Шевченко і Ровенщина (1989 рік)

40-і роки в Шевченковій біографії — час стрімкої світоглядної і творчої еволюції. Саме в ці роки поетична муза Кобзаря дала світові цілий ряд видатних творів — і ліричних віршів, серед яких безсмертний «Заповіт», і балад, і поем, — «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим.,.», «Єретик», «Наймичка» тощо. Періодом рішучого соціального змужніння таланту, надзвичайного творчого піднесення Т.Г.Шевченка стали «Три літа» (1843—1845 рр.). Саме в цей час написано переважну більшість із названих творів. Кобзарева уява була переповнена новими задумами, образами, сюжетами. А ще була напружена праця в живопису і графіці, навчання в Академії мистецтв, важливі громадські справи, часті поїздки, побутова невлаштованість... Усе це складало ту атмосферу, в якій жив і творив тоді поет.

Під час свого другого приїзду на Україну (1845—1847 рр.) Т. Г. Шевченко активно співробітничав з Київською археографічною комісією (повна назва — Тимчасова комісія для розгляду давніх актів) як художник і збирач фольклорно-етнографічних матеріалів. Комісія займалася збиранням та вивченням історичних документів, фольклору, дослідженням архітектурних та археологічних пам'яток. У численних поїздках Шевченко не лише виконував доручення комісії, але й ретельно вивчав історичне минуле та сучасне життя рідного народу, задовольняючи свою духовну спрагу, пізнавав народний світогляд та народну культуру різних регіонів України, цікавився фактами боротьби селян проти кріпосників-поневолювачів. Вже протягом 1845 року Тарас Григорович здійснив кілька чималих подорожей по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині.

Поет мріяв побувати також у своєрідних місцевостях Правобережної України — на Волині та Поділлі. Ці землі давно вже цікавили його історією, і етнічною самобутністю, і багатими традиціями народно-визвольних рухів. Напевно, він чув про ці краї від М.Костомарова, зокрема, про Волинь, у пам'ятних місцях якої той незадовго перед тим побував, до того ж як дослідник історії України багато знав про славну старовину краю.

Нарешті, восени 1846 року, така нагода трапилась. В розпорядженні від 21 вересня 1846 року, підписаному київським генерал-губернатором (Археографічна комісія була підзвітна канцелярії губернатора) говориться:

«Поручаю Вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:

1-е. О народных преданиях, местных повестях, и сказаниях и песнях и всему, что Вы узнаете, составить описание, а песни. рассказы и предания сколько можно списать в том виде, как они есть.
2-е. О замечательных курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие на счет собственно их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения. С этих курганов снять эскизы на счёт их формы и величины и списать каждый по собранным сведениям.
3-е. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить их описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне или узнав, где они находятся, и о том донести.
4-е. Кроме сего отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимете; а) общий наружный вид Лавры, б) внутренность храма и в) вид па окрестность с террасы».

Як справедливо вказують дослідники, текст доручення складений кимось із близьких поетові людей, оскільки в ньому враховані, не лише потреби Археографічної комісії, але й уподобання та зацікавлення поета й маляра Шевченка.

Взагалі час подорожі Т.Г.Шевченка по Волині й Поділлю малодосліджений. Залишилося лише кілька документальних свідчень, позначених датами подорожі. Тому цей біографічний епізод переважно обминали дореволюційні біографи, наприклад, О. Кониський. Питання про цю мандрівку удостоїлося пильної уваги дослідників уже в наш час, хоча багато моментів усе ж залишаються спірними. Серед написаного про це кращі, на нашу думку, праці П. Жура «Дума про Огонь» та М. Дубини «Шевченко і Західна Україна», автори яких, ретельно вивчивши документальні джерела, намагаються з якомога більшою достовірністю відтворити обставини подорожі. Стислий опис цього періоду знаходимо в життєписах, літописах життя і творчості Кобзаря. Деякі нові штрихи до цього біографічного епізоду Т.Г.Шевченка додають студії краєзнавців Г.Сербіна, Г.Бухала, І.Пащука та інших, хоч у них подекуди трапляються неточність, примітивність доказів. Враховуючи досвід уже наявних (згаданих і не згаданих тут) праць, намагаємося в цьому розділі відтворити реальні обставини волинської подорожі поета, точніше, тієї її частини, коли він проїздив ровенським краєм. При цьому свідомо обминаємо деякі несуттєві подробиці.

На сьогодні достеменно встановлено, що перший маршрут Кобзаревої подорожі проліг на Поділля. Шевченко їхав шляхом, який у ту пору звався Великим польським трактом, через Віту, Васильків, Гребінки, Білу Церкву, Сквиру, Могилів-Подільський. Раніше вважалося, ще поет виїхав 30 вересня чи й пізніше — на підставі його власноручного підпису про одержання плати за місяць у книзі видатків комісії. Однак П.Жур доказово свідчить, що цей підпис зроблений Шевченком до поїздки або після неї, а подорож розпочато раніше, найімовірніше, 25 вересня, бо вже 2 жовтня датовано лист-відповідь подільського єпископа губернатору Д.Г.Бібікову на його розпорядження про сприяння Тарасу Григоровичу, яке видавалося відрядженому для особистого вручення.

Кілька днів поет перебував у Кам'янці-Подільському. Після 3-го жовтня він виїхав до Житомира. На цьому шляху Шевченко проїздив Проскурів, Меджибіж, Летичів, Хмільник, Бердичів, Кодню та інші міста й містечка. Вирішивши необхідні службові справи у губернському місті, поет продовжив мандрівку в західному напрямку, аби відвідати волинський край. На цьому шляху він уперше ступив на ровенську землю.

