новопосаджені липи чи каштани не треба було огороджувати гратами, як тепер це роблять у центрі міста. Землю навколо дерев регулярно прибирали, скопували і взагалі доглядали. Контрастом оточеній величезними деревами центральній частині міста служили квартали індивідуальної забудови, яка тоді була дуже скромною, не те що нині. Приватні власники як могли позбавлялися великих дерев. Не у себе на подвір’ях, де тих дерев не могло бути ніяк, а поруч, на вулиці. Люди були переконані, що величезні тінисті тополі, каштани, граби, ясени та інші дерева забирають вологу в їхніх убогих вишень, черешень, яблунь, груш та решти плодових дерев. Власників можна було зрозуміти: навіщо потрібні дерева, які стоять просто так і не дають ніяких плодів? Вирубати їх треба щоб не заважали!

Здається мені, що тополі у Рівному були приречені з тих часів, коли до влади в місті доросли люди, які виросли під «своєнькими» вишеньками та яблуньками. Ці люди біологічно не могли терпіти високих і гордих тополь, які не давали нічого, окрім краси. Але щоб побачити цю красу, потрібно було підняти голову від «своєнького» городу із огірочками-помідорчиками. Людей, здатних підняти голову таким чином, у Рівному з кожним роком ставало менше. Вони зникали разом із тополями, які тепер можна побачити лише на старих фотознімках, що зберегли для нас неповторну красу Рівного зразка шістдесятих років двадцятого століття.


Частина 47. Люди.

Понад рік минув з того часу, як у газеті почали з’являтися статті під рубрикою «Рідне місто». Судячи із відгуків, багато кому ця серія публікацій сподобалась. Автору ж довелося внести чимало змін до початкового задуму. Сидіти по архівах та бібліотеках і звіряти свої дитячі спогади із документами у мене просто не було часу. Присвячуючи написанню спогадів по кілька годин на тиждень, неможливо підготувати достатньо документальні публікації. Тож із кожним новим розділом у статтях про рідне місто ставало все менше фактів і все більше особистих вражень. Вже згодом я подумав, що, може, так воно і треба. Тому що факти завжди можна уточнити і перевірити, а особисті враження — вони неповторні. І якщо у когось знаходиться час їх записати, то ці записи теж мають певну історичну цінність.

Думати про те, чим саме завершити цю частину моїх спогадів (буде ще, мені сподобалось), довго не довелося. Тому що розповідаючи про парки і вулиці, аеродроми і стадіони, школи і кінотеатри, не можна було не згадувати про людей, які жили у тому місті 60-х років, яке тоді звалося не Рівне, а Ровно, на французький манер.

Одразу зауважу, що не вважаю своє покоління або покоління моїх батьків кращими за інші. Навіть унікальними ці покоління назвати не можна, тому що кожне покоління унікальне, так само, як унікальна кожна людина. Про Рівне 60-х років можна сказати лише те, що майже все місто було тоді заселене приїжджими та їхніми дітьми. Серед моїх однолітків, а знайомих серед людей 50-60-х років народження у мене не одна тисяча, лише одиниці мали батьків, які народилися і виросли у Рівному. Якщо ж врахувати традиційно притаманну жителям приміських сіл властивість казати, що вони «з Рівного», то і серед «дітей рівнян» справжніх уродженців міста практично не буде.

Корінні рівняни, тобто люди, які народилися і виросли в Рівному, народили і виростили тут дітей, а їхні діти народили і виростили онуків, пішли із тих самих п’ятдесятих-шістдесятих років. Зрозуміло, що це покоління не могло відіграти хоч якоїсь ролі у житті Рівного у згадувані в цих замітках 60-ті роки. Судити про справи покоління моїх батьків теж не дуже виходить. Що я міг тоді розуміти у мотивах їхніх дій і вчинків? Залишилось лише зовнішнє враження від людей того часу, про яке я і збираюся написати.

Першим і головним, що відрізняло дорослих рівнян 60-х років від дорослих рівнян 70-90-х, був масовий оптимізм цих людей. Закинуті кожен своєю долею у маловідоме західноукраїнське місто, ці люди практично з нуля починали будувати тут своє життя. Працювали, відпочивали, одружувались, народжували дітей. Тих самих справжніх рівнян, які нині вже керують нашим містом і не тільки містом. Чи не все, що робили дорослі рівняни шістдесятих років, вони робили весело, з піснею. Були раді з того, що просто живі, що навколо немає війни і нікого не саджають у тюрми. Це я зрозумів вже згодом. А у дитинстві гадав, що дорослі і мають бути такими веселими. Може тому такий і виріс.

