Рівне: назад до капіталізму.

Микола Несенюк Вже шістнадцятий рік живемо ми у новій державі, діти наші вчать історію за новими підручниками і не вступають до піонерської організації. Статую Леніна на центральній площі Рівного давно замінили на іншу… Про те, як це сталося саме в нашому місті, прочитати, як ведеться, немає де. І зрозуміло чому. Історикам, тим, що на кафедрах, писати не виходить. Бо можуть згадати теми їхніх дисертацій, написаних ще у часи «боротьби з націоналізмом». І взагалі, людей, які б не хотіли згадувати свою діяльність у вісімдесяті роки, серед нинішніх керівників аж занадто багато. Тому і залишається «білою плямою» чи не найцікавіший період історії Рівного минулого століття. Період переходу міста від комунізму до демократії. Ось вам причина задуму серії публікацій, в яких автор спробує згадати події, що відбувались у Рівному наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років. Згадувати про це мені буде цікаво, а це дає надію, що і читатиметься написане із задоволенням. І тими, хто пам’ятає ті події, і тими, хто забув, і тими, хто був тоді ще занадто молодим. Тож читайте перший розділ і не судіть занадто суворо. Автор, хоч і бачив та знає багато, бачив та знає далеко не все. Все знають самі знаєте де.

Частина 1. Югославський період.
Частина 2. Кооперативщики.
Частина 3. Перший протест.
Частина 4. Мартиросян.
Частина 5. Останній рік соціалізму.
Частина 6. Мовний фронт.
Частина 7. Шерман і Марсуля.
Частина 8. "Подвиг" дружинника.
Частина 9. Пилипчук.
Частина 10. Віруючі.
Частина 11. Символіка.
Частина 12. Агітація.
Частина 13. Зміна влади.
Частина 14. Економбанк.
Частина 15. Закордон нам допоможе.
Частина 16. Останній парад.
Частина 17. Свобода слова.
Частина 18. Трамвай та департаменти.
Частина 19. Кравчук і «козаки».
Частина 20. Подвиги націоналістів.
Частина 21. Лікарсько-вчительська влада.
Частина 22. Собор і Ленін.
Частина 23. Коротков.
Частина 24. В очікуванні Чайки.


Частина 1. Югославський період.

Хоч і відомо всім, що на початку було слово, до революції у Рівному це не має відношення. Тому що першими революціонерами у нашому місті були торговці. А слова не було ніякого, це ви вже мені повірте на слово. Працюючи в ті часи у місцевій пресі простим журналістом, я не помічав у нас у місті жодних ознак реакції на «гласність», яка, починаючи з 1987 року, пішла розгулювати з Москви, підриваючи основи комуністичної ідеології. У нас у Рівному ніхто ніяких основ не підривав. Народ із вдячністю сприймав всі настанови партії, найбільш помітною з яких була тоді настанова щодо боротьби з пияцтвом. Ніяких тобі протестів, ніяких тобі рухів, взагалі нічого.

Ще у 1988 році навіть уявити було неможливо, що сумлінні комсорги і парторги стануть за кілька місяців безстрашними борцями спочатку за українську мову, а потім і за незалежність. Не про це тоді думали рівняни. А про що? Ну хоча б про поляків, які раптом посунули до нас, скуповуючи телевізори та інші електротовари. Зізнаюсь, що ні тоді, ні тепер не розумів, навіщо були полякам наші телевізори та електродрилі? Що вони у себе з ними робили у такій кількості?

Та це я був такий тугодум. Все книжки читав, радіо слухав, інформацію отримував. Народ же інформацію зрозумів швидко. Мов хвиля пронеслась по місту: виявилось, що одержати закордонний паспорт і виїхати, наприклад, до Югославії — вже не проблема. І почалися черги біля дверей ОВІРу, який знаходився тоді у знесеній нині споруді на вулиці Пушкіна. Ночами стояв народ, черги займав. Чому ні? Навички стояти у чергах, і не просто стояти, а просуватися, не пропускаючи повз себе нікого, мали тоді практично всі.

Навіщо було всім їхати до Югославії? Про це ніхто нікому не казав. Але не можна було не помітити, як люди періодично зникали з робочих місць під приводом хвороби, а потім з’являлись на цих місцях із погано прихованим почуттям задоволення на втомлених обличчях. Про це не писали в газетах, не говорили по радіо. На цю тему не проводилося нарад чи семінарів. Народ сам по собі тихенько навчився вивозити на базар у містечко Суботіце, що на кордоні Югославії та Угорщини, куплений в Україні товар. Товар цей там продавали, а навзамін купували те, чого у нас не було.

Скільки рівнян пройшло тоді через ту «югославську» комерцію, сказати тепер важко. Думаю, що таких була не тисяча і не дві. Звісно, що найбільше заробили ті, хто першим збагнув вигоду таких поїздок. Зиск з кожною новою поїздкою ставав меншим, бо бажаючих ставало більше. Економічно це пояснювалося просто. Ті товари, які ще можна було придбати у майже спаралізованій дефіцитом рядянській торгівлі, мали дуже низьку якість. Але вони були у нас практично безплатні у перерахунку на валюту. За кордоном же ціна товару зростала автоматично. Таким чином, із баз та магазинів Рівного та області за рік вивезли практично все. Навіть те, що лежало там роками і було нікому ніби не потрібним.

Що везли навзамін? В основному копійчану китайську електроніку, яка йшла у нас тоді за величезною ціною. Реально з цього бізнесу збагатіли лише кілька сотень осіб. Роль «югославського» періоду історії Рівного полягає в іншому. Тисячі людей за короткий термін відчули смак легких грошей, які приносить приватна ініціатива. Людину, яка за три дні заробила грошей більше, ніж отримувала на роботі за півроку, вже неможливо було примусити по-справжньому працювати за соціалістичну зарплату. Тим більше, що й до цього та людина на своїй роботі не занадто перенапружувалась.

У цьому економічному прозрінні тисяч наших земляків не було ніби нічого політичного. З’їздивши до Югославії, наші люди продовжували ходити на партійні й комсомольські збори, горлали «ура» на комуністичних демонстраціях, роблячи це так, як робили і раніше. Не щиро, а тому, що так було прийнято. Нічого «такого» у головах людей, які штурмували ОВІРи та прикордонні електрички, тоді не було. Ніхто з-поміж них не говорив тоді про відродження української мови, культури та державності, ніхто не скаржився на відсутність свободи слова. Люди насолоджувалися іншою свободою — свободою заробляти гроші. Легкі гроші. Ця свобода, що б там не казали, була тоді для людей найбільш бажаною. І тепер, власне, теж.

Звісно, що «югославський період» не міг не мати наслідків практично в усіх сферах життя міста. Не раз доводилось чути про конфузи, коли на «дикому» базарі за двома кордонами раптом зустрічалися начальник і підлеглий, які одночасно «захворіли» і залишили робочі місця. Такими, як раніше, їхні стосунки залишитись після цього вже не могли. Як на мене, то ніякі «демократи», ніякі «просвіти» не здатні були зробити із свідомістю наших людей те, що зробила Югославія, яка принесла у наше затхле життя запах легких грошей, а з ними і перший запах свободи. Бо яка свобода без грошей?


Частина 2. Кооперативщики.

Не дивуйтесь, саме таким словом називали наприкінці вісімдесятих людей, які першими вловили свіжий вітер економічної свободи. Цим вітром повіяло від нового «закону про кооперативи», чи як він там звався, не пам’ятаю. Нові кооперативи не мали жодного відношення до споживчої кооперації, яка була на той час звичайною бюрократичною конторою. Слова «кооперативний», «кооперація», «кооператор» були тоді міцно пов’язані у свідомості людей із сільськими гастрономами, де продавали дорогу і низькоякісну ковбасу. Нові «кооператори» не мали із споживчою кооперацією нічого спільного. Реально це були перші бізнесмени, але сказати у ті часи слово «бізнесмен» було неможливо. Точніше, сказати було можна, але називатися саме так людям було ще зарано. Тому і були перші рівенські бізнесмени саме «кооперативщиками».

До цієї, ще веселої (про можливість рекету ніхто тоді й не здогадувався) компанії кооперативщиків першими долучилися ті, хто і в комуністичні часи не особливо напружувався на «трудовому фронті». Це були дрібні, як би тепер сказали, підприємці, які мали такий-сякий напівпідпільний приватний промисел. Серед моїх знайомих було таких чимало. Один шив вдома хутряні шапки, другий — шкірянки та дублянки, третій — джинси. Ще один виготовляв фотопортрети. Ще один майстрував рами для портретів. Щодо фахівців із дрібного ремонту, то їх теж вистачало. Кожен знав, у кого можна полагодити швейну машинку чи щось подібне.

Раніше всі ці люди змушені були десь офіційно працювати, займаючись власним бізнесом у вільний від роботи час. Хтось насправді працював в одному з державних побуткомбінатів. Хтось просто рахувався на роботі, навіть там не з’являючись. Один мій приятель, який займався пошиттям одягу, офіційно був сторожем в одній конторі. Чи сторожити у тій конторі не було чого, чи сторожив хтось інший, я не знаю. Знаю, що кваліфікований кравець жодного дня не сторожував.

Тож новий закон дозволив всім названим і неназваним майстрам офіційно займатися своєю діяльністю, об’єднавшись у кооперативи. Не всі одразу зрозуміли переваги, які давало нове законодавство. Переваги полягали в тому, що кооперативи, які мали працювати ніби за законами вільного ринку, заздалегідь не вкладалися в існуюче тоді законодавство. Тому одразу ж почали з’являтися численні схеми нарахувань і перерахувань коштів, внаслідок чого кооперативщики почали офіційно одержувати неймовірні на ті часи зарплати. Неймовірно, але податкової служби у нинішньому вигляді тоді не було взагалі.

Анатолій Пехотін. Фото www.ogo.ua Пригадую, як одержав завдання зробити для обласного радіо репортаж про нові кооперативи. Одним із них була проста майстерня з виготовлення якоїсь фурнітури, що знаходилась навпроти базару. Другим — будівельна організація під назвою «Фундамент», яку очолював такий собі Анатолій Пехотін. Обидва персонажі моїх репортажів не відрізнялися красномовністю, а якщо точніше, розводили перед мікрофоном кроликів (тобто белькотіли від хвилювання щось незрозуміле). Довелось витягнути рапортаж за рахунок авторського тексту, що загалом не віталося. Від численних ініціатив і починів, про які доводилось мені тоді писати і розповідати, рух кооперативщиків відрізнявся принципово. Відчувалося, що кооперативи — це не чергова кампанія, яку незабаром забудуть. Хвиля підприємливих людей буквально за кілька місяців наплодила тих кооперативів стільки, що писати про них репортажі вже не було сенсу. Люди поспішали, коментуючи свій поспіх словами «куй желєзо, пока Горбачов».

Попервах здавалося, що підприємці поспішають тому, що бояться повернення назад. Бояться того, що назавтра згаданий Горбачов передумає і скасує економічну свободу, яку він дав громадянам. Насправді вони поспішали не тому. І не поспішали вони, як потім виявилося. Це на фоні «трудового ритму» тих, хто продовжував ходити на роботу в державні установи та на державні підприємства, кооперативщики виглядали такими метушливими. Ми ж бо ще не розуміли тоді, що у бізнесі інакше не можна: хто запізнився, той програв.

Приблизно в той самий час, що й кооперативи, почали з’являтися так звані малі підприємства. Ніхто тоді ще не здогадувався, що вони стануть не стільки підприємствами, скільки першим у новітній історії засобом зміни державної власності на приватну. Ще і мови не було ні про яку приватизацію, а спритні директори державних заводів та фабрик створювали всередині цих заводів і фабрик малі підприємства, через які і прокачували гроші повз державну кишеню до власної.

На фоні такої народної ініціативи особливо убого виглядали магазини. Купити там хоча б щось нормальне було вже практично неможливо. Більшість покупок здійснювалася на нових базарах, які почали з’являтися в Рівному. Загалом життя у місті виглядало тоді дещо чудернацьким. Більшість людей ще ходили на роботу за старими адресами, транспорт ходив ніби так само, але центр реального життя змістився із парткомів та директорських кабінетів донизу. Услід за першими кооперативщиками все більше людей починали працювати на себе. Це проходило паралельно із «човниковою торгівлею». Від тих, хто заробляв на життя простими поїздками на базари, кооперативщики відрізнялися вмінням організувати більш складний, ніж «купи-продай», процес виробництва і заробітку грошей.

Рух кооперативщиків, так само як і човникова торгівля, про зародження якої я писав у попередньому розділі, не мали у 1988-1989 роках жодного політичного забарвлення. Як тепер виглядає, саме тоді комуністична влада свідомо чи несвідомо втратила шанс очолити процеси, які відбувалися у суспільстві. Ні нові торговці, ні нові кооперативщики і гадки не мали протестувати проти існуючого ладу. Навпаки, вони були вдячні владі за надану можливість заробити більше грошей. Звідки ж тоді з’явилися у Рівному політичні активісти? Розповідь про це я розпочну вже у наступному розділі.


Частина 3. Перший протест.

Революційні зміни у масовій свідомості радянських громадян, викликані наданою режимом Горбачова «гласністю», до певного часу ніяк не відчувалися не тільки у Рівному, а й в Україні взагалі.

У той час, коли Москва і Ленінград вирували «перебудовними» пристрастями, в союзній пресі чи не щодня з’являлися публікації, що розвінчували комуністичні міфи, а по телевізору йшла сенсаційна на ті часи програма «Взгляд», у нас все було напрочуд тихо.

Скажу прямо: демократія у нас говорила тоді виключно російською мовою, а про новітніх націоналістів не було нічого чути ще у 1988 році. Першими рівенськими революціонерами були зовсім не ті, хто згодом посів місця у депутатських кріслах, а люди, прізвища яких тепер міцно забуті й практично викреслені з пам’яті рівнян.

Почну з того, що про будь-які організації опозиційного штибу у той час і мови не було. Майбутні непримиренні борці за незалежну Україну крутилися тоді навколо напівміфічного «товариства шанувальників української мови», на установчих зборах якого мені довелось бути присутнім особисто. Але не вони у той час привертали увагу рівнян. Першими, хто виявив у собі сміливість виступити проти всевладної комуністичної системи були секретар-друкарка Рівенського радіозаводу Тамара Ахмедова і безробітний випускник водного інституту Володимир Федорець.

Сьогодні нікого не здивуєш демонстрацією чи пікетом. Стань чи сядь де завгодно: хоч на центральному майдані, хоч під вікнами облвиконкому чи міськради, ніхто на тебе і уваги не зверне. Навіть коли у тебе в руках будуть ну дуже протестні плакати чи транспаранти. Не так було взимку 1988-1989-го. Тим більш сенсаційною, скандальною, неймовірною була акція Тамари Ахмедової, яка вийшла на порожню у ті часи площу перед обкомом КПСС (нинішня облдержадміністрація). Встановивши крісло просто на вулиці, протестувальниця, вдягнута у дешеву шубу, шапку та тепле взуття, тримала в руках великий аркуш паперу, на якому були написані вимоги до адміністрації радіозаводу.

Чутка про акцію Ахмедової пронеслася містом за якусь годину. Ми, удвох із фотокореспондентом Тарасом Боровцем, кинулись туди скоріше з цікавості: було ясно, що ні фото, ні репортаж про акцію не буде надруковано в жодній газеті.

Порожню навпроти обкому вулицю Пальміро Тольятті (тепер Кавказьку) обдував холодний зимовий вітер. Крісло із протестуючою стояло посеред тротуару з боку обкому і довкола нього не було нікого. Лише по кутках майдану походжали громадяни у цивільному, які, треба думати, були із тої самої організації, яка охороняла і досі охороняє державну безпеку. Біля крісла з Ахмедовою стояв молодий мужчина з характерною зовнішністю: довге чорне волосся і чорна борода. Вже потім я дізнався, що це був Федорець.

Ми з фотографом вагалися лише хвилину. Потім вирішили, що нам, як журналістам, все можна, підійшли до крісла впритул і спробували прочитати вимоги протестуючої. Читати було неможливо. Мене просто трусило чи то від холоду, чи то від хвилювання. Бо ж поруч зі мною відбувався перший (!) у нові часи відкритий виступ проти радянської влади!

Зізнаюся, що стати поруч із протестуючою, як зробив це Федорець, ми були тоді ще не готові. І без цього було моторошно від того, що знаходимося під вікнами всевладної контори, звідки на нас дивляться ті, хто правив нами десятиліттями, не відчуваючи жодного спротиву. Не пам’ятаю, про що ми тоді говорили з Ахмедовою. Можливо тому, що як радянському журналісту, мені там не було чого робити. Писати про таке тоді я ще не вмів. Було тільки тихе захоплення мужністю слабкої жінки, яка виявилася сміливішою за нас усіх.