Однак, перш ніж розповідати про подорож Тараса Шевченка нашим краєм, зауважимо, що до того часу він був обізнаний з його прикметними особливостями. З історичних джерел автор «Кобзаря» знав славну минувшину краю (XVI—XVIII ст.), багату визначними суспільними й культурними подіями, знав дещо і з новітньої історії, фольклору краян, їх звичаїв. Сприяло цьому також спілкування Шевченка з іншими членами Археографічної комісії, які були ерудовані у цих питаннях. У той же час Тарас Григорович міг чути оповіді про наш край від трьох людей із кола його близьких знайомих. Ці люди — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Петро Чуйкевич — в різний час, але всі незадовго до 1846 року, жили на цій землі. У 40-х роках вони вчителювали у Ровенській гімназії. Утім, їх зв'язки з Ровенщиною заслуговують більш детальної згадки, оскільки враження цих людей від перебування тут могли бути та й, очевидно, були відомі Шевченкові або й знадобились йому під час осінньої мандрівки 1846 року.

Микола Костомаров — відомий історик XIX століття, літератор, публіцист, фольклорист. Він приїхав учителювати в Ровенську гімназію, закінчивши Харківський університет і ставши за кілька років після закінчення навчання відомим українським культурним діячем і вченим. Призначення на службу до Ровно було тимчасовим, потрібним лише для подальшої кар'єри. Але Костомаров був задоволений саме із такого призначення, бо воно давало змогу відвідати ряд історичних та архітектурних пам'яток у навколишній окрузі. За рік учителювання Костомаров устиг зробити досить багато. Окрім педагогічної, він продовжував працю над історичними дослідженнями та уклав фольклорну збірку із творів, записаних його учнями з гімназії. Відомо, що під час канікул Костомаров здійснив кілька подорожей краєм, відвідавши пам'ятні місця, як-от Корець, Острог, Дубно, Берестечко, тобто ті місця, в яких пізніше побував і Шевченко. В його листах того часу маємо детальні нотатки з цієї подорожі. їх як достовірні документальні дані наводить шевченкознавець П. Жур у вже згадуваній книзі. Окремими уривками з листів Костомарова надалі скористаємося й ми.

Влітку 1845 року Костомаров переїхав до Києва. Там згодом він і познайомився з Кобзарем. «Швидко, одначе, ми зійшлись і подружили».— згадував Костомаров. Подружили вони і як члени Кирило-Мефодіївського братства, хоч політичні платформи їх різнилися. М.Костомаров тримався поміркованого крила братства, його лякали радикальні погляди Шевченка. Але обоє належали до натхненників таємної організації. Під час зустрічей з Костомаровим у 1846 році, а такі зустрічі були частими, розмова. напевно, не раз торкалася недавнього минулого історика. Шевченко, очевидно, дізнався про його враження як від самого повітового містечка, де Костомарову довелося служити; гімназійним учителем, так і від його подорожей по Волині, від зустрічей з людьми нашого краю.

Мабуть, перед поїздкою Шевченка в жовтні 1846 року Костомаров радив йому дотримуватися маршруту екскурсії по Волині (Корець, Острог, Дубно, Кременець, Почаїв), який виробив сам. мандруючи в них місцях у 1844 ропі. Інакше чим пояснити той факт, що Тарас Григорович майже повторив цей маршрут?

М.Костомаров, як і П.Куліш, особливо зблизився з поетом у другій половині 1846-го — на початку 1847 років, зокрема на ґрунті співучасті в Кирило-Мефодіївському братстві. Це посилює вірогідність розповідей Шевченкові про наш край.

З Петром Чуйкевичем Шевченко познайомився влітку 1843 року через П.Куліша, родичем якого той доводився. Чуйкевич був людиною демократичних переконань і співчував ідеям, які висували кирило-мефодіївці. Не випадково пізніше він був навіть арештований у справі товариства, але звільнений за браком доказів. Звичайно, в ці роки Чуйкевич міг бувати у Києві рідко, отже, знайомство з Шевченком навряд чи продовжувалось.

Після закінчення 1843 року Київського університету П.О.Чуйкевич був призначений викладачем латинської мови у Ровенську гімназію. Як учитель він користувався повагою учнів, дбав про знання предмету, ставився до учнів краще, ніж інші. М.Костомаров, який, прибувши сюди через рік, зблизився з Чуйкевичем. Він так відгукувався про нього в листі: «Учитель латинского язика Чуйкевич, родственник Кулеша, поёт прекрасно малороссийские песни, любит их и выше прочих по взгляду». На початку 1846 року Чуйкевич увійшов у конфлікт з директором гімназії П.О.Аврамовим (це пов'язано з інцидентом щодо покарання учня Казиміра Піотровського), і це було чи не основною причиною переведення його влітку того ж року на посаду молодшого вчителя географії Кам'янець-Подільської гімназії.

Шевченко зустрівся з П.Чуйкевичем на початку своєї подорожі. Очевидно, напередодні вони тримали якийсь зв'язок між собою — чи то безпосередній (може, листувались), чи то через Куліша. Як свідчення поваги й довіри до гімназійного вчителя можемо розцінювати той факт, що у Кам’янці рукою Чуйкевича записано в альбом Т.Г.Шевченка три народні пісні — «Пливе щука з Кременчука» (дата — 3 жовтня), «Зійшла зоря ізвечора», «Ой Кармалюче, по світу ходиш». П. О. Чуйкевич був добрим знавцем народної творчості, фольклорні записи він здійснював і під час учителювання в Ровно. Щодо згаданих пісень, то вони, як зазначає М.Дубина, були на той час однаково популярні і на Поділлі, і в багатьох місцевостях Волині. Розвиваючи далі таку думку, зробимо логічне припущення – П.Чуйкевич міг записати ці пісні й на Ровенщині, а в Кам'янці-Подільському пересвідчитися в їх побутуванні чи, в усякому разі, звірити ровенські записи за подільськими варіантами творів.

