До звіробою на поклін...

Євген Шморгун та Іван Носаль, фото 1987 р. Зрештою, мова не тільки про звіробій, який названо "травою від 99 хвороб". Мова про кожну цілющу квіточку, стебельце, корінчик та їхній зустрічний потяг до людини. І саме таку аксіому запровадили фундатори народного зцілення Волині Михайло та Іван Носалі, а їхній науково-практичний набуток про лікарські рослини став справжнім унікальним явищем у вивченні та застосуванні скарбів із цілющої скарбниці природи. Частина цього набутку формувалася на дубенських теренах, адже Носалі — батько та син — тривалий час проживали у місті Дубно. Зокрема Михайло Андрійович був священиком тутешньої Свято-Іллінської церкви, а Іван Михайлович навчався у Дубенській гімназії. Вдячні земляки-нащадки шанують пам'ять про славних травознаїв. Нещодавно відкрили меморіальну дошку на фасаді медичного коледжу (автор — художник і скульптор Микола Тимчак). Урочистість продовжили науково-краєзнавчі слухання "Від рослини — до людини" у Дубенському замку.

Михайлові Андрійовичу судилося прожити на білому світі 64 роки, з них чотири десятки фундатор народного зцілення на Волині був священиком на Холмщині, Могильовщині та Волині. Його родовідне коріння тягнеться із села Розлопи Люблінської губернії (тепер це Польща). Народився він в українській селянській православній сім'ї 12 квітня 1886 року. Навчався у Варшаві в духовному училищі. 1911 року отримав сан священика і парафію у селі Ольховець Холмського повіту. З початком Першої світової війни сім'я Носалів змушена була евакуюватися у глиб Росії (Могильовську область), де до 1922 року Михайло Носаль був священиком і водночас наполегливо займався вивченням, збором і сушінням лікарських рослин, створюючи відповідні сільські артілі з сушарнями.

Переїхавши на Волинь, він тривалий час правив службу Божу в Свято-Іллінській церкві Дубна, а в лютому 1935 року його призначили настоятелем Свято-Успенської церкви в Рівному. Родина оселилася в будинку неподалік храму. Ця хатина хоч і стара, але збереглася й донині. Тодішні парафіяни (а їх чимало) з глибокою теплотою і вдячністю згадують священика та його родину. Адже до нього по допомогу зверталися сотні рівнян і ніхто з них не залишився поза увагою. А ще він був проникливим викладачем. Встигав із школярами до По-чаєва поїхати, піти на околиці міста, аби навчити збирати лікарське зілля.

Пережив важкі сорокові воєнні роки, слугуючи церкві та людям. А його останнім прихистком після смерті у 1950-му стало кладовище на околиці села Тютьковичі.

Михайло Носаль разом із дружиною Катериною дали життя чотирьом дітям. Єдиний, хто підхопив свічку батькових стремлінь, — це Іван. Він здобув відповідну вищу освіту: 1939 року закінчив аграрно-лісовий факультет Львівського політехнічного інституту. У цьому ВНЗ, до речі, студент на "відмінно" захистив дипломну роботу на тему "Популярні серед населення лікарські рослини Волинського воєводства". А перед цим Іван Носаль закінчив Дубенську гімназію. Часто батько брав сина "на природу", де майбутній продовжувач родинних традицій поринав у таїну цілющого світу. З приводу цього Іван Михайлович не раз зауважував, що він "поринав у царину природи, тримаючись за підрясник батька".

Після закінчення інституту посилено займався науково-дослідницькою діяльністю, продовжуючи вивчення лікувальних властивостей трав. Він публікує десятки статей на цю тему в науковій і періодичній пресі, бере участь у конференціях, наукових семінарах. Про Носаля-молодшого пишуть академічні часописи, створюють наукові фільми, його запрошують на наукові форуми за кордон. А він найбільше цінує ті години, що проводить серед природи, кохається у кожній квіточці та стеблиночці, відкриває таїну природи своїм друзям. Так було до 17 серпня 1996 року, коли обірвалося життя справжнього натуро-філософа української флори.