Згодом, коли стало ясно, що протестуючу не чіпатимуть, до неї почали підходити люди, а у другій половині дня навколо крісла Ахмедової крутився вже чималий гурт людей.

Не скажу тепер точно, чим закінчився тоді протест Ахмедової. Думаю, що керівники радіозаводу одержали тоді добрячого прочухана від влади. Головне — протест не був придушений. Ніхто не наважився забрати крісло із жінкою з площі перед обкомом, хоча для кремезних хлопців у сірих пальто, які ніби прогулювались по периметру майдану, це було справою двох хвилин. Самотній протест звичайної друкарки став тоді першим сигналом: тепер вже можна!

Тим часом містом поширювалися чутки про Ахмедову і Федорця. Чого тільки не говорили про них люди поміж собою! Боячись самих себе (часи такі були), люди переказували різне, в основному негативне. Але в самому факті цих розмов, у тому, як ці розмови велися, відчувалась величезна симпатія до сміливців. Як я дізнався згодом, Тамара Ахмедова виступила з протестом щодо несправедливого розподілу квартир на заводі.

Щодо Федорця, то його протест був набагато глибшим. У нього вдома збиралися тоді молоді люди, яким, на відміну від майбутніх ватажків «націоналістів», було тісно у рамках комсомольських та партійних організацій. Вони разом слухали радіопередачі, читали нелегальну літературу, готувалися до акцій протесту, малюючи вражаюче дотепні плакати та карикатури. Вже восени того ж 1989 року організація Федорця вийшла на демонстрацію 7 листопада з всіма цими гаслами, чим приголомшила керівників місцевої влади, які стояли на центральній трибуні, не кажучи вже про рівнян, які дивилися на цю колону з неприхованим захопленням.

Але це все було пізніше. На той час інші люди вийшли на перші ролі в політичній боротьбі. Вже за кілька місяців після акції Ахмедової відбулися перші частково вільні вибори народних депутатів СРСР, які влада в Рівному програла. За цей час багато хто з рівнян подолав у собі страх. Не знаю, чи пам’ятає ту пам’ятну демонстрацію мій п’ятирічний тоді старший син, якого я взяв на плечі й проніс у «колоні Федорця», щоб він долучився до свободи, яка тепер здається такою звичною.

І останнє: не шукайте прізвищ Ахмедової й Федорця в офіційних публікаціях сучасних істориків, не виглядайте їхніх портретів у музейних експозиціях та книжках «про революцію». Вони не вписалися у подальшу схему зміни влади як в усій країні, так і в місті Рівному. За схемою працювали інші. Про них у наступних розділах.


Частина 4. Мартиросян.

Після того, як акції протесту в Рівному легалізувались, нас, молодих і не дуже журналістів, почали активно настроювати на ідеологічну боротьбу та відстоювання «здобутків соціалізму». Виглядало це досить кумедно: керівники ідеологічних відділів обкому та міськкому КПРС разом з іншими численними «ідеологами» збирали нас і пояснювали «політику партії». Увечері ж по телевізору ми бачили, що «політика партії» щодня змінюється і настанови місцевих «ідеологів» виглядають вже позавчорашніми. До речі, один із тих ідеологів Микола Кривий і досі з’являється на місцевому телебаченні. Тож при нагоді можете самі оцінити рівень тих, хто мав у 1989 році протистояти ідеології капіталізму-націоналізму.

Вілен Мартиросян Першим випробуванням для влади Рівного стали вибори народних депутатів СРСР. Це були перші частково вільні вибори в історії нашого міста. Вибори «послів польського сейму» часів Пілсудського дозвольте не рахувати. Ніхто не знав до часу, як ці вибори проводити, що на них можна, а що ні. Процедура тих виборів передбачала передвиборчі збори з висування кандидатів, на які людей відбирали і запрошували централізовано. Та навіть на цих зборах, які відбулися у палаці культури «Текстильник», влада не змогла нічого зробити, повністю програвши це висування. Кандидатами у нардепи СРСР стали у лютому 1989 року Валерій Баталов та Вілен Мартиросян. Перший був редактором районної газети в Острозі, другий — військовослужбовцем.

Саме так — військовослужбовцем. Написати в газетах про те, що Мартиросян був командиром полку зв’язку, було не можна. Навіть те, що він полковник, цензура теж викреслювала. Як зараз пам’ятаю нашого фотографа, який вимушений був ретушувати погони на фото Мартиросяна. І це при тому, що всі прекрасно бачили, хто він такий.

Зараз важко повірити, що таке було. Але було! Не можна було, наприклад, згадувати в пресі Рівенський радіозавод, хоча там працювали тисячі людей. Бо секрет! Таких дурнуватих секретів тоді було безліч. Звісно, що люди відверто сміялися з такої влади і таких цієї влади секретів. Тепер зрозуміло, що вибори 1989 року в Рівному міг виграти будь-хто. Достатньо було просто говорити людям правду. На фоні владних «ідеологів», які відверто розгубилися і остаточно забрехалися, стати політичною зіркою тоді було дуже просто. Потрібно було лише наважитись. І жінкам подобатись.

Це я цілком серйозно. Згаданий у минулому розділі Володимир Федорець із всією своєю сміливістю ніяк не тягнув у депутати самою лише своєю «неформальною» бородою. Лідерів «національного руху» тоді ще або не підготували, або прогавили цей момент.

Зате не прогавив Мартиросян. Симпатичний вірменин, який говорив російською мовою з азербайджанським акцентом, був першим справжнім кандидатом у депутати. Тобто провів у Рівному повноцінну виборчу кампанію. На зустрічі з Мартиросяном ходили як на спектакль, передаючи потім його промови у двох словах. Приблизно таких: «Оце мужик!». Чогось більш конкретного про передвиборчу програму полковника сказати ніхто не міг. Та це було не головне. Головне було те, що людям вперше запропонували проголосувати майже проти влади. Чому майже? Тому що Мартиросян був комуністом і не закликав ані до повалення комуністичного режиму, ані до чогось подібного. Про незалежність України тоді й мови не було.

Тепер здається дивним, як російськомовний вірменин міг перемогти на виборах у Рівному україномовного українця? Тоді ж нічого дивного не було. Журналіст Баталов критикував владу настільки ніжно, що змагатися з бравим офіцером, який «ріже правду-матку», йому було не до снаги. Пробивний Вілен Мартиросян, після того як його обрали у союзні нардепи, прорвався навіть на трибуну з’їзду депутатів у Москві, ледь не відіпхнувши самого Горбачова. Але це був вже не його рівень. З дня історичного виступу в Москві почалося невпинне падіння авторитету і популярності Мартиросяна у Рівному. Він сам, подібно до тих, кого критикував навесні 1989 року, так і залишився у тому році, не змігши сказати нічого нового. Ще тричі після успіху на виборах союзних депутатів «бойовий полковник» висувався на Рівенщині у депутати на виборах різних рівнів. І щораз програвав, аж поки не заспокоївся. Хіба що звання генерала собі в Києві добув. Де і досі перебуває у політичному забутті й владному безсиллі.

Приходив час нових людей. Саме тоді, у 1989 році, вирішувалося, хто у Рівному захопить політичну ініціативу. За певних умов владу могли зберегти ті ж самі люди, що правили досі. Варто їм тільки було вчасно змінити фразеологію. Але ніхто з тодішніх керівників міста на це не наважився. Ні обласні зверхники Луценко (старший) і Прищепа, ні міські керівники Опришко і Марков не зуміли вчасно вскочити під нові прапори, випередивши тих, кого навесні 1989 року ще не сприймали всерйоз. Ніби і люди були не дурні. Напевно, кожному з названих керівників не вистачило сміливості зробити очевидний крок першим, не чекаючи вказівки від начальства, взявши відповідальність на себе. За таких умов ми і обрали на перших вільних виборах народним депутатом СРСР Вілена Мартиросяна. Про те, що за півтора року ніякого СРСР вже не буде, не здогадувався тоді ніхто.


Частина 5. Останній рік соціалізму.

Згадуючи у минулому розділі про незаслужено забуті рівнянами вибори народних депутатів СРСР, на яких ми проголосували навесні 1989 року за полковника Вілена Мартиросяна, варто пригадати умови, за яких рівнян того року раптом «потягнуло на демократію». Особливо цікаво це тепер, коли радянські часи згадуються іноді, як період спокою, достатку і стабільності.

1989 рік був останнім радянським роком в історії. І справа не в тому, що формально ще існував СРСР і всі атрибути комуністичної системи. Головне було в тому, що система ця того року ще так-сяк трималася. Стабільними залишались ціни. Це був останій рік, коли в Рівному можна було проїхати в тролейбусі за п’ять копійок, випити газованої води з сиропом за три копійки, зателефонувати з автомата за дві копійки, купити сірники за копійку та сходити в кіно за сорок копійок.

Я навмисне не наводжу тут ціни на продовольчі та промислові товари, які теж залишалися низькими. Тому що товарів цих або не було в продажу взагалі, або вони були такої низької якості, що ніхто їх добровільно не купував. За хоч трохи якісні товари або послуги потрібно було переплачувати у кілька разів підприємливим людям, про яких ми вже писали у попередніх розділах. Практично все було дефіцитом, практично нічого не можна було дістати. Так воно було і раніше. Так було практично завжди за радянської влади. Але не у такий історичний період. І народ незадоволено про це поміж собою говорив. Де саме говорив?

На роботі. Де іще? У 1989 році гіганти промисловості Рівного — хімкомбінат, названий пізніше «Азотом», тракторний завод, радіозавод, газорозрядний, чи як його тоді переназвали «Газотрон», не тільки продовжували працювати, а й розширювали виробництво. А були ж іще льонокомбінат, численні будівельні організації, сотні інших підприємств, медичних та навчальних закладів. І всюди люди одержували хоч і невелику, але постійно зростаючу зарплатню. Про те, що аванс чи получку можуть не те що не виплатити, а навіть затримати, мови практично не було.

Як наслідок утворилася унікальна в історії ситуація, яку нинішні діти просто не зрозуміють. Робота і гроші були у всіх, але всі були незадоволені. Усі сили людей йшли на те, аби щось дістати, тобто «отоварити» наявні гроші. Якби був капіталізм, ціни на те, що було, одразу б зросли і становище б вирівнялося. Але ж капіталізму не було. І народ ніс свої гроші на базари, де, на відміну від магазину, було що купити. Китайський ширпотреб продавався того року за шаленими, у порівнянні із закупочними, цінами. Але ж покупці про це не знали.

Так само ніхто тоді ще не знав, що за два роки ціни почнуть зростати в десятки разів, а ще через рік гроші взагалі перетворяться на ніщо. Не маючи розуміння економічних процесів, люди не здогадувались, що поки вони теревенили на роботі про політику, випускаючи нікому не потрібні товари, закладався фундамент економічної катастрофи 90-х років.

Парадокс, та говорити про політику (вже коли стало можна) у 1989 році було як ніколи комфортно. Зарплата йде, черга на квартиру — теж, від тебе на роботі, з одного боку, нічого не залежить, а з іншого боку — з тебе ні за що по-справжньому не питають. Чому б у таких умовах не поговорити досхочу про «білі плями історії», злочини сталінізму, утиски нашої рідної української мови.

Того року я познайомився майже з усіма активістами неформальних організацій. Тих самих організацій, лідери яких за рік прийшли до влади в Рівному та одержали депутатські мандати Верховної Ради УРСР. Люди вони були в основному симпатичні й розумні. Але була і закономірність. Ті, кого довелось знати «до революції», виглядали страшенно фальшиво. А ті, кого не знав, — цілком нормально. А оскільки народ у революції був не знаменитий, то можна було говорити на зборах і мітингах що завгодно, не зустрічаючись очима з тими, у кого півроку тому просив рекомендацію в КПРС.

До цього ми ще повернемось. Тут про інше хотілося б згадати. У всіх цих активістів була купа вільного часу для занять боротьбою за демократію чи українську мову. Маючи погану звичку працювати одразу на кількох роботах, я щиро дивувався людям, котрі всі сили витрачали на агітацію, на утворення первинних організацій того ж самого Народного руху за перебудову (він тоді так називався). На що ж вони жили? — не міг збагнути. Бо сам я, аби мати змогу читати революційну літературу і ходити на революційні збори та мітинги, повинен був перед тим побувати на всіх своїх роботах і зробити те, що мав зробити, аби одержати зарплату. Тому що жити без зарплати якось не виходило.

Хоча якщо добре пригадати, про гроші тоді якось не думалось. Саме відчуття того, що на твоїх очах відбуваються історичні події, що ти хоч трохи причетний до цього, давало такий настрій, таке натхнення, що забувалося все інше. Було просто цікаво бачити, як на твоїх очах змінюється життя, стає можливим те, що було неможливе ще вчора.

Вячеслав Чорновіл Мене особисто глибоко вразила зустріч із В’ячеславом Чорноволом. Досі я чув це прізвище винятково по зарубіжних «радіоголосах». Про Чорновола говорили як про борця за незалежність України, який сидів за це у тюрмі. Аж раптом у Пляшевій, на святкуванні чергової річниці битви під Берестечком, поїздку куди організував профком нашого тресту, я побачив групу людей із синьо-жовтими прапорами, які йшли в сторону від офіційного мітингу. Просто на лісовій галявині пройшов тоді альтернативний мітинг, на якому (за п’ять кроків від мене!) виступив сам Чорновіл! Середнього зросту чоловік з вусами говорив простими словами все те, про що ми думали завжди, але боялися сказати вголос.

Ну як можна було після цього всього думати про буденні речі? Тим більше, що зарплату платили вчасно, і хоч якісь гроші, на які мало що можна було купити, завжди у кишені були. Здавалося, що варто лише позбавитись комунізму і встановити демократію. А все інше прийде саме. Гадаю, що так, або майже так, думав тоді в Рівному не один я. Тому і стали можливі події, мова про які буде у наступному розділі.


Частина 6. Мовний фронт.

Серед помітних подій, які визначали готовність Рівного до революційних змін, не можна не відзначити створення Товариства шанувальників української мови. За нейтральною ніби назвою створювалася організація, з якої згодом виросли практично всі місцеві осередки патріотичних чи, як їх пізніше назвали, національно-демократичних партій. Про те, що всі ці партії згодом втратять будь-який вплив, ми знаємо тепер. Тоді ж говорити про партії було ще зарано. Слід було, для початку, насмілитися «захищати рідну мову».

Якщо підходити до цього питання формально, то ніхто на українську мову в Рівному в ті часи особливо не зазіхав. Нормально працювали українські школи, яких у місті була переважна більшість, місцеві газети і радіопрограми виходили теж виключно українською. Всі бажаючі могли вільно говорити і писати рідною мовою все, включаючи вірші, оповідання і повісті, які залюбки друкували у місцевій комсомольській газеті «Зміна». В педінституті, де мені довелося навчатися наприкінці сімдесятих, поруч із розкладом лекцій висіло стаціонарне гасло: «Плекайте рідну мову!». Студенти, а особливо студентки, із задоволенням цю мову «плекали», заповнюючи своїми віршами стінгазету, що висіла у коридорі.

Саме тоді я вперше побачив Бориса Степанишина. Саме побачив, бо викладач Степанишин демонстративно не спілкувався з майбутніми вчителями російської мови, до яких належав і автор цих рядків. Пригадую, як на практиці у Зорянській сільській школі Борис Ількович (саме Ількович, а не Ілліч) дивився крізь нас на дівчат з українського відділення, називаючи їх «зіроньки мої ясні». За кілька років, коли я вже вчителював у Рокитнівському районі, серед вчителів поширилась чутка про те, що Степанишина звільнили з роботи за «націоналізм». Чутки ці передавали пошепки, як таємницю. Не знаю подробиць, але знайомі у Рівному підтверджували, що Степанишина справді звільнили з «вовчим білетом», тобто забороною займатися викладацькою діяльністю. Тоді, у 1983-му, це було просто. В чому саме завинив покараний кандидат наук, було невідомо. І пізніше сам Степанишин про це згадувати не любив.

Не дивно, що серед новітніх «шанувальників» мав би бути кандидат наук, постраждалий за українську мову. Але не Степанишин був тоді на перших ролях. Головним у новому товаристві був нікому не відомий апаратник з «Азоту», прізвище якого тоді ще не всі могли правильно вимовити. Звісно, що офіційні рівенські поети та письменники теж долучилися до процесу «шанування». Щоправда, невідомо, чи то з власної волі, чи то їм так сказали.