У людей шістдесятих років практично не було власності. І водночас у їхній власності було все місто. Тоді не можна було уявити нинішніх двометрових парканів, грат на вікнах та сталевих дверей у квартирах. Рівне тоді було спільним для всіх, що якраз збігалося із пануючою ідеологією комунізму. Різниця у добробуті людей була мінімальною і залежала виключно від здібностей і звичок самих рівнян, а не від наявності у них власності. За одним столом сиділи тоді професори і робітники, артисти і продавці. Разом ходили в кіно і на танці, на пляж і в ресторан. Разом торгувалися на базарах із батьками тих, хто становив більшість наступного покоління рівнян.

Зізнаюсь, що не маю жодного поняття, яким чином опинились у Рівному мої батьки, їхні сусіди, колеги по роботі, друзі і знайомі. Не тому, що це було секретом. А тому, що тоді доля кожного була неповторною. Можливо, гідною окремої повісті, оповідання або хоча б просто розповіді після чарки.

Час цих людей закінчувався. Якраз у шістдесяті роки у Рівне один за одним «висаджувались» потужні багатотисячні десанти нових поселенців, робочі місця для яких щодня створювались на льонокомбінаті, газорозрядному і тракторному заводах, хімкомбінаті, інституті водного господарства. Для цих людей слід було швидко будувати житло, а також дитсадки та школи для їхніх дітей. Тому їхали до міста будівельники. Охороняти цих людей мали нові підрозділи міліції, які теж заповнювались приїжджими.

Якщо в році так 1963-му, пройшовши у вихідний від пивзаводу до базару, мій батько міг зустріти до двох десятків знайомих і не поспішаючи з ними привітатися, запитавши, як справи, то вже у 1968-му всі ці знайомі ніби розчинилися у потоці перехожих, які усе швидше йшли вулицями, усе нахабніше проштовхувалися до автобусів, все активніше займали черги у магазинах. Із тихого містечка із спокійним життям Рівне стрімко перетворювалося в індустріальний центр. Ще сиділи по майстернях колишні шевці й кравці, ще стригли і голили колишні перукарі, розливали пиво колишні буфетниці, крутили кіно колишні кіномеханіки, їздили на «побєдах» колишні таксисти, клацали апаратами колишні фотографи. Але їх вже було не досить.

За яких-небудь кілька років життя навколо стало більш стандартним, більш трафаретним. Якщо раніше мати могла сказати мені, щоб я пішов помасло у магазин до «тьоті Марії», підстригся у «дяді Саші», заправив сифон у «дідя Віті» чи здав пляшки «Володьці», то згодом ці імена зникли. Прийшли нові продавці й кондуктори, контролери і двірники. За ними цілими селами переїжджали люди влаштовуватися у місті й жити «по-городському».

Не маю проти них нічого, але квітів у під’їздах «хрущовок» з кожним роком ставало все менше, вивішувати у двір мокру білизну на цілий день вже не ризикували, а двері почали зачиняти на хороші замки. А як було робити інакше, коли серед тих, хто був довкола, вже практично не було знайомих, зате з’являлося все більше таких, хто приніс до міста нову «споконвічну» культуру приміських сіл. Не мені оцінювати, добре це було чи ні. Можу тільки по-дитячому пошкодувати за тим, що люди шістдесятих років дуже швидко розчинилися серед десятків тисяч нових рівнян, які вже не були рівнянами мого дитинства. Це були люди нового десятиліття, про яке, сподіваюсь, знайдеться колись час і натхнення згадати.

На цьому все. Далі не буде.

Микола НЕСЕНЮК
Газета "Рівне вечірнє" 2005-2006 рр.
Ілюстрації "Віртуальне місто Рівне" © www.rivne.org

 Додаткові матеріали
Читайте також матеріал "Рівне: назад до капіталізму."

 Важливе застереження

Власники Iнтернет проект "Вiртуальне мiсто Рiвне" можуть не подiляти думок, що викладенi авторами статей у даному роздiлi.

<< Повернутись