Найцінніше, що залишили у спадок Носалі, — це свої книжки про лікарські рослини. Ще в далекому 1926 році Михайло Андрійович уклав перший рукопис, написавши на титульній сторінці: "Лікарські рослини. Збір, сушка, вирощування, а також їх застосування в медицині та ветеринарії шляхом порад та настанов". Практично щороку цей рукопис поповнювався новими сторінками, однак мова про вихід книжки окремим виданням зайшла лише в 1942 році. Тоді автор поклав надії на письменника та громадського діяча Уласа Самчука, який редагував у Рівному газету "Волинь". Носаль пише йому (а заодно на адресу видавництва "Волинь") листа з переконливим проханням видрукувати його багаторічне надбання: "Я завжди був серед народу, який часто-густо не мав навіть гроша на лікування. І ні до кого так, як до мене, парафіяни не йшли зі своєю бідою. Зі своїми лікарськими рослинами я був для них народним цілителем. Тому цю книжку про лікарські рослини я уклав якомога простіше і дохідливіше для народу..." На жаль, задум тоді не втілився у реальність, хоч за настановою Самчука журнал "Сільський хлібороб" у декількох номерах ознайомив читачів із матеріалами о. Михайла під рубрикою "Скарби Волині — лікарські рослини".

Книжка батька та сина Носалів "Лікарські рослини і способи їх застосування в народі" побачила світ у 1958 році. Вона чи не вперше на українських теренах пробила мури недовіри, застороги і заборони щодо народної медицини.

Цікаво також, що в передмові до книжки академік АН УРСР припустився помилки — називає Михайла Носаля не священиком, а агрономом. Але робить він такий крок цілком свідомо. Бо час, коли виходила у світ книжка, позначався наростаючою боротьбою тоталітарного режиму проти релігії. Визнавалася тільки офіційна медицина. Решта вважалося шарлатанством. Отож довелося хитрувати чи, точніше, "жертвувати" саном. Книжка стала популярною не тільки на українських теренах. У 1959 році Держмедвидав перекладає її російською мовою. У 1991 році Петербурзький науковий центр проблем діалогу здійснює перевидання "Лекарственньїх растений и способов их применения в народе" за авторством М. та І. Носалів.

Останнє десятиріччя свого життя Іван Носаль віддав написанню оновленої, доповненої і, зрештою, переосмисленої книжки "Від рослини — до людини", що вийшла в київському видавництві "Веселка" 1995 року.

Уже в нинішньому столітті знаковим щодо Носалів став 2003 рік. Тоді було зорганізовано першу виставку під назвою "Життєпис фундаторів народного зцілення Волині М. А. та І. М. Носалів". Раритетами виставки стали рукописи книжок старшого та молодшого травників, метричні свідоцтва, документи із сімейного архіву. У тому числі й ті, які яскраво засвідчують діяльність сільського батюшки протягом 1919—1931 років у союзі кооператорів зі створення артілей для заготівлі лікарських рослин.

Серед нагород варто виокремити найпершу — датований 1928 роком похвальний лист міністра сільського господарства Польщі Михайлу Андрійовичу за участь у промислово-рільничій виставці у Воло-димирі-Волинському в розділі "Плантації лікарських рослин". А ще серед експонатів виставки — свідоцтво Волинської єпархії від 21 жовтня про нагородження священика Михайла Носаля золотим наперсним хрестом. На жаль, сам хрест не зберігся. З-поміж особистих речей хочеться виокремити рюкзак, із яким Іван Носаль вирушав на заготівлю цілющого зілля. Вже скільки років пройшло, а він і досі пахне материнкою, суничинням, звіробоєм.

Після презентації у Рівному інтерес до Носалів почав зростати. Тепер виставка мандрує по Україні.

Багато говорилося про створення музею Носалів у будинку, в якому мешкав Іван Михайлович із сім'єю і який зберігся досі у місті Рівному по вулиці Шевченка. Хоч ця хата старенька, але після реконструкції вона могла б простояти не один десяток літ. Велася мова навіть про створення цілого музейного комплексу, який включав би в себе бібліотеку й аптеку природи, фітобар, фітоцентр, консультативний центр. Але, на жаль, далі від розмов ця справа не пішла.