Василь Червоній Установчі збори нового товариства відбулися у приміщенні органного залу. Влада зібрала туди достатню кількість делегатів, аби опозиційні «шанувальники» опинилися в меншості. Від Спілки письменників на зборах був присутній маловідомий поет Василь Терен. Його справжнє прізвище Таран, і тепер він нардеп блоку Юлії Тимошенко, до якої перебіг із Руху ще у 2001 році. На цих зборах я вперше побачив Василя Червонія, який пробився-таки до трибуни і щось сказав. Що він говорив, не мало значення, головним був сам факт виходу азотівського активіста на трибуну у вишиванці навипуск.

Збори тим часом пройшли за планом і керівником обласного Товариства української мови (вже не шанувальників) став письменник Євген Шморгун. Він був перехідною фігурою, а саме товариство цій людині було навряд чи потрібне, і згодом кілька разів перейменоване товариство очолив вищезгаданий Борис Степанишин.

Чого хотіли тоді «борці за українську мову»? Ніби нічого особливого, окрім публікації творів заборонених письменників та побудови пам’ятника Шевченку. Але всі, кому треба, розуміли, що «шанування мови» було лише першим кроком для утворення вже політичної організації з національним ухилом. Саме тоді від революції був відсунутий Володимир Федорець, котрий, за всієї своєї сміливості та непримиренності до існуючої влади, був російськомовним. Шлях же до влади, як згодом виявилося, пролягав у Рівному виключно через українську мову. Той, хто цього у 1989 році не зрозумів, не мав шансів на серйозну або на просто будь-яку політичну кар’єру. На щастя, для більшості рівнян не було проблемою говорити рідною мовою. Але головні «говоруни» вже тоді позаймали чільні місця, ніби передбачивши хід подальших подій. І скільки б не дивувалися знайомі «борців за мову» тому, що вчорашні активні комсомольці та комуністи раптом стали «національно свідомими», нічого вже не можна було змінити. Бо нормальній людині досить було просто знати рідну мову. Здогадатися вчасно очолити боротьбу за цю мову було дано не всім. Тепер вже ніхто не скаже, чому серед лідерів «боротьби за українську мову» не було тих, хто за цю мову реально постраждав у недавні радянські часи. Той самий Борис Степанишин був фігурою скоріше декоративною. Нічого іншого, ніж читати лекції «ясним зіронькам», він не вмів і, здається, не хотів. Хотіли інші — молоді й жадібні до влади. Шлях до якої, як вже було сказано, пролягав через демонстративне «шанування» української мови.

Місцева преса, яка залишалася підконтрольною комуністичним міськкому та обкому, майже не висвітлювала описаних вище подій. Пресу, яка могла б вільно писати про все, що відбувалося в Рівному, ще належало створити.


Частина 7. Шерман і Марсуля.

Згадуючи події, що відбувалися в Рівному під час зміни політичного ладу, не можна не назвати імен конкретних людей. Люди ці згадуються в історичних довідках, документах, мемуарах та ін. Щораз цей процес призводить до дивного результату. Прізвища людей, які реально щось робили, потроху забуваються, а залишаються лише ті прізвища, чиї власники про це окремо подбали. Навряд чи нинішнім рівнянам скажуть щось прізвища, винесені у заголовок цього розділу. Ніхто не помістить на меморіальні дошки їхні імена разом з іменами інших людей, які безкорисливо допомагали революції у 1989 році. Тоді, коли ще не було відомо, чим все закінчиться.

Почнемо із Шермана. Громадянин із таким прізвищем мав на той час сімдесят років і мешкав у старому дерев’яному будинку єврейської архітектури на вулиці Замковій перед приміщенням, де тепер знаходиться боксерський спортклуб. Тепер цей дім знесено. Будова на два поверхи належала родині Шерманів ще до другої світової війни, яку хазяїн пережив лише завдяки тому, що був у Червоній Армії. Після війни будинок Шермана був націоналізований, став багатоквартирним, а колишній господар одержав у ньому скромну житлову площу «на склад сім’ї».

На той час, про який ми тут згадуємо, старий Шерман був пенсіонером, але ще ремонтував іноді по старій пам’яті швейні машинки. Пенсіонер він був «язикатий», любив потеревенити «про політику» в компанії на лавочці чи на базарі. Чого було боятися старій людині? У вісімдесяті роки Замкова була тихою вуличкою. Ніхто тоді не здогадувався, що за кілька років тут вируватиме промтоварний ринок. Будинок Шермана був призначений під знесення згідно з державним генпланом. Мешканців будинку виселили, а сам Шерман виселятися не захотів. Він не вимагав дати йому якесь особливе житло. Пенсіонер продовжував вважати будинок своєю власністю, а влада, що було дуже дивно, не заперечувала.

Оскільки сам старий будинок із рипучими дерев’яними сходами був старому Шерману не потрібен, частина першого поверху стала на зиму 1989-1990 років «штабом революції». Не знаю, що і як звело старого єврея з вчорашніми комсомольськими секретарями, які раптом стали борцями за незалежність. Може, звело їх не щось, а хтось. Може, це зробили ті самі люди, які порекомендували міській комуністичній владі не чіпати того Шермана?

Микола Поровський Як би там не було, а тихий будинок на Замковій став виглядати тієї зими штабом змовників. Підозрілого вигляду люди заходили і виходили із приміщення. Всередині сиділи чергові дівчата та хлопці, відповідаючи на телефонні дзвінки. Тут збиралися активісти новоствореного Руху, до якого долучалися тієї зими практично всі, хто мав бажання взяти участь у протестах. Дехто там і ночував. Просто на лавах чи на стільцях. Саме в будинку Шермана можна було зустріти у ті часи першого керівника місцевого Руху, якого звали Микола Поровський. Робота у Миколи була така, що давала багато вільного часу. Рахуючись інженером служби постачання будівельного тресту, Поровський реально займався на роботі парторганізацією КПРС, яку очолював. Насправді ж він був активістом зовсім не КПРС, а новоствореного Руху. Причому із партії не виходив. Так тоді робили всі. Тепер це дивно, а тоді більшість найактивніших борців за демократію і незалежність мали партійні квитки дійсних членів КПРС. Різниця була лише в тому, що одні були просто членами КПРС, як, наприклад, автор цих рядків, а інші ще й працювали на партію професійно.

Увесь час аж до травня 1990 року в будинку Шермана тривала робота. Приїжджали люди з районів, відправляли делегації на мітинги та акції, планували наради рухівських «осередків». Хто, як не апаратники партії та комсомолу, міг таке організувати? Бо що було взяти з простого рівнянина, який чомусь вирішив стати рухівцем? Що він умів? Що у нього було, окрім бажання допомогти змінам у житті?

Таке бажання було, як видно, і в Шермана. Старий не втручався у діяльність молодих активістів, що товклися на першому поверсі його хати-розвалюхи. Він, як і раніше, ходив вулицями і теревенив із знайомими, яких на Замковій і довкіл у нього було безліч. Бо ж у «доринковий» період вулиці Замкова, Шкілька і кілька провулків довкіл ще зберігали атмосферу старого тихого міста, де практично всі знали один одного.

Окрім Шермана, були в Рівному й інші люди, які надавали безкорисливу допомогу рухівським активістам. Колишня вчителька на прізвище Марсуля мала свій будинок на старому Грабнику за десятою школою. У неї не було вдома «штабу». Гостинна пенсіонерка просто давала притулок активістам Руху, яким не було де зупинитися. Старенькі «жигулі» були теж віддані революції: на них Поровський їздив по Рівенському району під час виборів, агітуючи за Рух і за себе.

Все це було взимку на початку дев’яностого. Остання картина, яку я бачив у будинку Шермана, мені запам’яталася на все життя. Це була весняна ніч після другого туру виборів 1990 року. Під столом, впавши з лави на підлогу, спить непробудним сном Василь Червоній, знесилений виборчим марафоном. За годину перед цим він дізнався, що обраний до Верховної Ради.

Назавтра все змінилося. Вчорашні революціонери почали освоювати владні кабінети, а про Шермана, Марсулю і ще багатьох своїх безкорисливих помічників потроху забули. Я зовсім не звинувачую в цьому обраних тоді до влади рухівців. Їм насправді було не до того. Якби добровільні помічники нагадували про себе і настійливо просили якоїсь допомоги, вони б все потрібне, гадаю, одержали. Але не такими були ці люди. Не заради матеріальних благ віддавали вони своє житло під революційні штаби та штаб-квартири. Не заради слави і почестей, яких не прагнули. Вони справді хотіли наблизити свободу. І вони її наблизили. А ми про них забули.


Частина 8. "Подвиг" дружинника.

Станом на осінь 1989 року лідери «національно-визвольного» руху в Рівному залишались для широкого загалу маловідомими. На щотижневі зібрання Руху і Товариства української мови приходила сотня-друга осіб. Місцева комуністична влада, проти якої ніби боролися названі організації, надала в розпорядження «борців із собою» чи не найкраще приміщення в центрі міста — добре обладнану, в холодну пору опалювану залу тодішніх профкурсів (тепер там діагностичний центр). Зала заповнювалась лише у ті дні, коли проводився захід за участю привезених із районів активістів. Аби показати себе справжніми борцями із владою, керівникам Руху потрібен був хоч якийсь «подвиг».

На той час мітинги під синьо-жовтими прапорами були ще екзотикою. Народ чи то не наважувався, чи то не хотів йти на ті мітинги і слухати «запальних промовців» Поровського, Червонія, Демянюка та ще кількох осіб. Ці люди якось непомітно опинились на чолі Руху ніби так і було. Думаю, що стосунки між ними були приблизно такими ж, як поміж секретарями комсомольських та партійних організацій тих часів, кожний з яких прагнув випередити конкурента у боротьбі за посаду, але не міг робити це відкрито.

Отож на мітинги народ масово не йшов, лідери залишалися непопулярними. Без допомоги влади було не обійтись. І влада допомогла. Наприкінці жовтня міськвиконком Рівного заборонив один із мітингів. Мітинг цей мав відбутись на майдані біля стадіону «Авангард», там, де тепер саморобна траса для картингу. За кілька днів перед цим серед активістів Руху активно поширювались чутки про те, що заборонений мітинг будуть розганяти з допомогою міліції.

І справді, до місця збору учасників мітингу підтягнулися півсотні міліціонерів. Але страху ні в кого не було. Ми відчували, що це все не «по-справжньому». Хоча стояти навпроти шеренги правоохоронців, яким можуть дати команду «розігнати», було цікаво. Приблизно як на атракціоні «горки» у парку: ніби і страшно летіти донизу, але знаєш, що нічого з тобою не станеться.

Так воно і вийшло. Мітинг пройшов, оратори (а оратори з колишніх комсомольських секретарів були ніякі) щось сказали про демократію, Україну та «партократів» під оплески присутніх. На цьому і закінчили. Після чого розійшлись.

Справжні події почалися трохи пізніше. Кількох організаторів того мітингу міський суд Рівного вирішив притягнути до адміністративної (не кримінальної) відповідальності за порушення громадського порядку. Адміністративні стягнення, найвищим із яких був арешт на п’ятнадцять діб, загрожували Миколі Поровському і ще кільком особам, які й прибули до суду, весело посміхаючись. Вони ніби раділи тому, що нарешті «постраждають» за свою «боротьбу». До зали судового засідання пускали не всіх, було мало місця. Все пройшло б за сценарієм, якби серед тих, кого мали покарати за порушення громадського порядку, був Василь Червоній. А він якраз у тому мітингу участі не брав. Внаслідок чого ризикував залишитись у тіні «постраждалих», тобто не стати «героєм». Щоб змінити ситуацію, вчорашній командир комсомольського оперзагону дружинників влаштував із групою помічників бійку просто біля приміщення суду. За що і одержав ті ж самі п’ятнадцять діб, що й організатори мітингу, тобто теж проліз у «герої».

Тоді ще ніхто не знав, що колишній дружинник у бійці біля суду вперше випробував схему, яка приносила йому успіх упродовж наступних понад десяти років. Схема виглядала так: у перші ряди виставляли кількох бабусь і дідусів (практично завжди одних і тих самих), яких міліція зупинити силою не насмілювалася. А вже у наступній шерензі стояли кремезні молодики кримінальної зовнішності, які й «робили справу». По ходу до «акції», користуючись гарантованою безкарністю, до бійки на стороні нападаючих долучалося ще з десяток хуліганів. За сценарієм «штурм» Червонієм міського суду 1989 року та погром тим же Червонієм редакції нашої газети у 2000-му нічим принципово не відрізнялися. Тільки мета була різна. У 2000-му нардеп Червоній вже не хотів сідати на п’ятнадцять діб. У проміжку між цими подіями був ще не один десяток «штурмів», здійснених «бабусе-бандитським» методом. Захоплювали церкви, громили офіси, страждали люди. Звісно, це все було можливе з мовчазної згоди влади, яка багато років поспіль допомагала Червонію у його «іграх».

Восени 1989-го ніхто, чи майже ніхто, про «ігри» влади та «рухівців» не знав. Ми справді вірили, що посаджені на п’ятнадцять діб мужні борці за демократію Поровський, Демянюк та Червоній голодують у камері на знак протесту. Коли ж хлопці вийшли на волю живими-здоровими на шостий чи сьомий день «арешту», ніхто не допитувався у них про те, як це сталося.

Подальша доля учасників подій навколо суду та «арештів» восени 1989 року склалася по-різному. Хтось зробив політичну кар’єру і заробив грошей. Хтось залишився «при своїх». Когось всі вже давно забули. Об’єднує всіх учасників тих подій спільне небажання згадувати про цей епізод у їхньому житті. Вільно чи невільно обидві сторони, і ті, хто саджав на п’ятнадцять діб вищеназваних «героїв», і ті, кого суд карав за «порушення порядку», зіграли не найкращі ролі в політичній оперетці за чужим сценарієм. Потім чи то сценарій змінився, чи то сценаристів поміняли. Тож і про «заборонений мітинг», і про бійку біля суду, і про недосиджені п’ятнадцять діб учасники тих подій воліють зайвий раз не згадувати.


Частина 9. Пилипчук.

Неповторний, наповнений нечуваними подіями 1989 рік наближався до завершення. Вже у березні наступного року мали відбутися перші вільні вибори до місцевих рад усіх рівнів та Верховної Ради. А обирати в Рівному не було кого.

Нагадаю, що статус депутата тих часів докорінно відрізнявся від статусу депутата нинішнього. До 1990 року депутати усіх рад, яких «обирали», голосуючи за одну людину в бюлетені, складеному за рознарядкою комітетів КПРС, не мали серйозного впливу. Всі вони, від депутата сільради до депутата Верховної Ради, продовжували працювати на своїх попередніх робочих місцях, а на сесії збирались двічі на рік, щоб за один день за все одноголосно проголосувати і розійтись-роз’їхатись.

Якими мають бути нові ради, ніхто тоді не знав. Навіть не здогадувався. Значній частині людей це було все одно, але не в нашому регіоні. У компетентних органах знали тоді, або мали б знати, що корінне населення п’яти західних областей України, приєднаних до СРСР у 1939 році, ще не зовсім позбавлене пам’яті, а тому за певних умов проголосує проти комуністів. Але за кого?

Серед активу тодішніх «національно-демократичних» організацій голосувати (принаймні в Рівному) майже не було за кого. Активні та ініціативні люди з «Азоту» та «Газотрону», які потім вийшли на помітні ролі, не були ще тоді широко відомі в місті. Активісти так званої «гельсінської спілки», що відзначались дуже радикальними на той час промовами, рахувались інженерами заводу «Учприлад», якого, як потім виявилось, не існувало у природі. Було приміщення для контори, як тепер кажуть, офіс. Були люди, які приходили туди одержувати зарплатню. Мені досі цікаво, що на цьому заводі «інженерив» вчитель за освітою Віктор Шкуратюк? Тепер, коли минув час, виглядає так, що той міфічний завод був ким треба створений і профінансований саме заради того, щоб прийняти на роботу десяток-другий «інженерів», які б мали вдосталь часу для «національно-визвольної боротьби». На згаданих вище «Азоті» та «Газотроні» інженерно-технічні працівники теж не перепрацьовувалися. Тільки тепер купу вільного часу вони витрачали не на анекдоти, а на політичні дискусії.