П.Чуйкевич усього за два з половиною місяці до зустрічі з Т. Шевченком покинув Ровно. Він був останнім із Шевченковнх знайомих, з ким бачився поет перед відвіданням Волині. Отже, від нього Кобзар міг одержати інформацію не тільки про фольклорно-етнографічні традиції краю, а її конкретні поради щодо побутової сторони наступної поїздки на Волинь.

Пантелеймон Куліш — теж відомий культурний діяч різнобічних інтересів: письменник, етнограф, історик, фольклорист, книговидавець. У 40-х роках він став відомим завдяки виданим книгам етнографічних нарисів та художніх творів. Улітку 1846 року Шевченко прочитав у рукопису кращий його художній твір — роман «Чорна рада» з історії української козаччини. Куліш разом з Чуйкевичем учився в Новгород-Сіверській гімназії. Із Шевченком він був знайомий ще з часу першої подорожі поета на Україну, очевидно, з 1843 року. Куліш теж відвідував зібрання Кирило-Мефодіївського братства, і на цьому ґрунті ще більше зблизився з Шевченком. незважаючи на їх ідейні розходження.

У першій половині 40-х років П.Куліш багато подорожував по Україні, вів наукові записки з цих подорожей. У цей час він нерідко змінював місце роботи — вчителював у Луцьку, Києві. У вересні 1845 року Куліш був призначений на посаду вчителя історії Ровенської гімназії (замість переведеного в Київ Костомарова). Наказ про призначення зберігається в Ровенському архіві. У Ровно він пробув недовго. Відомо, що наприкінці року Куліш переїхав до Петербурга. І все ж він устиг скласти певну думку про цей край і його мешканців, цікавився історичною старовиною. Відомо, зокрема, що П.Куліш зупинявся у Корці, аби вивчити це примітне містечко.

П.Куліш був одним із приятелів і щирих прихильників таланту Кобзаря. Згадуючи пізніше ці роки, він писав: «Усі ми знали Шевченкові твори напам'ять і були очаровані ними. Мова його впливала на всіх нас і на Костомарова страшенно».

Отже, після 10 жовтня, заручившись підтримкою сановних губернських осіб. Шевченко їхав на перекладних (як службова особа) у напрямку Почаєва. Шлях Його уперше пролягав через Ровенщину, адже волинський поштовий тракт проходив через Корець, Острог, Дубно, Кременець.

Більш вірогідно, що саме під час цього переїзду (а не на зворотній дорозі, коли Шевченко спішив доїхати до Києва за погоди, до осіннього бездоріжжя) він зупинявся з метою оглянути численні архітектурні пам'ятки, поспілкуватися з селянами, поцікавитися особливостями їх духовної та матеріальної культури. Утім, врахуємо, що в мандрівника були й вимушені зупинки, зокрема, на зворотному шляху, пов'язані з труднощами гужового транспорту. Ці зупинки він теж прагнув використані з користю для справи і для себе. Уперше відвідав наш край поет у другій декаді жовтня 1846 року.

Після Новограда-Волинського наступною станцією тракту був Корець. Це невелике затишне містечко, в якому й понині збереглися руїни середньовічної твердині князів Корецьких XIV—XVI ст., збудованої на обривистій кручі над річкою Корчиком: в'їзна вежа, руїни стін замку та оборонних мурів, великі підвальні приміщення.

На той час ці руїни були чи не найприкметнішою особливістю Корця. В економічному відношенні містечко помітно занепало порівняно з другою половиною минулого XVIII століття. 1831 року тут було закрито фарфоро-фаянсовпй завод, найбільше промислове підприємство Корця, яке у свій час славилося своєю продукцією не тільки в Росії, а й у Європі. На грані остаточного занепаду була суконна мануфактура, де працювали кріпаки князя Й.Чарторийського, через кілька місяців, у березні 1847 року вона таки припинила свою роботу. Основною причиною такого становища було кріпосництво, яке дедалі більше гальмувало розвиток промисловості краю, позбавляючи підприємства притоку робочої сили, а також безгосподарність власників мануфактур, які застосовували застарілі форми обробітку матеріалу, кустарні засоби, віджилі технології і дедалі втрачали позиції в конкуренції з сильнішими підприємцями.

Шевченко міг чути оповіді ремісників про важку, нестерпну працю на мануфактурах. Поряд із цим у народній пам'яті живими були події героїчної минувшини Корця, наприклад, оповіді про часи визвольної війни 1648—1654 рр., коли тут спалахнуло народне повстання (1649 р.), і його учасники влилися у військо Богдана Хмельницького. Тоді ж при штурмі це військо перетворило в руїну замок князів Корецьких.

Може, тому в Т. Шевченка склалось враження про Корець як про місто минулого, від якого лишилося на той час саме тільки руйновище («очаровательные развалины», зауважив М. Костомаров). Це враження зафіксоване в одній з його повістей, про що мова піде далі. До речі, подібні почуття викликали в нього й залишки древньою Острога, які він спостерігав наступного дня.

Вважають, що Шевченко зупинявся в Корці на постоялому дворі при корчмі, де було дві кімнати для приїжджих. Цей будинок зберігся донині. Тарас Григорович оглядав у Корці й інші пам'ятки старовини: на кручі навпроти руїн замку стояла ошатна дерев'яна церква Кузьми й Дем'яна XVIII століття, у центрі міста знаходився колишній католицький костьол, монастир базиліан, поряд з постоялим двором височіли будівлі давнього православного монастиря. Можливо, у Корці Шевченко виконав кілька малюнків. Так, зберігся малюнок замкових руїн 1846 року без підпису автора, який приписують Шевченку.