Неординарність Носалів, яка межувала з простою, щирою, необтяжливою для інших дивакуватістю, відзначає багато люду. Приміром, о. Михаїл попри канонічні постулати дозволяв дівчатам заходити у храм без хустин. Головною вимогою при цьому було — щоб мали гарно доглянуті й позначені простотою зачіски.

У спогадах Юрія Шумовського, відомого на європейських теренах археолога, який добре знався з о. Михаїлом, є кумедна розповідь. Юрій Федорович, працюючи у 1941 році в Рівненському історико-краєзнавчому музеї та будучи магістром богослов'я, часто заходив до Свято-Успенської церкви у м. Рівному. Цей храм вважався старовинним ще з часів Богдана Хмельницького, а службу Божу в ньому правив о. Михайло Носаль. "О. Михайло був дуже худий, високий, мав вузеньку козячу борідку... Був також неабиякий добряга-чоловік і любив нарід по-батьківськи. Зараз він стояв за аналоєм, говорив проповідь про апостолів Петра і Павла (відбувалося це на Петро-Павлівське свято), картинно пояснював їх життя, навчання і смерть: "Знаєте, дорогенькі, коли Христос, слухаючи запевнення апостола Петра про його вірну любов до Нього, сказав, що півень не вспіє проспіває втретє, як Павло відречеться від Христа, апостол з обуренням заперечив: мовляв, такого ніколи не станеться. І ось коли вели Христа, хтось помітив Павла і запитує в нього, чи він часом не був серед учнів, на що апостол відповів: "Не знаю Його".

І зразу, як він говорив це, неподалік почулося кукурікання. О. Михайло у цю мить зробив паузу, набрав у груди повітря, і замість того, щоб продовжити розповідь, несподівано для присутніх на повен голос "проспівав півнем": "Ку-ку-рі-ку-у!.." Потім ще раз... Потім ще... Слухаючи батюшку, я не міг стриматися від подиву та сміху. Внутрішнього, звичайно. Подібне відчуття було і в прихожан, але, до їх честі, жоден не засміявся, не пирхнув, а сприйняв усе, як належить.

Пізніше при нагоді я запитав у Носаля, чому він так вчинив; міг же просто сказати: "Тричі проспівав півень". Тоді о. Михайло щиро зізнався: він настільки перейнявся проповіддю, настільки правдиво хотів передати зображувальне дійство, що й не помітив, як із людського образу перейшов у півнячий. "Що ж, буває і таке. Головне, що воно не від лукавого..."

Погодьмося: тільки диваки можуть так чинити. Але стосовно таких людей слово "Дивак" треба неодмінно писати з великої літери.

Від рослини до людини. Іван Носаль І наостанок — про ще одне подивування. На Прикарпатті, у курортному Моршині є один із найбільших в Україні трав'яних ринків. Покупців і продавців — хоч греблю гати. "Бувалі" клієнти радять: у першого зустрічного лікарських рослин не купуйте, мовляв, можуть тикнути обманку, а ось у цього чоловіка (показують на дядька років під шістдесят) товар справжній, він по цілющі трави на самий вершок гори ходить... Кожному клієнту він хвилин по п'ять-десять розказує, яка рослина від яких хвороб. І обов'язково — про рецептуру, співвідношення, дію, застереження. Одразу видно, що чоловік хоче не тільки заробити, а й по-справжньому допомогти ближньому. Одночасно травник апелює до книжки, що лежить на столі. Гортає її — знаходить необхідну інформацію. А книжка терта-затерта майже до дірок. Сторінки у ній, здається, тримаються купи лише на чесному слові. "Перепрошую, пане... Якщо не секрет, що це у вас за енциклопедія?" — "Та який там секрет, — не забарюється відповідь, — Носалі це... Академіки... Чули про таких?.. На них вся наука про лікарські рослини тримається..."

Євген Цимбалюк
Газета „Слово просвіти”, № 14, 2007
Ілюстрації з геазетного матеріалу


 Важливе застереження

Власники Iнтернет проект "Вiртуальне мiсто Рiвне" можуть не подiляти думок, що викладенi авторами статей у даному роздiлi.

<< Повернутись