Тим часом висувати до Верховної Ради так і не було кого. На те, щоб стати кандидатом у двох виборчих округах, що були тоді в Рівному, претендував лише Василь Червоній. Але його позиції були дуже слабкі. Терміново вивченого кандидатом тексту гімну «Ще не вмерла Україна» та засвоєної манери вітатися словами «Слава Україні» було недостатньо. Захопити незнайому аудиторію справді цікавою промовою цей «політик» тоді ще не вмів. Та й тепер у нього це не дуже виходить. Виняткового магнетизму особистості Червонія, який гіпнотизував своєю самовпевненістю малоосвічену аудиторію, для обласного центру було недостатньо. Народ був занадто грамотний.

Володимир Пилипчук І тут з’явився Володимир Пилипчук. Викладач водного інституту з професорською борідкою, який виглядав значно старшим за свої сорок років та ще й погано вимовляв звук «р». Це був перший в Рівному політик, який вільно оперував на публіці економічними термінами, швидко і дотепно доводячи неефективність комуністичної економіки. Це зробити було тоді не дуже важко — всі й так бачили повний розвал. А тут знайшовся розумний чоловік, який це все пояснює і закликає йти до нормального і заможного життя!

Будь-яка аудиторія сприймала тоді Пилипчука із захопленням. Він говорив з людьми як добрий вчитель з улюбленими учнями, вживаючи помірну кількість наукових термінів, помножених на теж помірну демократичну риторику. Володимир Мефодійович (звучало дуже гарно) розумно не вживав радикальних закликів, наголошуючи саме на економічній складовій майбутніх перетворень. У яких тоді ніхто, і як я тепер підозрюю, і він сам, не дуже тямив. Але говорив переконливо.

На фоні примітивних комсомольців Поровського та Червонія кандидат економічних наук Пилипчук виглядав як скеля. Він відігравав тоді роль такого собі пом’якшувача враження від своїх крикливих «колег». Доводив, що Рух — це не тільки колишні «бандерівці» разом із комсомольцями-дружинниками. Володимир Пилипчук був комуністом і не приховував цього. Виступав за дружбу з Росією, а про можливе коли-небудь потім від’єднання України від СРСР говорив вкрай обережно та обтічно.

Взимку 1990 року я нахабно напросився у помічники до Володимира Пилипчука і завдяки цьому пройшов із ним усю виборчу кампанію. Мій «підопічний» показав себе винятково талановитою людиною. Він вмів переконувати людей. Навіть про таку відверту дурницю, як заміну нафти і газу на сірководень з дна Чорного моря, Пилипчук говорив так впевнено, що хотілося у це вірити, як у дитячу казку.

І народ повірив. Пилипчука обрали до Верховної Ради, де він згодом зробив стрімку кар’єру, ледь не ставши прем’єр-міністром України. Час довів, що Володимир Пилипчук був одним із небагатьох депутатів від Рівного, за якого не було потім соромно. Але не втримався він на тих висотах. Нічого собі не урвав, ніякого, хоч маленького банку чи заводу-фабрики. Володимир Пилипчук так і не навчився віртуозно і безсоромно брехати подібно до того ж самого Юрія Луценка. Тому і забули його всі.

Кілька років тому мені довелось побувати на ювілеї Леоніда Кравчука, першого Президента України. Приміщення з накритими столами прикрасили галереєю фотознімків. На одному з них, приблизно 1993 року, Кравчук і Кучма уважно слухали Пилипчука. На моє запитання, чому під цим фото немає підпису, організатори відповіли, що не пам’ятають, хто це такий з бородою стоїть поруч із Леонідом Даниловичем та Леонідом Макаровичем.


Частина 10. Віруючі.

Згадуючи про початок революційних перетворень у нашому місті, не можна пройти повз «церковне питання», яке відіграло згодом значну роль у розподілі влади і майна, залишених комуністами наприкінці 1991 року. Чому я назвав це питання саме «церковним», а не релігійним, гадаю, зрозуміло. Справжня віра у щось є справою глибоко особистою. Ми ж тоді, та й тепер, мали не релігійне, а саме «церковне» питання, тобо участь церкви у житті суспільства.

До 1989 року в Рівному діяла лише одна православна церква на вулиці Шевченка. Ще кілька храмів було у приміських селах, куди традиційно і йшли рівняни, як тоді казали, «задовольняти свої релігійні потреби». Ніхто нікому не заважав, все було спокійно. Хіба що комсомольці-дружинники приходили на свята до храмів, щоб повиганяти звідти несвідому молодь. Одним із таких дружинників був апаратник РВО «Азот» ВасильЧервоній, який ще не здогадувався тоді про свою майбутню «православну кар’єру».

Рівняни не дадуть мені збрехати, якщо я скажу, що словом «віруючі» в ті роки, а подекуди і тепер, у нас називали лише протестантів, або «сектантів», як їх іменували у недавні часи. Звичайні православні обмежувались тихим хрещенням дітей по квартирах, вітанням «Христос воскрес!» на Великдень та колядуванням на Різдво. Це не було ні добре ні погано. Просто так було, і усіх такий стан справ до часу влаштовував. «Віруючі», тобто протестанти з численних церков баптистів, євангелістів, адвентистів і т.д., у ті часи в політику демонстративно не втручалися. Цей народ у 1989-1990 роках виявляв активність здебільшого по ОВІРах, де оформляв документи на в’їзд-виїзд до закордонних та заокеанських «братів во Христі». Саме «віруючі» розпочали масове ввезення до міста старих авто з Німеччини, дивуючи ними не звиклих ще тоді до цього рівнян. Протестантам тоді дозволили без обмежень будувати свої молитовні доми, віддавши непогані земельні ділянки у хороших місцях. Не було перешкод для зібрань протестантів де завгодно — хоч на стадіоні, хоч у кінотеатрі, хоч у палаці піонерів. Аби справно оренду платили. Жодної політичної активності «віруючі» не виявляли, прекрасно домовляючись із владою, яка раптом припинила багатолітню з ними боротьбу і почала в усьому сприяти.

Складніше було з православними. Спочатку влада не змогла вчасно зорієнтуватися, коли кілька немолодих жінок розпочали навесні 1989 року голодування на сходах Воскресенського собору, вимагаючи віддати його назад церкві. В соборі тоді був музей атеїзму. Влада розгубилася і впродовж кількох днів сходи собору були улюбленим місцем прогулянок рівнян, які опинилися в центрі міста. Як подумаю, що тоді на Замковій ще не було промтоварного ринку, а продовольчий ринок був лише один, аж не віриться. І куди тоді люди ходили по вихідних?

Як і слід було чекати, влада собор віддала, припинивши конфлікт із православними. Ніхто ще тоді не знав, що якраз у православних усі конфлікти попереду. Традиційна ортодоксальна православна церква у Рівному і навколо нього була тоді спокійною, як і всюди. Священики, кожен із яких, як казали, проходив затвердження в обкомі КПРС і ніби давав підписку про співпрацю з КДБ, були поганим «матеріалом» для революції. Саме тоді серед рухівців почали ходити розмови про те, що є в Америці справжня Українська православна церква, яку більшовики вигнали з України. Розмови ці вели здебільшого молоді люди, які досі не переобтяжували себе стоянням на службах, постами та іншими діями, притаманними церковним прихожанам.

На цьому справа тоді і обмежилась. Громадянин Юрій Велігурський, нинішній настоятель новозбудованого Покровського собору, тоді ще і гадки не мав про церковну кар’єру. Якби йому сказали у 1990 році, що будучи водієм автонавантажувача із середньою освітою, він згодом виб’ється у протоієреї, думаю, що Велігурський не повірив би. Довгу бороду він, щоправда, носив і тоді, але борода, як відомо, ще не привід для посвячення у церковнослужителі. Думки потрібні.

Якраз думки про те, яким чином зробити церкву політичним інструментом, всерйоз непокоїли рівенських революціонерів і тих, хто їх навчав. Про традиційну православну церкву, яку тоді ще не наважувалися принизливо називати «Московським патріархатом», і мови бути не могло. Там служили все-таки професіонали, які позакінчували семінарії, а не професійно-технічні училища. Греко-католицька церква, яка стала «каталізатором революції» у трьох західних областях, у Рівному впливу не мала. Католиків видно не було. На відміну від іудеїв, з причини їхньої зовнішньої відмінності від більшості населення.

Жодна з названих і неназваних церков не годилася для активної політики. Таку церкву ще належало створити. Але це все було вже після виборів 1990 року, які змінили владу у Рівному. Церковні події відбувалися у Рівному хоч і на кілька місяців пізніше, але вже у зовсім інших історичних умовах. Які належало створити уже навесні. І які були створені за мінімального впливу віруючих. У лапках і без лапок.


Частина 11. Символіка.

Кожна революція має свій колір. Тепер ми це знаємо добре. Розробкою «революційних кольорів» займаються нині високооплачувані політтехнологи, які діють у рамках останніх розробок у галузі реклами, маркетингу, паблік рілейшн та інших напрямів впливу на масову свідомість, низку іноземних назв яких мені неважко продовжити. Не буду продовжувати. Тому що, згадуючи 1990 рік, не вірю в те, що «війна за символіку» тих часів також була розроблена хитрими політтехнологами. Тоді ще слів таких не знали, а «політтехнологи» мали офіцерські звання і сиділи самі знаєте в яких органах. У тих самих органах, які найжорстокішими методами знищували впродовж десятиліть найменшу згадку про незалежну Україну.

Єдине, чого не могли зробити «органи», так це заглушити західні радіоголоси. Практично всі нормальні люди у сімдесяті-вісімдесяті роки слухали зарубіжні радіостанції, отримуючи відмінну від офіційної радянської інформацію. Але слухати радіо і щось собі думати — це було одне. Розповідати політичні анекдоти і говорити поміж себе правду про владу — це було те ж саме. А ось вийти на вулицю із жовто-блакитним прапором — це було зовсім інше!

Гадаю, що на початку вісімдесятих такий вихід міг коштувати людині якщо не свободи, то принаймні кар’єри, роботи, добробуту. Жовто-блакитні кольори були у нас, звісно, що неофіційно, заборонені. Спеціальні люди стежили за тим, щоб це сполучення кольорів не вилізло раптом десь випадково і не подіяло нехорошим чином на народ. Пригадую, як наприкінці 70-х футбольна команда «Авангард» вийшла на поле у привезених із Болгарії (бо ж дефіцит) жовтих футболках із синіми комірцями. Одразу після гри футболки конфіскували, а відповідальний за команду при обкомі одержав догану. Розповідали, що у сімдесяті-вісімдесяті учнів школи №5, що поруч із тодішнім обкомом, виводили на уроках праці виривати жовті й сині квіточки з пагорба за обкомом. Будь-який рівнянин, який жив у ті часи, може доповнити ці випадки своїми.

Сьогодні може здатися дивним, чому могутня держава боялася якихось там кольорів? Діти і молоді люди цього взагалі не зрозуміють. І дарма. Тому що наприкінці вісімдесятих підняття жовто-блакитного прапора (тоді його називали виключно так, а не «синьо-жовтим», як тепер) або просто носіння жовто-блакитного значка було виявом непокори існуючій владі. Отак було просто — причепив значка, поставив у авто прапорець — і ти вже протестуєш.

Недолугі обкомівські «ідеологи» не додумалися тоді ні до чого іншого, ніж проводити «роз’яснювальну роботу» серед населення з метою показати ворожу суть носіїв жовто-блакитних прапорів. Слід сказати, що сорок років масованої пропаганди, спрямованої на виховання у людей ненависті до «злочинів бандерівців», зробили свою справу. Але не у нас, а у східних областях України. У нас же, де ці «злочини», якщо вірити комуністичній пропаганді, якраз і мали місце, ніхто тих «бандерівців» не боявся.

У мене немає ні бажання, ні можливості вступати у дискусії щодо правдивості легенд про ОУН-УПА. Я згадую про те, що було. А був у дев’яностому році успішний «експорт революції» до Рівного з трьох сусідніх областей — Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської. Не знаю, як саме, але групи людей із тих країв, а там жовто-блакитного прапора не боялися вже з 1989 року, регулярно приїжджали до Рівного на підтримку «акцій» Руху, оскільки місцевих носіїв прапорів гостро не вистачало. Але вони були. Пригадую, як навесні 1990-го на будівництві заводу у Квасилові хлопці з бригади монтажників пофарбували у синьо-жовтий колір свій вагончик-роздягальню.

Більшість рівнян тоді активно символіку не підтримувала. Славнозвісний «живий ланцюг», який був організований на трасі Київ-Львів у січні 1990 року, коли люди стояли вздовж траси із синьо-жовтими прапорами, був забезпечений в основному хлопцями з тих самих трьох областей, які просто вражали своєю активністю. У Рівному національну символіку масово не підтримували. Але і не заперечували. Я не маю на увазі кілька тисяч приїжджих, котрі взагалі не уявляли, що існує якась Україна. Або тих самих професійних комуністів. Про комсомольців не скажу, бо дуже багато секретарів комсомольських осередків на підприємствах та в установах Рівного з цікавістю спостерігали за активністю рухівців, а подекуди самі їх починали підтримувати. Тим більше, що серед молодих робітників великих підриємств, збудованих у Рівному, більшість була з навколишніх сіл, а серед інженерів — із тих самих трьох областей.

Із символікою був тоді пов’язаний і один із перших видів бізнесу. Підприємливі активісти Руху зв’язувались із кооперативами у Литві, де виготовляли синьо-жовті прапорці, значки та іншу, як би тепер сказали, «сувенірну продукцію». Торгівля національною символікою приносила на той час непогані гроші.

Перший «стаціонарний» синьо-жовтий прапор у Рівному встановили на майданчику перед Будинком одягу. Металеву щоглу з прапором піднімав особисто Микола Поровський. І виглядало це дуже символічно. Все-таки це було вперше за всю історію нашого краю, щоб над містом підняли національний прапор. А може, не вперше, нехай історики мене поправлять. Вже за кілька тижнів щогла з прапором виявилась зігнутою навпіл, що було оголошено «провокацією влади». Біля прапора навіть влаштували цілодобове чергування. Був на такому чергуванні і я. Зима була тепла і я міг спокійно думати. Наприклад про те, чи був сенс тій владі ламати щоглу з прапором, коли ця влада могла б просто не дозволити цю щоглу встановити? Були тоді у мене й інші думки. Але уявити собі, що коли-небудь синьо-жовтий прапор і герб-тризуб перетворяться з напівзаборонених символів боротьби за свободу проти комуністичної влади у звичайнісінькі атрибути практично тієї ж самої влади, тоді було неможливо.


Частина 12. Агітація.

Перші демократичні вибори дорад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, принципово нічим не відрізнялися від нинішніх. Відмінність була лише одна — ці вибори були першими. Вперше депутатів міських, сільських, обласних, районних рад обирали не з одного кандитата, а з декількох. Щоправда, ці декілька ще мали з’явитися. Тепер у це важко повірити, але були того року округи, де на місце депутата був лише один кандидат. Не знали ще люди, як у ті депутати висуватися. І влада на це сподівалася. Як і колись, владні кандидати були розподілені по округах і одноголосно проголосовані на відповідних зборах.

Сьогодні, коли згадують ті часи, кажуть, що влада була не готова до виборів і пропустила у народні обранці випадкових людей. Як на мене, то дуже навіть була готова. Передвиборчі збори на підприємствах контролювалися парткомами. Які робили все, аби не допустити до висування тих, хто їм не підходив. Інша справа, що були вже на той час трудові колективи і громадські організації, які тих парткомів не слухали. Може, слухали кого іншого, не знаю.

Аби все це не виглядало фантазією, згадаю власний досвід. Моя спроба висунутись у депутати міськради через один із підрозділів тресту, в якому я тоді працював, була заблокована парткомом. Звідти прийшли на збори і не дали мені виступити. Головуючий на зборах голова профкому будуправління, з яким ми були добре знайомі кілька років, раптом забув про це і, ховаючи очі, заявив, що не знає, хто я такий, запропонувавши зборам не розглядати мою кандидатуру. Так би я нікуди і не висунувся, якби не громадська організація, до якої не дотягнулася рука мого парткому. Це було обласне товариство тверезості. Саме від цієї організації я був висунутий кандидатом у депутати міськради. Заодно ще раз переконався у перевагах здорового способу життя.

Власне, про самі вибори буде у наступних розділах, а поки зупинимось на першому етапі — на агітації. Де і як міг за себе агітувати кандидат у депутати у 1990 році? Місцевого телебачення у Рівному тоді ще не було. Обласне радіо повністю контролювалося владою, так само як і дві обласні газети. Кандидат у депутати мав право лише на централізовано випущений листок із своїм фото та біографією, який вивішувався в агітпункті, тобто на виборчій дільниці. На ці дільниці народ не ходив, тому ефект від того листка був нульовий.