Наступний відрізок шляху (58 верст) привів мандрівника через поштові станції Вигоду й Головлю до Острога. Вже на під'їзді до міста увагу подорожанина привернули величні руїни давніх укріплень та культових споруд. Це були рештки знаменитих острозьких древностей. М.Костомаров писав: «...Я подъехал к Острогу и увидел величавые, изумительные по своей огромностн развалины. На противоположной стороне зачернело ещё выше что-то: это остатки церкви Богоявления».

Т.Г.Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори, що були найціннішими з колишньої архітектури Острога. Якими він їх побачив? Щоб читач зміг це уявити, наведемо тут уривки з опису історика Л. Рафальського, який відвідав Острог у 1864 році. За двадцять літ тут мало що змінилося (адже цими історичними руїнами ніхто не опікувався), хіба що продовжувалося руйнування архітектурних пам'яток. Отже, Л.Рафальський у своєму дорожньому щоденнику занотовував:

«Замок князів Острозьких прибудований до південно-західної сторони узвишшя, де знаходиться спорожніла Богоявленська церква, що була замковою, і одна вежа. Одна із сторін замку, якою він примикає до узвишшя, залишається глухою; відкрита ж протилежна їй і частково бокові. Внаслідок цього дві нижні частини або яруси будівлі залишаються тепер, і, судячи з усього, завжди залишались погребами: в них князі Острозькі, можливо, тримали в'язнів; у новіші часи тут містилася міська тюрма... Верхній поверх я оглянув так само, як і частину поверху, який знаходиться під ним; цей останній стоїть врівень з площею узвишшя, а на верхній – треба вибиратися по східцях, прибудованих з бокової, ніби південно-західної сторони. Покрівля на замку тесова, яка складається із гонти ... Придивившись ближче до характеру будування, не можна не подивуватися страшній товщині стін, навіть у верхньому поверсі... Були ми і на балконі, який влаштовано із дощок при одній із стін буднику, що звернена до низини й омивається рікою Вілією, і укріплено на кам'яних стінах і контрафорсах, що йдуть від самих підвалин дому; вигляд звідси, як і з вікон цієї половини будинку, на прилягаючу болотисту низовину, вдалині оточену контуром лісу, а ближче до глядача сповнену розкиданими в безладді будинками й хижами східної, південно-східної й північно-східної часині міста і Нового міста, — чудовий... Взагалі цю будову, як пам'ятку, дорогоцінну для нас за споминами, не завадило б підтримані для пізніших часів, якщо вони похмура і смутна, то чи не таке й наше минуле, якого вона була свідком». Подібний настрій викликали оглядини замку і в Шевченка. Пізніше, уже в час заслання, він назвав ці споруди «похмурими свідками минулого».

Крім замку, увагу Т.Г.Шевченка привернули старовинні вежі на Красній і Судовій горах (частково збереглися донині), католицький костьол XV—XVII століть, руїни єзуїтської школи-кляштора, Воскресенська церква XVI ст. у передмісті Нове місто, Троїцький монастир XVI ст. Чимало шкоди історичним пам'яткам Острога було завдано пожежею 1821 року.

Острог цікавив Шевченка передусім як один з найважливіших культурно-освітніх центрів та антиуніатських осередків України XVI—XVII віків. Він знав про це місто з багатьох історичних джерел, зокрема з «Історії русів» невідомого автора, приписуваної тоді Г.Кониському. З 1576 року до 1636-го тут існувала греко-слов'яно-латинська колегія — перша на Україні вища школа, в якій викладали найосвіченіші люди східнослов'янської землі. Зі стін Острозької школи вийшло чимало державних, релігійно-освітніх діячів, письменників-полемістів. Тут учився відомий славними перемогами її дипломатичним талантом український гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, ім'я якого поет згадував ще в «Гайдамаках». У цій же поемі згадується ватажок народного повстання Наливайко (Северин), який теж був вихованцем цієї школи. За тих давніх часів Острог був п'ятим за величиною містом на Україні.

Безперечно, знав Тарас Григорович про подвижницьку діяльність тут російського й українського першодрукаря Івана Федоровича (Федорова), про його «Острозьку Біблію» та «Буквар». В часи, коли тут існувала колегія і працював Федоров, місто не раз ставало центром визвольної боротьби, а острожани — її активними учасниками. Вони діяли в загонах М.Косинського (повстання 1591 —1593 рр.), у 1595—1596 рр. включились у селянсько-козацьке повстання С.Наливайка, 1636 року населення міста виступило проти жорстокої правительки Анни-Алоїзи Ходкевич. Острог був оплотом повсталих під час визвольної війни 1648—1649 рр.

У нові часи давні традиції призабулись, та й їх мовчазні свідки — архітектурні пам'ятки здебільшого перетворилися в руїни. А повітове місто потерпало від нещадної експлуатації власників. «Селяни передмість Острога не раз зверталися до судових установ із скаргами на свавілля посесорів, економів і управителів поміщика П.Іллінського». Кріпосницька дійсність була тут не менш жахливою, ніж в інших місцях тогочасної України.

Думаємо, що в Острозі Т.Г.Шевченка зацікавив ще один об'єкт — чотирикласне повітове училище. Місцеві жителі могли розповісти, що це училище засноване 1808 року спочатку як двокласне приходське Тадеєм Чацьким, польським просвітителем, фундатором Кременецького ліцею. Шевченко у повісті «Варнак» дав високу оцінку діяльності Чацького: «Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека...».