Про передвиборчі агітаційні плакати, білборди або хоча б листівки, випущені поліграфічним способом, теж і мови не могло бути. Державні друкарні, а вони всі тоді були державні, не приймали замовлень від приватних осіб чи недержавних організацій. Тому для агітації було тільки два способи: виступи на зібраннях виборців та агітація «вручну». На зібрання народ у ті часи ще ходив. Але на ці зібрання ще слід було потрапити. Тим кандидатам, які були небажані для влади, всіляко перешкоджали. Або не повідомляли про такі зібрання, або називали неправильний час та місце.

Коли ж такі збори все ж відбувалися, видовище було дуже цікаве. Залежно від аудиторії та місця зібрання кожне із них проходило по-своєму. Коли опозиційний до влади кандидат потрапляв-таки на збори і одержував шанс виступити перед частиною виборців, це було для нього моментом істини. Слід було впоратись із хвилюванням і коротко пояснити людям, чому вони мають обрати саме тебе. Саме тоді вперше відбувалися одночасні виступи кількох кандидатів перед аудиторією. Своєрідний КВН виходив із оцінками у виборчих бюлетенях.

Найбільший ефект такі збори мали у тому разі, коли кандидат йшов до Верховної або хоча б до обласної ради. Коли ж треба було агітувати за кандидата до міськради, проблем було більше. За тодішнім законом у міськраді Рівного було аж 180 місць. Або приблизно по одному депутату на тисячу виборців. Ця тисяча могла жити в одному-двох багатоповерхових будинках або на кількох вулицях Басовкута чи Колоденки. На щастя, тоді люди ще не так боялися злочинців і відчиняли двері практично всім.

Кандидат або його представники мали не просто обійти всіх виборців вдома. А ще й залишити їм щось на згадку, аби не забули прізвище кандидата і те, кого він представляє. Надрукувати агітлистівки було, як я вже казав, неможливо. Робити це під копірку на друкарській машинці теж не виходило. Тому прізвище кандидата просто писали фарбою або тушшю на альбомних аркушах паперу.

Як зараз пам’ятаю немолодого вже художника з вулиці Струтинської. Того самого, що тримав поміж дев’ятиповерхівок голуб’ятню і мав гаража для стареньких «жигулів» на Колоденці. Він цілими днями сидів у «штабі Шермана» і малював листівки плакатним пером. Текст був простий: «Такий-то переможе, такий-то — тоже!». Граматичні неув’язки тоді нікого не зупиняли. Розносили це все по квартирах вечорами. Не по скриньках поштових, а особисто до людей в оселі стукали. За вечір можна було обійти тридцять-сорок квартир чи дворів.

Найбільшою відмінністю тієї агітації від нинішньої було те, що агітація була цілком безплатною. Нікому тоді й на думку не спадало платити агітаторам, а тим більше самим виборцям. Такі це були романтичні часи. Якщо тепер люди йдуть у депутати з певною метою, то у той рік більшість альтернативних кандидатів, тобто кандидатів не від влади, сприймали політику як справу більше для душі, ніж для гаманця. Мені соромно, але навесні 1990 року я поняття не мав про те, що таке приватизація. Просто хотілося свободи. Не заради грошей чи ще чогось. А заради самої свободи. Заради можливості говорити все, що хочеш. Бо ж спочатку, як відомо, було слово. А вже потім приватизація.


Частина 13. Зміна влади.

Перші демократичні вибори місцевої влади відбулися у Рівному наприкінці березня 1990 року. Сімнадцять років, що минули з того часу, підтверджують, що саме ті вибори, як це не дивно звучить, були найбільш демократичними з поміж усіх, що відбувалися потім. Сталося це тому, що влада ще не знала, як впливати на виборців, а незалежні від влади кандидати ще не вміли використовувати так звані «виборчі технології». Хоча елементи таких технологій проявилися ще тоді. Нагадаю, що вибори до рад усіх рівнів були тоді мажоритарними. Ніяких партійних списків тоді не було і не могло бути. Бо партія тоді була одна. І кандидати, хоч провладні, хоч противладні, були у своїй більшості членами цієї партії.

Для молодих, які тих часів не памятають, поясню, що членство в КПРС (Комуністичній партії Радянського Союзу) у ті часи не було свідченням прихильності до комуністичної ідеології. Через КПРС формувалися усі структури в усіх без винятку підприємствах та організаціях. Стати директором школи, начальником монтажного управління чи редактором газети без членства у КПРС було неможливо. Партквиток був у ті часи такою собі «хлібною карткою», без якої продовжити кар’єру на державній (а іншої не було) службі було практично неможливо.

Система виборів була досить суворою. Кандидат мав набрати більше половини голосів виборців. Якщо ніхто половини не набирав, призначався другий тур. Якщо ж кандидат був один і він теж не набирав п’ятдесяти відсотків, призначалися повторні вибори. Також існувала норма, за якої вибори вважалися дійсними лише тоді, коли на дільницю прийшла понад половина виборців.

Виходячи із цього, перший день виборів приніс лише часткові результати. До міської ради було обрано менше третини депутатів, до обласної — менше половини, до Верховної (по місту) — жодного.

За два тижні мав бути другий тур. За цей час мені довелося випробувати на собі тодішню виборчу технологію. На окрузі, де я був кандидатом у депутати міськради, достроково (таке дозволялося) проголосувала чверть виборців. Це були мешканці гуртожитку, які проголосували за кандидата від організації, якій належав цей гуртожиток. З цим кандидатом ми й пройшли у другий тур. Цей другий тур став без перебільшення тріумфом тодішньої «опозиції». До Верховної Ради від Рівного пройшли Володимир Пилипчук та Василь Червоній, а до міськради — кілька десятків незалежних від влади кандидатів, серед яких був і автор цих рядків. Винятком стала обласна рада, де за рахунок сільських округів північних районів області більшість залишилась за існуючою владою.

Ця влада могла тоді зберегтись і у Рівному. Із 180 депутатів було обрано трохи більша 120-ти, що дозволяло провести сесію і обрати керівництво міста. Влада заготовила сценарій першої сесії, на якій Віталій Опришко (перший секретар міськкому КПРС) мав бути обраний головою ради, а Андрій Марков мав бути переобраний на посаду голови міськвиконкому. Нова посада голови ради, якої досі не було, авторами виборчого закону призначалася якраз для перших секретарів партійних комітетів, аби зробити їхню владу формально законною. Бо ж все йшло до того, що зявляться інші партії.

Отож, перша сесія міськради була вже оголошена. Депутати зібрались і зареєструвались. Здавалося, що зупинити сценарій влади по обранню своїх людей вже неможливо. Зірвати цей задум вдалося мені. Так, без зайвої скромності. Вже після реєстрації депутатів я підготував на ходу, буквально у коридорі, заяву депутатів з вимогою відкласти сесію до того часу, коли пройдуть повторні вибори і будуть заповнені усі 180 депутатських місць, а не понад сто двадцять. Потім ми із Олексієм Бородіним, був такий депутат, почали ловити на ходу своїх колег-депутатів і пропонувати підписати заяву. Потрібну кількість підписів вдалося зібрати лище за кілька хвилин перед початком сесії.

Коли засідання почалося, я попросив слова і на тремтячих ногах вийшов на трибуну. Таким самим тремтячим від хвилювання голосом я зачитав заяву депутатів. Нічого дивного: перед цим я виступав здебільшого перед мікрофоном у студії радіомовлення. Як не дивно, але мою заяву підтримали. Сесію міськради було відкладено. Таким чином нова влада, яка встановилася у Рівному за місяць, стала можливою завдяки моїй ініціативі і наполегливості. Не знаю, чи добре це було для міста. Про це тоді не думалось. Процес демократичної боротьби за владу, перший в історії Рівного, захопив тоді настільки, що думати про наслідки не доводилось. Наслідки просто зобов’язані були бути позитивними!

У травні, коли сесія новообраної міськради таки відбулася, співвідношення сил змінилося. Серед дообраних на повторних виборах депутатів більшість була проти влади. Аби визначити, кого пропонувати на керівні посади, опозиційні депутати зібралися у залі профкурсів (теперішнього діагностичного центру). Особливого вибору не було, тому що головні активісти Руху пройшли або до Верховної Ради, або до обласної. Після недовгої дискусії було вирішено висунути на голову міської ради Рівного начальника цеху «Газотрону» Василя Марчука, а на голову міськвиконкому начальнка цеху «Азоту» Івана Федіва. Ніхто цих людей добре не знав, але серед тих, хто зібрався, вони виглядали найбільш авторитетно. Плюс за ними були групи депутатів від їхніх підприємств, які і підтримали своїх висуванців.

Марчука на сесії обрали легко — 110 голосів проти 69 за Опришка. Як видно, владі була більш потрібна посада голови міськвиконкому. Голосування за голову міськвиконкому і стало найбільш драматичним. Депутатів у міськраді було 179 (одного так і не обрали). Для обрання потрібно було набрати більше половини голосів. Тобто більше, ніж 89,5 голоси. Голосували таємно — в урни. За Маркова віддали 89 голосів, за Федіва — 90. Отак один голос і вирішив на подальші чотири роки долю міської влади Рівного.

Наступного дня увесь міськвиконком був порожнім. Залишились лише вахтери, прибиральниці та кілька співробітників. Таким чином необраний головою Андрій Марков вирішив «віддячити» за своє необрання. Видовище залишеного усіма приміщення міськвиконкому вражало. Там, де ще вчора крутилися службовці, було порожньо. Протяг ганяв папірці порожніми коридорами та кабінетами, до яких прийшла нова, демократично обрана влада Рівного.


Частина 14. Економбанк.

Коли у травні 1990 року стало зрозуміло, що до влади в Рівному прийдуть нові люди, виявилось, що людей таких практично немає. Підбір кандидатів на посади заступників міського голови Василя Марчука та голови міськвиконкому Івана Федіва виглядав приблизно так, як виглядає підбір гравців на футбольний матч у дворі. — Грати вмієш? — Ніби грав колись... — То виходь і ставай на правий край! — А це хто такий? — Це Василь, я його знаю!

Сьогодні вже неможливо сказати, чи могло тоді бути інакше. Опозиціонери, судячи з усього, самі не очікували, що прийдуть до влади. А тим часом містом слід було так-сяк керувати. Повинні були працювати двірники, ходити транспорт, вода у водогонах мала хоч інколи з’являтися і в каналізацію витікати. Можливо, саме тому будинок міськвиконкому не залишив чиновник по імені Микола Ярощук (нині працює у торгово-промисловій палаті). Ярощук завідував комунальним господарством, і комуністи, залишаючи керівні кабінети, вирішили, що кидати напризволяще міський комунгосп не можна. Разом з Ярощуком у приміщенні міськвиконкому залишився також керівник міського спорткомітету Едуард Герасимчук (донедавна короткий час очолював обласну ДАІ). Не думаю, що спорт був найбільш актуальною темою для міста у 1990 році. Але Едуард таки залишився. Його внесок у реформи полягав у перейменуванні футбольної команди Рівного. Замість «Авангарду» команда, завдяки Герасимчуку, почала зватися «Верес».

Всі інші кабінети були порожні. Вже наступного дня після свого обрання новий керівник міськвиконкому Іван Федів одержав від щойно обраного нардепа Василя Червонія записку, в якій поганим почерком були написані прізвища людей, яких депутат Верховної Ради пропонував на усі відповідальні посади. Цей папірець Федів кілька разів показував мені особисто, тому за достовірність факту відповідаю.

Коли справа дійшла до призначень, людей на посади рекомендував хто завгодно. Двері кабінетів Марчука і Федіва не зачинялися. Вчорашні активісти з мітингів приходили, щоб порадити, кого і куди призначити. Не хочу зараз згадувати тих призначенців. Вони не винні були у тому, що саме їм довірили тоді справу, в якій вони або не розумілися взагалі, або розумілися досить слабко. Час усе розставив по місцях і жоден із тих людей, включаючи новообраних керівників міста, не зміг залишитися там, куди їх занесло вітром революції.

Серед десятків прийнятих у ті місяці рішень, за які окрилені перемогою депутати-демократи радісно голосували, були й такі, що мали згодом досить цікаві для міста наслідки. Голова міськради Василь Марчук під час своєї програмної промови перед обранням на посаду сказав, окрім іншого, що у Рівному треба заснувати комерційний банк. На це мало хто звернув увагу. А дарма. Бо вже за деякий час колишнє приміщення редакції обласної комуністичної газети «Червоний прапор» на вулиці Калініна (тепер Драгоманова) було забране у редакції й передане новій структурі. Структура звалася «Економбанк», а керував цим банком колишній інженер-будівельник на прізвище Касацький.

Чому вчорашній інженер Марчук так швидко перейнявся ідеєю комерційних банків? Що звело його із Касацьким, який був керівником банку «Восток», приміщення якого до цього знаходилось у кількох орендованих кімнатах профкурсів (тепер діагностичного центру)?

Ця історія досі залишається нерозгаданою. А дарма. Бо ж одним із засновників «Економбанку» стала міська влада, віддавши цьому банку частину міського майна. Навіщо це було робити і що від цього отримало місто? Це запитання я задав у газетній статті ще у ті часи. Точніше, трохи пізніше, коли Василь Марчук залишив посаду в міськраді й пішов працювати директором... «Економбанку». На статтю у банку образились і навіть чимось там мені погрожували. Не вони перші і не вони останні. Це не суттєво. Головне — загадка «Економбанку», який скандально збанкрутував за кілька років, так і залишилась нерозгаданою. А у приміщенні колишньої редакції досі знаходиться якась фінансова установа.

Приклад Марчука і «Економбанку» я навів заради того, щоб читач зрозумів мотиви людей, які прийшли до влади в Рівному у 1990 році. Окрім проголошення антикомуністичних гасел, більшість із цих людей нічого як слід не вміла. А від спокуси, яка з’явилася разом із владою, утрималися далеко не всі. Спокуси були, як на сьогодні, копійчані. А з містом, після перейменування вулиць та зміни прапорів і вивісок, слід було щось робити. Отут і настав час Івана Федіва і його забутої вже авантюри із запровадженням у Рівному трамваїв. Про це та інше у наступних розділах.


Частина 15. Закордон нам допоможе.

Одночасно із першим в історії Рівного демократичним обранням міської влади розпочалися одразу кілька процесів, саме цією подією викликані. Якщо досі рівняни, користуючись новими можливостями, їздили за кордон індивідуально та групами здебільшого у приватному порядку, то після того, як влада в місті перестала бути відверто комуністичною, звязок із зарубіжними країнами набув принципово нової якості. Не для всіх, ясна річ. Лише для тих, хто цю владу тим чи іншим чином уособлював.

Зараз вже і не пригадати всіх запрошень з-за кордону, які одержали, і якими скористались нові міські керівники Рівного. У той час, коли економіка країни впевнено рухалася до розвалу, коли реальністю стали талони на право придбання чоловічих шкарпеток, розподілом яких займалися на рівні заступника голови міськвиконкому, поїздка із офіційною делегацією за кордон була чимось на зразок чарівної казки.

Скромні ще вчора громадяни, які жили в основному на зарплатню і мали однаковий із усіма життєвий мінімум громадянина СРСР, опинялись раптом у зовсім іншому світі. Готель з елементарними зручностями, автомобіль новішої за «жигулі» марки, дружній обід із новими закордонними друзями, який запивався небаченим тоді чеським чи баварським пивом... Ці прикмети «новогоьжиття» могли тоді збити з пантелику кого завгодно. Самому мені у таких поїздках брати участь не довелося (чомусь не запрошували, а сам не напрошувався). Тому свою цікавість з цього приводу я задовольняв у бесідах із тими, хто у черговий раз повернувся «звідти».

Розповіді про те, які там у них дороги, пиво, готелі, телевізори, автомобілі і таке інше набридли швидко. Цікавим було інше — що це все реально дасть нашому місту? Що будуть мати рівняни в результаті численних поїздок керівників міста за кордон? Відповіддю мені були перші порції «гуманітарної допомоги», яку газета «Рівне вечірнє» (якої тоді ще не було) згодом назвала містким скороченням — «гумдо». Тоді ми не задумувались над тим, що гуманітарна допомога надається, як правило, країнам та народам, які постраждали внаслідок природних катастроф, військових конфліктів та стихійних лих. Видається, що ми самі були тоді для себе і катастрофою, і війною, і лихом.