Від Острога через проміжні станції Гульча й Варковичі Кобзар подолав ще 60 верст, доки доїхав до Дубно. Проїжджаючи Гульчу, він не міг не звернути увагу на одне із відомих у губернії «святих місць» й, очевидно, зупинявся, аби оглянути його. Це були джерельце і грот-капличка святого Миколи, прикрашена образом святого й рушниками. До «чудодійного» місця сходилися паломники, пили тут нібито святу воду. Зупинялися тут, як правило, подорожні.

Відрізки дороги, які доводилося долати при переїздах, були, звичайно, чималі. Краєвиди обабіч дороги в основному одноманітні. Тому подорожанин залишався один на один зі своїми думками. А думки ці були переважно невеселі, і спричинювався до цього й вигляд бідних обшарпаних сіл з похиленими хатами. Видно, Шевченкові добре запам'яталися ці переїзди, бо образ дороги, образ одинокого мандрівника нерідко виникав потім у його прозі, зокрема в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Аби відтворити побутовий і емоційний колорит подорожування нашим краєм, вдамося до фрагменту з листа М.Костомарова, який досить влучно це висловив. Костомаров бачив «однообразные равнины с приземистыми пагорками, угрюмые станции с заспаннвыми рожами писарей, сальные корчмы с кислым пивом и вонючими жидами, грязные местечка с историческими воспоминаниями... Только высокие курганы, городище, рвы и остатки сіарых укреплений да распятия, поставленные по дорогах католическою набожностью шляхты — несколько выводят душу из омерзения».

У Дубно поет, імовірно, затримався на день-два. Це місто було повітовим центром, третім за, величиною у Волинській губернії, з досить розвиненими, як на ті часи, промисловістю і крамарством. Дубно було мальовниче розташоване на рівнині, що прилягає до річки Ікви. Річка, петляючи, утворює тут два острови на протилежних кінцях тогочасного міста; на них здавна стояли будівлі Преображенського і Хрестовоздвиженського монастирів, від чого й самі острови одержали назви. З XVI ст. Дубно було власністю, а то й резиденцією крупних польсько-українських магнатів (Острозьких, Заславських, Сангушків) і завдяки цьому швидко розвивалось.

Із древностей тут викликав інтерес Шевченка перш за все архітектурний комплекс замку-палацу. Неприступний замок був збудований ще князем К.І.Острозьким: з двох сторін він прилягав до Ікви, а з півночі й заходу був оточений високим валом і глибоким ровом, який наповнювався водою. Під замком були численні підземні ходи, викладені каменем. Під час облоги фортеці ворогами у підземеллі знаходили сховок жителі міста, через ці ходи постачалась вода. У другій половині XVIII століття величезний непривітний замок, який у нові часи став незручним, був перебудований на пишний палац князів Любомирських.

Слід гадати, Т.Г.Шевченко спеціально оглянув споруди, оточені замковим валом. Адже про дубнівський замок він знав також і з повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», якою захоплювався. Деякі дослідники вважають, що поет прагнув побувати і в підземеллях, які теж описані в цій повісті: Андрій Бульбенко, пробираючись таким ходом з викраденою красунею-шляхтянкою, «с любопытством рассматривал сии земляные стены, напоминающие ему киевские пещеры. Так же как и в пещерах киевских, тут видны бьіли углублепия в степах и стояли кое-где гробы; местами попадались даже просто человеческие кости, от сырости сделавшиеся мягкими и рассыпавшиеся в муку». У Кобзаревій уяві при оглядинах замку могла виникнути ця картина.

З Дубно пов'язано чимало історичних подій XVII—XVIII століть. Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького місцеві вельможі рятувались у замку від нападів козацьких загонів Буняка і Кривоноса. У 1700 році тут стояли шведи, пізніше були Петро І і Кутузов. З кінця XVIII століття Дубно — важливий прикордонний пункт, де були розташовані значні військові сили.

Порою економічного розквіту міста була остання чверть XVIII століття. У цей час Дубно стало центром торгівлі на Волині, тут щороку проходили великі контрактові ярмарки, на які з’їжджалося до 30 тисяч людей з багатьох міст Польщі, України, Білорусії тощо. Під час таких ярмарків (вони звичайно проходили у січні) влаштовувалися святкові концерти, пишні бали, театральні вистави. Контракти приносили власникам міста великі прибутки, тож Дубно швидко збагачувалося й росло.

Економічна міць міста стала підупадати з перенесенням контрактових ярмарків у інші міста — з 1799 року. У час відвідання міста Шевченком його власником був Генріх Любомирський. Дубно порівняно з іншими волинськими містами виглядало багатшим і досить упорядкованим — тут було чимало кам'яних будинків, вулиці були вимощені тощо. М.Костомаров теж відзначав, що місто досить красиве як для волинського містечка.

Окрім замку, Тарас Григорович оглянув у Дубно Луцьку браму XVI ст., костьол XVII ст., монастир кармеліток XVII століття та монастир бернардинів тої ж пори. Будівлі міста ще зберігали сліди недавньої пожежі, від якої Дубно сильно потерпіло, наприклад, згорів монастир кармеліток. Мабуть, Кобзаря зацікавили й руїни Преображенського монастиря, про гідну історію якого могли розповісти місцеві жителі. Патроном монастиря колись був Костянтин Острозький, а ігуменом Іов Печорський, тут містилася цінна бібліотека. Монастир — свідок жорстокої релігійної боротьби, довгий час і після переходу Волині до Росії (1893 р.) залишався уніатським, у зв'язку з чим і був закритий.

Мальовничі місця спостерігав Тарас Григорович, проїжджаючи дубнівською землею. Звичний одноманітний краєвид тут став змінюватися: рівнинні місця чергувалися з відрогами Карпатських гір (Кременецький кряж). Ці краєвиди поет майстерно відтворив у повісті «Варнак».

На жаль, документальних свідчень про перебування Т. Г. Шевченка в Дубно не маємо. У його творах згадується лише назва цього міста, проте немає конкретних характеристик чи зауваг, які служили б доказом реальності перебування Шевченка. Саме тому в «Шевченківському словнику» йдеться про імовірне відвідання міста Кобзарем. Вважаємо, однак, що в цьому випадку сумніватись немає достатніх підстав: по-перше, Дубно у будь-якому випадку лежало на шляху поета, і він мав би зупинятись там або на першій дорозі, або ж на зворотній; по-друге, якщо не реалії самого міста, то характерні риси місцевості відтворені у повісті «Варнак».

Наступний 40-верстовий шлях вів до Кременця. На цьому шляху Шевченко відвідав ще містечко Верба (нині село Дубнівського району), що було поштовою станцією тракту. Верба, розташована на річці Ікві, була розкиданим невпорядкованим поселенням, оточеним сосновим бором. Гадаємо, поет оглянув містечко, мав тут розмову з селянами, які розповідали про неймовірно жорстокого пана. Можливо, чув він перекази про народного месника-варнака. В усякому разі, чимало деталей поеми «Варнак» та однойменної повісті, здається, найбільше нагадують Вербу серед відомих нам місць перебування Шевченка у цьому краї.

Недалеко від містечка, писав М.Костомаров, є курган, котрий у народі називають «личиною шолудиного Боняка». За легендою, тут поховано одного з полковників війська Богдана Хмельницького, який вів активні бойові дії на Волині. Шевченка могло зацікавити й це місце.

Далі подорожанин їхав через Кременець на Почаїв, де провів кілька днів, виконуючи завдання Археографічної комісії — малюнки Лаври. На зворотному шляху він, очевидно, відвідав ще одне місце на карті Ровенщини — поле Берестецької битви.

Найвірогідніше, що Шевченко їхав у напрямку Берестечка з Почаєва: саме так подорожував перед цим М. Костомаров, та й дорога тут була ліпшою. Міг зупинитися Кобзар у Козині (нині село Червоноармійського району), де ще зберігалися залишки древнього замку. Козинський замок був зруйнований під час штурму його козацьким полком на чолі з Іваном Богуном у 1651 році. Невдовзі після цього Яремою Вишневецьким, який заволодів містечком, було страчено майже все населення Козина за участь у народно-визвольній війні. Недалеко від руїн замку містився поважний панський фільварок з винокурним заводом. Деякі цікаві міркування про перебування Шевченка в цьому районі, зокрема у Козині, можна знайти у статті місцевого краєзнавця М.Ратииського «Поет на Червоноармійщині».

Прямих свідчень про відвіданий Кобзарем поля Берестецької битви знов-таки не збереглося. Дослідники по-різному уявляють собі деталі цієї частіш мандрівки, а то й узагалі заперечують факт перебування Т. Шевченка в Берестечку та його околицях. Але, думається, Кобзар, добре відаючи про трагедію українського народу, місцем якої в червні 1651 року стало поле під Берестечком, не міг покинути цього краю, не відвідавши священного місця, не вклонившись прахові відважних лицарів, похованих у берестецькій землі. Тим паче, що про поле Берестецької битви не міг не розповісти йому М.Костомаров, який побував тут 1844 року.

Шевченко багато знав про Берестецьку битву — з козацьких літописів, «Історії русів», «Запорожской старины», історіографічних праць Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича та ін. Відомі йому були також народні перекази та пісні про цю трагічну подію: так, у «Гайдамаках» згадується пісня про Берестечко, подібні пісні нерідко виконували кобзарі та лірники. Міг чути Тарас Григорович про баталію 1651 року і на місці — від жителів сіл Пляшева, Острів та ін. Костомаров записав у цій місцевості пісню, в якій відтворюються події тих далеких часів:

Висипали козаченьки и високої гори,
Попереду козак Хмельницький на воронім коні,
Ступай, коню, дорогою широко ногами,
Недалеко Берестечко і орда за нами.

Всемогутній час майже не залишив якихось зовнішніх слідів кривавого побоїща. Берестецьке поле знову зеленіло. Тільки селяни, орючи землю, часто натрапляли па людські кістки та проіржавлені військові регалії. Микола Костомаров, згадуючи про свої відвідини цього місця, писав: «Довго ідучи по славному полю, не зустрічав я ні могили, ні насипу, все було рівне, ніби землю роздирали самим лише плугом», і лише зрідка на путі його траплялися залишки окопів та шанців. Народ зберігав вдячну пам'ять про місце козацької звитяги. Але власті й не думали встановити тут бодай якийсь пам'ятний знак, хоча в XIX столітті тут побувало чимало мандрівців — шанувальників рідної історії. Тільки в нашому віці, напередодні першої світової війни тут збудовано храм па честь Берестецької битви.