Це яскраво підтвердив перший, найбільш драматичний розподіл вантажу цієї самої «гуманітарки». До Рівного тоді привезли купу всякого закордонногог непотребу. Від прострочених макаронів та меленої кави, до трачених жуками старих пальто та дублянок. Ажіотаж навколо згаданих «скарбів» був настільки великим, що розмістили привезене добро у спеціально знайденому складі по вулиці Московській, а охороняти «цінності» викликались найбільш активні депутати міської ради. Вони ж і очолили розподіл домомоги між рівнянами.

Сьогодні про це соромно згадувати. Але ж було таке, нікуди не подінешся. Ніби голодні волоцюги накинулись наші земляки на кинуту «з-за бугра» подачку. Влада ж вважала себе благодійницею і обіцяла привезти тої гуманітарної допомоги ще. Особисто я тої допомоги не бачив, бо туди принципово не ходив. Було у цьому щось принизливе. Не для цього ми брали владу, аби чубитися за добро, яке вже було у вжитку.

Так думали далеко не всі. Тим більше, що серед нових гуманітарних вантажів було обладнання та медикаменти для лікарень. Теж, якщо відверто, старий непотріб. І нічого. Раділи наші лікарі із «золотими» без перебільшення руками, що привезли їм хоча б щось, чим можна зарадити пацієнтам. Але і серед лікарів Рівного досить скоро виділилась певна частина «ділових», які згодом стали навколомедичними бізнесменами. Про надприбутковий нині аптечний бізнес тоді ще не йшлося, але чимось подібним вже тхнуло з того боку.

Якщо ж відкинути оте «гумдо», яке згодом матеріалізовувалося навіть у списані автомобілі, нічого іншого, окрім ганьби (уявляю як дивилися на наші делегації за кордоном) ми з тої нової закордонної дружби не мали. Бо для справжнього покращення життя міста і країни потрібні були не подачки, а інвестиції. У ті часи, коли приватного бізнесу практично не було, а державне господарство тільки починало розвалюватися, аби потім бути майже остаточно зруйнованим та розікраденим, про інвестиції і мови бути не могло.

На жаль, ми тоді цього не знали. Багато хто із насправді щирих революціонерів, вважав, що варто лише відсторонити від влади КПРС і все у нас піде як в Америці. Можливо, так думали і керівники міста, які впродовж кількох років, починаючи із 1990-го із задоволенням їздили по закордонах, говорили там про «перспективи», в яких самі, як тепер ясно, нічого не розуміли. Саме лише підняття над міськрадою синьо-жовтого прапора, яке відбулося влітку 1990-го, не давало нічого, окрім морельного задоволення і дружнього поплескування по плечу представників «діаспори».

До речі, про прапор, хоч до теми розділу це ніби і не стосується. Влітку 1990 року у нас ще був СРСР, а офіційний прапор України, точніше Уересер (Української радянської соціалістичної республіки) був червоно-синій. І значки депутатські у нас були червоно-сині, і печатки ще радянські із колоссям та серпом-молотом. Але нова влада таки вирішила підняти над приміщенням міськвиконкому національний прапор.

На цю подію зійшлося кілька тисяч людей. які розмістилися по клумбах довкіл. Прапор слід було комусь встановити. Лізти з цією метою на дах через горище було якось незручно. Тому вирішили підняти встановлювачів прапора нагору у монтажній люльці спеціального автомобіля, призначеного для робіт на стовпах. Хто саме призначав саме цих людей, не знаю, але їх у люльці опинилося аж четверо. Точно памятаю, що були у тій люльці депутат Верховної Ради Володимир Пилипчук та депутат міськради Сергій Лейчук. Піднявшись догори, люлька під вагою чотирьох людей перехилилася і... полетіла донизу. На щастя, кронштейн витримав і не обірвався. А ті, хто забажав особисто вперше підняти над міськрадою Рівного національний прапор, гадаю, пережили не найкращу мить у своєму житті. Ніхто ж не знав. що цю «історичну» подію згодом забудуть, а синьо-жовті прапори вісітимуть усюди так, ніби це було завжди.


Частина 16. Останній парад.

Восени пам’ятного 1990 року в Рівному багато що відбувалося в останній раз. Сьомого листопада цього року місто востаннє в історії вийшло на парад з нагоди річниці «великої жовтневої революції». Із попередніх розділів ми вже знаємо, що влада у Рівному після весняних виборів вже не належала комуністам. І здавалося, що місто, яке проголосувало проти комуністів, не повинно було йти на комуністичний парад. Але це тепер так здається, коли на паради та демонстрації у нас ходять або купки ентузіастів, або групи заздалегідь організованих людей.

У 1990 році організованими були ми всі. Не одне десятиліття перед цим рівнян, починаючи із школярів середніх класів та студентів і закінчуючи робітниками та службовцями, двічі на рік (1 травня та 7 листопада) організовано виводили на «демонстрації трудящих». Кожне підприємство та установу було зобов’язано виставити колону із певною кількістю людей і відповідним реманентом у вигляді прапорів СРСР та союзних республік, портретів членів Політбюро ЦК КПРС, транспарантів «Слава КПРС» і тому подібним.

Я вже забув, як саме це організовувалось. Напевно, складали списки. А тих, хто не прийшов, на роботі очікували неприємності у вигляді догани чи навіть позбавлення премії. Кому це було треба? Восени 1990-го ще працювали всі без винятку підприємства Рівного, включаючи заводи-гіганти. Ще діяли безплатні навчальні заклади. Як і тепер, існувало безліч «контор», де народ невідомо чим займався. І всюди були парткоми. Яких ніхто не скасував і які по інерції, ніби у країні нічого не трапилось, повели народ на демонстрацію 7 листопада, паред якою пройшов військовий парад.

Щось фантастичне було у цьому видовищі. І раніше рівняни зовсім не відзначались комуністичним фанатизмом, а 7 листопада розглядалося народом скоріше не як демонстрація відданості партії, а як привід випити по чарці, якщо вже зібралися разом. Цього разу парад виглядав особливо цинічно. У перших рядах колон підприємств, установ та навчальних закладів йшли (про всяк випадок) ті самі депутати, які за кілька місяців до того голосували за «суверенітет» (слово «незалежність» ще було майже заборонено) та за демократію. Яка, як мені здавалося, не передбачала масової участі людей у комуністичних парадах.

Цих людей можна бул зрозуміти. Із мітингів та засідань місцевих рад вони повертались на робочі місця, де був той же самий СРСР, що й до цього. Вся структура суспільства ще була радянська. Включаючи забезпечення роботи тих самих підприємств, установ та навчальних закладів.

Поясню на прикладі. Восени цього ж 1990 року мені довелося налагоджувати роботу газети міської ради, яка називалась «Рівне». Щоб друкувати газету, потрібна була друкарня. Вона була. Державна. У друкарні був план роботи, розписаний на рік, в якому ні про яку газету «Рівне» не було написано. І головне — для газети потрібен був папір, якого у 1990 році не можна було купити ні за які гроші. Тому що не продавався. Щоб одержати відповідний «наряд» на купівлю міськрадою газетного паперу, слід було їхати до Києва у Міністерство постачання (тепер це, напевно, зветься Держрезерв), де мені, як виняток, по телефонному клопотанню із Рівенського обкому КПРС (!), організованому головою міськради, видали той самий наряд.

Але про газети буде у наступних розділах. Ми ж повернемось до параду. Останнього, коли рівняни йшли колоннами від кооперативного технікуму до нинішнього органного залу повз трибуну на площі Леніна, де стояли востаннє раз комуністичні керівники. Ніхто тоді не знав, що вже за рік практично не буде ні СРСР, ні всевладних обкомів та ЦК, ні, ясна річ, парадів.

Якби знати, обов’язково пішов би на той парад особисто. Не заради підтримки КПРС, а просто, аби попрощатися у такий спосіб із минулим життям, яке востаннє марширувало центральною вулицею Рівного 7 листопада 1990 року. Тоді я на парад не пішов. Що мені було там робити? На той час у мене було непереборне відчуття того, що назад шляху немає.

Життя, яке було тоді у Рівному і в усій країні, не могло не змінитися і змінювалося щодня. Це сталося не в один день. Зміни тривають і досі. А люди діляться на тих, хто відчуває ці зміни і випереджає час, і на тих, хто про всяк випадок тримається за старе, яке, може, і не таке приємне, зате звичне і зрозуміле.

Уявляю собі тепер багатотисячні (насправді) колони рівнян на демонстрації під червоними прапорами 7 листопада 1990 року. Думаю, що виглядало це досить символічно. У нове житя із свободою, державною незалежністю, демократією та ринковою економікою рівняни крокували стрункими рядами під гаслами «Слава КПРС!». Знадобилися довгі роки, скоро можна буде казати — десятиліття, аби люди разом із тими прапорами та гаслами викинули геть ту свою психологію, яка підказує йти туди, куди тобі не хочеться, але треба. Про всяк випадок. Тому й шлях наш до нормального життя, розпочатий тим парадом, виявився таким довгим, що кінця йому не видно.


Частина 17. Свобода слова.

Картина подій, що відбулися у Рівному впродовж 1990 року, була б неповною без згадки про революційні зміни в «інформаційному просторі» міста. Зараз у це важко повірити, але інформація про зміну влади у Рівному і діяльність нової влади буквально просочувалася через невеликі шпаринки в тодішніх місцевих газетах і на місцевому радіо. Справа в тому, що вся преса у вигляді обласних газет «Червоний прапор» та «Зміна» і міського тижневика «Діалог», а також обласне радіо перебували під безпосереднім контролем обласної влади, точніше, обкому КПРС, влади якого у 1990 році ніхто ще не скасував. Тому всієї правди місто не знало. Щоб виправити ситуацію, міській владі слід було створити власні засоби масової інформації. Про приватні газети ніхто тоді й гадки не мав.

Потрібність незалежної від комуністичної влади преси підтверджувалась величезним бажанням народу отримувати інформацію. До закордонних радіостанцій, які рівняни слухали заради цього завжди, додалися московські газети та журнали, в яких вже була певна свобода. Але не українська. Із українських газет тоді народ читав в основному «Літературну Україну». Навесні, приблизно у травні, вільні від комуністів газети з’явились у Львові та у Тернополі. У Рівному зробити хоча б таку газету по-справжньому хотіла лише одна людина. Цією людиною був я.

Ще раніше, наприкінці 1989-го та на початку 1990-го років, я звертався до керівників «національно свідомих» організацій з пропозицією допомогти зробити газету. Але їм воно було не треба. Їх влаштовували віддруковані на друкарській машинці саморобні газети-листівки, а також газети, привезені з Прибалтики, в яких йшлося або про ОУН-УПА, або про українські національні традиції, або про українську церкву, або про самих керівників Руху. Судячи з усього, ці люди просто не знали, як робляться справжні газети. Це підтверджується тим, що один із тодішніх лідерів Руху і досі видає у Рівному газету із тими самими ОУН-УПА, національними традиціями, церквою і самим собою. Отож лідерам Руху і майбутнім нардепам моя ініціатива активно не подобалась. Їм потрібні були інші люди.

Довелося «пробивати» ідею через сесію міськради, одним із депутатів якої я тоді був. Все вийшло у підсумку за приказкою, згідно з якою, якщо ти виявиш ініціативу, тобі ж і доручать все зробити, тебе ж і покарають за те, що погано зробив. Процес створення міських ЗМІ тривав шляхом моїх походів по владних кабінетах та поїздок у міста, де газети некомуністичних міськрад вже були. У серпні щось почало вимальовуватись. Аби хоча б якимсь чином вийти на публіку, я «пробив» рішення про так зване «міське радіо», передачі якого відтоді випускав майже два роки. Робилось це «радіо» мною практично самотужки на приватній студії звукозапису рівнянина Володимира Наливайка. Величезна за це йому подяка від мене на все життя! На цьому радіо вперше говорилася вся правда і це радіо стало для Рівного справжнім шоком. Бо ж це тепер можна кричати, що Янукович — злодій, а Ющенко — американський шпигун, знаючи, що тобі за це нічого не буде. Тоді все було інакше і кожне правдиве слово вважалось ледь не подвигом. Заради цього варто було працювати без вихідних і спати через день!

З газетою було складніше. Комп’ютерів ще не було, тому слід було набирати редакцію. Справді професійні журналісти йти до нової міської газети не ризикнули. Люди, з якими я робив першу в Рівному незалежну газету, а це були Валентина Шумик, Анатолій Мізерний, Микола Руцький, Михайло Дубов та інші, як досить скоро виявилось, не були справжніми журналістами. Це були просто ініціативні молоді люди, які спробували щось зробити так, як могли.

Напередодні виходу першого номера газети до мене підійшов тоді вже нардеп Василь Червоній і сказав: «Газета буде називатись — «Рада». Він ще не знав, що на мені де сядеш, там і злізеш. Газету я назвав за порадою знайомого мені ще зі студентських років Сергія Лейчука. Назва була — «Рівне». Сьогодні це звична назва, а тоді в цій назві була «політична» буква «і», оскільки офіційно наше місто тоді називалося «Ровно». Отак все було просто — називай місто не Ровно, а Рівне, і ти вже герой. З того часу і донині в Рівному існує так звана «несенюківська граматика», згідно з якою пишеться не «рівненський» (язика зламаєш) а «рівенський», без літери «Н» усередині. Саме так писали до другої світової війни, є документи. Прикметник «рівненський» вигадали у 1991-му приморочені академіки у Києві. З ними я буду до кінця життя, тобто ще дуже довго, не згоден.

Міські газета та радіо прорвали восени 1990 року інформаційну блокаду демократично обраної в Рівному влади. Керівник і головний автор обох проектів, тобто знову я, пішов далі. Вже у перші місяці існування газети за мої статті в суд подали перший секретар міськкому КПРС Опришко та голова колгоспу Воловиков. Опришко просив грошей, Воловиков — спростування, а ще один герой скандальних публікацій, теж голова колгоспу Плютинський, виявився розумнішим і в суд не подавав. Тоді ж проти публікацій в газеті виступив Червоній. Причиною була передрукована слово в слово архівна стаття тодішнього патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника), в якій майбутній патріарх у 1942 році називав Гітлера «визволителем» і підтримував німецьких окупантів.

За це Червоній обізвав мене «провокатором КДБ» і наші стосунки назавжди зіпсувались. Причина — різний погляд на правду. До кількох десятків судових позовів до мене від Червонія, погроз підісланих ним бандитів, нападів у темряві вчотирьох на одного і кидання у вікна редакції каміння тоді ще справа не дійшла. Це було вже пізніше і стосувалося газети, яку ви зараз читаєте. Але це вже інша історія. Яка стала можливою завдяки свободі слова, котра з’явилася в Рівному в 1990 році.


Частина 18. Трамвай та департаменти.

Нова демократична влада, обрана в Рівному навесні 1990 року, повинна була чимось про себе заявити. Виправдавши таким чином довіру виборців міста, які більшістю голосів вирішили передати владу від «партократів» до «демократів». Як тепер виглядає, зробити щось хороше нова влада в місті була нездатна за визначенням. Тому що, окрім бажання усунути від влади комуністів, за плечима у новообраних депутатів і призначених ними працівників виконкому не було ніякої програми дій. І не могло бути, оскільки зміни в одному місті не могли були бути здійснені без змін у країні, яка тоді називалася СРСР. Зізнаватись у цьому відкрито новій владі не випадало. Тому почали робити найлегше — перейменовувати вулиці й знімати пам’ятники.

Це, звісно, слід було робити. Але як? До моєї пропозиції повернути всім вулицям Рівного їхні первинні історичні назви і на цьому зупинитися ніхто тоді й не думав прислухатися. Звідси й списки перейменованих вулиць, в яких був і сміх і гріх. Особливо смішним було перейменування тихої вулички Мічуріна на вулицю Симиренка. Обидва, і Мічурін, і Симиренко, як відомо, були не політиками, а ботаніками. Нові сорти яблук виводили. Чим завинив той Мічурін перед містом, невідомо. І так було практично з усім. Чомусь залишили вулиці Гагаріна та Поповича, а вулиці Ніколаєва і Титова, таких самих космонавтів, перейменували. Власне, годі з цим. Увічнили пам’ять мало кому відомих письменників, назвавши їхніми іменами теж мало кому відомі провулки та закутки, і нехай. Для міста це не було і не буде великим злом. Центральна вулиця Рівного перейменовувалася у двадцятому столітті щонайменше вісім разів. І нічого — стоїть.