З Берестечка Кобзар, як гадаємо, вирушив на Дубію і далі на Житомир уже знайомим йому шляхом. Є деякі дані про те, що Шевченко побував також у колишніх маєтках князя Курбського в околицях Ковеля. Однак ці дані далеко не безспірні, як не доведене й авторство малюнків, зроблених там (вони без підписів, надруковані за кілька років після арешту кирило-мефодіївців). Тому ми підтримуємо версію, за якою Тарас Григорович не їздив на Ковельщину. Крім усього іншого, у Шевченка було надто мало часу, аби здійснити таку подорож. Власне, від того, чи був Кобзар на західній Волині, залежить відповідь на питання про перебування його в Ровно та інших містах Ровенщнни, точніше, про ймовірність такого перебування. Якщо прийняти ствердну гіпотезу, а її підгримує і П.Жур, то на Ковєльщину Шевченко мав їхати з Берестечка через Луцьк, а на зворотній дорозі через Луцьк, Ровно на Корець і далі. На нашу думку, відвідання Кобзарем Ровно малоймовірне. Втім, тут не можна бути й надто категоричним, обидві версії залишаються гіпотетичними, аргументів для остаточних доказів не маємо. До Ровно можна було заїхати з Дубно чи Острога. Це повітове містечко могло зацікавити Т.Г.Шевченка вже тим, що тут жили його добрі знайомі (про них читач уже знає), з їх розповідей він трохи знав Ровно. Природним після цього було б бажання побачити місто на власні очі. До речі, не виключена можливість, що М. Костомаров міг рекомендувати Шевченкові кількох мешканців міста, які могли б допомогти й посприяти йому у виконанні завдань Археографічної комісії в нашій місцевості. Наприклад, вчителя історії Ровенської гімназії Малайського чи місцевого священика Омелянського, добрих знавців краю, які супроводжували Костомарова в його екскурсіях 1844—1845 років.

Ровно на ті часи було типовим провінційним містечком, невпорядкованим, з брудними вулицями. З архітектури тут вартими уваги були хіба що палац Любомирських, будинок гімназії, щойно зведений, та культові споруди. В Успенській церкві XVIII століття, за переказами, бував Гонта, ватажок гайдамацького повстання 1768 року.

Спробуємо, наскільки це можливо, уточнити дати перебування Шевченка в нашому краї. Як стверджує П.Жур, з Житомира він виїхав 10 жовтня. Отже, до Корця поет прибув не пізніше 11 жовтня. Ймовірно, заночувавши тут. він продовжив подорож. Протягом наступних днів відвідав Острог і Дубно, зупиняючись у цих місцях, мабуть, на день — два: такі зупинки були для Шевченка не тільки бажаними, але були викликані й необхідністю. Адже він користувався казенним гужовим транспортом, а на провінційних станціях тоді нерідко траплялося, що змінних коней не було тож доводилося давати тваринам перепочинок. Окрім того, дні у жовтні нетривалі, а затемна звичайно не їздили. На 16—17 жовтня подорожанин дістався до Почаєва. Двадцятим жовтня датуються здійснені там фольклорні записи. Вірогідно, зробив їх поет після виконання основного завдання — малюнків Лаври. Значить, 20 — 21 жовтня він вирушив у зворотному напрямку. Відвідавши поле Берестецької битви, доїхав до Дубію між 20 і 22 жовтня, наступного дня подолав відрізок путі до Острога (а, може, й до Корця). а 23—25 жовтня виїхав з Корця на Житомир. Таке датування логічно слідує з відомих фактичних даних: 20 жовтня — вже згадувана дата перебування в Почаєві, 27 жовтня про прибуття Шевченка повідомляли «Волынские губернские ведомости», а 29 жовтня він поставив підпис у книзі видатків Археографічної комісії, адже це найзручніше було зробити одразу ж по приїзді.

Звичайно ж, таке датування не безспірне, оскільки за канвою лише кількох віхових дат важко реконструювати всі інші. Тим більше, що про конкретні обставини подорожі, які могли суттєво впливати на графік мандрівки, ми майже нічого не знаємо.

А втім, якщо прийняти другу версію, за якою Т.Г.Шевченко проїздив Волинню, мандруючи з Поділля на Київ (Кам'янець-Подільський — Почаїв — Кременець — Дубно — Острог — Корець і т. д.), то знову дійдемо висновку, що і в цьому разі він міг бути на території нашого краю не більше кількох (конкретніше — 3-5) днів, адже тоді дорога до Житомира займала не більше 7 днів (після 2-го виїхав з Почаєва, не пізніше 27-го знаходився в Житомирі).

На зворотному шляху подорожній квапився: наближався до кінця другий місяць осені і, хоч він був погожим, треба було поспішати, аби закінчити мандрівку до періоду затяжних дощів, коли гужове сполучення дуже ускладнювалось через бездоріжжя. Тому Шевченко навряд чи зупинявся десь надовго. Поет завершував свою чергову подорож, «измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию». До речі, оте «вдоль и поперек» теж підтверджує, що Т.Г.Шевченко мандрував за маршрутами, вище описаними, а не лише проїздив нашим краєм з Почаєва на Київ, як вважалося довгий час і як вказується в більшості краєзнавчих джерел.

Відкритим залишається питання про те, які матеріали привіз Шевченко із подорожі нашим краєм. На жаль, ні його звіт про поїздку, ні записи та зарисовки, за кількома винятками, не збереглися. Очевидно, вони загинули у справах комісії або були знищені кимось із друзів поета (останнє — більш реально) під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства. Що було записано й замальовано саме на Ровенщині, встановити важко. Проте не будемо безоглядно фантазувати з цього приводу, як це нерідко роблять наші краєзнавці. Справді, Т.Г.Шевченко, очевидно, зробив зарисовки корецьких, острозьких і дубенських архітектурних пам'яток, однак, згідно завдання міг скласти і їх письмові характеристики, хоча перше було для нього як художника простішим. Та про це знов-таки важко судити, не знаючи конкретних обставин мандрівки.

Не станемо ризикувати якимись певними припущеннями і щодо фольклорно-етнографічних записів — тих чи інших пісень, легенд і т. д. Сам факт ведення таких записів вважаємо, однак, достовірним, і ось чому: по-перше, до нас дійшли деякі з них, зроблені в Кам'янці-Подільському та Почаєві: по-друге. як непрямі свідчення можемо розцінювати згадки у пізніших прозових творах Кобзаря. Так, у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» оповідач згадує про подаровану ним друзям «тетрадку малороссийских песен, записанных мною от подолян и волынян».