Заасфальтувати та привести до ладу перейменовані й неперейменовані вулиці виявилося справою складнішою і на той час для міської влади непідйомною. Так думали всі, окрім голови міськвиконкому Івана Федіва. До речі, той же Федів і до виконкому дійшов, перейменувавши його у «міську управу», а відділи виконкому в «департаменти». Потім довелося все назад перегравати, але це теж було не дуже боляче. Треба ж було купі людей чимось займатися, якось показувати свою діяльність.

Сам Іван Федів, як мені тоді здавалося, щиро вірив у те, що зможе за короткий термін перетворити Рівне у щось нове, неймовірно європейське. Повернувшись взимку 1990-1991 років із чергового закордонного відрядження, голова міськвиконкому представив сенсаційний проект, який мав вирішити всі транспортні питання Рівного. Нагадаю, що приватних перевізників тоді ще не було й близько, а старенькі державні автобуси і тролейбуси їздили вкрай нерегулярно.

Новий проект Івана Федіва передбачав організацію у Рівному руху... трамваїв. Мали бути побудовані трамвайні депо, а лінії нового виду транспорту мали обплутати місто довкола та всередині своїми маршрутами по нових дорогах, мостах і транспортних розв’язках. На той час я вже був редактором міської газети та радіо, але досвід шести років роботи у тресті «Рівнепромбуд», а ще раніше досвід служби у дорожньо-будівельних військах дозволяв мені орієнтуватися у масштабах і вартості будівельно-монтажних робіт. Одразу було видно, що проект введення трамваїв — це щось середнє між маренням і провокацією. Бо для цього у місті слід було побудувати стільки доріг та мостів, скільки й досі з того часу не побудували.

На жаль, Іван Федів не був будівельником. Він був інженером-хіміком. І в будівництві розумів приблизно стільки, скільки будівельники розуміли в хімії. В результаті хімія і вийшла. Як виявилося потім, за розробку проекту трамвайних ліній у Рівному було заплачено одній іноземній фірмі кругленьку суму. Казали, що гроші пішли з каси «Азоту». Пішли та й пішли. Ніхто й не думав нічого будувати, а проект трамваїв поступово перетворився на анекдот.

Навряд чи такі анекдотичні рішення додавали новій владі авторитету в Рівному. Влада, закінчивши з прапорами, вулицями та пам’ятниками, нічого не могла вдіяти із справжніми міськими проблемами, від яких потроху самоусунулася. Народ у владі почав вирішувати свої питання. Низка спритних депутатів та працівників виконкому встигла одержати квартири в останніх будинках, зведених у Рівному за державний кошт. Незабаром почало скорочуватися виробництво будівельних матеріалів, падали обсяги будівельних робіт. Влада з останніх сил намагалася хоча б добудувати те, що почала будувати ще стара влада за «планами п’ятирічки». А те, що не добудувала, продавала за копійки. Вже після «трамвайного анекдоту» через сесію міськради було проведено рішення про передачу підприємцю Дикому недобудованої спортивної школи. Там тепер, як відомо, базар. Саме базари згодом визначили розвиток Рівного на десятиліття наперед, а зовсім не трамваї та департаменти. На початку 1991-го про це ще мало хто здогадувався.


Частина 19. Кравчук і «козаки».

Події, про які я згадуватиму нижче, відбувалися в основному поза увагою більшості рівнян, які у 1991 році були зайняті в основному не дуже патріотичними справами, як-то пошуками способу вижити у нових умовах. Про майбутню шалену інфляцію 1993-го тоді ще ніхто не здогадувався. Зате один із авторів тої інфляції, «купонокарбованців», приватизаційних сертифікатів та інших пам’ятних кожному українцю прикмет початку дев’яностих, з великими почестями побував тоді на нашій землі.

Йдеться, звісно ж, про Леоніда Кравчука, відомого на той час ідеолога українського відділення КПРС, який мав неперевершений талант довго і складно говорити ні про що. І не просто говорити ні про що, а робити це так, що це всім подобалось.

Леонід Кравчук Кравчук приїхав до Рівного у червні як голова Верховної Ради УРСР, яким став завдяки переїзду свого попередника до Москви. Високого керівника спочатку зустріли в аеропорту місцеві депутати. Тому, що першою головного тоді комуніста країни привітала пані Тетяна Редюк, ніхто вже не дивувався. Ця дуже енергійна жінка довгі роки до і після описаних подій примудрялася опинятися у перших рядах під час будь-якого масового дійства. Потім Леоніда Макаровича повезли до його рідного Великого Житина, де з такої нагоди востаннє відремонтували клуб. Народу до зали набилося, як оселедців до бочки. Всі хотіли побачити земляка, який вибився так високо. Кравчук звернувся до народу зі своєю звичною промовою ні про що. І вже на десятій хвилині народ почав частково засинати, а частково протискуватися до виходу крізь здоровенних кагебістів, які стояли в дверях, охороняючи тіло Макаровича.

Але найцікавіше відбулося на Козацьких могилах у Пляшевій, куди Кравчука повезли наступного дня. З такої нагоди неподалік церкви, яку «кляті москалі» збудували ще позаминулого століття на місці загибелі вояків армії Богдана Хмельницького, витоптали бурякове поле, нашвидкуруч склепавши бронзову скульптуру, що зображала трьох чоловіків. Цей потворний витвір псевдоскульптури і досі стирчить посеред того поля. Кравчук мав той «монумент» урочисто відкрити. Але не в монументі була справа. Задум був такий.

Колишній командир комсомольського оперзагону виробничого об’єднання «Азот» Василь Червоній, який у 1989 році несподівано запалав ідеями незалежності і так само несподівано став ревним православним християнином, у згадуваний час намертво прилип до патріарха Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Мстислава. Старенький 92-річний патріарх, якого перед смертю привезли до України, бачив нашого земляка практично щогодини. У Червонія вже тоді був задум розіграти у своїх інтересах «церковну карту». Тоді він ще називав Філарета, якому тепер цілує різні місця на тілі, «московським провокатором» і «ворогом української церкви». А Мстислава, який з чисто біологічних причин не міг опиратися такій увазі, прагнув звести з Леонідом Кравчуком, аби, по-перше, просунути справу з «українською церквою», по-друге, самому цю справу по можливості очолити.

В результаті посеред куряви витоптаного поля багатотисячний натовп «національно свідомих громадян», які приїхали до Пляшевої в основному зі Львівської й Тернопільської областей, чекали на Кравчука, якого вони раптом перестали вважати «комунякою». Було спекотно, і народ потроху млів від сонця та спраги. Кравчук же прибув з іншого боку, зненацька опинившись біля тої самої бронзової скульптури в оточенні кількох дебелих кагебістів. Так само несподівано з іншого боку з’явився інвалідний візок із стареньким Мстиславом. Візок тягнули особисто Василь Червоній та рівнянин Олексій Шило, засуджений згодом (ненадовго) за щось бандитсько-кримінальне.

На цьому мушу перервати спогади про той день, оскільки від Кравчука та Мстислава мене відтіснили. Чи домовились вони про що — не знаю. Певно, що не домовились. Бо за певний час Червоній вже бігав за Філаретом, забувши про Мстислава, а Кравчук взагалі став президентом України.

Одним із наслідків тіє акції 1991 року стало виникнення у Рівному так званого «козацтва», у перших рядах якого був той самий Червоній разом із підозрілими молодиками. Навіщо воно їм було? Навряд чи серйозний політик і на той час депутат хотів просто погратися у «козачків», поспівати пісень, понаряджатися в однострої і таке інше.

У мене є своє тлумачення причин раптового «окозачення» колишнього дружинника. Крім смішних обрядів, у «козацтва» були ще печатка та рахунок у банку, як у громадської організації. «Козацтво» могло бути використане і використовувалося для безплатного одержання в оренду приміщень та споруд, а також грошей у вигляді «пожертвувань», витрачання яких ніхто і досі як слід не контролює. А головне — напівміфічна організація цілком могла стати правонаступником радянського ДТСААФ, оборонної організації з купою майна, споруд і техніки. Мою здогадку підтверджує раптова пристрасть «козаків» до мототреку і споруд навколо нього, яка триває і досі.

Після того як із ДТСААФ у «козацтва», точніше, у його керівника, нічого не вийшло, групи кримінального вигляду молодиків ще повикористовували під іменем «козаків» для церковних погромів від імені «київського патріархату». А згодом від «козацтва» залишились самі лише спогади. А також бухгалтерські документи, до яких досі бояться наближатися контролери. Чому?

Не знаю. Пригадую лише, що тоді, у 1991-му, біля Козацьких могил рівенські «козаки» зовні практично нічим не відрізнялися від охоронців Кравчука із КДБ. Їх навіть сплутати можна було.


Частина 20. Подвиги націоналістів.

Впровадження демократії у попередні два роки викликало на початку 1991-го сплеск активності «громадських організацій», особливо молодіжних. У Рівному цей процес відбувався досить своєрідним способом. З одного боку, монополія Комуністичної партії й комсомолу всім набридла. З іншого — хоч якогось масового бажання людей вступати куди-небудь не спостерігалося. Тоді всі думали, що люди просто бояться йти до нових організацій (партій ще не було). Ніхто чомусь не здогадався, що переважній більшості людей всі ці організації абсолютно не потрібні.

Але організації таки виникали. Перш ніж згадати про них, спробую подумки повернутися у той час і уявити, що могло спонукати тих чи інших людей зненацька ставати активістами тих чи інших організацій. Колишніх професійних комсомольців це не стосується. Маючи організаторські здібності та досвід, кращі з них пішли не у політику, а в бізнес, який саме тоді почав зароджуватися. Це якраз можна було зрозуміти. А чому колишній тихий студент чи службовець, який нічим не відрізнявся від колег, раптом ставав активістом, а то й керівником нової організації? Що підказувало зробити саме так, піти саме таким шляхом? Чи, може, хто підказував?

Так чи інакше, організації почали створюватися. Найкрикливішими виглядали «радикальні націоналісти», першим з яких був рівнянин Віктор Шкуратюк. Колишній вчитель французької мови, який став згодом «інженером», був розумним, дотепним, коротше, нормальним мужиком. Але його публічні виступи тих часів постійно мали провокаційний характер. Це тепер можна говорити що завгодно про «жидів» та «москалів». Шістнадцять років тому це було не так. Тепер я розумію, що привселюдно сказати навесні 1991 року про «ріки крові, які потечуть до Чорного моря», Віктор не сам здогадався. Хтось наштовхнув його на це та інші публічні висловлювання, хтось надавав йому можливість виступати... Власне, серед таких був і я сам, необачно дозволивши надрукувати у міськрадівській газеті запропоновану Шкуратюком статтю. Після цього мені довелося піти з роботи з репутацією «націоналіста». Це вже потім я став «україножером» (а може, це комплімент такий мені за те, що я харчуюсь українським?).

Серед тих, хто закликав до «боротьби з москалями», були різні люди. Були колишні вчителі, як Шкуратюк. Були колишні робітники, яким остогидло заробляти на життя фізичною працею. Один із них Микола Карпюк і досі десь совається, називаючи себе керівником УНА-УНСО. Були просто люди без певних занять на зразок Валери Клочка. Були кремезні хлопці на зразок Сашка Білого, який щиро прагнув «подвигів», не бажаючи йти кримінальним шляхом. А довелося.

Загалом увесь цей «радикальний націоналізм» виглядає тепер добре продуманою провокацією, яка могла бути здійснена лише за найвищої державної підтримки. Нагадаю, що навесні 1991-го ми ще жили в СРСР, ніхто ще не скасував союзних законів і союзних же порядків.

І раптом одна із працівниць редакції, студентка-заочниця, просить мене відпустити її на тиждень до Криму. У березні, здається, це було. Пояснює, що нардеп Степан Хмара збирає молодь для поїздки до Севастополя. Безплатно, спеціальним потягом. Я відпустив. За кілька днів по московському телебаченню (іншого не було) показують Севастополь, до якого «вдерлись українські націоналісти». На телекадрах студенти зображали страшні обличчя і щось кричали. Ці телекадри мали налякати увесь СРСР «українськими націоналістами», які готові до насильства.

Про те, що все це було оплачено, ніхто не казав. Якщо ж згадати, що й сьогодні без державної вказівки жоден потяг не рушить з місця, то навесні 1991-го потяг від Львова до Севастополя з «націоналістами», а насправді просто студентами, які захотіли нових вражень, могла організувати тільки комуністична влада.

Тепер самі здогадуйтесь, хто підказував «націоналістам» у Рівному утворювати організації, вбиратися у напіввійськові однострої, проводити «таборові збори» та проголошувати «криваві» гасла? Здогадались? Отож. У той же час створювалися і менш радикальні націоналістичні організації, на зразок «Пласту», тобто українських «скаутів». Американізовану організацію очолила в Рівному така собі Наталка Літковець, яка дуже активно «проштовхувала» публікації про свою організацію у пресі. Вже потім я зрозумів, що ці публікації були потрібні, щоб показати їх американським «пластунам», заслуживши запрошення до США чи щось там іще.

Тепер мені доводиться інколи зустрічати «націоналістів» зразка 1991 року або чути про них. Більшість із них досить швидко охолола до «боротьби з москалями на смерть» і веде тепер нормальний спосіб життя. Тяжко працювати ніхто з них так і не почав, бізнесу ніхто не побудував, політичних успіхів не досяг. Прилаштувалися хто де зміг. Бачу інколи їх по місцевому телебаченню. Сидять товсті по дрібних керівних кабінетах, яких тепер у Рівному вдесятеро більше, ніж було при комуністах на початку 1991 року. Гадаю, що тоді головною метою їхньої «рішучої боротьби» було влаштуватися десь так, аби не працювати. Мети цієї вони досягли. Не здивуюсь, якщо з часом вони особливих пенсій для себе вимагатимуть, бо ж це вони у 1991-му «вибороли незалежну Україну». І отримають ці пенсії, і перед дітьми у школах виступатимуть, про «подвиги» свої розповідатимуть.


Частина 21. Лікарсько-вчительська влада.

Перший досвід місцевої демократії в Рівному виявив досить цікавий феномен, який проіснував аж до весни минулого року, коли міську раду Рівного вперше обирали за партійними списками. Я звернув на це увагу ще у 1990 році, але не думав, що становище настільки серйозне.

Об’єктивна статистика засвідчила тоді, що серед обраних мешканцями Рівного депутатів міської ради майже половину становили вчителі та лікарі. Пам’ятаю, що у першому своєму виступі на сесії міськради (сімнадцять років тому) я сказав, що вибір рівнян свідчить про те, що суспільство наше слід вчити та лікувати. Гадаю, що ці слова не втратили актуальності й досі.

Коли ж відійти від порівнянь та алегорій, то причина саме такого складу депутатського корпусу полягала в тому, що переважна більшість рівнян не знала і не хотіла знати активістів громадсько-політичних організацій. Хоч націоналістичних, хоч комуністичних, хоч яких інших. Лідерів, можливо, трохи знали. Але лідери до міської ради не прагнули. А справжнього активу в праполітичних угруповань 1990 року ще не було, та й досі практично немає.

Тому виборець на дільниці здебільшого не знав, кого обирати до міськради. Прізвища кандидатів людям ні про що не говорили. Тому, аби не нашкодити, люди голосували за кандидатів згідно з професійною належністю. А лікарям та вчителям кожен із нас автоматично довіряє більше, аніж будь-кому, за винятком найближчих друзів і родичів, які у депутати висуваються не завжди. Якщо у списку з незнайомими прізвищами буде лікар чи вчитель, за нього гарантовано проголосує більше людей, аніж за слюсаря, токаря, директора, міліціонера, пожежника і навіть журналіста. У 1990 році народ на більшості дільниць голосував саме так. Було лише кілька районів у місті, де голосували за рухівців (околиці та мікрорайони) та комуністів (центр). З роками вибір людей не змінився і народ у Рівному з радістю приводив до влади вчительсько-лікарську раду і в 1994-му, і в 1998-му, і у 2002-му. Аж поки це «неподобство» не скасували, прийнявши закон про вибори за партійними списками.

Але повернемось у 1990 рік. Серед вчителів та лікарів, яких обрали тієї весни до міської ради, були люди різні. Одні використали депутатство як трамплін для подальшої професійної кар’єри. Інші пішли у владу. Решта залишилась на своїх робочих місцях. І коли я зустрічаю тепер у коридорі лікарні чи поліклініки колишнього колегу по депутатському корпусу, завжди приємно привітати таку людину.

Із вчителів у момент зміни влади найбільш помітними були проста вчителька Тетяна Редюк та Андрій Грещук, який на той час був чи то директором школи, чи то заступником директора школи. Нехай пробачає, не пам’ятаю. Названі особи представляли різні табори. Пані Редюк була ближче до національно-свідомих радикалів, а пан Грещук схилявся до помірних консерваторів. І це нормально — директору школи було що втрачати, на відміну від простої вчительки. Приблизно те ж саме було і з лікарями. Головні лікарі та завідувачі відділень були більш помірковані, ніж прості лікарі. Хоча з лікарями було легше домовитись. Видно, знаючи більше за нас про життя та смерть, вони ставилися до політичного вибору з меншим страхом, ніж інші. Тепер окремі молоді депутати-лікарі, як, наприклад, Ганна Чайка чи Олег Шрам, — відомі керівники медичних установ. Лікарям загалом було легше. Тому що хвороби у всіх людей однакові, нехай би вони були хоч яких політичних поглядів.

Повертаючись до вчителів, згадую, що того року перед ними стояла досить непроста проблема. Голосуючи на сесіях міськради за демократію, перейменовуючи на комісіях вулиці Маркса та Леніна і таке інше, депутати-педагоги мали на своїх робочих місцях працювати за навчальними планами, які на той рік залишалися радянськими. Дітей продовжували вчити комуністичних ідей, приймати їх до жовтенят, піонерів і комсомольців. З одного боку, був державний суверенітет України, Народний рух і тому подібне, а з іншого — діти масово вчили гімн СРСР, вдягали піонерські галстуки (чомусь не краватки) та жовтенятські зірочки. Стверджую це на власному досвіді, бо того року дуже хороша вчителька мого сина-першокласника прийняла ввесь клас (окрім двох учнів) до лав жовтенят-ленінців.

Вже за рік, восени 1991 року, всі до єдиного вчителі та директори шкіл миттєво познімали зі стін портрети Леніна і тексти гімну СРСР, замінивши їх на портрети Шевченка і текст гімну «Ще не вмерла…». Кудись зникли назавжди піонерські галстуки та жовтенятські зірочки. Не смійтеся, але якби слід було повісити портрети якого-небудь Назарбаєва, вчити гімн казахстанського походження і вдягати дітей у тюбетейки, у нас би це пройшло без проблем. Можливо, я помиляюсь, але щось не пригадую масових протестів вчителів Рівного, спрямованих чи то проти комуністичної ідеології у 1990-му, чи то проти української у 1991-му. А рішення про скасування у молодших класах Рівного уроків російської мови, яке було прийняте міськрадою, ініціювали та підтримали тоді не стільки вчителі, скільки національно-свідомі депутати інших професій. Вчителі ж робили і продовжують робити те, що їм скажуть. За це ми їх поважаємо, за це і обираємо. Разом із лікарями. Бо лікар і вчитель — це стабільність!


Частина 22. Собор і Ленін.

Чи не найбільш помітною акцією нової влади у Рівному у 1990 році був початок будівництва нового православного храму на території цвинтаря Грабник. Хто і коли приймав це рішення, хто вирішував, де має бути новий собор і як він має виглядати, досі достеменно невідомо. Як і переважна більшість рішень влади, розпорядження про будівництво Покровського собору було прийняте без зайвого галасу. Місто було поставлене перед фактом.

Власне, проти нового храму ніхто і не виступав. Тільки невеличка група комуністів (соціалістів ще не було), до якої входив тоді і нинішній «народний самооборонець» Луценко, спробувала було нагадати, що на земельній ділянці під собор за планом мав бути збудований спорткомплекс із басейном, і викликала таким чином хвилю народного обурення.

Не вийшло. Тому що у планах багато чого було написано. А будівництво собору було потрібне, здається, всім. Не в значенні помолитися, а в значенні взяти участь. Впродовж наступних років обласний та міський бюджети регулярно виділяли кошти на будівництво. На ці кошти цілком можна було звести невеличкий мікрорайон. Але хто ті гроші рахував?

Тож собор почали потроху будувати, змінивши заодно домінанту найвищої точки міста. Навпроти майбутнього храму мав бути висотний житловий будинок із торговим центром. За домовленістю будинок «зменшили» до дев’яти поверхів, а торговий центр «Покровський», який там нині розмістився, будувався чи не довше, ніж собор.

Поки йшли розмови про собор і всі ми разом раділи із власного православ’я, все інше будівництво у Рівному потроху зупинялось. У 1991-1992 роках було так-сяк добудовано те, що розпочали у 1990-му, і все. На довгі роки застигли підйомні крани, на руїну перетворилися кілька потужних заводів будівельних конструкцій, все приходило у занепад. Тоді про це не говорили. Бо собор будували.

Можливо, інакше і бути не могло. У нових умовах фінансувати будівництво по-комуністичному вже не було кому, а по-капіталістичному ще не було кому. Тому владі, аби хоч якісь досягнення показувати, довелося зайнятися соборами та пам’ятниками. Монумент Леніну, який простояв на центральному майдані Рівного двадцять три роки, публічно демонтували, вирішивши звести на цьому ж місці монумент Шевченку. Про це говорилося так, ніби місто просто знемагало без цього пам’ятника. Мою депутатську пропозицію влаштувати на місці пам’ятника Леніну клумбу або фонтан, щоб перетворити бетонну площу на місце відпочинку, національно-свідома більшість навіть слухати не забажала.

Історія про те, куди зникли зібрані впродовж 1989-1991 років гроші на пам’ятник Шевченку (а сума була величезна), пішла у кращий світ разом із ініціатором будівництва Борисом Степанишиним. Ясно, що сам Степанишин тих грошей не брав. Може, й правда, що кілька сотень тисяч зібраних рівнянами на пам’ятник справжніх радянських рублів, що становило у нинішніх цінах приблизно півмільйона доларів, пропало через інфляцію разом із вкладами громадян в Ощадбанку. А може, все було і не зовсім так, бо ж до грошей на собор і пам’ятник безпосереднє відношення мав новообраний лідер місцевого Руху. Справа ця давня, нехай їх усіх Бог простить.

Поки будувався новий собор, за старий собор, що у центрі міста, розгорнулася боротьба. Поки Українську Автокефальну Православну Церкву очолював дев’яностотрирічний Мстислав, мови про те, щоб претендувати на собор, де молилися прихожани традиційної православної церкви, не було. Сам Мстислав, якого не пустили до Воскресенського собору, коли він приїхав із США, прошепотів тоді, що Бог, мовляв, відчинить церковну браму перед українською церквою.

Не знав старенький, куди він потрапив. Ніхто не став чекати Божої милості, і Воскресенський собор був захоплений згодом тим самим мужичком, що очолював тоді Рух. Обласна влада, в якої з тим мужичком були свої домовленості, вирішила поділити храм на верхній і нижній, аби обидві церкви служили там почергово. Ті, що моляться у підвалі, чекають своєї черги вже другий десяток років. А куди ходить людей більше, до храму чи до підвалу, можете самі переконатись, проходячи від базару до універмагу.

Звісно, що зведення нового собору в Рівному не було такою відвертою авантюрою, як проект трамвайних ліній. Храм, який добудовують вже вісімнадцятий рік, прикрасив місто, хоча у знавців сучасної архітектури є чимало запитань до архітектора Ковальчука, який проектував Покровський собор.

Минуть роки. Забудуться прізвища політиків, архітекторів і журналістів, які пишуть по газетах спогади. Торгові центри перетворяться на бані й навпаки, перетворені на базари стадіони знову приймуть спортсменів, а може, і не приймуть. Сотні гектарів новобудов зростуть навколо Рівного. А собор, який невідомо як вирішили збудувати у 1990 році, так і стоятиме над цим усім, нагадуючи про вічність. Виходить, правильне тоді прийняли рішення — собор будувати.


Частина 23. Коротков.

Валерій Коротков. Фото Рівне вечірнє Блискавична історія злету і падіння цієї людини увібрала в себе чи не всі ознаки першого року демократії в Рівному. Не можна сказати, що в місті не було заможних людей до Короткова. Вони були завжди, навіть за часів Сталіна, не кажучи вже про більш історично близькі до нас періоди. Але ніколи аж до 1991 року жоден із рівенських багатіїв не насмілювався хизуватися своїми статками. Тим більшим викликом була публічна поява Валерія Короткова у Рівному.

Коли і як розпочав він свій бізнес — невідомо. Так само невідомо, звідки у фірми «Еліксир», яку очолював Коротков, з’явилися кошти. Скоріше за все, раптове збагачення цієї людини було пов’язане з грою між офіційним та неофіційним курсом долара разом із спекуляціями на державній ціні. Тоді ще можна було купити велику партію товару за колишніми радянськими цінами, а продати вже за цінами ринковими. Прибуток становив сотні, якщо не тисячі відсотків.

За однією з таких схем і став Валерій Коротков у 1991 році місцевим «рокфеллером». Інтерв’ю з ним було вміщено в першому номері газети «Рівне вечірнє». Я прийшов до офісу Короткова, що був тоді на розі Хмільної та Ленінської, щойно перейменованої на Соборну. Досвід спілкування з політиками аж до самих верхів у мене тоді вже був. А ось досвіду розмови із місцевим скоробагатьком — не було. Керівник фірми «Еліксир» справив тоді враження дитини, яка мріяла про вагон морозива, а потім цей вагон несподівано отримала. Гроші тоді у Короткова були не дуже великі, як на сьогодні, але в той час навіть сто доларів вважалися величезною сумою!

Цікаво було спостерігати за тим, як поставляться до нового «господаря життя» відомі і впливові рівняни. Одні не хотіли з ним мати справи взагалі. Їх була меншість. Інші, яких було трохи більше, йшли на контакт з Коротковим і вирішували разом із ним певні питання у своїй компетенції. Решта ж із непристойною запопадливістю кинулася на службу до «Валєрія Алєксандровіча».

Сам Коротков, який університетів не закінчував і був простим мужиком із складною біографією, сприймав це все як належне. І хто знає, якби все склалося трохи інакше, бути б Валерію Короткову серед нинішніх вітчизняних «олігархів». Маючи інколи можливість бачити зблизька нинішніх «найбагатших українців», чи не у кожному другому впізнаю манери Валерія Короткова зразка 1991 року.

Головне, чим запам’ятався Коротков рівнянам за три роки свого процвітання, — місцева футбольна команда, до якої було запрошено гравців і тренерів рівня національної збірної. Тоді вони коштували зовсім недорого і готові були їхати куди завгодно, аби платили гроші. Окрім команди, було ще безплатне харчування школярів міста і висування у нардепи. Але все це було згодом.

У перший рік свого успіху перший рівенський багатій нових часів виглядав розгубленим. Приблизно як Остап Бендер із своїм мільйоном у романі «Золоте теля», Валерій Коротков не знав, що робити із грішми, які на нього впали. Бо ж і сам він, і всі, хто був навколо, ще вчора жили при соціалізмі. Це тепер за гроші у Рівному можна купити практично все. Тоді ж народ ще не розумів, що капіталізм — це назавжди. Ось і дивилися люди вслід Короткову, який проїжджав на новенькому «лінкольні», як дивляться в селі на матроса, який прийшов зі служби і «гуляє». Яких-небудь півтора року тому це було неможливо. Господарів життя визначала у нас партія. А тут раптом колишній вантажник гроші направо і наліво розкидає...

Гроші від Валерія Короткова пішли так само легко, як і прийшли. Востаннє бачив його кілька років тому. Він майже не змінився. Хіба що не бігає вже довкола нього купа підлабузників, яким тепер, напевно, дуже соромно. А може, й ні. Самому ж Короткову, гадаю, приємно згадувати ті роки. Все-таки пожив! Погуляв так погуляв! Тепер у Рівному таких, як він, немає. Всі вони залишились у минулому столітті разом із купоно-карбованцями та іншими принадами початку дев’яностих років.


Частина 24. В очікуванні Чайки.

Перші роки після зміни влади у Рівному, коли місце першого секретаря міськкому Віталія Опришка та голови міськвиконкому Андрія Маркова посіли колишні начальники цехів «Газотрону» та «Азоту» Василь Марчук (голова ради) та Іван Федів (голова виконкому), показали, що нові керівники не були готові по-справжньому керувати містом. Бути кращими серед шести десятків демократично налаштованих депутатів міськради — це було одне, а бути здатними тримати в руках міське господарство — зовсім інше. До того ж і «подвійне» керівництво міста, коли існувало одразу два керівника, організованості не додавало. Те ж саме було і в області.

Так було не тільки у Рівному. Тому від експерименту з головами рад і головами виконкомів було вирішено відмовитись. Згідно з новим законом у міст, районів та областей України мав залишитись один керівник — голова ради і міськвиконкому. У більшості випадків механізм був простий: голова ради ставав головою міськвиконкому, а для колишнього голови міськвиконкому запроваджувалась посада «першого заступника». У Рівному такий сценарій не пройшов. Голова виконкому Іван Федів не забажав бути першим заступником Василя Марчука. Так недавні союзники по боротьбі з комуністичною владою стали суперниками у боротьбі за владу між собою.

Серед депутатів міської ради, обраних у 1990 році, окрім поділу на «демократів» та «комуністів», існував також поділ на «хіміків» і «газотронівців». Іван Федів тягнув за собою людей з «Азоту», а Василь Марчук так само спирався на людей з «Газотрону». На момент поєдинку за посаду голови обидві групи були приблизно однакові. Але за час роботи у міськвиконкомі Федів зумів здобути більше авторитету, ніж Марчук. Тому і голосування депутатів було на користь Федіва. Василь Марчук у перших заступниках довго не затримався і незабаром перейшов до сумно відомого Економбанку «почесним директором». Справжнім керівником Економбанку була зовсім інша людина. Марчук же взяв на себе всю хвилю критики за банкрутство банку і врешті назавжди пішов із політики та бізнесу.

Саме тоді, на мою думку, в Рівному закінчилась короткочасна епоха політичних романтиків. Люди, які ставили собі за мету утвердження демократії та незалежності України, виконали свою місію. Місту потрібні були професіонали, а не любителі української поезії. А професіоналів серед тих, хто представляв нову владу, практично не було. До честі Івана Федіва, він сам це почав розуміти вже у 1991 році. І за півтора року до закінчення терміну свого головування міський голова добровільно залишив свою посаду. Чому він це зробив? Чому відмовився від місця міського голови, яким безрезультатно марять інші?

Офіційно відставка Федіва була пояснена тим, що міський голова їде на навчання. Тепер ясно, що це був лише привід. Скоріше за все, Іван Федів не витримав відповідальності за свої рішення. Є такі люди, які щиро переймаються своїми помилками. Таким людям не місце на керівних посадах. Тому і час Федіва вичерпався так швидко.

Віктор Чайка Коли міський голова пішов, виявилось, що замінити його практично немає ким. Окрім колишнього викладача водного інституту Володимира Мороза інших кандидатів на «тимчасове заміщення» посади голови міської ради Рівного серед тодішніх депутатів не виявилось. Скромний викладач Мороз дуже швидко зрозумів всі зручності кабінету на третьому поверсі і «затримався» там аж до 1998 року. До повернення на посаду міського голови Віктора Чайки. Довгі шість років Рівне очікувало повернення на свою посаду людини, найбільш пристосованої до керування містом.

Досвід демократичних перетворень у Рівному на початку дев’яностих років минулого століття, який виявився суперечливим і не завжди позитивним, всі поспішили забути. Моя спроба повернутись до тих часів, «освіжити» в головах моїх земляків події 1988-1992 років, була спрямована насамперед на те, аби всі ми, пам’ятаючи новітню історію нашого міста, не повторювали більше прикрих помилок. І водночас поважали б всіх, хто так чи інакше сприяв переходу нашого міста до демократії та капіталізму. Пам’ятати слід не тільки місцевих поетів і письменників. Місцеві політики теж заслуговують увічнення пам’яті про себе. І було б дуже добре, якби професійні історики зробили в Рівному щось на зразок «галереї міських керівників» якщо не всього двадцятого століття, то хоча б другої його половини. Наше місто заслужило на те, щоб мати свою справжню історію, а не кон’юнктурні «оповідання з історії», які ми мали раніше і маємо тепер. І якщо мої замітки сприятимуть цьому, я буду вважати, що недарма в останні півроку привертав увагу читачів газети до без перебільшення історичної доби в історії нашого міста. До років переходу від комунізму до капіталізму.


Микола НЕСЕНЮК
Газета "Рівне вечірнє" 2006-2007 рр.
Ілюстрації "Віртуальне місто Рівне" © www.rivne.org


 Додаткові матеріали
Читайте також матеріал "Рідне місто. Те, що пам'ятаю.".

 Важливе застереження

Власники Iнтернет проект "Вiртуальне мiсто Рiвне" можуть не подiляти думок, що викладенi авторами статей у даному роздiлi.

<< Повернутись