Спілкуючись із жителями поселень, які траплялися па його шляху, Т.Г.Шевченко пізнавав життя і настрої трудящих нашого краю, так само закріпачених, як і його земляки, проймався глибоким співчуттям і любов'ю до цих знедолених людей. Картини тогочасної дійсності на Волині жахали всяку хоч трохи культурну людину. А.Солтановський, який працював тоді вчителем Ровенської гімназії, людина далеко не передових поглядів, досить влучно схарактеризував різні сторони тієї дійсності. У провінційному місті він не бачив просвітку в житті чиновництва й міщанства, які погрузли в аморальності, хабарах і дешевих утіхах на зразок карточної гри. І при цьому застійне болото такого способу життя втягувало кожного, хто опинявся в його середовищі, адже «кто не брал взяток, тот становился подозрительным в глазах полиции и жандармов. Не играть в карты и не развратничать было делом не совсем безопасным».

Ще гірше діялось на селі. «Крепостной был лицо, стоящее вне закона. Сечь его можно было сколько угодно, можно было и до смерти засечь... Жены и дочери крепостных служили похоти панов и паничов. Женщин секли наравне с мужчинами. Секли крепостных паны и пани, секли их управляющие, секли экономы, секли полицейские и всякне другие властн, секли за преступления и проступки, секли по суду и без всякого сула, секли даже из животной страстн видеть вздрагивания страдающего человеческого тела, видеть брызги и потоки крови». Інший очевидець — М. Костомаров — писав у листі, що ставлення до кріпаків у відвіданих ним селах Ровенського повіту «таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює, жахом друга людства» й доходив висновку: «Каторга кращою була б для них!»'

Подібних документальних свідчень чимало. У 40—50-і роки форми експлуатації селянства ставали особливо звироднілими. Власть імущі будь-що старалися зберегти давно віджиле кріпосництво. Значна кількість панських маєтків передавалася посесорам і найманим управителям, які доводили покріпачених селян до крайнього зубожіння. Якщо картини селянського побуту того часу навіть поміркованих М.Костомарова й А.Солтановського «сповнювали жахом», то які глибокі пристрасні почуття мав би переживати Тарас Шевченко — автор «Катерини», «Сну», «Кавказу», споглядаючи те ж саме. У дорожньому зошитку, в якому поет робив зарисовки, зберігся лаконічний, але промовистий запис рукою самого Кобзаря: «Всюди їздив — і всюди плакав».

Та разом з тим Шевченко зумів побачити «іскру огню великого» у волелюбних прагненнях жителів краю. На той час царизм, переляканий народними заворушеннями в сусідній Галичині, що входила до складу Австрійської імперії, ввів у Волинській губернії воєнний стан. Власті прагнули за будь-яку ціну не допустити подібних «безпорядків» на Волині. Так, у секретному листі до директора Ровенської гімназії від 9 березня 1846 року попечитель округу вимагав «обращать самое бдительное вниманис на внутрениий и внешний порядок..., усилить наблюдение за дисииплиною мсжду учащнмися; охранять их от всяких неблагоприятных, и тем паче злонамеренных внушений, и тщательно преграждать... всякне покушения совратить обучающееся юношество от учебных занятий к замыслам политическим». Будь-який вільнодумний виступ карався нещадно, і все ж селяни нашого краю зважувались на такі виступи. У березні 1847 року жителі Верби Дубнівського повіту подали скаргу на місцевого поміщика волинському генерал-губернатору. Вони писали про непосильну працю на панщині, дні яко нерідко поширювалися на свята й вихідні. Типовими були випадки жахливого самочинства панів, коли кріпаків на смерть карали різками чи за найменшу провину або непокору віддавали в рекрути. Такі факти, очевидно, стали відомими й Шевченкові Пізніше вони знайдуть відгук у його творах, зокрема, поемі «Варнак».

Спостереження під час мандрівки наводили поета на невеселі роздуми про минуле і сучасне цієї землі, про колишні славні традиції визвольної боротьби, трагізм пролитої в ній крові і сором нинішньої покори по-рабськи закріпачених волинян. Його зорові не раз відкривалися вражаючі контрасти розкішних панських маєтків, костьолів і церков — і похилених хатинок-хиж убогих людей. Якщо Шевченко робив малюнки в Острозі, Дубно та інших місцях, то на них мали б відобразитися ці контрасти. Адже саме таким прийомом скористався він у відомих малюнках Почаївської Лаври. А слухаючи мову волинян, вивчаючи їх звичаї, духовні запити, народну мораль, побут, Т.Г.Шевченко усвідомлював, ще раз переконувався в тому, що вони — органічна частка єдиного українського народу, яка зберегла своє національне обличчя, незважаючи на те, що не раз опинялася під жорстоким гнітом чужоземців, відірвана від Центральної та Лівобережної України. Усвідомлював, що єдність територіально роз'єднаного народу формувалась в процесі його спільної боротьби — антифеодальних і національно-визвольних виступів. Пізніше Кобзар зафіксував свої роздуми на цю тему в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Глибокі враження волинсько-подільcької подорожі Т.Г.Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій творчості, в поезії і прозі. Щоправда, не одразу він зміг зайнятися цим. Адже наступний кількамісячний період його «вільного» життя був ущерть завантаженим подіями, клопотами, поїздками тощо. А вже 5 квітня Тараса Григоровича було арештовано у справі Кирило-Мефодіївського товариства.

Шевченко і Ровенщина
Ярослав Поліщук
1989 рік


 Важливе застереження

Цитування або передрук iнформацiї, що розмiщена на сторiнках Iнтернет проекту "Вiртуальне мiсто Рiвне" дозволяється лише за умови зазначення наступного рядка: "Вiртуальне мiсто Рiвне" © www.rivne.org

<< Повернутись